Невтішні підсумки судової реформи

ВС перетворили в бутафорний орган, реальний процесуальний статус якого повністю знівельований

Дискусія, яку викликало опубліковане в №7 «ЗіБ» інтерв’ю заступника глави Адміністрації Президента Андрія Портнова, а також оцін¬ки, дані судовій реформі представниками судової і законодавчої влади, триває. Нагадаємо: в інтерв’ю нашому виданню А.Портнов відзначив, що протягом року, який передував реформі, діяльність Верховного Суду супроводжувалася низкою конфліктів керівництва ВС з органами суддівського самоврядування адміністративних і господарських судів, вищими спеціалізованими судами.

Чи змінилася ситуація після проведеної реформи? Спеціально для «ЗіБ» свою точку зору з приводу здійснених перетворень у третій гілці влади висловив суддя Верховного Суду Валентин КОСАРЄВ. І, швидше за все, це думка окремих суддів ВС. Крім того, дана тема викликала інтерес у читачів — на сайті нашого видання з’явилися відгуки.

«Узаконений» вплив

Минуло понад 7 мі¬сяців з дня ухвалення закону «Про судоустрій і статус суд¬дів». Перші соціально-правові наслідки судової реформи свідчать про те, що хоча вона й проводилася під гаслами забезпечення ефективного та оперативного захисту прав і свобод громадян, але такими темпами й «інструментами», що маємо протилежні результати.
Прикро, що здійснювачі судової реформи, які переважно є теоретиками, не знаючи справжніх проблем правосуддя, реальної практики розгляду справ, ризиків діяльності людини в мантії (хто і як може вплинути на неї), взялися за перетворення без урахування думки практиків (а точніше — проігнорувавши її), без продуманої імплементації у вітчизняне судочинство міжнародних стандартів. Реформу провели «наскоком», без дискусії на фаховому рівні та глибокого прогнозування правових і соціальних наслідків пропонованих новел, що й зумовило негативні суспільні наслідки, які вже дають про себе знати.
Сьогодні суди стали менш самостійними в здійсненні правосуддя і більш уразливими від стороннього впливу, судді відчувають більший тиск і втрату незалежності. Судову систему не тільки органі¬заційно, а й процесуально роз’єднано, що унеможливлює забезпечення однакової судової практики в державі.
Передбачені Конституцією засади правосуддя та принципи діяльності судів знівельовано «узаконеним» впливом на них з боку позасудових органів. Украй небезпечною для правосуддя видається ситуація, за якої суди контролюються і «спрямовуються» ззовні, що створює передумови для таких «контролерів» за допомогою судів вершити «своє правосуддя». Таку ситуацію вже констатують юристи, правозахисники, політики, законодавці.
У зв’язку із цим зверну увагу на два, на мій погляд, надзвичайно важливі моменти, які визначили результати реформи не на користь громадян України. Перший — питання нового кадрового забезпечення судової системи, другий — постреформені статус і роль Верховного Суду.

«Кадри вирішують усе»

Вважаю, що ніхто не заперечуватиме проти живучості формули «Кадри вирі¬шують усе». Законом «Про судоустрій і статус суддів» вирішення питань призначення суддів на адміністративні посади та їх звільнення, всупереч Конституції, передано позасудовому органу — Вищій раді юстиції. До її повноважень також належить унесення подань про призначення на посаду судді вперше та про звільнення з посад, зокрема за порушення присяги.
Мабуть, зайве говорити про те, хто сьогодні контролює судову систему України. Прихильники такої кадрової схеми можуть посилатися на те, що кадрові рішення ВРЮ приймає за поданнями Вищої кваліфікаційної комісії суддів (більшість складу якої становлять судді) чи відповідної ради суддів.
Справді, законом таке передбачено, як передбачено і те, що кадрове рішення ВККС може бути оскаржене до тієї ж ВРЮ, яка має можливість «примусити» ВККС прийняти «потрібне» рішення. Адже в законі записано, що ВРЮ може скасувати рішення Вищої кваліфкомісії про відмову в рекомендації для обрання на посаду судді безстроково та зобов’язати її прийняти нове рішення. Таким же правом цей орган на¬ділено і щодо кандидата, який не склав  кваліфіка¬ційного іспиту (ст.292 закону «Про Вищу раду юстиції»).
Означений стан речей викликав занепокоєння у Венеціанської комісії, яка у своєму висновку вказала, що надані новим законом права ВРЮ виходять за межі її конституційних пов¬новажень.

«Кваліфікаційні» експерименти

Ліквідація окружних кваліфкомісій та кваліфкомісій суддів спеціалізованих судів як органів суддівського самоврядування на місцях і концентрація пов¬новажень в одному органі — Вищій кваліфкомісії — не створила ефективного механізму забезпечення судової системи кваліфікованими, чесними і достойними кадрами. Це вже помітили навіть неюристи.
Хіба в змозі 11 членів ВККС належним чином перевірити фаховий рівень кандидатів, котрі мають намір обійняти посади суддів уперше, чи ділові й моральні якості претендентів на безстрокове обрання з усієї України? Як пояснити громадянам України те, чому ВККС «пропускає», а Верховна Рада обирає безстроково суддю, який має 15 скасованих рішень і 5 років розглядає одну справу? Як пояснити факт масової рекомендації ВККС до новоствореного Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ суддів місцевих судів, які зовсім не мають досвіду розгляду справ не тільки в касаційній інстанції, а й навіть в апеляційній?
Звісно, не боги горшки ліплять. Але ж навіщо такі кадрові експерименти? Невже хтось справді думає, що за такого підходу су¬спільство отримає обіцяний реформаторами швидкий і кваліфікований захист прав та свобод? Хіба потрібно пояснювати, що професійне зростання судді відбувається поступово, шляхом проходження всіх судових ланок? Зрештою, навіщо підставляти цих суддів під «пильне» око ВРЮ? Чи не для того, аби потім «ліпити» з них своїх людей?
Однак прокоментовані новели бачаться в іншому світлі заступнику глави АП — керівникові головного управління з питань судової реформи і судочинства Андрію Портнову, який в інтерв’ю газеті «Закон і Бізнес» (№7) зазначив, що внаслідок судової реформи «рішення ВККС і парламенту синхроні¬зовані й мають стовідсоткову результативність. У цьому заслуга і Вищої кваліфікаційної комісії, яка профе¬сійно дає рекомендації стосовно призначення суддів, і, без сумніву, закону про судоустрій, який установив чіткі права й повноваження органів, причетних до обрання суддів».

Зорганізована відставка

Усупереч рекомендаціям Ради Європи, членом якої є Україна, сформовано позасудовий, я б сказав, «каральний» орган — ВРЮ, якому надано право вимагати пояснень від суддів щодо прийнятих ними рішень, а також витребовувати копії справ, розгляд яких не закінчено (стст.25, 40 закону «Про Вищу раду юстиції»). Нестабільність правового статусу суддів і суперечливість законодавства щодо їхніх соціальних гарантій призвели до масового виходу у відставку суддів Верховного та інших судів (після початку реформи у відставку практично в один момент пішло близько 350 суддів, серед них — понад третина складу ВС).
Коментарі деяких високопосадовців про те, що судді йдуть у відставку з матеріальних міркувань (аби не втратити розміру вихідної допомоги), з одного боку, свідчать, що держава таки посягнула на встановлені Конституцією гарантії незалежності людей у мантіях. З другого боку, такі закиди є принизливими для суддів, які в умовах установлених законом обмежень не могли займатися іншою оплачуваною діяльністю. Судді, за¬знаючи величезних психологічних навантажень, заслужили на таку винагороду.
При цьому чомусь ніхто не згадує, а можливо, і не знає, що за останні 10 років тільки у ВС померло 8 суддів (фактично на роботі), які мали право на відставку, але її не отримали.
Таким чином, судова реформа дала можливість владі шляхом розстановки кадрів та звільнення «неугодних» зробити суди своїм придатком. Реформована в такий спосіб система не може бути незалежною, вона нині спрямована на захист панівних політичних інтересів.

Знищення Верховного Суду

Другий важливий аспект реформи — нове ви¬значення статусу ВС, що аж ніяк не є внутрішньою проблемою цього органу та його суддів. Це — проблема кожної людини, яка вирішила відстоювати свої права в суді. Бо від того, які повноваження має ВС, безпосередньо залежить напрям судової практики, правильність та однаковість застосування закону судами, справедливість їхніх рішень.
Верховний суд у будь-якій державі — це остання правова інстанція, яка ви¬правляє помилки нижчих судів, указує їм на правильні підходи щодо вирішення тих чи інших спорів, ставить крапку в конкретній справі. Якщо такої інстанції немає чи вона існує лише формально (як з недавнього часу в Україні), то це означає, що в державі виникають проблеми з реалізацією принципу законності та рівності перед законом.
Новим законодавством ВС позбавлений повноважень на касаційний роз¬гляд справ. Він наділений правом тільки переглядати справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї й тієї ж норми матеріального права в подібних правовідносинах та в разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана нашою країною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Такі повноваження не відповідають конституційному статусу ВС як найвищого судового органу. Громадяни навіть позбавлені права безпосередньо звертатися до ВС зі скаргами. Це їм може дозволити зробити відповідний вищий спеціалізований суд, який вирішує, допускати чи не допускати скаргу на його рішення до ВС. І якщо справу не допустять до провадження у ВС, то таке рішення навіть не можна оскаржити (ст.40018 КПК, ст.11121 ГПК, ст.360 ЦПК, ст.240 КАС).
Процедура перегляду справ виписана в законі таким чином, що ВС фактично не тільки не здійснює судових функцій останньої (найвищої) інстанції, а й перестає бути судовим органом узагалі. Адже він позбавлений права приймати рішення по суті справи, яку переглядає, а може тільки залишити оскаржуване рішення в силі або скасувати його і направити на новий розгляд до того ж касаційного суду, рішення якого скасоване.

Сам собі суддя

Законом установлено, що рішення ВС, прийняте з мотивів неоднакового за¬стосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних пов¬новажень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правові акти, що містять ці норми права, та для всіх судів України (ст.2442 КАС, ст.3607 ЦПК, ст.11128 ГПК, ст.40025 КПК). Якщо ж урахувати ті положення закону, якими передбачено, що касаційним судам надано право допускати свої рішення для перегляду у ВС, то стане зрозумілим: остаточне рішення завжди прийматиме той суд, рішення якого оскаржене.
То які ж рішення ВС є обов’язковими для виконання чи для застосування в судовій практиці, якщо ВС лише може скасувати незаконне рішення вищого суду, а остаточного рішення по суті не приймає і правової позиції сформулювати не може? Таким чином, з одного боку, людей позбавили права доступу до ВС, а з другого — ВС позбавили права приймати остаточні рішення!
Далі. Законом передбачено, що суди зобов’язані привести свою практику у відповідність із рішеннями ВС (ст.11128 ГПК, ст.360 ЦПК, ст.2442 КАС). Однак закон нічого не говорить, як забезпечити цей законодавчий припис на практиці. Абсолютно не зрозуміло, які справи, якої давності, за чиїми клопотаннями і в якому порядку треба приводити у відповідність до рішень ВС? Тим більше що він, як зазначалося, сам жодних рішень стосовно застосування матеріального права приймати не може.
Проте цьому (дозволю собі категоричність) правовому абсурду примудряються знаходити пояснення в тому, що новим законом рішенням ВС фактично надано статус джерела права і закладено ідею прецедентного тлумачення норм закону, а «допускне» провадження «обумовлене необхідністю не перетворювати ВС на звичайну ординарну судову інстанцію та ви¬ключити розгляд явно неправомірних звернень» («Юридична практика», Судовий випуск, №12/2010).
Але ж це суперечить загальновизнаному правовому принципу про те, «що ніхто не може бути суддею у власній справі», а вищий спеціалізований суд фактично стає суддею в питанні оскарження винесеного ним рішення. Крім того, автори такого підходу намагаються виправдати вказану «реорганізацію» ВС, наголошуючи, що Верховна Рада саме й намагалася, хоч як дивно це прозвучить, підвищити роль Верховного Суду.
Таку ж позицію займає й офіційний представник АП А.Портнов в інтерв’ю «ЗіБ». Цитую: «Що стосується Верховного Суду, то ми змінили лише процесуальний механізм розгляду справ у ВС і не позбавляли його правомочності або «статутності». Більше того, ВС повинен ухвалювати рішення, які ставатимуть єдиною практикою в Україні при неоднаковому застосуванні норм матеріального права касаційними судами або одним касаційним судом».
Прикро, що здійснювачі судової реформи і ті, хто підтримує її в такому ви¬гляді, не бачать або не хочуть бачити негативів. Захисники вказаної «реорганізації» ВС чомусь обходять ще один важливий практичний аспект, який засвідчує помилковість нової процедури. Адже ВС поставлений в такі процесуальні рамки, що змушений розглядати справи різних видів юрисдикції повним складом, а рішення ухвалюється біль¬шістю суддів, які раніше не розглядали справ певної юрисдикції. Саме по собі це знижує якість розгляду справ. Якщо до цього додати, що ухвалене рішення мають підписати всі судді ВС, котрі брали участь у розгляді справи, то можна уявити, наскільки ускладнюється й затягується ця проста процесуальна дія (адже судді хворіють, ідуть у відпустки, їздять у відря¬дження тощо). Тому з об’¬єктивних причин учасно виготовлені рішення можуть тижнями залишатися непідписаними. Крім того, колишні цивільна та кримінальна палати ВС «прина¬гідно» ще розглядають тисячі справ за старою процедурою відповідно до «Перехідних положень» закону.
Відсутність виваженої державницької політики та конструктивного підходу до реформування судочинства засвідчує і штучно створений на законодавчому та урядовому рівнях конфлікт між ВС і ВЦКС, що вже призвів до баталій за приміщення та до інформаційних перепалок стосовно позитивів та негативів судової реформи. Складається враження, що комусь у цій державі конче потрібний тільки новий вищий спеціалізований суд, а ВС, із його майже столітньою історією, величезним практичним досвідом, десятиліттями виробленими правовими позиціями, вмить виявився непотрібним Україні.

Загнуздана Феміда

Такі перетворення зовсім не сприяють правовій стабілізації в державі, не покращують правового захисту громадян України, які будуть змушені «митарствувати» по судах роками через зміни повноважень тієї чи іншої установи. Так звані соціальні справи — тому яскраве підтвердження: через законодавче «перекидання» їх із суду до суду люди роками не можуть не те що отримати рішення, а навіть знайти установу, в якій нині їхні справи.
До того ж держава сама породила цю категорію справ, законодавчо спонукавши людей на тяжби, щоб у такий спосіб відтягнути строки виплати боргів, а в разі неможливості це зробити — не виконати судових рішень, які винесені на користь громадян. Чомусь цих проблем реформа не торкнулась, хоча де¬кларується, що здійсню¬ється вона в інтересах людей.
Із коментарів реформаторів складається враження, що судді тільки того й прагнуть, аби в країні не було стабільності, порядку, законності та справедливості, а тому на них треба накинути вуздечку. Тільки недостатньо поінформовані або обмануті потоком неправдивої інформації люди можуть «споживати» такі коментарі. А ті, хто сьогодні накинув вуздечку, мають усвідомлювати, що завтра — після зміни влади — загнуздана судова система буде повернута проти тих, хто такою її зробив. І навіть не потрібно буде нічого змінювати.
У результаті такої реформи Україна фактично втратила найвищий судовий орган, який міг би забезпечувати єдину практику, правильне й однакове застосування закону на всій території держави, підвищувати ефективність судового захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина. Цілісність судової гілки влади розірвана спеціалізованими (напівспеціалізованими чи напівзагальними) судами, які формують свою судову практику у власній вотчині (юрисдикції).
Справи, допущені до розгляду вищими спецсудами, вже сьогодні свідчать про надзвичайно великі проблеми як у питанні до¬ступу людей до ВС, так і щодо процедури здійснення ним судочинства. ВС перетворили в бутафорний орган, який де-юре (за Конституцією) вважається найвищим судовим органом, а де-факто його процесуальний статус практично пов¬ністю знівельований.
Прикро, що зусилля ВС (звернення зборів суддів, виступи в засобах масової інформації) домогтися зміни відверто неконституційних та руйнівних для правосуддя норм нового закону не привели до якихось позитивних результатів. Суддів ВС не чують, наша думка як фахівців-практиків реформаторами не сприймається. Натомість в усіх негараздах намагаються зробити винними тих, хто противився неконституційним і руйнівним нововведенням.
Ми неодноразово заявляли, що не проти судової реформи. Люди в мантіях, як ніхто інший, зацікавлені в змінах, які справді вдосконалюють судочинство і роблять суд незалежним і справедливим. Але ми не можемо мовчати, якщо така реформа робиться через коліно, коли ламається Конституція, руйнуються демократичні інститути влади, а головне — нищиться віра людей у справедливість і закон, посилюється відчуття безпорадності та беззахисності.
Повністю підтримуючи позицію свого колеги — судді ВС Миколи Короткевича, який в одному з інтерв’ю наголосив, що «сила судді — в його совісті, і служити він повинен тільки Закону», зауважу: виконувати закони дійсно повинні всі, а судді, безперечно, зобов’язані це робити. Однак, коли прийняті закони суперечать Конституції та міжнародним договорам, коли процедура їх прийняття не демократична, це негативно впливає на правову сві¬домість людей, а суддів — тим більше.
Узаконене беззаконня, хоч як би воно маскувалося під законність, мої совість і правова свідомість сприйняти не можуть.

Валентин КОСАРЄВ, суддя Верховного Суду України

Запрошуємо представників суддівського корпусу продовжити дискусію й визначити практичну дію законодавчих змін, висловити пропозиції щодо їх удосконалення, а також оцінити, чи змінились взаємини між судами різної спеціалізації і Верховним Судом, чи стали вони конструктивнішими.
Свою думку ви можете висловити, написавши за адресою:inzib@optima.com.ua, або залишити коментарі на сайті газети www.zib.com.ua.

Pro et contra

Плюси і мінуси нового закону: думки читачів «ЗіБ»

Володимир:
— На мій погляд, керівники Верховного Суду не завжди логічні в своїх зауваженнях, і неприйняття ними судової реформи пов’язане з гіркотою незадоволеності від утрати своїх повноважень. Хотілося б почути не тільки критику проведеної реформи, а й оцінку позитивних моментів, які є в новому законі, а також отримати альтернативи і пропозиції самих предaставників ВС.
На жаль, останніми роками ВС не брав активної участі в житті судової гілки влади і згадав про те, що він найвищий судовий орган, тільки після того, як були відкориговані його повноваження. Життя ВС проходило у світлі скандалів навколо його очільника, а також не¬однозначної судової практики на тлі неприборканого рейдерства і розвалу системи правосуддя. Ситуація і досі не змінилася, замість конструктивної співпраці з радами суддів і спеціалізованими судами триває безглузда боротьба за повноваження, які, очевидно, вже не повернуться.

Микола, Харків:
— Будь-яку реформу сприймають у багнети ті, в кого вона забирає владу. Не дивно, що у Верховному Суді не задоволені законом «Про судоустрій і статус суддів». Але простим суддям, зокрема місцевих господарських судів, хоча б стало зрозуміло, чиї рекомендації в частині застосування спірних норм права є визначальними.

Alex_Z:
— А що Верховний Суд зробив за останні 5 років у питанні реформування судової системи? Чим взагалі знаменитий ВС, якщо не брати до уваги його відоме рішення щодо «третього туру»? Розвал судової системи почався саме з верхів.

Віктор_2009:
— Якби В.Онопенко не боровся за свої повноваження, то який би він був керівник? Та, схоже, ця боротьба не завершиться на його користь, бо він не на тих зробив ставку. А шкода, бо в країні залишалася бодай одна установа, здатна сказати слово проти влади.

Андрій Тарасов, Львів:
— Вважаю, що будь-який керівник, якщо його не влаштовує ситуація, в якій він опинився, має грюкнути дверима і знайти інше місце роботи. Якщо мене не влаштовувала робота на державу, я зайнявся приватною адвокатською практикою і не залежу від думки тих, чиї погляди не поділяю!

Інна:
— Потрібно відокремлювати критику від юридичної дискусії. Я вважаю правильним, що ВС не має права здійснювати фактично повторну касацію і віддавати справи на новий розгляд, що може робитися по другому колу, тоді як громадяни фактично роками не можуть отримати рішення суду, яке набрало законної сили.