Довіра до суду:

важливі міркування, які ґрунтуються на фактах

«Довіра до суду є одним із стовпів держави, а довіра до судді, який розглядає справу, — невіддільний елемент верховенства права». На цьому наголосив Голова ВС Станіслав Кравченко в колонці для «УП».

Що ми знаємо сьогодні про джерела даних, які стосуються стану довіри до суду в Україні? Одним із них є медіа, які здебільшого в негативних конотаціях висвітлюють діяльність судів, привертаючи увагу до сумнівних рішень, кейсів, випадків корупції, резонансних справ тощо. 

Цьому можна з легкістю знайти пояснення, адже висвітлення інформації про звичайні судові справи – розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини, стягнення кредитної заборгованості, інші майнові спори — не становить такого суспільного інтересу, тож не привертатиме увагу споживачів ЗМІ.

Така інформація формує у громадян негативне сприйняття суду й судової влади та здебільшого є ключовим джерелом формування ставлення до суду в тих представників нашого суспільства, які жодного разу не були в суді. 

Водночас потрібно віддати належне, що в цю категорію висвітлення резонансної інформації потрапляють і позитивні кейси – здебільшого про те, як суди захистили пам’ятки історичної, культурної спадщини, як заборонили здійснення забудови в історичних ділянках міст. Такої інформації значно менше, ніж негативної. 

Медіа є основним джерелом інформації про діяльність суду для більшості громадян України. 

Ще одним джерелом такої інформації є дані судової статистики. Насамперед це показники заявлених суддям відводів. Ця інформація досягає лише представників вузьких професійних кіл – здебільшого самих суддів та правників. 

Для тих, хто не знає, повідомлю, що на початку кожного судового розгляду суддя запитує в учасників процесу: «Чи довіряєте Ви суду?». Якщо суддя отримує позитивну відповідь, справа продовжує розглядатись. Якщо ж учасник справи суду (судді) не довіряє, він має право заявити судді відвід, і ця заява має бути розглянута іншим суддею цього суду. 

За даними судової статистики, відводи заявляються в 1% справ, які розглядаються судами.

До речі, і це дуже важливо, за рік місцеві суди розглядають 3,7 млн справ (1,2 млн — цивільні справи, 900 тис. — кримінальні провадження (здебільшого це діяльність слідчих суддів), 860 тис. — справи про адміністративні правопорушення, 500 тис. — справи адміністративного судочинства; 190 тис. — господарські справи). 

Судді працюють в умовах шаленого навантаження. Хоч ця тематика не повною мірою стосується довіри до суду, ми не маємо залишати цей фактор поза увагою. Адже можна лише уявити, в яких умовах працює суддя, який отримує 10 нових справ щодня, і наскільки небагато часу він може приділити кожній справі.

Таким чином, якщо конкретний учасник не довіряє складу суду, він може заявити відвід, і в 99% випадків учасники цим правом не користаються. Я цілком свідомий того, що цей показник не можна сприймати як абсолютний показник довіри до суду, проте серед усіх факторів, ведучи мову про довіру до суду, ми не можемо нехтувати цим показником. 

Важливим статистичним показником рівня довіри є і показник апеляційного та касаційного оскарження рішень у справах. В апеляційному порядку оскаржується лише до 20 % ухвалених судами першої інстанції рішень, в касаційному порядку — 10% від тих, які були оскаржені в апеляційному. 

Наступним джерелом інформації про довіру до суду є результати опитувань громадян. Власне, це джерело інформації може бути доволі надійним або ж навпаки може стати небезпечним джерелом недостовірних даних про довіру до суду. 

Що є визначальним на цьому роздоріжжі? Методологія. 

Найпоширенішими є випадки проведення опитування громадян, коли на запитання про рівень довіри до органів влади, зокрема до суду, відповідають громадяни, які не мали досвіду участі в судових процесах, а в умовах відсутності такого досвіду вони керуються тим, що побачили, почули чи прочитали в медіа. За останніми такими опитуваннями, рівень недовіри до всіх органів влади, в тому числі до суду, становить 70%.

Вочевидь, і така методологія має право на існування, а аналіз її динаміки може стати виміром тих чи інших показників загальної думки нашого суспільства. Однак цього явно недостатньо для того, щоб формувати об’єктивну думку про систему правосуддя в державі та дійсний рівень довіри до суду.  

Чи можемо вважати достовірними результати опитування думки громадян про певне явище, якщо зі 100% опитаних лише 10% мали відповідний власний досвід, а 90% його не мали? Уявімо, що ми хочемо сформувати враження про фільм і отримуємо дані, що 70% опитаних не вважають його цікавим. При цьому, 90% опитаних узагалі цей фільм не переглядали, а формували свою думку на підставі відгуків про нього в медіа.

Буквально такою ж методологією є згадана вище методологія, за якою визначається рівень довіри до суду. 

Дуже схожим чином проводяться опитування, спрямовані на визначення стану корупції в тій чи іншій сфері для встановлення індексу сприйняття корупції. 

За одним з останніх опитувань, яке проводилося на замовлення НАЗК, індекс сприйняття корупції за показником корупційного досвіду в судовій системі сформовано завдяки опитуванню громадян, лише 10% з яких зверталися до судової сфери. 

Мені можуть заперечити, що така кількість опитаних осіб із судовим досвідом є достатньою для соціологічної вибірки. Проте результати цих же опитувань свідчать про протилежне. 

Відсоток довіри до суду в осіб, які мали досвід участі в процесі, є значно вищим, ніж відсоток, сформований за результатами опитування осіб, які не мали такого досвіду. 

Так, за результатами Дослідження ставлення громадян України до судової влади, оцінки ними різних аспектів діяльності судів, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова на замовлення Офісу Ради Європи в Україні у 2020 році (за наявною в мене інформацією, аналогічні дослідження після 2020 року не проводились із причин повномасштабного вторгнення). Його автори сформулювали такий висновок: «Оскільки більшість громадян не мають особистого досвіду спілкування з судами і визначають своє ставлення до судової системи на підставі чужого досвіду або інформації в ЗМІ, ставлення населення в цілому до судової системи є негативним, а рівень довіри є одним з найнижчих серед державних та соціальних інституцій. Проте рівень довіри громадян, які мають власний нещодавній досвід спілкування з судами, є значно вищим. Більше того, баланс довіри з боку цих громадян до судів та судової системи є позитивним, тобто число тих, хто довіряє судам, є вищим, ніж число тих, хто не довіряє» (с. 7). 

Так, за цим же дослідженням, понад половина осіб, які мали досвід участі в судових процесах, вважають ухвалене у їхній справі рішення законним і справедливим. 

Однак із показником довіри в осіб, які мали досвід участі в судовому процесі, також не все так просто, і його потрібно тлумачити з урахуванням того, що такий досвід може бути позитивним (особа виграла справу) або негативним (особа програла справу). 

Логічним буде припустити, що особа, яка досягла бажаного, буде більш схильною довіряти суду, а та, яка не досягла бажаного, буде схильною не довіряти суду. І на це потрібно робити поправку. Але, враховуючи, що в кожній справі є щонайменше дві сторони, ці показники збалансовуватимуть один одного. 

Проте навіть у таких умовах 60% осіб, які вийшли із суду, сказали, що рішення в їхній справі було законним і справедливим (стор. 17).

Цей показник вступає в дуже серйозну конкуренцію із твердженням про те, що 70% громадян не довіряють суду.

Ще одним джерелом інформації є опитування, які проводяться в судах. 

Розумію, що такі опитування не можуть вважатись авторитетними та з багатьох міркувань їх достовірність може ставитись під сумнів. Однак ці результати також у певних сенсах можуть бути показовими. 

Ми проводимо такі опитування у Верховному Суді щороку. В них беруть участь лише особи, які є учасниками справ у Верховному Суді. Ми запитуємо, чи довіряють ці люди Верховному Суду, з’ясовуємо думку щодо умов, у яких відбувається судовий розгляд, умов очікування судових засідань тощо. За останні декілька років рівень довіри до Верховного Суду в таких опитуваннях перевищує 80%. 

Це додає оптимізму, беручи до уваги той факт, що ми докладаємо великих зусиль для того, щоб ці опитування формувались в умовах анонімності, незалежності та незаангажованості. Водночас той факт, що вказане опитування проводиться зацікавленим суб’єктом (самим Верховним Судом), не дає нам змоги надто сильно опиратися на ці дані в публічній комунікації. 

Що пропонується у зв’язку з наведеним?

Довіра до суду є надзвичайно важливою, і суд, як показує сьогодення, має дбати не лише про власне довіру, а й про те, яким є показник сприйняття такої довіри в суспільстві. 

Я розумію, що гучні корупційні скандали підривають довіру до суду і єдине, що може слідувати за такими ганебними проявами, – це притягнення винних осіб до відповідальності, адже саме невідворотність відповідальності є одним із ключових факторів у запобіганні злочинності, зокрема й корупційної.

Проте, привертаючи увагу до одного судді, який зловживав своїм становищем, ми забуваємо про тисячі тих, які з гідністю несуть високе звання судді, самовіддано та невтомно розглядають мільйони справ, забезпечуючи право на доступ до суду. 

І саме такі судді є справжнім обличчям судової влади, а не ті, які допускають ганебні прояви. 

Підтвердження цій тезі знаходимо, знову ж таки, у висновках дослідження, про яке я згадував вище. Буквально зазначається таке: «є підстави стверджувати, що таке ставлення до судів та судової системи загалом [недовіра до суду] формуються громадянами швидше з політичних міркувань, а не на основі власного досвіду чи інших реальних фактів.

З високою імовірністю можна припустити, що низький рівень довіри до судів є наслідком вкрай низького рівня довіри до державних органів в цілому (не довіряють державному апарату 76,6 % опитаних). Зокрема, підтвердженням цьому є результати опитування на виході з судів громадян, які мали безпосередній досвід спілкування з судами. Так, можна стверджувати, що серед громадян, які мають нещодавній досвід спілкування з судами, переважає довіра до судової системи: баланс довіри до судової системи в цілому є позитивним, тобто число опитаних, які довіряють судам (48,0 %), було вищим, ніж число тих, хто судовій системі не довіряє (41,6 %).

Ще вищою є довіра громадян, які контактували з судами, до місцевих судів: довіру місцевим судам висловили більшість опитаних — 54,4 %, недовіру — 34,9 %. Позитивним є також баланс довіри цих респондентів до Верховного Суду та Конституційного Суду» (с. 45).

Тому дуже важливо мати об’єктивні показники рівня довіри до суду, вимірювання якого має здійснюватися відповідно до методології, що дає наближені до достовірних результати.  

Вважаю, що необхідним є запровадження щорічного опитування рівня довіри до суду, яке будуть проводити незалежні інституції, що спеціалізуються на проведенні соціологічних опитувань та будуть з’ясовувати відповідну думку в осіб, які мали досвід участі в судових процесах. 

Це дасть змогу мати доволі достовірні дані, аналізувати їх за регіонами, з’ясовувати думки як фізичних, так і юридичних осіб, адвокатських об’єднань, професійних спільнот. 

Я переконаний у тому, що дійсний рівень довіри до суду є значно вищим, ніж це здається, нам лише потрібно це довести.

***

Як повідомлялося раніше, у Верховному Суді працює Владислав Шипович ,якого підозрюють у колабораціонізмі та державній зраді. Як зазначено у витягу з ЄРДР, відповідне кримінальне провадження розпочато 12.11.2024 за заявою народного депутата Кирила Нестеренка щодо неправомірних дій одного із судді ВС, який «вчинив державну зраду, тобто діяння умисно вчинене громадянином держави на шкоду суверенітетові, територіальній недоторканності, обороноздатності або державній безпеці країни».

Свого часу, «ЗіБ» було направлено запит В.Шиповичу, зокрема, стосовно наявної інформації щодо його зв’язків з особами, які перебувають та здійснюють свою діяльність на тимчасово окупованих територіях України. Серед іншого — стосовно того, на основі якої угоди було здійснено відчуження житлового будинку та земельної ділянки у м.Горлівка на тимчасово окупованій території, хто є її новим власником та чи сплачувались податки або інші збори за це до бюджету рф або так званої «ДНР»? Проте на даний час відповіді від В.Шиповича не отримано.