Фінансова можливість зробити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації права на виконання судового рішення. Такий висновок зробив КСУ в рішенні №2-р(II)/2019 Справа №3-368/2018 (5259/18), текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Конституційний Суд України
Другий сенат
Іменем України
Рішення
у справі за конституційною скаргою ХЛІПАЛЬСЬКОЇ В.В. щодо відповідності Конституції (конституційності) положень ч.2 ст.26 закону «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення)
15 травня 2019 року м.Київ №2-р(II)/2019
Справа №3-368/2018 (5259/18)
Другий сенат Конституційного Суду України у складі суддів:
ТУПИЦЬКОГО Олександра Миколайовича — головуючого,
ГОРОДОВЕНКА Віктора Валентиновича — доповідача,
ЗАПОРОЖЦЯ Михайла Петровича,
КАСМІНІНА Олександра Володимировича,
ЛЕМАКА Василя Васильовича,
МОЙСИКА Володимира Романовича,
СЛІДЕНКА Ігоря Дмитровича —
розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою Хліпальської Віри Василівни щодо відповідності Конституції (конституційності) положень ч.2 ст.26 закону «Про виконавче провадження» від 2.06.2016 №1404-VIII зі змінами.
Заслухавши суддю-доповідача Городовенка В.В. та дослідивши матеріали справи, у тому числі позиції Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Міністерства юстиції, Київського національного університету ім.Т.Шевченка, Національного юридичного університету ім.Ярослава Мудрого, Харківського національного університету внутрішніх справ, Національного університету «Одеська юридична академія», Конституційний Суд
УСТАНОВИВ:
1. Хліпальська В.В. звернулася до Конституційного Суду з клопотанням перевірити на відповідність Конституції (конституційність) положення ч.2 ст.26 закону «Про виконавче провадження» від 2.06.2016 №1404-VIII зі змінами, якими визначено розміри авансового внеску, який стягувачі мають сплатити при примусовому виконанні рішень, а також передбачено випадки звільнення стягувачів від сплати такого внеску.
Як зазначає Хліпальська В.В., відповідно до положень ч.2 ст.26 закону при примусовому виконанні ухваленого на її користь судового рішення, яким зобов’язано державний орган дати відповідь на письмовий запит про надання інформації, вона мала сплатити авансовий внесок у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати. Хліпальська В.В. стверджує, що «через свій незадовільний майновий стан так і не змогла реалізувати свого права на примусове виконання судового рішення». На підставі положень ч.2 ст.26 закону державний виконавець «відмовив у відкритті виконавчого провадження», а суди всіх інстанцій, до яких вона зверталася, посилаючись на ці самі положення, не визнали такої відмови протиправною та не захистили її прав.
Автор клопотання вважає, що положеннями ч.2 ст.26 закону встановлено «нерівні умови відкриття виконавчого провадження: сприятливі для державних органів (не сплачують авансового внеску) і обтяжливі для звичайного громадянина (за винятком окремих пільгових категорій осіб)».
Хліпальська В.В. зазначає, що «процес відновлення порушеного права громадянина повинен забезпечуватися державою», особливо у випадку, «коли боржником, який не виконав судового рішення, є державний орган, а стягувачем, чиї права порушено, — малозабезпечена особа».
Автор клопотання вважає, що внаслідок застосування положень ч.2 ст.26 закону в остаточному судовому рішенні у його справі — ухвалі Верховного Суду від 4.07.2018 — зазнали порушення права «на примусове виконання остаточного судового рішення, винесеного на його користь національними судами України» і «на недопущення дискримінації за майновим станом», тому ці положення слід перевірити на відповідність ст.3, ч.2 ст.8, ч.2 ст.19, ч.2 ст.24, стст.48, 56, чч.1, 2 ст.1291 Конституції.
До конституційної скарги долучено копії судових рішень у справі суб’єкта права на конституційну скаргу, а саме: рішення Львівського окружного адміністративного суду від 7.03.2018, постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2018, ухвали Верховного Суду від 4.07.2018.
2. Вирішуючи порушені у конституційній скарзі питання, Конституційний Суд виходить з такого.
2.1. Відповідно до Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ч.2 ст.3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч.1 ст.8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (чч.1, 2 ст.55); обов’язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (п.9 ч.2 ст.129); суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов’язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (чч.1, 2 ст.1291).
Конституційний Суд послідовно наголошує у своїх рішеннях на зобов’язанні держави забезпечувати конституційні права і свободи:
— «конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов’язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі» (абз.4 пп.2.1 п.2 мотивувальної частини рішення від 12.04.2012 №9-рп/2012);
— «держава, виконуючи свій головний обов’язок — утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ч.2 ст.3 Конституції), — повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини» (абз.1 п.3 мотивувальної частини рішення від 1.06.2016 №2-рп/2016).
Конституційний Суд України вказував, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов’язок відповідно до ч.2 ст.55 Конституції (абз.15 п.3 мотивувальної частини рішення від 7.05.2002 №8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абз.8 пп.2.1 п.2 мотивувальної частини рішення від 23.11.2018 №10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого ст.55 Конституції права кожного на судовий захист.
Конституційний Суд неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід’ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абз.3 п.2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абз.2 п.3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 №11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов’язкове виконання судових рішень — складовою права на справедливий судовий захист (абз.5 пп.2.1 п.2 мотивувальної частини рішення від 26.06.2013 №5-рп/2013).
Конституційний Суд наголошує, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід’ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв’язку із внесенням законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2.06.2016 №1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, ст.1291, ч.2 якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Аналіз стст.3, 8, чч.1, 2 ст.55, чч.1, 2 ст.1291 Конституції в їх системному зв’язку, наведених юридичних позицій Конституційного Суду дає підстави стверджувати, що обов’язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов’язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов’язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов’язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Конституційний Суд враховує приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема Європейським судом з прав людини (перше речення абз.3 пп.2.3 п.2 мотивувальної частини рішення від 1.06.2016 №2-рп/2016).
Конституційний Суд, розвиваючи свою юридичну позицію щодо визначення обов’язкового виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист, яка була сформульована з урахуванням положень п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, бере до уваги практику застосування Європейським судом з прав людини положень вказаної статті конвенції в аспекті розуміння позитивного обов’язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення.
З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене ст.6 конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов’язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов’язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов’язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§43 рішення у справі «Shmalko v. Ukraine» від 20.07.2004, §84 рішення у справі «Fuklev v. Ukraine» від 7.06.2005, §64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28.11.2006, §§46, 51, 54 рішення у справі «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine» від 15.10.2009).
Європейський суд з прав людини вказав, що визнання владою заявника відповідальним за ініціювання виконавчих проваджень стосовно судового рішення на його користь і нехтування нею його фінансовим станом були надмірним обтяженням і призвели до обмеження його права на доступ до суду такою мірою, що знівелювало сутність цього права (§65 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28.11.2006).
Конституційний Суд, беручи до уваги стст.3, 8, чч.1, 2 ст.55, чч.1, 2 ст.1291 Конституції, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов’язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.
Конституційний Суд наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов’язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
2.2. Конституційний Суд, дослідивши матеріали конституційної скарги та проаналізувавши положення ч.2 ст.26 Закону, звертає увагу, що відповідно до цих положень початок примусового виконання органом державної виконавчої служби судового рішення немайнового характеру, боржником за яким є державний орган, пов’язаний з необхідністю сплати стягувачем авансового внеску у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати, якщо стягувач не звільняється від сплати цього внеску у випадках, визначених законом. Внаслідок несплати обов’язкового авансового внеску стягувачем примусове виконання судового рішення, ухваленого на його користь, не розпочнеться, тобто сплата авансового внеску є необхідною умовою початку примусового виконання судового рішення.
Конституційний Суд вважає, що з огляду на стст.3, 8, чч.1, 2 ст.55, чч.1, 2 ст.1291 Основного Закону в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.
Визначенням положеннями ч.2 ст.26 закону обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.
Конституційний Суд наголошує, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями ч.2 ст.26 закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням стст.3, 8, чч.1, 2 ст.55, чч.1, 2 ст.1291 Конституції.
Враховуючи викладене та керуючись стст.147, 150, 1511, 1512, 152, 153 Конституції, на підставі стст.7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 закону «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд
ВИРІШИВ:
1. Визнати такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними), положення ч.2 ст.26 закону «Про виконавче провадження» від 2.06.2016 №1404-VIII зі змінами.
2. Положення ч.2 ст.26 закону зі змінами, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення.
3. Рішення Конституційного Суду є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Рішення Конституційного Суду підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України».
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!