Був би оселедець, а в що його загорнути – знайдеться!»

Коли питання наявності продуктів у магазинах з вічно гострого стало основним, його допомагали вирішувати сітки

20 млрд пластикових пакетів щорічно викидали в сміття жителі Італії. Це стало такою проблемою, що з 1 січня 2011 року в країні законодавчо заборонили їх виробництво і використання. Громадянам передового СРСР подібне рішення видалося б блюзнірством. Адже гостродефіцитні пакети за часів соціалізму милися, сушилися і потім ще кілька разів використовувалися.

Засади «Домострою»

На Русі з часів «Домострою» питання про те, як продавець упаковує продукти, звучало не просто недоладно, а навіть безглуздо. Книга, яка розповідає про господарювання, давала категоричні вказівки, як купувати продукти. Розумних господарів з-поміж тих, кому Бог, предки і государ не послали власних сіл, закликали купувати товари виключно у великих обсягах. Адже саме це дозволяло економити час і кошти, а також у цьому випадку раз і назавжди знімалося питання про упаковку незначної кількості різних продуктів.
Все необхідне доставлялося в мішках, виготовлених з різних матеріалів, — від полотнини до шкіри, в бочках, горщиках, корзинах і козубах. У них же продукти і зберігалися. Звичайно, якщо «Домострой» і досвід не підказали іншого способу.
Навіть з настанням часів, коли домостроївські традиції почали відходити в минуле, провізію купували оптом, а продавці, як правило, самі доставляли товари з ринків чи ярмарків покупцям. Якщо ж торговець виявлявся приїжджим, а покупець не мав транспорту, то завжди знаходилося чимало охочих заробити візництвом. Тому і відхилення від норми не порушували звичної загальної картини.
Зміни почалися в петрівські часи, коли на початку XVIII ст. у країні з’явилося безліч служивих людей, яких не так часто нагороджували землями і селянськими душами, й існування котрих залежало від виплати жалування та отримання мзди від прохачів. Не всі місця служби виявлялися достатньо прибутковими, тому в Російській імперії почав з’являтися прошарок обивателів, котрі ледве виживали від одного жалування до наступного. А у віддалених губерніях і малозначних відомствах виплата грошей зі скарбниці деколи затримувалася роками.
При такому існуванні на межі злидарювання, яке було гіршим за становище деяких кріпосних селян, говорити про оптові закупівлі харчів не доводилося. І з роками в міру збільшення кількості чиновників подібних обивателів у Російській імперії ставало все більше. З виникненням нових повітових і інших містміст в катерининські часи недостатніх за статками, як тоді говорилося, ставало все більше. Міщани, котрі, як правило, не мали нічого, крім убогого будиночка та можливості здавати в ньому кімнати й кути, також змушені були часто купувати запаси їжі.
З настанням «століття прогресу», як любили називати XIX ст., чисельність роздрібних покупців значно зросла. Робила свій внесок і російська армія: у містах оселялися відставники: як офіцери, котрі не мали маєтків, так і нижні чини, які за довгі роки служби відвикли від селянського життя і не хотіли до нього повертатися.
Проте справжнє нашестя нових жителів у міста почалося в 1861 році, після звільнення селян. Серед них, звісно, переважали колишні землероби, яких приваблювала можливість отримувати стабільну плату на заводах і фабриках, а також дворяни, котрі розорилися в результаті реформи.
У зв’язку з цим, звичайно ж, мали виникнути серйозні проблеми. Папір для упаковування продуктів, наприклад, коштував недешево, і використовувати його міг далеко не кожен продавець. А дорожнеча міського транспорту могла перетворити похід за продуктами у досить витратну і проблематичну процедуру. Проте в країні, де існувала реальна конкуренція, а кожен розумний продавець боровся за покупця, торговці знаходили вихід з будь-яких скрутних ситуацій.

Ринкові підношення

Якщо виключити імпортні продукти — сири і консерви, виробництво яких у Росії роками не покривало попиту, а також чай, каву та інші, як їх тоді називали, колоніальні товари, то шлях іншої провізії вітчизняного походження на столи підданих імперії починався на ринках. Для овочів і фруктів у багатьох великих містах існували оптові ринки, серед яких виділялося московське Болото, — ринок на Болотній площі. Туди привозили кавуни з Астрахані, огірки і картоплю з інших приволзьких міст, доставляли фрукти й овочі з підмосковних сіл.
Хоча на Болоті й прагнули продавати товар великими партіями маклакам — торговцям, котрі купували провізію і інших перепродували її на інших московських ринках, роздрібних покупців тут теж шанували. Причому багато товарів продавали вже упакованими — ягоди, наприклад, у козубах, плетених кошиках і невеликих скриньках. При бажанні можна було придбати ящик-другий яблук чи груш. Проте завсідники настійно не рекомендували здійснювати подібні операції, оскільки під верхнім шаром чудових на вигляд фруктів, як правило, лежав гнилуватий товар. Тому купівля двох-трьох фунтів на вибір виявлялася набагато вигіднішою.
На околиці Болота йшла жвава торгівля квашеною капустою, без якої, особливо в пісні дні, не можна було уявити собі російський стіл. І тут панували свої закони. Затребуваний товар продавали відрами, але жодних проблем у зв’язку з цим не виникало. Вважалося, що міщанкам і куховаркам з більш-менш заможних сімей сам Бог велів носити такі вантажі. А до послуг жінок, котрі самостійно вели господарство, на ринку завжди були носильники, які за гроші бралися доставити покупки до помешкання. У квартиру ж їх за невелику плату вносив двірник.
Правда, потреба в таких послугах виникала далеко не завжди. Льодовні для зберігання продуктів мала далеко не кожна «недостатня» сім’я. А щоденні покупки цілком уміщалися в звичайній плетеній корзині, з котрою, як правило, і ходили на ринок. Форма і колір цих виробів диктувалися модою, а прискіпливі господині при купівлі цікавилися навіть місцем зростання верб, з яких плели кошики. Тепер, можливо, це виглядає смішно, але дореволюційні видання з ведення домашнього господарства цілком серйозно розповідали про те, який вид верб, з яким кольором гілок, найбільше підходить для виготовлення корзин. А також радили довіряти тільки перевіреним кустарям, котрі займалися їх виготовленням. А найкраще — навчитися плести кошики самим. Адже будь-яка господиня повинна була мати цілий набір такої плетеної тари.
Проте на тому ж Болоті, як і на будь-яких інших великих російських ринках, різноманітні товари купували торговці на розніс, які негайно відправляли придбане в різні райони, тобто, по суті, займалися доставкою від прилавка до дверей покупця. Причому навряд чи знайшлося б місто в Російській імперії, де не трудилися торговці-рознощики. У столицях же їх налічувалося стільки, що уявити собі міський пейзаж без цих людей було просто неможливо.
Сенатор А.Коні, наприклад, так описував Санкт-Петербург: «На вулицях багато рознощиків з лотками, які вільно зупиняються для торгівлі іграшками, збитнем, моченими грушами, яблуками. Перед Гостиним двором і на рогах мостів стоять продавці калачів і саєк, дешевої ікри, рубців і вареної печінки. У деяких на головах лотки з товаром, великі цебри з рибою, лотки з морозивом».
Правда, в містах Росій¬ської імперії діяльність рознощиків регулювалася за допомогою різноманітних обмежень. Так, у Москві, де наприкінці XIX ст. налічувалося близько 6 тис. торговців на розніс, категорично заборонялося їх скупчення, яке могло завадити проходу обивателів і проїзду транспорту. Наприклад, біля однієї тумби могло стояти не більш ніж два рознощики.
А в Санкт-Петербурзі суворо застерігалася заборонена для торгівлі на розніс територія, що включала майже весь центр міста. Крім того, вуличним торговцям не дозволяли використовувати будь-які пристосування — ослони, столи, стільці, прилавки, а також розкладати свої товари на тротуарах і мостових. Виняток робили лише для літніх людей і калік, які мали просити в міських властей спеціальний дозвіл на торгівлю сидячи в місці, де вони не могли нікому завадити. При цьому всім без винятку рознощикам заборонялося бути настирливими, і вони були зобов’язані платити міський збір, знаком оплати якого була бирка з номером — її вуличний торговець мав носити на грудях.
Правда, дохід, який вони приносили в міську скарбницю, був настільки нікчемним, що в 1904 році санкт-петербурзький градоначальник генерал Н.Клейгельс запропонував зовсім заборонити торгівлю на розніс. На що міська управа відповіла, що це дає роботу одній частини немаєтного столичного населення і забезпечує доступні ціни іншій. На тому питання й закрили.
Також працювали молочники, грибники, рибалки й інші жителі передмістя, які доставляли запаси їжі додому споживачеві. Їхні ціни не дуже відрізнялися від вартості продуктів рознощиків. Правда, в санітарних лікарів нерідко виникали претензії до чистоти і якості пропонованого масла й інших молочних продуктів. Проте часто виявлялося, що зіпсованим торгують перекупники, котрі придбавали товар поблизу вокзалів у селян.
Проте й отоварюючись у перекупників, городяни іноді отримували чималу вигоду. Наприклад, московські маклаки, купивши возами зелень, овочі чи фрукти на Болоті, вирушали на інші ринки, вдаючи із себе селян, які приїхали продавати свій товар у Москву. Продати його повністю вдавалося далеко не завжди, тому маклакові не залишалося нічого іншого, як виступати в ролі вуличного торговця і віддавати залишки за вельми прийнятною для городян ціною.
Торгівля на розніс мала ще один привабливий бік: для товарів, які продавали з корзини чи з ручного лотка безпосередньо на кухню, не була потрібна упаковка.

Дріб’язкові відносини

У покупок на розніс був один суттєвий недолік: жінки, чи були то господині, куховарки чи служниці, позбавлялися радості людського спілкування з ближніми, яку могла дати тільки торговельна точка. А тому не меншу, якщо не більшу популярність мали крамниці з дрібним товаром. Пітерські побутописці Д.Засосов і В.Пизін згадували: «Чим далі від центру столиці, тим більше ставало дрібних магазинів — лавок. У них часто зовсім не було прикажчиків, господар із сім’єю жив при магазині. Над вхідними дверима висів дзвоник, який давав господареві знати, що зайшов покупець. Господар виходив з житлової кімнати в магазин і відпускав потрібне.
Особливий вигляд був у крамниць з дрібним товаром. Це були свого роду маленькі універсами. При такій лавці була й маленька пекарня. На Різдво і Великдень можна було віддати сюди запекти стегно чи телячу ногу. Там же продавали батоги, рукавиці для візників. Всього не перелічити.
Таких лавок було дуже багато, і це було зручно. У них практикувався кредит. Господар видавав покупцеві зарубіжну книжку, куди вписувалися всі покупки. Розрахунок проводився раз у місяць. Кредитом користувалися постійні жителі, яких знав господар. Кредит прив’язував покупця до крамниці. Були й заохочення з боку господаря: до свята справному платникові видавалася премія, скажімо, коробка цукерок.
Зазвичай купцю належало кілька лавок, у кожну він ставив довіреного прикажчика, який щомісячно здавав певну суму доходу, а решта господаря не цікавила. Такі лавки бували свого роду клубом, де вечорами збиралася «дворова аристократія» — двірники, прислуга, кучери, ремісники. Забіжать на хвилинку купити десяток цигарок чи на копійку квасу і за розмовами затримаються. Обговорювалися сенсаційні новини: зради, бійки, крадіжки. Тут же писали листи, давали юридичні поради і навіть медичні консультації».
Проте інший пітерський старожил, художник М.Григор’єв, дивився на спілкування в крамницях з дрібним товаром під дещо іншим кутом: «Лавка — щось на зразок місцевого клубу. Сусідки, які зустрілися, заводять розмову про сусідів і розпускають плітки на своє задоволення скільки завгодно часу. Господар зовсім не перериває їх, а навіть підтримує розмову не без вигоди для себе. По-перше, таким чином він дізнається потрібні йому відомості і може зметикувати розмір кредиту, який дає тій чи іншій особі. По-друге, операцію зважування він прагне провести в хвилину крайнього захоплення розмовою, щоб збалансувати вагу не без користі для себе. По-третє, він привертає купувальниць, які знають, що в крамниці з дрібним товаром завжди дізнаються найсвіжіші плітки.
Для обважування користувалися ще таким прийомом: біля ваги прикріплювали дзеркало. Купувальниця обов’язково загляне в дзеркало перевірити свою зовнішність: у момент товар кидається на ваги, знімається і з професійною швидкістю робиться підрахунок: «Фунт три чверті, з вас 7 копійок». Купувальниця, котра прогавила момент зважування, машинально платить гроші. По дрібницях набігають чималі гроші».
Як згадував М.Григор’єв, вигоду від крамниць з дріб’язковим товаром отримували й поліцейські: «Господар знає всіх жителів своєї околиці: хто чим займається, скільки заробляє, як живе. Це потрібно йому для того, щоб давати кредит з розрахунком. Він у дружбі зі старшим двірником і постовим городовим, для яких у нього у внутрішній кімнаті завжди знайдеться чарка горілки і закуска. Якщо поліції потрібно негласно зібрати про когось відомості, вона звертається до господаря: він знає, хто п’є, хто гуляє і хто з ким живе. Зазвичай господар з ярославців: борода, волосся у кружок, причесані на проділ, змащені лампадною олією, хитрі очі, люб’язна усмішка і мова з примовкою. Але працює господар, як каторжник, — торгує з ранку до ночі і в будні, і у свята, не залишаючи своєї лавки, як ланцюговий пес — будки».
У крамницях з дрібним товаром до всього іншого не особливо піклувалися про якість товару, намагаючись, як повелося, купити дешевше і продати дорожче. Але розкіш такого типу спілкування переважувала всі недоліки. А враховуючи те, що покупки робилися щодня, а то й два-три рази в день, особливо піклуватися про упаковування продуктів не доводилося. Всі вони чудово розміщувалися в кошиках і швидко опинялися на кухнях і в коморах.
Для тих, хто шукав провіант вищої якості, існували спеціалізовані лавки, яких у будь-якому великому місті було хоч лопатою греби. Художник М.Григор’єв, наприклад, так описував пітерські: «В овочевих лавках продавали картоплю, іноді ягоди, квашену капусту, солоні огірки. У курячих — курей, гусей, качок, потрухи. У магазинах дичини — всіляку дичину, свіжу і морожену, стріляну й сильцеву, яка за сезоном. У продажу бували качки, вальдшнепи, бекаси, перепілки, куріпки, рябчики, дупелі, тетеруки, глухарі, ведмежатина (ведмежі окости), оленина, зайці. Взимку, коли дичини було особливо багато, в цей магазин входили, як всередину картини Снайдерса...
Рибні лавки торгували свіжішою і солоною рибою. Величезні осетри, соми, тріска й білуга з роззявленими ротами звисали з крюків. На столах лежала заснула риба — лососі, сиги, судаки, головні, щуки, лящі, коропи, лини, стерлядь, в’язи, вугрі. На блюдах був накиданий дріб’язок — плотва, червонопірка, окуні, йоржі, ряпушка, навага, салака, корюшка. У дерев’яних бочках були оселедці — астраханські, архангельські, керченські, шотландські, голландські — всіх сортів і калібрів. На блюдах лежали солона лососина і сьомга, копчені оселедці, сиги, угрі. На крюках висіли балик, боковина, тушка. Горами лежала в’ялена тараня, чехоня, вобла. У металевих баліях або в корзинах копошилися чорні раки. У великих чанах плескалася жива риба, предмет жадань гастронома; щуки і лящі, головні і коропи, стерлядь і вугрі мирно проводили тут час, не чіпаючи один одного».
Особливих проблем з упаковкою і доставкою не виникало і тут. Доставка товарів працювала скрізь і всюди.

Радянська торгкультура

Всі ці звичаї російської торгівлі канули в Лету разом з Російською імперією. В нових умовах не були потрібні ні доставка, ні упаковка, ні навіть магазини. Адже для видачі пайка один раз у місяць нічого особливого і не вимагалося. Воскреслу було за часів непу приватну торгівлю намагалися наблизити до колишніх стандартів, але вдавалося це далеко не всім. Адже, наприклад, потрібний для упаковки папір уходив до списку гостродефіцитних товарів, а державна монополія зовнішньої торгівлі не давала приватникам купувати все, що вони вважали за необхідне.
У керівних інстанціях уважали, що упаковувати товар можна і в старі газети. Так зазвичай і робили. Для транспортування продуктів додому вистачало зшитих з дешевої тканини сумок. Звичні кошики почали виходити з вжитку, оскільки з ними важко було їздити в переповненому громадському транспорті.
Правда, далеко не всім радянським керівникам таке становище припадало до душі. Призначений у 1930 році наркомом постачання СРСР Анастас Мікоян згадував: «Під прапором нібито боротьби за економію, проти витрат і т.п. магазини-розподільники нерідко були погано обладнані, перебували в запущеному стані, взагалі утримувалися абияк. Такі, наприклад, продукти, як вершкове масло і сир, загортали в стару газету. Хліб, м’ясо, ковбасу й оселедець нарізали одним і тим самим ножем, зважували на одних і тих же вагах без обгортки».
Нарком почав наводити лад у магазинах, а те, що він побачив у 1935 році під час поїздки в Сполучені Штати, змусило його взятися за справу з іще більшою наполегливістю. Там він, наприклад, спостерігав, як на хлібопекарських виробництвах загортали свіжоспечений хліб у целофан чи спеціальний папір, що не давав йому засихати; як у картонні коробки пакували охолоджене м’ясо. У США А.Микояну показали, як можна торгувати за каталогами.
Побачене справило на нього незабутнє враження, і після повернення до СРСР він спробував увести все це в радянський побут. Проте картону для упаковування не тільки м’яса, а й будь-чого іншого не вистачало, а папір знайшовся тільки в тому обсягу, щоб у магазинах, та й то головним чином столичних, перестали загортати продукти в газети.
Продавець-стахановець Л.Петров у 1938 році писав: «Якщо покупець збирається в дальню поїздку, я відпускаю оселедець зазвичай у банках (з-під ікри) ємкістю 1—1,5 кг або, якщо банок немає, щільно упаковую покупку в чистий пергамент і перев’язую її. Між іншим, папір для упаковки у мене завжди підготовлений, лежить під рукою. Я не допускаю ситуації, яка буває у деяких продавців, коли товар підготовлено, треба його упакувати, але виявляється, що папір є тільки одного формату — великі аркуші. Весь аркуш віддати — недоцільно. Продавець рве папір навпіл, але розірвав нерівно, упаковка вийшла непривабливою. Перев’язати згорток нічим: шпагату під рукою немає».
Цей спосіб упаковки, правда, в більшості радянських магазинів так і не прижився. Шпагату вічно не вистачало, втім, як і самого паперу. Час від часу на місцях траплялися «експерименти»: то в гастрономах з’являлися паперові пакети, то з аркушів грубого паперу продавці починали згортати величезні кульки...
Причиною браку паперу, як згадував колишній міністр лісової і деревообробної промисловості М.Бусигін, був дефіцит виробничих потужностей і надпланова відправка лісу на експорт: «Експорт був великим. Ми третій рядок займали в списку постачальників валюти в скарбницю після нафтовиків і металургів. Як не дивно, вигідно було продавати сировину — круглий ліс. Японці платили за круглий ліс більше, ніж за пиломатеріали. А на їх виготовлення йшли витрати. Тому, коли траплялися перебої з валютою, Держплан підсовував уряду папір, де зобов’язували нас серед інших забезпечити надходження коштів — продати таку-то кількість круглого лісу. Ми виконували. А що стосується паперу, то план ми виконували. Більше зробити ми не могли, потужності не дозволяли.
Голова Держплану Байбаков знав, про що я хочу з ним говорити, і не приймав. Щодня переносив зустріч. Я йому подзвонив і сказав: «Миколо Костянтиновичу, я приїду до вас о 8 год. вечора і сидітиму в приймальні доти, доки ви мене не приймете». Йому куди діватися, прийняв. Але він навіть мені, міністрові, всього сказати не міг. Наскільки погані справи в країні з фінансами. На експорт ішла тільки сировина, ми почали бігати на Захід по позики. Він твердив, що нові паперові комбінати нам не потрібні, це нам не потрібно. Під кінець він розсердився і сказав: «Був би оселедець, а в що його загорнути — знайдеться». Я зрозумів, що все, ніякого розвитку більше не буде».
Розуміли це і громадяни СРСР. Їм питання наявності продуктів у магазинах, який з вічно гострого став основним, допомагали вирішувати сітки, вигадані ще в середині 1930-х років, та поліетиленові пакети, що час від часу з’являлися замість паперу в магазинах, які мили, сушили і берегли, аби було в що покласти те, що вдасться випадково увірвати.
Сьогодні європейські страждання щодо способів упаковування товарів більшості жителів країн колишнього СРСР зрозумілі, але все-таки не близькі. Адже пам’ять про епоху сіток ще жива.

Євген ЖИРНОВ, «Коммерсант—Деньги»