Двічі в одну справу

Перешкоди у забезпеченні неупередженості ВРП та відповідальність її членів

У результаті «модернізації» Вища рада правосуддя набула зовсім іншого інституційного та функціонального вигляду. Тим не менш, сьогодні постає нова проблема, якою виступає забезпечення неупередженості ВРП і відповідальності її членів як умови інституційної спроможності органу державної влади.

1. Персональний конфлікт інтересів і механізми його подолання у межах дисциплінарного провадження

Одним із аспектів цієї проблеми є порядок повторного розгляду ВРП дисциплінарної справи стосовно судді у разі скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати (ч.3 ст.52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя») [1].

Чинні положення Закону України «Про Вищу раду правосуддя» визначили в якості основних суб’єктів здійснення дисциплінарного провадження щодо судді дисциплінарні палати ВРП (ст. 42) і при цьому запровадили дворівневий механізм «захисту» прав суддів у межах дисциплінарних проваджень, який передбачає можливість оскарження рішення відповідної дисциплінарної палати безпосередньо до ВРП (ст.51) (адміністративний захист), а також до суду (стст.35 та 52) (судовий захист) [1], яким згідно з частиною першою ст.35 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» [1], а також ч.3 ст.22 Кодексу адміністративного судочинства є Верховний Суд [2].

Також положення Закону України «Про Вищу раду правосуддя» враховують зауваження, що висувалися до діяльності ВРЮ в частині конфлікту інтересів її членів, зокрема випадків, коли член ВРЮ, який ініціював питання про звільнення судді, приймав участь у голосуванні з цього ж питання [3, с.33].

З цього приводу Європейський суд з прав людини дійшов висновку про об’єктивний сумнів щодо безсторонності членів ВРЮ при ухваленні рішення по суті у справі про дисциплінарну відповідальність судді у тому разі, коли такі члени здійснювали перевірку у справі судді та направили подання про його звільнення, а згодом взяли участь у голосуванні щодо рішення про звільнення судді з посади (див. п.115 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява №21722/11) [4], а також п.68 рішення ЄСПЛ у справі «Денісов проти України» (заяви №76639/11) [5]).

Частиною 8 ст.51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» зокрема встановлюється, що у розгляді скарги на рішення дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді не беруть участі члени ВРП, які входять до дисциплінарної палати, що ухвалила оскаржуване рішення [1, ст.51]. Своєю чергою, ч.11 зазначеної статті, зокрема передбачається, що рішення за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати у дисциплінарній справі Вища рада правосуддя ухвалює відкритим поіменованим голосуванням [1, ст.51].

При цьому, на нашу думку, безсторонність члена ВРП, який приймав участь у дисциплінарному провадженні щодо судді на рівні роботи дисциплінарної палати ВРП, при його участі у роботі ВРП у разі розгляду скарги на відповідне рішення дисциплінарної палати є значною мірою «загальним» (тобто найбільш очевидним) фактором, який визначає зниження рівня безсторонності члена ВРП при розгляді такої скарги. Насправді ж, більш глибокою причиною виступає саме характер обставин, що визначають конфлікт інтересів.

Сьогодні категорія «конфлікт інтересів» розглядається на рівні юридичних досліджень виключно у негативному забарвленні і при цьому у контексті форм прояву корупції [6, с.208; 7, с.11; 8, с.87]. Ознакою конфлікту інтересів виступає наявність у суб’єкта публічної служби приватного інтересу, що може вплинути на об’єктивність прийняття рішення у межах здійснення службових повноважень [9, с.156; 10, с.136]. При цьому в найбільш поширеному розумінні йдеться про особисті, сімейні, дружні чи інші позаслужбові стосунки з фізичними особами, що, власне, і детермінують відповідний конфлікт [11, с.145].

Водночас, відносно окресленого правила, що стосується участі членів ВРП в її роботі при розгляді скарги на рішення дисциплінарної палати ВРП, конфлікт інтересу має глибший характер і проявляється у контексті співвідношення між позитивною юридичною відповідальністю члена ВРП, а також можливістю його притягнення до негативної юридичної відповідності. Якщо бути максимально конкретним, то конфлікт інтересу проявляється у тому, що член ВРП, який голосував за рішення щодо притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, перебуваючи на низькому рівні позитивної відповідальності, тобто неналежним чином здійснюючи свої функціональні обов’язки, зацікавлений у тому, щоб таке рішення зберегло свою юридичну силу, оскільки його скасування може стати причиною розгляду справи про відповідальність вже члена ВРП, а тому привести у середньостроковій чи довгостроковій перспективі до негативних майнових наслідків для такого члена у межах приватно-правового компонента його правового статусу (наприклад, якщо йдеться про звільнення члена ВРП з посади, що призведе до дострокового зниження матеріального добробуту відповідної особи) (див.: п.166 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява №21722/11) [4].

Іншими словами, у межах правового статусу суб’єкта публічної служби поєднується публічно-правовий (публічні повноваження) та приватно-правовий (цивільні права) компоненти. У зв’язку з цим, застосування до такого суб’єкта, у тому числі до члена ВРП, дисциплінарного стягнення, зокрема у формі його звільнення з посади, хоча і здійснюється вплив на суб’єкта публічної влади через його публічно-правовий статус, проте безпосередньо відображається на матеріальному добробуті, тобто на приватно-правовому компоненті правового статусу. У зв’язку з цим персональний конфлікт інтересів полягає в тому, що, намагаючись зберегти матеріальний добробут, відповідний суб’єкт публічної служби вчиняє всі дії для збереження чинності раніше прийнятого рішення і обґрунтування в такий спосіб його правомірності, як умови уникнення дисциплінарної відповідальності.

Це положення має важливе значення для проблеми інституційного конфлікту інтересів, а також персональної відповідальності членів ВРП.

2. Інституційний конфлікт інтересів ВРП

Частиною 3 ст.52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» встановлюється, що у випадку скасування судом рішення Вищої ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, Вища рада правосуддя розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно. Повторний розгляд справи здійснюється ВРП у пленарному складі у порядку, визначеному ст.49 цього закону [1, ст 52].

З цього приводу слід звернути увагу на те, що ст.49 зазначеного закону регулюється порядок розгляду дисциплінарної справи дисциплінарною палатою ВРП у той час як ч.3 ст.52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» встановлює необхідність розгляду дисциплінарної справи у відповідному порядку пленарним складом ВРП. Інакше кажучи, у такому випадку відповідна процедура повинна реалізовуватися пленарним складом ВРП, а не дисциплінарною палатою. Проте у такому разі постає декілька взаємопов’язаних проблем, що у сукупності утворюють проблему яку можна назвати «інституційний конфлікт інтересів».

2.1. Склад ВРП при повторному розгляді дисциплінарної скарги

Малоймовірно, що внаслідок скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, ВРП буде повторно розглядати відповідну дисциплінарну справу принципово іншим складом. Навіть якщо й існує ймовірність змін у складі ВРП, то, скоріше за все, це будуть лише зміни окремих членів, ураховуючи «розсинхронізацію» процесу їх призначень.

З цього слідує очевидний інституційній конфлікт інтересів, оскільки ВРП повторно розглядатиме дисциплінарну справу, яку вона вже розглядала, з матеріалами якої знайомилася і в результаті чого дійшла певного висновку.

Не можна не відмітити, що навіть в інституційній ієрархії судової системи «золотим стандартом» є правило згідно з яким у разі передачі справи на новий розгляд вона розглядається хоча і тим самим судом, проте іншим складом суду, що забезпечує безсторонність суддів.

У даному ж випадку існує висока ймовірність того, що повторний розгляд дисциплінарної справи здійснюватиметься тим самим складом ВРП, що, по-перше, підіймає проблему безсторонності, яку в даному випадку об’єктивно неможливо забезпечити з тих же причин, що описані у п.115 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява №21722/11) [4], а також п.68 рішення ЄСПЛ у справі «Денісов проти України» (заяви №76639/11) [5].

Крім того, як зазначається у рекомендаціях Ради Організації економічного співробітництва та розвитку OECD/LEGAL/0316 стосовно Посібника ОЕСР щодо розв’язання конфлікту інтересів на публічній службі, від державних службовців очікується, що вони завжди будуть діяти так, щоб їх чесність служила прикладом для інших державних службовців і громадськості.

Також посібником встановлюється, що публічні службовці повинні взяти на себе відповідальність з виявлення та вирішення конфліктів на користь суспільних інтересів, коли конфлікт все-таки виникає.

Очікується, що публічні службовці та громадські організації продемонструють свою відданість чесності та професіоналізму шляхом застосування ефективної політики та практики щодо конфлікту інтересів [12, с.8].

По-друге, у даному випадку закономірно постає питання: навіщо? Адже Верховним Судом вже встановлено важливі для дисциплінарної справи обставини й ухвалено рішення.

Очевидним, на нашу думку, в контексті кваліфікаційних вимог, що висуваються до кандидатів у члени ВРП, а також в аспекті характеру діяльності ВРП й очікувань суспільства від функціонування інституції є те, що піднята проблема у контексті відповідних законодавчих положень є радше питанням позитивної відповідальності членів ВРП, а також питанням укріплення етичних інституційних стандартів та формування нових еталонних моделей міжінституційної взаємодії, ніж питанням «встановлення контролю над судовою гілкою влади, чого б це не вартувало».

Власне з цим пов’язані такі проблеми.

2.2. Підстави для скасування рішення ВРП у дисциплінарній справі

З викладеного вище постають логічні запитання щодо підстав скасування судом рішення ВРП у дисциплінарній справі та предмету повторного розгляду пленарним складом ВРП у межах дисциплінарної справи, а тому можливого рішення ВРП за результатами такого розгляду.

Очевидно, що в умовах практики проблему предмету розгляду необхідно вирішувати виходячи з підстав скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати. Своєю чергою підстави такого скасування визначені частиною першою статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» до яких відносяться:

1) склад Вищої ради правосуддя, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано будь-ким із складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні;

3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП — якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пп.2—5 ч.10 ст.51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»;

4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідних висновків [1].

З цього вбачається, що підстави, визначені пп.1—3 ч.1 ст.52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пов’язані переважно з процедурними порушеннями, у той час як підстава, визначена ч.4 — з процедурним порушенням або матеріальним порушенням, що отримало відображення у процедурній формі.

Стосовно процедурних порушень постає проблема можливості виправлення ВРП допущених помилок за рахунок судді як учасника дисциплінарного провадження. Інакше кажучи, якщо підставою для скасування рішення ВРП у дисциплінарній справі виступили відповідні процедурні порушення, то чи повинно це означати, що у ході повторного розгляду дисциплінарної справи ВРП може виправити відповідну помилку і, відповідно, розглянути справу повторно повноважним складом з повідомленням судді, а також з підписанням прийнятого рішення за результатами повторного розгляду справи усіма членами ВРП, що приймали участь засіданні.

З одного боку відповідні порушення мають суто процедурний, а не сутнісний характер у зв’язку з чим за результатами повторного розгляду дисциплінарної справи ВРП може повторно ухвалити рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за встановленим раніше підставами. Проте з іншого боку таке виправлення відбуватиметься частково за рахунок судді, оскільки забезпечення повноти повторного розгляду визначатиме необхідність перезапуску процедури розгляду.

Проте більш важливим є скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, на підставі п.4 ч.1 ст.52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя». Адже у такому разі судом можуть визнаватися невстановленими чи недостатніми визначені ВРП підстави притягненні судді до дисциплінарної відповідальності. Відповідні обставини, очевидно, вже не можуть набути значення належних підстав і при цьому, перекваліфікувати інші обставини або ж віднайти інші підстави для притягнення судді до відповідальності у межах відповідного дисциплінарного провадження ВРП не може, якщо відповідні обставини та(або) підстави не були визначені такими у ході першого розгляду дисциплінарної справи, оскільки це не узгоджуватиметься з принципом юридичної визначеності.

Звернемося у цьому аспекті до конкретного кейсу, що близький нам у зв’язку з безпосередньою участю у ньому.

У жовтні 2019 року до Господарського суду Харківської області надійшла позовна заява про визнання недійсним правочину з передання нежитлових приміщень до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю, що оформлений актом приймання-передачі майна для формування статутного (складеного) капіталу товариства та про визнання недійсним з моменту укладення договору іпотеки (справі присвоєно номер №922/3502/19). Позивачем подано заяву про забезпечення позову, яка була частково задоволена судом. У справі проведено попереднє засідання. Згодом іпотекодержателем заявлено клопотання про передачу справи №922/3502/19 для розгляду Господарським судом Харківської області в межах справи № 922/2960/17 про визнання ТОВ банкрутом, що було задоволено судом.

Судом апеляційної інстанції ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову залишена без змін. Своєю чергою Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду скасував ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції й відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Таким чином, часткове задоволення заяви про забезпечення позову, а також підготовче засідання у справі №922/3502/19, як з’ясувалося згодом, проведено в умовах існування справи про банкрутство за участю відповідача.

При погляді на цю ситуацію з сьогоденних позицій, на момент розгляду справи вона торкнулася цілого пласту проблем практики судового правозастосування у справах про відновлення платоспроможності, що пов’язані як з процесуально-правовими, так і з матеріально-правовими питаннями. При цьому розгляд, який фактично було зведено до проведення підготовчого засідання, відбувався в умовах відносно незначного проміжку часу з моменту вступу в силу Кодексу з процедур банкрутства і водночас за відсутності правових висновків Верховного Суду з приводу реалізації принципу концентрації позовів під час дії нового закону.

У ході розгляду дисциплінарної справи були підняті питання з приводу порядку інформування суду про існування справи про банкрутство; про можливість чи неможливість розгляду заяви про забезпечення позову в умовах існування справи про банкрутство у тому числі в аспекті пріоритету та існування різних строків вирішення відповідних питань; про правову природу і можливість чи неможливість проведення підготовчого засідання у справі в умовах існування справи про банкрутство; про критерії визначення природи позову (справи) у контексті застосування принципу концентрації позовів, визначеного п.1 ч.2 ст.7 КзПБ.

Майже усі аспекти відповідних питань були висвітлені нами на рівні окремого науково-практичного дослідження ще під час розгляду дисциплінарної справи (див.: Жигалкін І. «На фундаменті розмитості критеріїв. Диференціація «немайнового» і «майнового» спорів у справах про банкрутство (неплатоспроможність)». «ЗіБ», 26.03.2024 [13]).

Більше того, ч.16 ст.49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» чітко встановлюється, що підстава для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності вважається встановленою дисциплінарною палатою (Вищою радою правосуддя) за результатами розгляду дисциплінарної справи, якщо докази, надані та отримані в межах дисциплінарного провадження, є чіткими та переконливими для підтвердження існування такої підстави.

Чіткими та переконливими є докази, які з точки зору звичайної розсудливої людини у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності [1, ст.49].

Це положення необхідно осмислювати у контексті змісту стандарту незалежності суду (судді) одним з аспектів якого виступає неможливість притягненні судді до відповідальності за прийняте рішення лише крім випадків порушення ним закону, вчинене умисно або з грубої недбалості.

Питання, пов’язані зі встановленням умислу або грубої недбалості судді, зокрема у контексті скасування його рішення судом апеляційної та(або) касаційної інстанції ми також розгорнуто висвітили на рівні окремого науково-практичного дослідження (див.: Жигалкін І. «Левіафан для судової системи. Periculum некоректного застосування ВРП ч.2 ст.106 закону «Про судоустрій і статус суддів». «ЗіБ», 15.08.2024 [14]).

Незважаючи на це, рішенням третьої дисциплінарної палати ВРП від 13 березня 2024 року у справі № 729/3дп/15-24 суддю було притягнуто до дисциплінарної відповідальності і застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді попередження [15]. За результатами розгляду скарги на це рішення ВРП на своєму засіданні 28 травня 2024 року №46 залишило рішення ТДП ВРП без змін [16].

У ході розгляду скарги на рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення ТДП ВРП, Велика палата ВС у постанові від 26 вересня 2024 року у справі №990SCGC/10/24, зокрема зазначила, що потрібно враховувати, що, за загальним правилом, питання про те, чи належить справу вирішувати суду відповідної юрисдикції, вирішується під час відкриття провадження у справі. Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд не вирішує питання юрисдикції спору, а процесуальний закон не допускає розгляду та вирішення питання про застосування заходів забезпечення позову окремо в іншій справі, ніж у тій, у якій пред’явлено відповідний позов (п.90).

ВРП не встановила, що суддя ОСОБА_1 на час вирішення питання про відкриття провадження у справі №922/3502/19 знав чи повинен був знати про те, що стосовно ТОВ «Омега Плюс Харків» відкрита справа про банкрутство №922/2960/17 (п.91).

Також Великою палатою зазначено, що врахувавши сукупно наведені обставини, передовсім, непередбачення чіткого регулювання в процесуальному законі як строків вирішення питання про передачу матеріалів справи для розгляду в межах справи про банкрутство, так і процесуальної послідовності (пріоритетності) розгляду різних процесуальних звернень (у цій справі — клопотання про передачу справи та заяви про забезпечення позову), несформування усталеної практики через нетривалий час застосування відповідної норми права, ВП ВС дійшла переконання про невстановлення підстав для висновку щодо істотності порушення суддею Особа 1 норм процесуального права, які могло б кваліфікуватися як дисциплінарний проступок (п.103).

ВП ВС неодноразово звертала увагу на те, що скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків (ч.2 ст.106 закону №1402-VIII) (п.115).

ВРП як на підтвердження вчинення суддею Особа 1 істотного порушення вимог процесуального права зазначає про скасування в касаційному порядку судового рішення (ухвали про часткове забезпечення позову), проте відповідно до вимог частини другої статті 106 Закону №1402-VIII притягнення судді до дисциплінарної відповідальності у такому випадку можливе лише в разі умисного порушення норм права, а не через недбалість, як встановлено ВРП у цій справі, що додатково підтверджує необґрунтованість висновків ВРП (п.116) [17].

Таким чином, за результатами розгляду скарги ВП ВС дійшла висновку, що рішення ВРП від 28 травня 2024 року №1605/0/15-24 про залишення без змін рішення ТДП від 13 березня 2024 року №729/3дп/15-24 про притягнення судді Господарського суду Харківської області судді Особа 1 до відповідальності за дисциплінарний проступок, передбачений підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, не може вважатися вмотивованим, а тому підлягає скасуванню на підставі п.4 ч.1 ст.52 закону №1798-VIII (пункт 127) [17].

Окрема увага в ході розгляду аналізованої скарги Великою палатою присвячена питанню строків притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

На цей аспект дисциплінарного провадження було звернуто додаткову увагу скаржником, адже ч.5 ст.49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», встановлюється, що загальна тривалість здійснення дисциплінарного провадження не може перевищувати 18 місяців з дня отримання Вищою радою правосуддя відповідної дисциплінарної скарги або з дня ухвалення дисциплінарною палатою ВРП рішення про відкриття відповідної дисциплінарної справи за власною ініціативою чи з дня отримання Вищою радою правосуддя відповідного звернення Вищої кваліфікаційної комісії суддів до дня ухвалення дисциплінарною палатою рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову в притягненні судді до дисциплінарної відповідальності, без урахування часу зупинення розгляду дисциплінарної справи. У разі порушення зазначеного строку дисциплінарне провадження підлягає закриттю за рішенням дисциплінарної палати [1, ст. 49].

При цьому підстави для зупинення розгляду дисциплінарної справи визначаються ч.4 ст.49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».

Відповідна скарга на дії судді надійшла до ВРП 19 листопада 2020 року. Рішення №729/3дп/15-24 про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності ухвалено ТДП ВРП 13 березня 2024 року. Своєю чергою рішення ВРП про залишення зазначеного рішення дисциплінарної палати без змін ухвалено 28 травня 2024 року. Таким чином, дисциплінарне провадження фактично тривало понад три роки.

ВП ВС у постанові від 26 вересня 2024 року у справі №990SCGC/10/24 зазначила з цього приводу, що в оскаржуваному рішенні Рада не навела мотивів обрахування строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, хоча суддя і вказував на сплив цього строку, тому оскаржуване рішення ВРП також не можна вважати вмотивованим з огляду на наведені міркування [17, п.126].

Це питання також стало предметом висвітлення на рівні окремої думки суддів Желєзного І. В та Власова Ю. Л. у зазначеній справі. Судді, зокрема відмітили, що застосування строків притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є ключовим питанням у розумінні принципу юридичної визначеності, відтак повинно бути відображено в рішенні ВРП, яким до судді застосовується дисциплінарне стягнення.

Відповідно до ч.11 ст.109 закону №1402-VIII дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.

У справі, що розглядається, часовий інтервал цього проміжку визначається початковою датою вчинення дисциплінарного проступку (17 грудня 2019 року — дата прийняття ухвали про забезпечення позову) та кінцевою — датою накладення дисциплінарного стягнення (13 березня 2024 року — дата прийняття рішення ТДП ВРП №729/3дп/15-24).

У зв’язку з цим судді звернули увагу на принцип юридичної визначеності у контексті того, що на час вчинення проступку, про який ідеться у рішенні ВРП, позивач міг сподіватися, що можливість застосування до нього дисциплінарного стягнення за вчинення дій, за якими було відкрито дисциплінарне провадження, може відбутись у межах строку, визначеного ч.11 ст.109 закону №1402-VIII, а саме трирічного строку, без урахування строку знаходження судді у відпустці, у період непрацездатності, на лікарняному з 17.12.2019 до 13.03.2024, а також строку здійснення відповідного дисциплінарного провадження, який передбачений нормами закону №1798-VIII, чинними на день надходження дисциплінарної скарги до ВРП на дії судді Особа 1 [18].

Таким чином, як вбачається, у випадку скасування судом на підставі п.4 ч.1 ст.52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, як правило, судом констатується неналежне мотивування (обґрунтування) ВРП підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

Інакше кажучи в якості підстави для скасування рішення ВРП виступає некоректна юридична оцінка поведінки судді у контексті конкретної підстави для його притягнення до юридичної відповідності.

Це дуже тонкий, проте надзвичайно важливий момент на рівні якого демонструється глибина розвитку сучасних уявлень про юридичну процедуру.

У кінці ХХ — на початку ХХІ століття суб’єкти правозастосування підходили до вирішення цього питання досить «грубо» (з погляду сьогодення). Скасування рішення органу державної влади розглядалося в якості підстави припинення його дії. Контекст повторного розгляду, як правило, упускався. Сьогодні ж навпаки саме він виходить на перший план, у тому числі в аспекті принципу поділу влад, а також у ключі дискреційних повноважень суб’єктів публічної служби.

З цим пов’язується проблема предмету повторного розгляду відповідного питання, а також характеру рішення, що може бути прийняте за результатами такого розгляду.

2.3. Предмет повторного розгляду і рішення, що ухвалюється за його результатами

Перш ніж розглянути питання предмету повторного розгляду дисциплінарної справи, слід звернути увагу на концептуальну проблему взаємодії суду з іншими органами державної влади.

На початку ХХІ століття у тому числі у межах правопорядку України постало питання з приводу того чи може рішення суду заміняти акти органів виконавчої влади і чи може суд зобов’язувати органи державно влади, що не входять до національної системи правосуддя, тобто не є судами нижчих інстанцій відносно нього, вчиняти певні дії.

Слід згадати як на початку 2010-х років це питання почало розглядатися самими судами (переважно адміністративної юрисдикції) в аспекті концепції дискреційних повноважень. Як зазначив у своїй постанові від 11 вересня 2018 року у справі №816/318/18 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дискреційними повноваженнями є сукупність прав та обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту [19].

Варто згадати як у 2010-х роках суди переважно першої інстанції при розгляді адміністративних справ тотально відмовляли у задоволенні вимог позивачів, що формулювалися останніми як «зобов’язати» суб’єкта владних повноважень здійснити певні дії або утриматися від них, приймаючи до уваги положення рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи №R(80)2, прийнятої Комітетом міністрів 11.03.1980 на 316-й засіданні заступників міністрів [20], й посилаючись саме на дискреційні повноваження відповідного суб’єкта і неможливість суду заміняти у своїй діяльності органи виконавчої влади.

Поряд із цим у подальшому чіткість у застосуванні цієї концепції була внесена в ході правозастосовної діяльності Касаційного адміністративного суду.

У своїй постанові від 05 березня 2019 року у справі № 2040/6320/18 Суд, зокрема зазначив, що дискреція — це елемент управлінської діяльності. Вона пов’язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями – вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб’єкта.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб’єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб’єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов’язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов’язати до цього в судовому порядку [21].

Своєю чергою у постанові від 11 вересня 2018 року у справі №816/318/18 КАС, зокрема зазначив, що у разі наявності у суб’єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов’язання судом суб’єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження (п.15).

Між тим, зі змісту наведених вище норм випливає, що втручанням у дискреційні повноваження суб’єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов’язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішення за клопотанням заявниці замість суб’єкта владних повноважень (п.22) [19].

У цілому ж щодо дискреційних повноважень КАС у постанові від 16 травня 2023 року у справі № 380/3195/22 наводить висновок ЄСПЛ, що є актуальним у тому числі відносно сучасних повноважень ВРП щодо характеру повторного розгляду дисциплінарної справи у разі скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати.

Зокрема в рішенні від 02 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» (заява №23543/02) ЄСПЛ зазначив, що надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Тому закон повинен з достатньою чіткістю встановлювати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (п.71) [22]. 

Звісно, що ВРП не можна вважати органом виконавчої влади у традиційному розумінні такого органу, проте наведене положення значною мірою стосується ВРП у зв’язку з характером здійснюваних ним повноважень, зокрема ураховуючи саме не судову, а квазісудову природу ВРП, а також адміністративно-правову природу дисциплінарного провадження відносно судді.

До чіткого законодавчого визначення на рівні окремих законів підстав повторного розгляду справи у межах адміністративного провадження це питання ставало предметом у тому числі наукових дискусій. У той же час вдосконалення нормативно-правової бази лише частково знизило рівень дискусійності.

Проблема полягала у тому, що в якості стадій адміністративної процедури юридична доктрина визначає: 1) ініціювання адміністративного провадження; 2) попередній розгляд документів; 3) розгляд адміністративної справи; 4) прийняття адміністративного акту; 5) виконання адміністративного акту [23, с. 69] або ж: 1) аналіз ситуації та порушення адміністративної справи; 2) ухвалення рішення; 3) оскарження (опротестування) рішення; 4) виконання або звернення до виконання ухваленого рішення [24, с. 13–14].

Зважаючи на те, що суд (ураховуючи окреслені вище висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду), за загальним правилом, не може заміняти органи інших гілок влади (хоча ця теза не є абсолютною і стосується лише загального правила, оскільки в окремих випадках така можливість є елементом системи стримувань і противаг чому є, у тому числі, й конкретні сучасні та історичні приклади у межах різних правових систем), ухвалення ним рішення про скасування рішення відповідного органу влади (або ж його службової чи посадової особи), як вбачається, в окремих випадках може містити вказівку на вчинення відповідним органом (або його службовою чи посадовою особою) певної дії (що втілюється у слові «зобов’язати», яке вживається у резолютивній частині рішення) або ж не містити останньої.

Зокрема позовна вимога «зобов’язати», як вбачається, може бути задоволена, якщо відповідна дія не суперечить іншим вимогам, встановленим законом, і якщо іншого правомірного варіанту поведінки у тому числі у формі відмови від вчинення певної дії у відповідного суб’єкта немає, адже у такому випадку відсутня дискреція.

Проте, якщо внаслідок скасування рішення відповідного суб’єкта владних повноважень у нього залишається вибір варіантів правомірної поведінки, тоді  зобов’язати його до вибору конкретного варіанту або здійснити такий вибір замість нього, за загальним правилом, суд не вправі.

У цьому сенсі ще приблизно 10 років тому на рівні юридичної доктрини і практики судового правозастосування активно обговорювалося питання, чи спричиняє скасування рішення суб’єкта владних повноважень повернення до попередньої або взагалі до початкової стадії відповідної адміністративної процедури.

Вирішення цієї проблеми в умовах практики відбувалося з урахуванням законодавчих положень і змісту самих судових рішень.

Зокрема, якщо законом передбачалося таке «повернення», то у такому разі відповідний суб’єкт владних повноважень повинен був повернутися у відповідне провадження і прийняти відповідне рішення. Якщо законом не передбачається повернення до адміністративної процедури, проте судом визначено характер рішення, яке зобов’язаний прийняти відповідний суб’єкт, таке рішення підлягає прийняттю відповідним суб’єктом як результату відповідного провадження. Якщо ж повернення у провадження, рішення у якому скасовано судом, не визначалося ані законом, ані судом, то у такому разі, за загальним правилом, відповідне провадження вважалося припиненим.

Це відносно складна проблема вирішення якої пов’язується у тому числі із принципом юридичної визначеності, а також спеціально-дозвільним типом правового регулювання відносин за участю суб’єктів публічної влади. Крім того, варіативний елемент у це питання вноситься також підставою для скасування відповідного рішення суб’єкта владних повноважень. Адже, скажімо, якщо судом встановлено відсутність складу адміністративного правопорушення у поведінці особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, тобто матеріально-правова основа притягнення до такої відповідальності, то у такому випадку стає очевидним, що повторний розгляд відповідної адміністративної справи, як правило, не може завершитися тим самим результатом, адже повторна спроба притягти особу до тієї ж міри адміністративно-правової відповідальності за тих же умов, по-перше, ставить під сумнів правомірність такої поведінки суб’єкта владних повноважень, адже її вчинення вдруге явно демонструє намір здійснення дій невідповідність закону яких на відміну від першого разу вже встановлена судом, по-друге, здійснюється вже в умовах інституційного конфлікту (якщо справа розглядатиметься тим самим персональним складом відповідного суб’єкта), по-третє, очевидно, повинна також увінчатися скасуванням повторно прийнятого рішення.

З іншого боку, повернення суб’єктом владних повноважень до адміністративної процедури, кінцеве рішення в якій скасовано судом, і подальше прийняття того ж самого за своїм характером рішення, проте з іншим обґрунтуванням, явно свідчитиме про неналежне здійснення суб’єктом публічної служби своїх повноважень під час першого розгляду.

Якщо ж мова йде про процесуальні порушення, наприклад, прийняття рішення неповноважним складом відповідного суб’єкта владних повноважень, тоді постає проблема можливості виправлення відповідної помилки шляхом повторного розгляду адміністративної справи.

Крім того, тут же піднімається концептуальне питання з приводу інтересу особи, яка була учасником провадження, а також «відновлюваності» самого провадження. Адже, якщо йдеться, скажімо, про конкурс на зайняття певної посади, тоді особа, яка була учасником конкурсу і згодом оскаржила рішення, прийняте за результатами конкурсу, зацікавлена у відновлення участі у наступних етапах конкурсу або ж у визнанні її такою, що успішно завершила відповідний конкурсний етап. Проте з іншого боку сам конкурс може бути таким, що не може бути відновлений для однієї особи, наприклад, у зв’язку з його продовженням і виконанням іншими учасниками завдань в рамках нових етапів, які проводяться централізовано.

У той же час, якщо йдеться про притягнення особи до юридичної відповідальності, то її очікуванням відповідає все ж таки припинення відповідного провадження внаслідок скасування судом рішення, прийнятого на його завершальному етапі.

Ця складна певною мірою концепція впливу рішення суду про скасування рішення суб’єкта владних повноважень на адміністративну процедуру, а також на її наслідки наразі все ще перебуває у процесу свого становлення і вирішується у тому числі практикою судового правозастосування по ходу розв’язання конкретних кейсів. При цьому слід відмітити, що значною мірою ця проблема вирішується також законодавцем шляхом використання більш складних і деталізованих юридичних технологій у розуміння останніх як сукупності прийомів, методів, правил та методик створення та обслуговування письмових правових актів [25, с.20]. Розвиток відповідних нормативних положень при цьому створює певні орієнтири і для практики судового правозастосування.

Зокрема, положеннями Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено порядок здійснення дисциплінарного провадження відносно адвоката, що за своїм змістом концептуально схожий з порядком здійснення дисциплінарного провадження відносно судді.

Дисциплінарне провадження стосовно адвоката здійснюється кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури за адресою робочого місця адвоката (ч.3 ст.33) Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». При цьому рішення у дисциплінарній справі може бути оскаржене до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури (ст.42 зазначеного Закону), яка за результатами розгляду скарги може прийняти рішення: 1) про залишення скарги без задоволення, а рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури без змін; 2) про зміну рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури; 3) про скасування рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури та ухвалити нове рішення; 4) про направлення справи для нового розгляду до відповідної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури та зобов’язати кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури вчинити певні дії (ч.5 ст.52 зазначеного закону) [26].

З цього приводу у постанові від 23 лютого 2023 року у справі №160/1150/21 КАС, зокрема погодився із доводами скаржника щодо безпідставного проведення кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури нового розгляду дисциплінарної справи стосовно нього і ухвалення у ній рішення, зокрема з огляду на те, що законодавець не визначив повноважень комісії здійснювати повторний розгляд справи у разі скасування попереднього її рішення у судовому порядку [27].

Своєю чергою у постанові від 21 березня 2023 року у справі №910/13137/21, що пов’язана з оскарженням наказу Міністерства юстиції, прийнятого за результатами оскарження рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно, Касаційний господарський підтвердив доводи одного з учасників справи, згідно з якими чинним законодавством не передбачений такий спосіб захисту як повторний розгляд скарги Мін’юстом, що своєю чергою, має наслідком скасування судових рішень у справі в частині задоволення вимог про зобов’язання Мін’юсту повторно розглянути скаргу [28].

У той же час, як ми зазначали, положення Закону України «Про Вищу раду правосуддя» визначають необхідність повторного розгляду ВРП дисциплінарної справи у випадку скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати (ч. 3 ст. 52) [1], і при цьому не встановлюють ані обставин, які повинна з’ясувати чи переглянути ВРП, ані рішення, що може бути прийняте ВРП за результатом розгляду дисциплінарної справи.

У такий спосіб законодавчі положення наділяють ВРП певним рівнем дискреції, яка при цьому обмежується висновками сформованими Верховним Судом у ході розгляду скарги на відповідне рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати. Тому, по своїй суті, такий розгляд можна певною мірою порівняти із новим розглядом справи судом за виключними обставинами.

У силу того, що принципове значення для скасування рішення ВРП мають переважно матеріально-правові підстави, визначені п.4 ч.1 ст.52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», у ході повторного розгляду ВРП дисциплінарної справи підлягають прийняттю до уваги висновки, сформовані стосовно них Верховним Судом.

Як показує практика, здебільшого ВРП скасовує рішення дисциплінарних палат і закриває дисциплінарне провадження в разі скасування судом її рішення, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати. Прикладами тому виступають, зокрема рішення ВРП від 20 березня 2018 року № 840/0/15-18 «Про скасування рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 2 листопада 2017 року №3549/1дп/15-17 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Вищого адміністративного суду України Заїки М.М.» [29], від 09 серпня 2018 року № 2559/0/15-18 «Про скасування рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 про притягнення судді Подільського районного суду м.Києва Неганової Н.В. до дисциплінарної відповідальності та закриття дисциплінарного провадження» [30], від 22 квітня 2021 року № 923/0/15-21 «Про скасування рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 21 лютого 2020 року № 541/1дп/15-20 про притягнення судді Центрального районного суду м.Миколаєва Скрипченко С.М. до дисциплінарної відповідальності та закриття дисциплінарного провадження» [31], від 20 лютого 2024 року № № 476/0/15-24 «Про скасування рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 19 жовтня 2020 року № 2853/2дп/15-20 про притягнення судді Окружного адміністративного суду м.Києва Федорчука А.Б. до дисциплінарної відповідальності та закриття дисциплінарного провадження» [32] та ін.

Поряд із цим практиці діяльності ВРП також відомий випадок, коли після скасування Верховним Судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, ВРП лише змінила рішення дисциплінарної палати, проте не скасувала його.

Йдеться про рішення першої дисциплінарної палати ВРП від 07 грудня 2017 року № 3942/1дп/15-17 «Про притягнення судді Галицького районного суду м.Львова Радченка В.Є. до дисциплінарної відповідальності», яким до судді було застосовано такий вид дисциплінарного стягнення як сувора догана — з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців.

Справа пов’язана із задоволенням суддею клопотання заступника Генерального прокурора – керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н.І. про надання дозволу на проведення обшуку робочого кабінету голови Окружного адміністративного суду м.Києва у кримінальному провадженні, а точніше — з дотриманням судом процесуальних вимог при вчиненні відповідної дії [33].

Рішенням ВРП від 15 березня 2018 року зазначене рішення ПДП ВРП залишено без змін [34].

Водночас, розглядаючи скаргу на рішення ВРП, ВП ВС у постанові від 14 червня 2018 року у справі №11-386сап18, зокрема наголосила, що положеннями пп.«б» п.1 ч.1 ст.106 закону №1402-VIII передбачено підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за незазначення в судовому рішенні мотивів. При цьому в ухвалі слідчого судді Особа 3 від 25 травня 2017 року про надання дозволу на проведення обшуку зазначені мотиви, мета його проведення, визначені за родовими ознаками предмети, що підлягають відшуканню, та місце проведення обшуку. Оцінка допустимості та належності такого мотивування до компетенції ВРП та її дисциплінарних органів не входить.

Отже, при постановленні ухвали від 25 травня 2017 року про надання дозволу на проведення обшуку робочого кабінету голови Окружного адміністративного суду м.Києва Особа 6 слідчим суддею Особа 3 було дотримано вимоги ст.235 КПК, а тому ці обставини не можуть бути підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

За результатами розгляду справи ВП ВС не погодилася з висновками, на які посилається ВРП, оскільки підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви не знайшли свого підтвердження при розгляді справи судом, що є підставою для скасування такого рішення згідно з п.4 ч.1 ст.52 Закону № 1798-VIII [35].

Водночас своїм рішенням від 01 листопада 2018 року № 3330/0/15-18 «Про зміну рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 грудня 2017 року № 3942/1дп/15-17 про притягнення судді Галицького районного суду м.Львова Радченка В.Є. до дисциплінарної відповідальності» ВРП, зокрема зазначила: «Також встановлені під час розгляду дисциплінарної справи порушення суддею Радченком В.Є. полягають у невиконанні вимог КПК (з урахуванням правової позиції ВП ВС) щодо необхідності мотивування ухвали, що полягає у зазначенні в ухвалі про надання дозволу на обшук аргументів, які переконали суддю у задоволенні такого клопотання та свідчать про вчинення суддею дисциплінарного проступку, передбаченого пп.«б» п.1 ч.1 ст.106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме незазначення в судовому рішенні мотивів його ухвалення» у зв’язку з цим ухвалила рішення змінити зазначене рішення ПДП і застосувати до В.Радченка дисциплінарне стягнення у виді попередження [36].

Певною мірою це сигнал державі і суспільству про незбалансованість системи стримувань і противаг в частині оскарження рішень ВРП у дисциплінарних провадженнях і виконання рішення суду за результатами розгляду скарг на такі рішення.

Сучасні світові стандарти передбачають існування можливості у особи оскарження рішення компетентного органу до незалежного і безстороннього суду. При цьому правовий статус ВРП при оскарженні до нього рішень дисциплінарних палат наразі не відповідає таким вимогам у зв’язку з тим, що такий перегляд забезпечується фактично тією ж інституцією, яка ухвалює відповідне рішення. Таке оскарження призводить до адміністративного у сутності перегляду рішення, прийнятого у межах вертикалі суб’єкта владних повноважень або вертикалі відомчої структури, яка складається з декількох суб’єктів владних повноважень, проте не судовий розгляд скарги.

Тому для уникнення можливості виникнення конфлікту між системою судового захисту і системою дисциплінарного нагляду за суддівським корпусом, а також для унеможливлення утворення замкнутого кола прийняття ВРП рішень у одному дисциплінарному провадженні і їх скасування судом законодавцю варто розглянути можливість вилучення із Закону України «Про Вищу раду правосуддя» ч.3 ст.52 або конкретизувати порядок повторного розгляду ВРП дисциплінарної справи у випадку скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, зокрема визначити які рішення і у яких випадках ВРП може ухвалити за результатами повторного розгляду відповідної справи.

У протилежному випадку правопорядок фактично безпрецедентно легалізує свавілля конкретної інституції, виводячи її за межі впливу суду, що  водночас визначає і її виведення за межі впливу закону дотримання якого забезпечує суд.

3. Персоналізація юридичної відповідальність і формування культури відповідальності членів ВРП

«Тоді суди себе сам», — сказав король. Це найважче.
Судити себе набагато важче, ніж інших.
Якщо ти зумієш правильно судити себе,
тоді ти справді мудра людина».

 «Маленький принц». Антуан де Сент-Екзюпері

Сучасні тенденції розвитку права і держави дозволяють відносно чітко простежити одну з ідей, яка поступово укорінюється у побудові державного апарату. Цією ідеєю є персоналізація юридичної відповідальної суб’єктів публічної служби.

Перехід від державоцентристської моделі побудови правової системи до людиноцентристської забезпечив широку участь громадян у формуванні публічної влади, запровадження чітких і прозорих правил конкурсного відбору для зайняття посад публічної служби на конкурентних засадах, а також функціонування механізмів підзвітності суб’єктів публічної служби перед суспільством.

Однією зі сторін еволюції відповідної парадигми виступає персоналізація юридичної відповідальності суб’єкта публічної служби, яка мінімізує можливість службовця перекласти наслідки умисних протиправних дій або некомпетентності у прийнятті ним рішень на державу або «сховатися» за колегіальністю розгляду певного юридичного питання.

Механізми юридичної відповідальності суб’єктів владних повноважень еволюціонували по мірі розвитку суспільства і держава.

Кримінальна відповідальність суб’єкта публічної служби завжди мала персональний характер і була найбільш жорсткою мірою відповідальності.

В якості більш м’якої міри виступала дисциплінарна відповідальність відповідного суб’єкта, як реакція самої держави на невиконання або неналежне виконання суб’єктом владних повноважень покладених на нього обов’язків. Саме цей вид відповідальності виступає одним з основних засобів забезпечення дисципліни всередині державного апарату в частині виконання суб’єктами владних повноважень покладених на них обов’язків.

Третім основним видом відповідальності виступає конституційно-правова відповідальність, яка настає, як зазначається, у випадку вчинення конституційно-правового делікту і передбачає, зокрема дострокове реформування або розформування підконтрольного органу, обмеження або позбавлення спеціального статусу, відставку чи усунення особи з поста тощо [37, с.305].

У рамках державоцентристської парадигми, що була характерна зокрема радянській моделі побудови держави, органи державної влади з одного боку відмежовувалися від людини, в частині впливу останньої на них посередництвом механізмів юридичної відповідальності, а з іншого боку забезпечували реалізацію державної політики саме посередництвом дисциплінарної відповідності підстави для притягнення до якої дуже часто були занадто абстрактними і розпливчастими. У зв’язку з цим дисциплінарна відповідальність виступала переважно інструментом забезпечення у межах інституцій держави дотримання політики партії.

Своєю чергою, людиноцентристська парадигма розвитку держави, що характерна для демократичного вектору еволюції, і яка в умовах сьогодення є одним із базових концептів розвитку європейських демократій, передбачає підзвітність суб’єктів публічної служби суспільству.

Проявом цього виступає, зокрема усунення бар’єрів між суб’єктами публічної влади і суспільством не лише при формуванні інститутів держави, проте також і в частині відповідальності таких суб’єктів перед суспільством.

Як наслідок сьогодні ефективне функціонування державного апарату у межах демократичного вектору розвитку держави передбачає з одного боку стандартизацію діяльності суб’єктів публічної служби з одночасним функціонуванням механізмів забезпечення дотримання таких стандартів, а з іншого – можливість суспільства, у тому числі в особі окремих фізичних та юридичних осіб, ініціювати питання про відповідальність відповідних суб’єктів.

Відповідні зміни в України розпочалися ще до підтвердження у 2019 році на рівні преамбули Конституції європейської ідентичності Українського народу і незворотності європейського та євроатлантичного курсу (преамбула Конституції України) [38].

Зокрема, у 2012 році було прийнято Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», ст.6 якого визначається юридичний механізм у тому числі майнової відповідальності посадової, службової особи державного органу, державного підприємства або юридичної особи дії якої призвели до збитків державного бюджету [39]. У 2016 році розпочато судову реформу одним із досягнень якої виступило запровадження більш чітких ознак дисциплінарних порушень, вчинюваних суддями, на відміну від «розпливчастих і оціночних» формулювань, що існували раніше, які ставали предметом критики [3, с.31–33] і, у сутності, використовувалися для здійснення впливу на суд.

Одним із прикладів персоналізації юридичної відповідальності учасників державних колегіальних органів виступає постанова ВР від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», якою Верховною Радою було достроково припинено повноваження та звільнено п’ятьох осіб з посад суддів КСУ у зв’язку з порушенням ними присяги [40].

В юридичній науці персоналізація відповідальності суб’єкта публічної служби пов’язується із застосуванням принципу підвищеної персональної відповідальності та особистого прикладу [41, с. 72].

Як зазначає В.Ю.Чернишова, що хоч суб’єктом вчинення правопорушення може бути державний орган, негативних наслідків повинна зазнавати конкретна посадова особа, волевиявлення якої стало причиною порушення прав [42, с. 100].

Таким чином, сьогодні належне формування та ефективне функціонування державних інституцій у межах демократичного вектору розвитку держави забезпечується трьома основними компонентами: 1) професійні стандарти, що висуваються до кандидатів на посади публічної служби, а також механізми прозорого і публічного обрання (призначення) на посади з дотриманням конкурентних засад; 2) механізми контролю за дотриманням професійних стандартів під час проходження публічної служби і забезпечення їх дотримання; 3) механізми припинення повноважень суб’єктів публічної служби у тому числі у зв’язку з невідповідністю кваліфікаційним вимогам, зокрема у зв’язку зі зниженням професійного рівня.

У контексті членів ВРП сьогодні ефективно реалізований лише перший компонент, тобто вступ на публічну службу, який, по-перше, пов’язаний з відносно високими вимогами, що висуваються до кандидатів (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»); по-друге, передбачає функціонування прозорих і публічних механізмів обрання (призначення), а, по-третє, передбачає високе представництво суддівського корпусу в інституції, що водночас виступає одним із досягнень судової реформи, оскільки є результатом імплементації міжнародних стандартів у відповідній сфері [3, с. 31].

Поряд із цим проблема полягає у тому, що наразі відсутні ефективні механізми контролю за дотриманням професійних стандартів під час перебування особи у статусі члена ВРП, механізми забезпечення дотримання таких стандартів, а також механізми припинення повноважень у тому числі зв’язку з невідповідністю кваліфікаційним вимогам, зокрема у зв’язку зі зниженням професійного рівня.

Стосовно контролю за дотримання професійних стандартів можна було б стверджувати, що член ВРП обирається (призначається) строком усього на 4 роки і при цьому одна й та сама особа не може обіймати посаду члена ВРП два строки поспіль (ч.2 ст.5 Закону України «Про Вищу раду правосуддя») [1, ст.5]. З цього мало б слідувати, що, після «вступної атестації» член ВРП презюмовано не знижує рівень професіоналізму.

Проте, що робити, якщо після обрання (призначення) членом ВРП відповідна особа не дотримується високих професійних та етичних вимог, що висувалися до кандидатів у члени ВРП? Якщо, будучи членом ВРП, вона грубо порушує положення Закону України «Про Вищу раду правосуддя», зокрема всупереч принципу незалежності суду (судді) і вимогам ч.6 ст.31 зазначеного закону витребовує матеріали судових справ, розгляд яких не закінчено? Якщо під час підготовки матеріалів до розгляду дисциплінарною палатою член ВРП систематично пропонує застосовувати до суддів непропорційні види дисциплінарної відповідальності або наполягає на притягненні суддів до дисциплінарної відповідальності за відсутності підстав для цього? Якщо рішення ВРП, за які голосує член ВРП, систематично скасовуються судом?

Якими є показники ефективності роботи члена ВРП і відповідності його діяльності як члена ВРП стандартам? У чому полягають ці стандарти?

Проблема чітко демонструється тим, що Закон України «Про Вищу раду правосуддя» не встановлює механізмів дисциплінарної відповідальності члена ВРП і навіть можливості його відкликання суб’єктом, який його обрав (призначив). Більше того, рішенням ВРП від 17 грудня 2019 року «Про утворення робочої групи» голові ВРП Овсієнку А.А. було доручено утворити робочу групу щодо розроблення проекту Кодексу етики, належної поведінки та захисту члена ВРП. При цьому у рішенні, зокрема зазначалося: «Питання етики суддів визначаються Кодексом суддівської етики, що відповідно до статті 58 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» затверджується з’їздом суддів України за пропозицією Ради суддів України. Натомість питання професійної етики члена ВРП залишається неврегульованим» [43].

Тим не менше, дотепер «судді над суддями», які повинні слугувати еталоном для судової системи, так і не склали зазначений кодекс, тобто не задекларували і не врегулювали на засадах самоорганізації і саморегулювання високі професійні та етичні стандарти власної поведінки, хоча при цьому активно оцінюють рівень доброчесності і професійної етики суддів.

Порядок звільнення члена ВРП з посади визначається ст.24 Закону України «Про Вищу раду правосуддя». Серед підстав у тому числі неспроможність виконувати свої повноваження за станом здоров’я за наявності медичного висновку (п.1 ч.1 зазначеної статті) та подання заяви про звільнення з посади члена Вищої ради правосуддя за власним бажанням (п.2 ч.1 зазначеної статті) [1, ст. 24]. Звільнення за цими підставами відбувається безпосередньо ВРП на найближчому засіданні після отримання медичного висновку або заяви відповідно (п.1 ч.2 ст.24 закону) [1, ст. 24].

У той же час, за всіма іншими підставами, зокрема за такими як грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом члена ВРП або виявило його невідповідність займаній посаді, допущення іншої поведінки, що підриває авторитет та суспільну довіру до правосуддя та судової влади, у тому числі недотримання етичних стандартів судді як складової професійної етики члена ВРП (п.3 ч.1 зазначеної статті); виявлення обґрунтованості наявних обставин щодо його невідповідності вимогам, визначеним у статті 6 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» (п.4 ч.1); істотне порушення вимог, установлених законодавством у сфері запобігання корупції, порушення вимог Закону України «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» у частині подання, дотримання строків подання декларації про контакти (п.5 ч.1); систематична неучасть у роботі Вищої ради правосуддя чи органу ВРП, до складу якого він входить (п.3 ч.1) [1, ст.24] рішення про звільнення приймається органом, що обрав (призначив) члена ВРП, за поданням ВРП (п.2 ч.2 ст.24 Закону України «Про Вищу раду правосуддя») [1].

Наведені вище нормативні положення демонструють, що відносно членів ВРП законодавець фактично запровадив механізми «самовідповідальності».

Притягнення члена ВРП до дисциплінарної відповідальності не передбачається Законом України «Про Вищу раду правосуддя» з чого слідує, що єдиною формою його «дисциплінарної» відповідальності виступає звільнення. Проте цей механізм може бути реалізований лише у випадку, якщо сама ВРП ухвалить подання про звернення до органу, який обрав (призначив) відповідного члена, щодо його звільнення. Це, своєю чергою, вимагає досить високого рівня як правової культури, так і самокритики членів ВРП, адже якщо усі або більшість членів ВРП гласно чи негласно ухвалять певну методику оцінки доброчесності судді і кожен застосовуватиме її навіть якщо така методика буде хибною і сприятиме неправомірному притягненню судді до дисциплінарної відповідальності, то у такому разі утворюватиметься ситуація за якої ймовірність ухвалення рішення ВРП про ініціювання звільнення одного з членів ВРП тяжітиме до нуля.

Таким чином, якщо у 2010-х роках насторогу викликало «прокурорське лобі» у ВРЮ, а також призначення Президентом членом ВРЮ, наприклад, голови Служби безпеки України [3, с.32, 34], що забезпечувало вплив правоохоронного блоку на судову систему, то сьогодні навпаки створена ситуація, коли члена ВРП майже неможливо позбавити повноважень інакше як за ініціативою інших членів ВРП навіть у ситуації, коли ним системно допускаються порушення правил роботи ВРП, а також здійснюється незаконне втручання у роботу суддів. Хіба що щодо члена ВРП набере законної сили вирок суду (п.2 ч.1 ст.25) або ним будуть припинені повноваження судді чи його буде звільнено з посади судді (крім виходу судді у відставку) з підстав, визначених Конституцією (п.2 ч.1 ст.25) [1].

Це демонструє велику прогалину у механізмах стримувань і противаг.

У певний історичний момент розвитку вітчизняної правової систему було багато нарікань стосовно ризиків діяльності ОАСК. Однак наразі у державі створено квазісудовий орган влади, членів якого майже неможливо притягнути до дисциплінарної відповідальності або звільнити, який при цьому відіграє важливу роль у формуванні суддівського корпусу країни. При цьому змінюваність членів ВРП кожні 4 роки може не впливати на характер самої діяльності ВРП, зокрема якщо самою інституцією будуть закладені «корпоративні правила» оцінювання поведінки суддів, які викривлятимуть підстави притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, визначені законом.

У зв’язку з цим у сучасних умовах у контексті ефективного функціонування ВРП і належного виконання інституцією своїх функцій велика надія покладається саме на рівень правової культури членів ВРП, яка може забезпечити визнання допущених помилок та їх уникнення у майбутньому.

В якості прикладу одного із маркерів відповідного вектору самовдосконалення ВРП виступають висновки, викладені у постанові ВП ВС від 26 вересня 2024 року у справі №990SCGC/10/24.

Вирішуючи питання про притягання судді до дисциплінарної відповідальності ВРП оцінила в якості доказу протиправності його дій факт скасування ухваленого суддею рішення Верховним Судом. При цьому ВП ВС, як ми наводили раніше, констатувала, що неодноразово звертала увагу на те, що скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків (ч.2 ст.106 закону №1402-VIII) [17, п. 115].

Відповідний принцип, як міжнародний стандарт правосуддя, знайшов відображення також і в інших документах (ст.66 Рекомендацій CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, схвалених КМ РЄ 17.11.2010 на 1098 засіданні заступників міністрів [44, ст. 66], п.37 висновку №18 (2015) Консультативної ради до уваги Комітету міністрів Ради Європи про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях європейських суддів від 16 жовтня 2015 року [45, с. 762]; пп.18, 23 та 25 висновку Венеціанської комісії №847/2016 від 13.06.2016 Amicus curiae для Конституційного суду Республіки Молдова про право регресу держави до суддів (ст.27 Закону №151 від 30.07.2015 «Про Урядового вповноваженого): ухвалений Венеціанською комісією на 107-му пленарному засіданні (Венеція, 10–11 червня 2016 року) [46], п.104 рішення ЄСПЛ від 12 січня 2023 року у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви №№27276/15 і 33692/15) [47, п.14].

Слідуючи сформованій ВРП у відповідній дисциплінарній позиції, з цього повинно слідувати, що в разі скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, «маховик правосуддя» повинен розкрутитися у зворотну сторону внаслідок чого вже саме ВРП, а точніше його члени відповідно до концепції персональної відповідальності повинні нести відповідальність за скасування ухваленого ними рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, оскільки у такому випадку вони опиняються у ролі судді як «обвинуваченого» у дисциплінарній справі, якого ВРП притягнуло до дисциплінарної відповідальності, зокрема за скасування його рішення Верховним Судом, оскільки рішення ВРП також було скасоване Верховним Судом.

У цьому значною мірою знаходить відображення кантівський імператив і один із принципів християнства, зафіксований у Біблії: «…бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам» (від Матвія 7:2). Проте, за іронією долі, члени ВРП повинні стати суддями самі собі у відповідній справі і продемонструвати суспільству дійсний рівень їх професіоналізму та професійної етики, з якими вони повинні були вступити на публічну службу в якості членів ВРП і підтримувати протягом її проходження. У контексті цього кейсу можна одночасно побачити, чи є надія на виправдання сподівань суспільства, сформованих при реформуванні ВРЮ. Сигнал суспільству з цього приводу, не може бути не надісланий.

Висновки

При створенні нового органу державної влади або перезавантаженні існуючого, що супроводжується одночасною зміною його повноважень, завжди існують ризики неврахування необхідних обставин для забезпечення його найбільш ефективно функціонування.

Багато у чому саме персональний склад органу визначає характер його діяльності і потенціал у виконанні поставлених перед ним задач. В залежності від того чи вступає особа на публічну службу в якості незалежного фахівця або ж представника певної професійної спільноти, чи суміщає така особа посади у різних владних структурах або ж професійно займається лише роботою на відповідній посаді залежать мотиви і спрямованість виконання нею владних повноважень.

Крім того, органи державної влади діють у певних соціально-політичних умовах і водночас у рамках визначеного вектору розвитку правової системи у цілому, що також активно впливає на характер їх діяльності.

Реформування ВРЮ шляхом її перетворення у ВРП зі значними структурними і функціональними модифікаціями у світлі зазначених обставин відкрило «нову сторінку» функціонування інституції. Зменшення представництва правоохоронної системи з одночасним збільшенням квоти суддівського корпусу і водночас запровадження відносно високих професійних та етичних вимог до кандидатів у члени ВРП створило потужні передумови для того, щоб «судді над суддями» в ході своєї роботи визначили і продемонстрували досить високі професійні та етичні стандарти діяльності, чим зафіксували еталонну модель і орієнтир для суддів.

Поряд із цим наразі постала велика проблема забезпечення неупередженості колегіального органу і її членів.

Як показала практика, запроваджені законом механізми повторного розгляду ВРП дисциплінарних справ у разі скасування судом рішення інституції, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, мають ознаки інституційного конфлікту інтересів. Більше того, навіть перегляд ВРП рішень дисциплінарних палат при їх оскарженні не відповідає ознаками неупередженості оскільки у даному випадку члени ВРП фактично переглядають не рішення підпорядкованого суб’єкта, а рішення своїх же колег.

Закон не визначає чітко, яке саме рішення і за яких обставин повинна ухвалити ВРП за результатами повторного розгляду дисциплінарної справи в разі скасування рішення ВРП судом, що певною мірою легалізує можливу протиправну поведінку членів ВРП. Крім того, закон не визначає будь-яких стандартів ефективності або належного рівня діяльності члена ВРП, а також механізмів дисциплінарної відповідальності члена ВРП, крім його звільнення, яке, при цьому, може бути ініційоване переважно лише самою ВРП, що створює передумови для формування негативних «корпоративних правил» інституції.

Відповідні обставини створюють реальні загрози інституційній спроможності державного органу і водночас визначають можливий вектор його подальшого реформування. Вирішення відповідних проблема є закономірною наступною стадією його еволюції, адже після вирішення сутнісних питань побудови і функціонування, слідує вирішення процедурних питань.

До того часу варто плекати надію, що відповідність кандидатів у члени ВРП високим професійним та етичним вимогам, як елементам їх компетентності, не буде штучно знижена у ході розгляду у тому числі дисциплінарних справ, а навпаки розкриється у обґрунтованих і вмотивованих рішеннях членів ВРП, прийнятих за результатами ретельного вивчення обставин справи, а також глибокого аналізу положень нормативно-правових актів.

Список використаних джерел

1. Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21.12.2016 р. № 1798-VIІІ.  Відом. Верхов. Ради України. 2017. № 7–8. Ст. 50 (із змінами).

2. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2005. № 35–36, № 37. Ст.446 (із змінами).

3. Судова реформа в Україні: поточні результати та найближчі перспективи (інформаційно-аналітичний огляд). Судова реформа в Україні: поточні результати та найближчі перспективи: інформ.-аналітичні матеріали до Фахової дискусії на тему «Судова реформа 2010 р.: чи наближає вона правосуддя в Україні до європейських норм і стандартів?» (Київ, квітень 2013 р.). Київ: Центр Разумкова, 2013. С.3–95.

4. Рішення Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 (остаточне 27.05.2013) (справа «Олександр Волков проти України») (заява №21722/11). Офіц. вісн. України. 2013. № 89. Ст. 3307.

5. Рішення Європейського суду з прав людини від 25.09.2018 (справа «Денісов проти України») (заяви №76639/11). Офіц. вісн. України. 2019. №5. Ст.188.

6. Прокоф’єв М. М. Правові засоби запобігання конфлікту інтересів на державній службі. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2021. №1. С.206–209. (дата звернення: 10.11.2024).

7. Андрущенко О. Ю. Аналіз розвитку філософських поглядів на конфлікт інтересів як проблему влади та правосуддя зокрема. Юрид. бюл. 2018. Вип. 7, ч. 1. С. 7–14.

8. Кім К. В. Конфлікт інтересів на державній службі: правовий аспект. Вісн. Харків. нац. ун-ту імені В. Н. Каразіна. 2014. № 1137. Серія «ПРАВО», Вип. 18. С. 86–89.

9. Зелінська Я. С., Спасенко В. О. Прояви конфлікту інтересів в публічному адмініструванні: теоретичні та практичні аспекти. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2022. № 3. С. 155–158. (дата звернення: 09.11.2024).

10. Дутка Р. Запобігання та врегулювання конфлікту інтересів як адміністративно-правовий інститут. Підприємництво, госп-во і право. 2020. № 3. С. 135–140.

11. Пивоваров В. В. Конфлікт інтересів: сутність, загрози і комплаєнс. Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії корупції: зб. тез доп. міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 31 берез. 2017 р.). Харків: ХНУВС, 2017. С. 145–146.

12. On OECD Guidelines for Managing Conflict of Interest in the Public Service: Recommendation of the Council OECD/LEGAL/0316. (accesss date: 12.11.2024).

13. Жигалкін І. На фундаменті розмитості критеріїв. Диференціація «немайнового» і «майнового» спорів у справах про банкрутство (неплатоспроможність). Закон і Бізнес. (дата звернення: 09.11.2024).

14. Жигалкін І. Левіафан для судової системи. Periculum некоректного застосування ВРП ч. 2 ст. 106 Закону «Про судоустрій і статус суддів». Закон і Бізнес. (дата звернення: 09.11.2024).

15. Про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Господарського суду Харківської області Жигалкіна І.П.: рішення Третьої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 13.03.2024 р. №729/3дп/15-24. (дата звернення: 29.10.2024).

16. Результати розгляду питань порядку денного засідання Вищої ради правосуддя № 46 від 28.05.2024. (дата звернення: 29.10.2024).

17. Постанова Великої палати Верховного Суду від 26.09.2024, судова справа №990SCGC/10/24. (дата звернення: 08.11.2024).

18. Окрема думка суддів Желєзного І. В, Власова Ю. Л. у справі №990SCGC/10/24. (дата звернення: 08.11.2024).

19. Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.09.2018, судова справа №816/318/18. (дата звернення: 11.11.2024).

20. Стосовно здійснення адміністративними органами дискреційних повноважень: рекомендація Комітету міністрів Ради Європи №R (80) 2, прийнята Комітетом міністрів 11.03.1980 на 316-му засіданні заступників міністрів. (дата звернення: 12.11.2024).

21. Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05.03.2019, судова справа №2040/6320/18. (дата звернення: 11.11.2024).

22. Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16.05.2023, судова справа №380/3195/22. (дата звернення: 10.11.2024).

23. Криворучко І. Сутність та особливості адміністративної процедури в публічному управлінні. Вісник Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. Серія: Державне управління. 2023 № 2 (18). С.64–70.

24. Губерська Н. Л. Стадії адміністративних процедур: поняття та види. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія ПРАВО. 2015. Вип. 32, т.3. С.11–15.

25. Манько Д. Г. Технології формалізації права. Наук. вісн. Міжнар. гуманітарн. ун-ту. Сер.: Юриспруденція. 2013. №5. С. 18–21.

26. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VІ. Відом. Верхов. Ради України. 2013. № 27. Ст. 282 (із змінами).

27. Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23.02.2023, судова справа №160/1150/21 (дата звернення: 10.11.2024).

28. Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2023 р., судова справа № 910/13137/21 (дата звернення: 11.11.2024).

29. Про скасування рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 2 листопада 2017 року № 3549/1дп/15-17 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Вищого адміністративного суду України Заїки М.М.: рішення Вищої ради правосуддя від 20.03.2018 №840/0/15-18 (дата звернення: 10.11.2024).

30. Про скасування рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 про притягнення судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Н.В. до дисциплінарної відповідальності та закриття дисциплінарного провадження: рішення Вищої ради правосуддя від 09.08.2018 №2559/0/15-18  (дата звернення: 10.11.2024).

31. Про скасування рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 21 лютого 2020 року № 541/1дп/15-20 про притягнення судді Центрального районного суду міста Миколаєва Скрипченко С.М. до дисциплінарної відповідальності та закриття дисциплінарного провадження: рішення Вищої ради правосуддя від 22.04.2021 №923/0/15-21 (дата звернення: 10.11.2024).

32. Про скасування рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 19 жовтня 2020 року № 2853/2дп/15-20 про притягнення судді Окружного адміністративного суду міста Києва Федорчука А.Б. до дисциплінарної відповідальності та закриття дисциплінарного провадження: рішення Вищої ради правосуддя від 20.02.2024 №476/0/15-24 (дата звернення: 10.11.2024).

33. Про притягнення судді Галицького районного суду міста Львова Радченка В.Є. до дисциплінарної відповідальності: рішення Першої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 07.12.2017 №3942/1дп/15-17 (дата звернення: 10.11.2024).

34. Про залишення без змін рішення Першої Дисциплінарної палати   Вищої ради правосуддя від 7 грудня 2017 року № 3942/1дп/15-17 про притягнення судді Галицького районного суду міста Львова Радченка В.Є. до дисциплінарної відповідальності: рішення Вищої ради правосуддя від 15.03.2018 №795/0/15-18 (дата звернення: 10.11.2024).

35. Постанова Великої палати Верховного Суду від 14.06.2018, судова справа №11-386сап18 (дата звернення: 11.11.2024).

36. Про зміну рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 грудня 2017 року № 3942/1дп/15-17 про притягнення судді Галицького районного суду міста Львова Радченка В.Є. до дисциплінарної відповідальності: рішення Вищої ради правосуддя від 01.11.2018 №3330/0/15-18 (дата звернення: 10.11.2024).

37. Ткаченко Ю.В. Конституційно-правова відповідальність як вид юридичної відповідальності. Правова доктрина – основа формування правової системи держави: матер. міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України» (Харків, 20–21 лист. 2013 р.). Харків: Нац. акад. прав. наук України. Харків, 2013. С. 304–307.

38. Конституція України: станом на 05.11.2024 р. Відом. Верхов. Ради України. 1996. № 30. ст. 141 (зі змінами).

39. Про гарантії держави щодо виконання судових рішень: Закон України від 05.06.2012 р. № 4901-VІ. Відом. Верхов. Ради України. 2013. №17. Ст.158 (із змінами).

40. Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді: постанова Верховної Ради України від 24.02.2014 р. № 775-VII. Відом. Верхов. Ради України. 2014. № 12. Ст. 201.

41. Пак Н.Т. Особливості конфлікт-менеджменту у сфері державного управління. Стратегічні імперативи сучасного менеджменту: зб. матеріалів VI міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 21 жовт. 2022 р.). Київ: КНЕУ, 2022. С. 69–73.

42. Чернишова В. Ю. Персональна відповідальність публічних службовців: проблеми реалізації. Право та держ. управління. 2022. № 3. С. 96–101.

43. Про утворення робочої групи: рішення Вищої ради правосуддя від 17.12.2019 р. № 3525/0/15-19. URL: https://hcj.gov.ua/doc/doc/7876 (дата звернення: 12.11.2024).

44. Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки: схвалені КМ РЄ 17.11.2010 на 1098 засіданні заступників міністрів. URL: (дата звернення: 02.11.2024).

45. Documents of the Consultative Council of European Judges = Документи Консультативної ради європейських суддів: / упоряд. А. О. Кавакін. 3-тє вид., допов. Київ : Видавничий Дім «Ратіо Деціденді», 2020. 940 с. [Укр., англ.].

46. Висновок Венеціанської комісії № 847 / 2016 від 13.06.2016 р. Amicus curiae для Конституційного Суду Республіки Молдова про право регресу держави до суддів (стаття 27 Закону № 151 від 30.07.2015 р. «Про Урядового вповноваження»): ухвалений Венеціанською комісією на 107-му пленарному засіданні (Венеція, 10–11 червня 2016 р.) (дата звернення: 07.11.2024).

47. Рішення Європейського суду з прав людини від 12.01.2023 р. (остаточне 12.04.2023 р.) (справа «Овчаренко та Колос проти України») (заяви №№27276/15 і 33692/15). Офіц. вісн. України. 2023. №74. Ст.4216.

Закон і Бізнес