Анатолій Телявський

Відміна авансового внеску: наслідки для приватних виконавців

15 травня 2019 року Конституційний суд України прийняв резонансне рішення №2-р (II)/2019 про визнання неконституційною законодавчої норми, яка встановлює обов'язкову сплату авансового внеску для відкриття виконавчого провадження.

Положення частини 2 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.02.2016 року №1404-VIII втратили силу з моменту винесення рішення. До недавнього часу обов'язковою умовою початку примусового виконання судового рішення була оплата стягувачем авансового внеску, в іншому випадку «розбиратися» з боржником доводилося самостійно. Тепер Конституційний суд надає право усім охочим відкривати провадження безкоштовно. У цьому матеріалі розглянемо, що спонукало суд прийняти настільки суперечливе рішення і як воно вплине на роботу приватних виконавців в Україні.

До рішення КСУ, відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження», стягувач повинен був сплатити авансовий внесок в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову – у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати (4173 грн.) з боржника – фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати (8346 грн.) з боржника – юридичної особи. Були передбачені виключення: від сплати авансового внеску звільнялися, наприклад, державні органи. Така ситуація звісно викликала невдоволення стягувачів, яким доводилося здійснювати додаткові витрати вже після отримання судового рішення на свою користь.

Підставою відкриття конституційного провадження у справі №3-368/2018 (5259/18) стало звернення з конституційною скаргою громадянки України Хліпальскої Віри Василівни. Заявниця не мала можливості сплатити авансовий внесок, у зв’язку з чим у відкритті виконавчого провадження їй було відмовлено. Своїм рішенням відмінити авансовий внесок Конституційний Суд України очевидно має на меті захистити ті категорії населення, які не могли дозволити собі сплатити авансовий внесок, внаслідок чого рішення суду часто залишалися невиконаними. КСУ зробив висновок, що гарантований доступ до системи органів примусового виконання судових рішень є лише декларативним положенням законодавства, якщо особа, на чию користь прийнято судове рішення, не може в силу свого фінансового становища реалізувати право на виконання цього рішення в примусовому порядку.

Приймаючи рішення, Конституційний Суд України керувався основоположними принципами, встановленими ст. 3, 8, ч. ч. 1, 2 ст. 55, ч. ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України, які стверджують найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Також керівними при прийнятті рішення стали принципи, що проголошують верховенство права, право на справедливий судовий захист і забезпечення державою виконання судового рішення. У мотивувальній частині рішення юридичну позицію обґрунтовано тим, що обов'язкове авансування початку виконавчого провадження є перекладанням обов'язку держави забезпечувати виконання судових рішень і відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалено судове рішення. Такий фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень не гарантує доступу до цієї системи, не забезпечує у всіх випадках та за будь-яких умов повного і своєчасного виконання судового рішення, його обов'язковості.

Примітним є звернення при розгляді справи до практики Європейського суду з прав людини, яка підкреслює, що обов'язком держави є створення дієвої системи органів виконання судових рішень та забезпечення її ефективності, як в теорії, так і на практиці. Нагадаємо, що Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року №606-XIV було встановлено, що витрати виконавчого провадження здійснювалися за рахунок коштів Державного бюджету України (ч. 3 ст. 41 Закону). Згідно з ч. 1 ст. 42 Закону №606-XIV з метою забезпечення проведення виконавчих дій стягувач міг за погодженням з державним виконавцем внести на відповідний рахунок органу Державної виконавчої служби певну грошову суму для здійснення необхідних витрат або покриття їх частини. Авансування виконавчого провадження було правом стягувача, а не обов'язком.

Шляхом виконання рішення Конституційного Суду України може стати повернення до норми Закону від 21.04.1999 року в частині фінансування виконавчого провадження за рахунок Державного бюджету України і встановлення диспозитивного порядку авансування за рахунок стягувача. Крім того, Судом зроблено висновок, що оплата авансового внеску стягувачем є допустимою за умови гарантування реального виконання судового рішення за будь-яких обставин.

Чи підвищиться рівень виконання судових рішень внаслідок визнання недійсною норми про авансування виконавчого провадження? Скоріш навпаки, це дестабілізує державних і приватних виконавців при здійсненні діяльності, що, однозначно, тільки негативно відобразиться на результатах їх роботи.

Наслідком таких нормативних змін на практиці може стати обмеження можливостей виконавців в процесі виконання судових рішень, що відповідним чином вплине на якість та своєчасність здійснення ними виконавчих дій. Обґрунтованою підставою для такого висновку є те, що витрати виконавчого провадження відшкодовуються лише після реального стягнення сум з боржника, а реалізація більшості виконавчих дій фінансується за рахунок коштів авансового внеску. Таким чином, немає коштів – немає дій.

Згідно з наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 року №2830/5 «Про встановлення видів і розмірів витрат виконавчого провадження» витрати у виконавчому провадженні здійснюються на виготовлення, пересилання документів; послуги осіб, залучених до проведення виконавчих дій (експертів, суб'єктів оціночної діяльності тощо), на проведення розшуку боржника, його майна або дитини, послуги перевезення, зберігання арештованого майна, оплату судового збору та інше. Як приклад, при розшуку майна боржника - фізичної особи або при перевірці наявності майна юридичної особи за даними балансу виконавець звертається до державних органів із запитами, що вимагають витрат на їх підготовку і відправку. Під час реалізації нерухомого майна або транспортного засобу боржника виконавцю необхідно залучити до виконавчого провадження оцінювача, який згідно із законодавством має право на винагороду. Зберігання арештованого транспортного засобу здійснюється на спеціальному майданчику чи стоянці за певну плату, яка включається до витрат виконавчого провадження. Саме тому внаслідок скасування авансування виконавчого провадження за відсутності або недостатнього державного фінансування виконавці не зможуть вчасно здійснювати виконавчі дії. Це в свою чергу призведе до зловживання боржником ситуацією, що склалася, до ускладнення або неможливості виконати судове рішення, зниження ефективності органів виконання судових рішень.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 року №2136-VIII положення закону, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення. На жаль, рішенням про визнання неконституційним авансування виконавчого провадження не встановлено порядок і строк його виконання. Наприклад, не надано відстрочку виконання рішення, необхідну уповноваженому органу для підготовки і введення альтернативного порядку фінансового забезпечення органів примусового виконання рішень. Раптові зміни можуть негативно відобразитися на роботі державних і приватних виконавців у так званий перехідний період, коли авансування стягувачем відкриття нового виконавчого провадження не проводиться, державне фінансування ще відсутнє, а виконавчі дії, що вимагають витрат, необхідно здійснювати вже тут і зараз.

Сьогодні правове співтовариство України очікує відповідні законодавчі зміни і новий механізм роботи виконавчих органів. У найближчій перспективі повинен бути введений альтернативний порядок фінансування виконавчого провадження, який, швидше за все, буде повторювати правове регулювання виконавчого провадження до 2016 року. Однак, чи варто очікувати, що державного фінансування виконавчого провадження буде достатньо в умовах обмеженості фінансових ресурсів Державного бюджету України?

При цьому, сучасна політика Міністерства юстиції України спрямована на підвищення інтересу суспільства до професії приватного виконавця. На сьогодні в Єдиному реєстрі приватних виконавців зареєстровано 162 приватних виконавця, 158 з яких реально здійснюють свою діяльність. Держава зацікавлена в тому, щоб активні, освічені спеціалісти досягали високих показників роботи та підвищували рівень довіри до судової влади і суб’єктів примусового виконання рішень. Зрештою, виконавче провадження є кінцевою стадією вирішення спору в правовому полі, а високий відсоток реального виконання судових рішень є показником ефективності правової системи в цілому.

Однак чи може зацікавити фахівця професія, в якій важко реалізуватися через обмеження її можливостей, при використанні яких досягається позитивний результат. Адже, якщо рівень ефективності та результативності роботи знаходяться в прямій залежності від недостатнього фінансування, зникає будь-яка мотивація, необхідна для залучення нових фахівців. Такий порядок роботи може звести нанівець бажання фахівців працювати у сфері виконання судових рішень.

Наразі постає питання про можливість відновлення колишнього порядку повного і обов'язкового авансування стягувачем виконавчого провадження.

Відповідно до ч. 5 ст. 88 Закону України «Про Конституційний Суд України» та ст. 151-2 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими, остаточними і такими, що не підлягають оскарженню. Ця імперативна норма означає неможливість оскаржити і скасувати гучне рішення, що є точкою неповернення до колишнього регулювання оплати авансового внеску. Однак, впровадження нового правового регулювання, в тому числі, щодо авансування виконавчого провадження, не суперечитиме судовому рішенню.

Згідно зі ст. 151-1 Основного Закону, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України закону України за конституційною скаргою особи. А відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України. Це означає, що лише на підставі клопотання про перевірку на предмет конституційності закону може бути прийняте певне рішення, а Конституційний Суд України не може бути ініціатором такої перевірки. До тих пір, поки відповідна скарга не буде подана, розглянута, прийнято рішення і зроблено юридичний висновок, законодавча норма не може бути визнана неконституційною. Але слід врахувати, що для звернення до Конституційного Суду України обов’язково має бути виконано умову п. 1 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Конституційний Суд України», а саме вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, що, зазвичай, триває роками. Можливо, саме тому тільки через три роки застосування Закону України «Про виконавче провадження» норма ч. 2 ст. 26 Закону втратила чинність на підставі рішення Конституційного Суду України, у якого була формальна підстава для конституційного провадження – конституційна скарга.

Отже, можемо резюмувати, що рішення Конституційного Суду України, прийняте з метою забезпечити кожному стягувачеві рівні можливості для доступу до системи виконання судових рішень, поставило під загрозу зупинки функціонування самої системи. Скасування оплати авансового внеску зумовлює необхідність альтернативного способу фінансування виконавчого провадження. Оскільки обов’язок забезпечення функціонування системи органів примусового виконання судових рішень покладено на державу, таке фінансування здійснюватиметься за кошти Державного бюджету України. З огляду на це, обґрунтованим є ризик недостатнього матеріального забезпечення діяльності виконавців.  

Наслідки рішення Конституційного Суду України, які офіційно спрямовані на забезпечення прав людини, є неоднозначними. Недостатність коштів для здійснення виконавчих дій є тією перешкодою, що гальмуватиме досягнення головної мети виконавчого провадження, оскільки значно обмежить можливості державних і приватних виконавців, які не зможуть повноцінно здійснювати свою діяльність. Такий порядок роботи може негативно вплинути на ефективність виконання судових рішень, яка досягається за умови своєчасної реалізації регламентованих законодавством заходів виконавчого провадження. До того ж, це може підвищити ризики корупційної складової у виконавчому провадженні, адже за таких умов виконавці потребуватимуть додаткової компенсації своїх витрат. З одного боку, Конституційний Суд України забезпечив доступність до системи органів виконання судових рішень, а з іншого – обмежив можливості реалізувати право громадян на ефективне примусове виконання рішень судів.

Закон і Бізнес