Вилучення землі, презумпція невинуватості й арешт коштів за кордоном — огляд ЄСПЛ

Яким би чином земля не була відібрана у заявниць, добровільно чи ні, в рамках відчуження землі з мотивів суспільної необхідності, виплата компенсації є обов'язковою відповідно до національного законодавства.

Такого висновку дійшов Європекйський суд з прав людини у рішенні у справі «Drozdyk and Mikula v. Ukraine» (№№27849/15 та 33358/15), інформує «Закон і Бізнес».

У скарзі до Страсбургу заявниці нарікали на те, що вони були позбавлені права власності на земельні ділянки, якими вони володіли та користувалися впродовж багатьох років, на підставі того, що ці землі знаходилися в охоронних зонах залізниць, а отже, ніколи не повинні були передаватися у приватну власність.

У рішенні ЄСПЛ зазначив, що, хоча національні суди у своїх рішеннях посилалися на низку законодавчих положень, видається, що один і той самий набір положень дозволив їм дійти різних висновків. Суди, які прийняли рішення не на користь заявниць, зосередилися на тому, що ділянки, про які йшлося, безпосередньо прилягають до залізничних колій, а отже, знаходяться в охоронній зоні Залізниці, і що цього самого по собі достатньо для того, щоб залізниця могла відстоювати свої права на цю землю. Суди, які ухвалювали рішення на користь заявниць, зосереджували увагу на тому, що залізниця не мала формального права на спірні ділянки, тому вони не могли бути витребувані у заявниць.

Суд в принципі визнав, що існує загальний інтерес у збереженні охоронних зон вздовж залізничних колій. Тим не менш, спірні ділянки знаходилися в безпосередній близькості від залізничних колій протягом десятиліть. Більше того, у справі першої заявниці земля була виділена її чоловікові вже після того, як була побудована залізнична колія.

Тож ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання у право власності заявниць, окрім того, що викликало серйозні сумніви щодо його законності та відповідності загальним інтересам, поклало на них непропорційний тягар, оскільки їм не було запропоновано жодної компенсації за вилучену ділянку. Відповідно, мало місце порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також в огляд практики ЄСПЛ за жовтень 2024 року включені й інші.

Так, у справі «Machalický v. the Czech Republic» заявник скаржився на порушення його прав за ст.6 конвенції, оскільки національні суди відхиливши його позов про відшкодування шкоди за порушене проти нього кримінальне провадження, закрите через закінчення строків притягнення до відповідальності, виснували, що підставою для відхилення було вчинення заявником протиправного діяння.

ЄСПЛ, констатуючи порушення §2 ст.6 конвенції в аспекті права на презумпцію невинуватості, зауважив, що сама по собі відмова виплатити заявникові компенсацію не порушила б ст.6 конвенції в цьому аспекті. Проте до такого порушення призвела аргументація та формулювання, використані цивільними судами, які прямо вказували на вчинення заявником кримінального правопорушення.

У справі «Amerisoc Center S.R.L. v. Luxembourg» йшлося про накладання арешту на кошти компанії-заявника зі штаб-квартирою в Сан-Хосе  на підставі запиту про міжнародну взаємну правову допомогу, виданого прокуратурою м.Ліми (Перу). Водночас законодавством Люксембургу був передбачений механізм обов’язкового повідомлення про накладення такого арешту лише банку, який на свій розсуд повідомляв клієнта.

У цій справі банк не повідомив компанію-заявника про арешт коштів, що спричинило пропуск нею десятиденного строку подання заперечень. Національні суди, до яких звернулася компанія, не усунули цей недолік відсутності справедливого балансу між втручанням у право на мирне володіння майном та суспільним інтересом, що полягав у боротьбі з організованою злочинністю, що спричинило констатацію ЄСПЛ порушення ст.1 Першого протоколу до конвенції.

Закон і Бізнес