Ху із ху в етичній раді,

або Чи варто аплодувати появі іноземців?

Колеги по парламенту дуже тішаться і постять у «фейсбуках» свої «усміхнені» фоточки: в Україні нарешті сформували перший склад Етичної ради, яка займатиметься відбором членів Вищої ради правосуддя. В ейфорії перебувають, звісно, не всі депутати, а ті, хто пов’язував якість судочинства з обов’язковою присутністю в Етичній раді іноземців.

Раніше я вже неодноразово писала, що, за новим законодавством, етична рада при ВРП формується за принципом «50 на 50». Половина її складу представлена «нашими», половина – запозиченими у європах та америках контрагентами. А замисел такий, що і «наші», і «не наші» працюватимуть в синергії заради відбору до органів правосуддя кришталево чистих кадрів.

Отож, як повідомляється, членами ЕР стали:

суддя Касаційного кримінального суду Лев Кишакевич,

суддя Київського апеляційного суду Юрій Трясун,

суддя Східного апеляційного господарського суду у відставці Володимир Сіверін,

суддя Верховного Суду штату Массачусетс у відставці Роберт Корді,

суддя Апеляційного суду Англії та Уельсу у відставці сер Ентоні Хупер,

колишня генеральний прокурор Естонської Республіки Лавлі Перлінг.

Щоправда, існує важливий нюанс. Сама ВРП склад ЕР не затверджувала. Цей орган створився автоматично зі списків перших трьох кандидатів до органу від Ради суддів та від міжнародних експертів.

ВРП в офіційній заяві прокоментувала це так: «Відповідно до п.23^-1 розд.III закону «Про Вищу раду правосуддя» голова ВРП призначає членів першого складу ЕР не пізніше 5 днів після закінчення строку, відведеного для внесення списків рекомендованих кандидатів, (але) наразі голова ВРП не обраний».

Раз немає голови, нема кому й затверджувати склад етичної ради.

Але як він в такому разі виник? А це окреме і цікаве питання. За моїми даними, представники посольств звернулися до офісу президента з проханням видати прес-реліз, у якому було б зазначено, що ЕР сформована. На Банковій відповіли: «Без проблем». І видали інформацію про створення, по суті, такого собі напівлегітимного зібрання.

А що було робити, коли закордонні партнери тиснуть, а законодавці вчергове «дали в штангу» і видали сирий продукт, який не враховував усіх нюансів, зокрема, відсутності голови ВРП?

Але повернемося до складу ЕР. Що стосується української половини ради, то знайти інформацію про її склад – не проблема. Проблема дізнатися, хто такі містер Корді, пан Хупер (назвемо його паном, позаяк британські титули у нас все ж не в ходу) та пані Перлінг. Навіщо, спитаєте ви.

Ну, по-перше, знання – це сила. А, по-друге, не можна ж купувати кота у мішку. Є ще й «по-третє». Якщо ми довіряємо цим людям контроль за доброчесністю інших, самі вони мають бути доброчесними в кубі. Проте чи справді це так і є?

Скажу чесно: я не знаю. Деяку інформацію з відкритих джерел я про цей закордонний десант зібрала, але питання того, наскільки вона репрезентативна – лишається відкритим. Біда з іноземцями якраз у тому, що 99,99% задіяних у цій грі людей справді не знають, «хто всі ці люди». Навіть ті, хто влаштовує ритуальні танці з бубном під куполом Верховної Ради.

Яку інформацію можна знайти про Корді, Хупера та Перлінг? На кожного з них припадає по пару рядків у Вікіпедії: дата народження, повне ім’я, регалії. І це все. Ми нічого не знаємо про цих людей: хто вони та чого прагнуть, якими методами робили кар’єру? Де їхня декларація про дохід та що у ній зазначено? Хто є членами їхніх родин та які вони мають політичні симпатії? Чому їхня діяльність була перервана на батьківщині, які обставини змусили їх подати у відставку?

Ну добре, у випадку із 85-річним Ентоні Хупером питань нема. Але Роберт Корді подав у відставку в 67, а 46-річна Лавлі Перлінг – і того раніше. Даруйте за неполіткоректне питання, але з цими людьми точно все гаразд? З їхнім здоров’ям, когнітивними здібностями? З їхнім послужним списком, з їхнім реноме? Бо ми цих людей готові вставити в рамку та повісити на стіну – як картину чи навіть ікону, а вдома від них, може, й не знали, як спекатися?

Щоб отримати відповіді на всі ці питання, треба «рити» значно глибше. Ті, хто «спікінг Інгліш», мусять озброїтися знаннями цієї мови та шукати інформацію у першоджерелах (а у випадку з Перлінг слід й естонську прокачати).

Однак, поклавши руку на серце, хто це буде робити? Гурток імені Сороса у Верховній Раді? Їм це не потрібно. Офіс Президента? Там, переконана, також не бачать сенсу у подібних розвідках. Пересічні громадяни? Вони не знають, хто такі Корді, Хупер та Перлінг. Скажу більше: можливо, вони не знають навіть, що таке етична рада.

А навіть якби й знали?..

Поклоніння іноземному і загравання з іноземцями прийшло в Україну зовсім не з епохою Порошенка. І не з потребою обслуговувати інтереси Заходу та отримувати за це кредити.

До Порошенка і навіть до Кравчука Україна була у складі двох імперій: у російській імперії обожнювали все французьке та німецьке, і гувернерів нащадкам графів та князів набирали серед паризьких конюхів.

А в радянській імперії саме слово «імпорт» викликало священний трепет. Югославські чоботи, китайські парасольки, чеський кришталь та французькі парфюми були перфектними за замовчуванням – при появі будь-якого «імпорту» критичне мислення вимикалося автоматично.

Приблизно так само ми думаємо та діємо і зараз. Змінився предмет обожнювання, але не стиль поведінки. Епоха дефіциту минула, як і потреба у флакончику Climat. Зате виникла гостра необхідність наскридувати скрізь іноземців – і чим більше, тим краще. А чи служили вони у себе вдома «конюхами» – справа десята.

Я почну з єдиної в трійці закордонних членів ЕР. Лавлі Перлінг служила в Естонії генеральним прокурором. Служила з 1996-го по 2020-тий, а потім «щось пішло не так». І справа не в тому, що термін її повноважень добіг кінця. Просто в листопаді 2020-го її раптом потягнуло у політику. Перлінг взяла та й вступила у лави партії Isamaa, тобто «Праві».

Вступити-то вона вступила, а от повідомити колег забула. Вийшло негарно. Адже в Естонії, як і в Україні, посадовець такого рангу не може бути членом будь-якої партії. Тільки у нас це правило діє формально, а у «них» – насправді.

Місцева «етична рада» вказала мадам Перлінг на її неетичну поведінку, пардон за таку тавтологію. І вона свою посаду залишила, але чомусь не відразу: історія з її звільненням тягнулася до вересня 2021-го. Зате тепер «Доббі вільний», і може працювати в Україні.

Працювати на пару із Ентоні Хупером. Що, до речі, відомо про нього?

Як не дивно, але про нього інформації ще менше, аніж про Лавлі Перлінг, хоча життя він прожив чи не удвічі довше. Але мені пощастило: я знайшла згадку про Хупера навіть не у англомовних джерелах, а на нашій, можна сказати, «рідній» «Українській правді». І згадка ця не те, щоб зовсім позитивна.

У статті «Тіньова юстиція», опублікованій у 2019-му, йдеться про те, що «6 листопада 2018 року рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів було сформовано поточний склад Громадської ради міжнародних експертів із шести членів: Аурелійус Гутаускас, Флемінг Крістіан Денкер, Лорна Маклін Харріс, Мір'яна Лазарова Трайковська, Ентоні Хупер, Тед Зажечни».

З цієї інформації ми дізнаємося, що Ентоні Хупер працює на наших теренах іноземним експертом вже певний час. Але суть не в цьому. Далі у публікації зазначається таке, цитую дослівно:

«Анонсований інформаційний портал Громадської ради міжнародних експертів для комунікації за адресою https://pcie.org.ua не працює. Не працює і електронна адреса info@pcie.org.ua, яка розміщена у відповідному розділі на сайті ВККС. За інформацією ТОВ «Хостпро Лаб» доменне ім'я «http://pcie.org.ua» належить Міжнародній організації з розвитку права (IDLO), яка в свою чергу співпрацює з ВККС.

У відкритих джерелах відсутня інформація про реєстрацію в Україні Міжнародної організації з розвитку права (IDLO). З наведеного вбачається, що фінансування діяльності ГРМЕ, сформованої ВККС, здійснюється за рахунок урядів інших країн. В історію має піти сюзерено-васальна практика залучення іноземців з незрозумілим статусом для покриття керованих відборів та інших кадрових рішень».

Кінець цитати.

Навіть дивно читати такий висновок на сторінках «Української правди» – неясно, як тамтешня редактура пропустила подібну крамолу. Втім, нас він цікавить лише тому, що має відношення до пана Хупера: його, як бачимо, недвозначно віднесли до «іноземців з незрозумілим статусом», які здійснюють в Україні «сюзерено-васальну практику».

Та чи є це компроматом? Для Ентоні Хупера, вочевидь, ні. Для тих, хто його обрав і запросив – теж ні. Та й загалом, в українських реаліях «сюзерено-васальна практика» – це ніякий не компромат, а звичне діло.

Що ж, можливо, «справжній» компромат знайдеться на останнього учасника іноземної тріади – суддю Роберта Корді? Про нього якраз є достатньо даних в англомовній Вікіпедії, як і про судовий процес, котрий став останнім в його кар’єрі. 

Йдеться про справу Конрада Роя, 18-річного жителя штату Массачусетс. Він покінчив з життям – за версією правоохоронців – через постійне підбурювання до суїциду з боку своєї дівчини Мішель Картер.

Цією справою займався Роберт Корді, котрий наполягав на тому, що Картер слід висувати обвинувачення за статтею «вбивство з необережності». В США, як і в Україні, санкція цієї статті передбачає більш жорстке покарання, аніж стаття «доведення до самогубства».

Проте Картер чомусь засудили саме за статтею про спонукання до суїциду. Чому так сталося і що вплинуло на вирок – про це історія мовчить. Американці навіть зняли кіно про пару Рой+Картер – «Я люблю тебе, тепер помри», однак ясності це не внесло.

Процес над Мішель Картер відбувся в Америці у 2016-му. Тоді ж, у 2016-му, Роберт Корді подав у відставку з посади судді та зайнявся приватною юридичною практикою. Я зовсім не хочу сказати, що Корді був корумпованим суддею, що його зуміли «переконати» у тому, що провина Мішель Картер є незначною, і це вплинуло на м’якіший вирок для неї. Я хочу сказати лише те, про що йшлося вище.

Нам насправді нічого (або майже нічого) не відомо про людей, яких для України обрали як зразок моральної чистоти. І, тим не менш, вони «працюватимуть» у нас і вирішуватимуть долю наших майбутніх членів ВРП та ВККС.

Як сказав Ентоні Хупер на одній зі своїх прес-конференцій, «я прожив довге життя, але мені здається, що я не займався нічим настільки захоплюючим, як в Україні».

Мені теж здається, що цитований спікер має рацію. Україна – дійсно дуже захоплива країна. Над нею цікаво ставити експерименти. Це країна необмежених можливостей для тих, хто перетинає її кордон з Заходу. І дуже скромних можливостей для власних громадян: їм-бо відведена роль чи то статистів, чи то спостерігачів за пригодами в Україні Ентоні Хупера та його друзів.