Жарти в особливо великих розмірах

Дотепність політиків і бізнесменів іноді не тільки викликала сміх, а й оберталася мільйонними збитками

$1 млрд утратив на піку своєї кар’єри Джералд Ратнер, директор Ratners Group, свого часу найуспішнішої британської ювелірної компанії. Без цих грошей він залишився, пожартувавши кілька разів на званій вечері: як кажуть, вибрав не той час і не те місце.

За гострий язик поплатився і лорд Біркенхед — відомий політик не виявив належної поваги до свого багатого друга. Часто зазнають збитків і телепрограми, основані на розиграші, — через неадекватне сприйняття глядачами. Втриматися від жарту деколи надзвичайно важко, але обійтися такі вправляння в дотепності можуть досить дорого, адже почуття гумору в усіх різне.

Невдатні спадкоємці

Німецький поет Генріх Гейне якось сказав, що жартувати і позичати гроші потрібно раптово. Чим несподіваніший і сміливіший жарт, тим більше в нього шансів виявитися смішним.
Природно, тим вища і ймовірність того, що він кого-небудь зачепить за живе. Але коли збираєшся пожартувати, думка про можливі наслідки не завжди приходить вчасно. У жителів арабських країн із цього приводу є таке прислів’я: «Простіше втримати в роті червону жаринку, ніж дотепне зауваження».
У 1873 році новозеландська газета The Star опублікувала історію про одного місцевого торговця, котрий розбагатів, до речі, на продажі вугілля. Коли цей чоловік постарів, робота йому набридла, і він переїхав у розкішний будинок, щоб спокійно жити там зі своєю сім’єю. Його пристрасть до вугілля, правда, не послабшала, і щодня він усамітнювався у своїй кімнаті, де зберігалася колекція зразків гірських порід. Тільки там він відчував себе щасливим, з домашніми ж поводився без жодного пієтету, не припиняючи нагадувати, хто їх годує. Своєму племінникові Генрі ця людина оплатила освіту і вважала це достатньою підставою, щоб регулярно дошкуляти йому безглуздими дорученнями.
Одного разу вранці, прогулюючись із племінником у саду, торговець сказав йому: «Генрі, ти в нас учений, придумай мені девіз — напис, який я міг би помістити на стіну нашого особняка». Хлопець відповів: «Як щодо фрази «Такий успіх промисловців»?» Його дядько був у захваті — він пишався тим, що самостійно заробив свої статки. «А тепер напиши мені це латиною», — не вгамовувався торговець. Генрі, якому до смерті набридли подібні прохання, вирішив розіграти старого й акуратно написав на аркуші: Otium sine gravitat, що означає «Відпочинок без гідності».
Наступного дня торговець вирушив із замовленням до художника, який розумівся на латині стільки ж, скільки він сам. Коли напис на будинку був готовий, господар маєтку влаштував велику вечерю, під час якої хвалився перед гостями своїм девізом. Гості теж не розуміли латиною ні слова, і їм залишалося тільки захоплюватися. Лише один з учнів семінарії, яка розташовувалася неподалік, наважився відзначити, що сам би він ніколи таке на стіні не написав.
Коли правда розкрилася, промисловець, як писала газета, «був настільки вражений невдячністю та єхидством племінника, що відразу ж побіг до себе в спальню, розірвав заповіт, згідно з яким Генрі отримав би £5 тис. (нині це було б еквівалентно кільком сотням тисяч фунтів стерлінгів. — Прим. ред.), потім ліг на ліжко і тієї ж ночі помер».
Дитячі пустощі, як показує історія, можуть обходитися дорого, особливо якщо йдеться про дитину блакитної крові. Відомо, наприклад, що глава Сполученого Королівства, король Едуард VII, у дитинстві дуже любив розважати себе й оточуючих непередбачуваними витівками. (До вступу на престол він, як заведено, був принцом Уельським, при цьому майже всі називали його першим ім’ям — Альберт.) Багато хто неполюбляв принца за важку вдачу і злобно-глузливе ставлення до навколишніх, так що навіть слуги намагалися зайвий раз не потрапляти йому на очі.
Якось він вирішив розіграти одну графиню, наближену до двору. Дізнавшись про те, що вона підшуковує собі лакея, принц Альберт-Едуард перевдягнувся і вирушив до неї «найматися». Коли він прийшов у її будинок, графиня тільки поснідала. Вона відсунула свій стілець від столу і попросила покликати кандидата. Принц виструнчився перед нею, ледь стримуючи сміх. Господині сподобалася його зовнішність, і вона перейшла до інших випробувань.
«Покажи мені, як ти ходиш», — наказала вона. Альберт зробив усе, як вона просила: походив туди-сюди по кімнаті, то швидше, то повільніше. Він навіть продемонстрував, як уміє бігати риссю. Після цього принц підійшов до столу, за яким сиділа графиня, — їй, здавалося, все подобалося. Господиня вже почала розпитувати хлопчиська про нього самого, як раптом він закричав: «Тепер дивіться, як я скачу галопом!» Із цими словами принц схопив кут скатертини і помчав по кімнаті, перевернувши посуд з дорогої порцеляни на підлогу. Він стрибав, перекидаючи меблі, і закінчив тим, що загорнув у скатертину саму графиню.
Кулею вискочивши з приміщення, Альберт утік, поки слуги намагалися заспокоїти свою розлючену пані. Королівській сім’ї довелося компенсувати заподіяні графині збитки, оскільки довго втаювати таку чудову витівку принц Уельський просто не міг.
Розплачуватися за дотепність одного разу довелось і лордові Біркенхеду, відомому британському політикові, знаменитому алкоголікові, як назвав його Максим Горький, і найкращому другу Вінстона Черчилля. Всі знали його як людину надзвичайно пряму, зі специфічним почуттям гумору, котра робить колючі й уїдливі зауваження. Лорд Біркенхед, він же Фредерік-Едвін Сміт, заробив собі, за виразом журналу Time, репутацію «сфінкса з роз’їдаючим презирством до всього й обличчям настільки холодним, що воно здається паралізованим».
Успіху в житті Ф.-Е.Сміт досяг самостійно. Його схильність до політики помітили ще в Оксфордському університеті, де Фредерік очолив клуб дебатів. Його ораторська майстерність багато в чому сприяла кар’єрі. У 34 роки він став членом британського парламенту від партії консерваторів, а в 47 отримав посаду лорд-канцлера Великої Британії. Газета Morning Post назвала це призначення жартом, який зайшов надто далеко. Втім, на новій посаді Ф.-Е.Сміт показав себе непогано. Через кілька років його відправили в Індію, де він очолив британську адміністрацію.
Довгий час лорда Біркенхеда пов’язувала дружба ще з одним представником консерваторів — сером Робертом Х’юстоном. Той починав кар’єру як звичайний інженер, але зміг швидко відкрити свій бізнес, зайнявся морськими вантажоперевезеннями. В Р.Х’юстона, безумовно, був талант до підприємництва, і справи R. P. Houston & Company пішли на лад. У політиці судновласника теж супроводив успіх: він був не таким помітним, як Ф.-Е.Сміт, але при цьому завжди мав підтримку виборців, яким подобалися його безкомпромісні погляди. Р.Х’юстон уходив до складу вкрай правого крила консерваторів, яких називали «diehard» — «твердолобі».
До моменту смерті в 1926 році він заробив статки, які обчислювалися мільйонами фунтів стерлінгів. По Лондону ходили чутки, що велика частина цих грошей дістанеться найближчому другу покійного — Ф.-Е.Сміту. Всім була навіть відома сума — £7 млн, що нині дорівнювало б щонайменше £330 млн. Подейкували, що Р.Х’юстон давно змирився зі згубними звичками свого молодого товариша, такими як схильність до випивки, азартних ігор і різного роду вечірок. Проте з чим він, схоже, не примирився до самої смерті, то це з одним жартом, який Ф.-Е.Сміт якось дозволив собі на його адресу.
Немолодий Р.Х’юстон намагався приховати сивину, і лорд Біркенхед не втримався від каламбуру, назвавши друга «the only genuine dye-hard», натякаючи, що старий дуже часто фарбує бороду. Це глибоко образило Роберта, який відтоді не міг позбутися влучного прізвиська. Тому коли оголосили його заповіт і там не було навіть згадки про Ф.-Е.Сміта, британські й американські газети написали: «Сер Роберт змусив лорда Біркенхеда заплатити £7 млн за насмішку».

Велосипед в обмін на £500 млн

Найдорожче жарти, звичайно, обходяться людям забезпеченим. В особливих випадках кілька необережних слів можуть залишити людину без майже всього, що вона нажила, навіть якщо від цих слів ніхто не постраждав. Рядок з «Викрадення локона» англійського поета Александра Поупа (котрий можна перекласти як «одним лише словом репутацію занапастивши») немов підбиває підсумок блискучої, але нерівної кар’єри британського бізнесмена Дж.Ратнера.
Він народився в Лондоні в 1949 році. Суворе виховання, втім, не зробило з нього старанного хлопця з гарними манерами. Джералд був розпещеним сином заможних батьків. З привілейованої школи його вигнали за неуспішність. Проте середню освіту Дж.Ратнер усе-таки здобув, після чого став допомагати сім’ї вести бізнес.
Його батькові, Леслі, належала мережа ювелірних магазинів Ratners Group, заснована в 1947 році. Підприємство було цілком успішним, але, за великим рахунком, ні в чому не перевершувало головних конкурентів. Джералд регулярно навідувався в магазини, хоча й не виявляв до справи належної цікавості. Лише коли його друзі почали добре заробляти, Дж.Ратнер заворушився.
«Спочатку я взагалі не думав про успіх, — зізнався він пізніше. — Але потім, коли я вже впритул наблизився до 30-річчя, мені здалося, що фінансовий успіх не завадить: можна буде їздити на гарних автомобілях і мати гроші в кишені». Незабаром у нього з’явилася можливість себе проявити. У його батька виявили пухлину мозку. Її визнали доброякісною і не дуже небезпечною, але Леслі почав помалу відходити від керівництва компанією. Його місце належало зайняти 34-річному Джералду.
До того моменту Дж.Ратнер уже перетворився на амбітного і досить агресивно налаштованого бізнесмена, він хотів будь-що перетворити ювелірну мережу на прибуткове підприємство. Джералд відчував, що компанії необхідно повністю змінити підхід до покупців, аби випередити успішніших конкурентів. У ті роки прикраси вважалися подарунками для особливих випадків — товарами верхньої цінової категорії. Дж.Ратнер же, навпаки, поставив мету зробити свою мережу «Мак-Доналдсом» ювелірного ринку. Він прагнув добитися найнижчих цін, потім поміщав їх на яскраві рекламні плакати і чекав напливу покупців.
Нова стратегія виявилася настільки успішною, що незабаром Ratners Group купила одного з головних суперників — компанію H. Samuel. За кілька років підприємство Ратнерів під керівництвом Джералда провело ще низку поглинань у Великій Британії та США і на початку 1990-х перетворилося на найбільшу ювелірну мережу країни. Замість 120 магазинів, як було десятиліття тому, до неї входило вже понад 2500. А багатотисячні збитки змінилися прибутком у розмірі £125 млн.
На піку цього успіху, у квітні 1991 року, до Дж.Ратнера звернулися з проханням виступити на вечері британського Інституту директорів, своєрідного елітного клубу бізнесменів. Усіх цікавило, як його компанії вдається збирати рекордні прибутки, тоді як у конкурентів справи йдуть дуже погано.
У Джералда було дві відповіді на це питання. По-перше, його підприємству допоміг вихід на американський ринок, який, на відміну від британського, швидко розвивався. І по-друге, магазини Ratners Group ніколи не бувають порожніми, оскільки там продаються прикраси всіх сортів, «від розкішного годинника до тих ювелірних виробів, які не шкода втратити на вечірці».
Свою промову Дж.Ратнер готував заздалегідь, обговорюючи її з кількома спічрайтерами. Коли її затвердили, він показав текст одному зі своїх друзів, і той порадив додати трохи гумору, який допоможе аудиторії розслабитися. У Джералда було напоготові кілька цинічних жартів, і він без задньої думки використав їх на розкішній вечері в Альберт-холі.
«Ми торгуємо речами на кшталт чайничків за £2 і дрібничок, що імітують запилену відкриту книгу. Знаю, ці штуковини позбавлені смаку, але минулого року ми їх продали чверть мільйона. У нас на вітринах стоять келихи для вина, шість штук на срібній таці, вам, напевно, дворецький приносить напої в чомусь подібному, так ось вони коштують лише £9,99. Люди запитують мене: як ви можете продавати їх за таку ціну? А я відповідаю: це ж просто сміття».
Зал відгукнувся на ці слова сміхом і аплодисментами, і Дж.Ратнер продовжив: «Над нами сміються, але ось що цікаво: наші магазини на кожен квадратний метр площі приносять більше прибутків, ніж будь-які інші торговельні точки. Все тому, що ми даємо покупцям можливість придбати те, що їм треба. Ми навіть продаємо пару сережок, які коштують £1, дешевше, ніж сендвіч з креветками. Але повинен відзначити: сережки ці, ймовірно, не протягнуть довше, ніж сендвіч».
Знову сміх у залі. Коли Джералд закінчив виступ, йому аплодували стоячи. Кожен прагнув потиснути руку чи не найуспішнішому бізнесменові країни. Дж.Ратнер пожартував з дітьми, які прийшли в Альберт-хол на екскурсію, і почав збиратися додому.
На виході йому зустрівся журналіст із газети Daily Mirror. «Ви що, знущаєтеся зі своїх клієнтів?» — запитав він. «Та ні, — відповів Джералд, — просто пожартував». Удома йому подзвонив старий друг Чарлз Саатчі, першокласний фахівець з реклами, який сказав: «У таблоїді Evening Standard з’явилася фантастична замітка про тебе. Там непогано обіграли цю твою фразу про сміття. Тебе описують як по-справжньому гарного хлопця з чудовим почуттям гумору. Приголомшливий піар».
Проте дві найпопулярніші британські газети дотримувалися іншої думки. Daily Mirror вийшла з матеріалом під назвою «Ви дурні із золота на 22 карати» на першій шпальті, а газета The Sun розмістила там же величезний напис «Сміттярі». Обидві статті каменя на камені не залишили від Дж.Ратнера і його бізнес-філософії. Висновок був однаковим: якщо не хочете дарувати близьким сміття, вам нічого робити в магазинах Ratners Group.
Численні читачі замислились, образились, і дуже скоро в компанії Джералда почалися великі фінансові труднощі. Позбувшись покупців дешевої продукції, підприємство стикнулося з тими самими проблемами, що й конкуренти. Компанія витрачала сотні тисяч фунтів стерлінгів на рекламу і виправлення репутації, але все даремно. Її вартість на ринку цінних паперів знизилася з £680 млн до £237 млн.
Раді директорів довелося звільнити 2 тис. співробітників і закрити понад 200 магазинів. У листопаді 1992 року Дж.Ратнер, який побудував ювелірну імперію лише за кілька років, був змушений покинути компанію, яка до того моменту коштувала вже £49 млн. «Я божеволів, — згадує він. — Про мене писали, що в мене було багатомільйонне багатство, яхта, приватний літак, а я сміявся над бідуючими покупцями. В якійсь газеті я прочитав, що Джералд Ратнер повинен прокидатися щодня о 4 год. ранку в холодному поту, думаючи, як же він міг таке накоїти. Ніколи так не робив, поки не прочитав про це в статті, але потім, так, став прокидатися серед ночі».
Він втратив не менш ніж £500 млн (тоді близько $1 млрд), що, втім, не відразу позначилося на його репутації. Якийсь час він цілком успішно консультував французькі ювелірні компанії. Це тривало недовго, і незабаром Дж.Ратнер поселився в заміському будинку, де жив як справжній джентльмен, тобто страждав від неробства: «У якийсь момент моя друга дружина увійшла до вітальні і сказала, що покине мене, якщо я не вийду з будинку і не займуся чим-небудь. У цьому була іронія: перша дружина пішла від мене через те, що я, навпаки, ніколи вдома не з’являвся».
Врешті-решт Джералду вдалося знову набути капітал: спершу він відкрив спортивний комплекс у престижному районі Лондона, а потім повернувся в ювелірний бізнес, створивши сайт для продажу прикрас через Інтернет. Хоча, судячи з його слів, він чітко розділяє своє життя на до і після виступу в Альберт-холі.
Дж.Ратнер, здається, ставиться до своєї невдачі по-філософськи. Він каже, що відновлював психічну рівновагу, катаючись на велосипеді. Щодня по 30 з гаком кілометрів. Він розповідає, що одного разу впав і велосипедист, який проїздив неподалік, допоміг йому полагодити ланцюг, а потім покликав випити чаю: «Хлопця я не знав, але поїхав з ним, і ми поговорили хвилин тридцять. Старий Джералд з 1980-х був би надто зайнятий для такого». Дж.Ратнер каже, що тоді, швидше за все, послав би незнайомця куди подалі. А тепер він змінився: «Моя звичка крутити педалі вранці — єдиний гарний результат усієї цієї історії. Я втратив £500 млн, але полюбив велосипед. Звучить несерйозно, правда? Більшість людей, напевно, хотіли б помінятись у зворотному напрямі».

Дерев’яний космічний човник

Гарний жарт — це завжди добре, але якщо через нього хтось втрачає гроші, він навряд чи сміятиметься. Так, наприклад, сталося з Пітером Фантом, ведучим американського телешоу Candid Camera. Це шоу розіграшів вигадав його батько Аллен Фант півстоліття тому, і весь цей час воно проходило успішно, веселячи телеглядачів зйомками прихованою камерою.
Готуючись до одного з випусків у червні 2001 року, П.Фант одягнув костюм охоронця в аеропорту штату Аризона. Йому треба було розіграти кількох пасажирів — змусити їх проповзти через рентгенівський апарат для огляду багажу. Звісно, сканер виготовили спеціальний — точну копію звичайного, але без джерела рентгенівських променів. Через апарат пропустили кількох людей, які, дізнавшись про те, що їх знімають, лише посміялися в камеру. Проте, коли черга дійшла до Філіпа Зельника, фітнес-тренера з Каліфорнії, все пішло не так.
Філіп відразу запідозрив, що його обманюють, і запитав: «Це що, жарт? Це Candid Camera?» На що Пітер відповів йому: «В аеропорту про такі речі не жартують» і змусив його підкоритися. Ф.Зельник злізав зі стрічки сканера з криками і матюками. Пізніше він розповідав, що з нього текла кров, але насправді він лише порізав ногу об одну з частин апарата і поранився об олівець, який лежав у нього в кишені.
Зйомку довелося перервати, а коли постраждалий тренер дізнався, що його підозри небезпідставні, він оскаженів. Філіп не хотів нічого чути про компенсацію і відразу пообіцяв довести справу до суду. Що й зробив. Юрист Ф.Зельника відзначив, що рани його клієнта «неглибокі, але до них додалися тривога, стрес і почуття образи». «Це була спроба відкрито принизити його, щоб люди могли посміятися над ним, і все заради прибутку», — додав адвокат.
У суді постраждалому вдалося довести свою правоту, і присяжні визнали шоу й особисто П.Фанта винними. Загальна сума штрафу досягла $300 тис. Пітеру це здалося абсолютно не смішним, оскільки половину штрафу він мав сплатити з власних коштів. П.Фант подав апеляцію до суду вищої інстанції, але добитися перегляду справи не вдалося.
Жарт Candid Camera став дуже дорогим, хоча іноді телевізійні продюсери навмисно витрачають значно більші кошти для того, аби посмішити публіку. П’ять років тому один-єдиний розіграш обійшовся британському телеканалу Channel 4 в суму, яка досі залишається рекордною.
У середині 2005 року канал анонсував передачу під назвою Space Cadets, куди набирали добровольців — простих громадян. Їм не потрібно було тинятися по джунглях, як учасникам шоу «I’m а celebrity — get me out of here», або виставляти своє повсякденне життя напоказ, як у Big Brother (ця передача в нас відома під назвою «За склом»).
Учасників Space Cadets чекало щось більш романтичне і вражаюче. Людям пропонували вирушити в космос на справжньому американському шатлі, але спочатку вони мали пройти численні тести, які допомогли б вибрати космонавтів — трьох найбільш підготовлених претендентів. Насправді випробування, особливо інтелектуальні, мали мало спільного з підготовкою космонавтів. Їх головним завданням було визначити, хто з учасників найбільшою мірою піддається переконанню, щоб у фінал потрапили найдовірливіші.
Наприклад, «космічним кадетам» показували аркуші паперу з розкиданими по них крапками — необхідно було здогадатися, чий там портрет. Звісно, ніякого портрета не було, але після підказок і навідних питань деякі учасники шоу раптом могли розгледіти якесь зображення, скажімо Боя Джорджа. В іншому завданні «кадетам» пропонували прикинути, скільки кульок певного діаметру поміститься в ту чи іншу ємність. Як правило, піддослідні швидко називали конкретну кількість, але потім їм давали можливість порівняти свою відповідь з версіями інших учасників (звичайно, фіктивними, оцінки були завищеними). І тих, хто не хотів іти на повідку в думки більшості, відсівали.
Тих, хто пройшов первинний відбір, посадили на борт літака і сказали, що цей рейс — до російського космічного центру в м.Кримську. Літак набрав висоту, зробив кілька великих кіл над Північним морем і благополучно приземлився в графстві Саффолк на сході Англії. Там учасників відвели в спеціально підготовлений бункер і приступили до передполітної підготовки.
У космос мало вирушити три щасливчики, ними в результаті виявилися 26-річний штукатур, 25-річна співробітниця коледжу і футболіст, її ровесник. Для них на базі в Саффолку вже підготували дерев’яну модель шатла, яку до того знімали у фільмах «Зіткнення з безоднею», «Армагеддон» і «Космічні ковбої». Проте для потреб передачі її вдосконалили: підключили до неї звукову установку, гідравлічні механізми для створення ефекту хитавиці та вібрації, а також приробили за ілюмінаторами велику телевізійну панель для трансляції видів Землі.
Політ тривав п’ять днів, весь цей час «космічні кадети» регулярно виходили на зв’язок з Кримськом, звітуючи, що вони бачать за вікном. Разом з акторами, які зображали досвідчених пілотів, учасники шоу займалися ідіотськими експериментами на зразок скручування фігурок тварин з довгих надувних кульок. Відбір кандидатів виявився успішним: жоден з фіналістів так і не здогадався, що його розігрують (або всі вони вдали, що не здогадалися). Навіть коли їм пояснили, що ефекту невагомості не буде через дуже низьку орбіту і встановлені в шатлі «генератори сили тяжіння», вони повірили.
Шоу транслювали 10 днів, і за кожен з п’яти днів на уявній орбіті фіналістам заплатили по £5 тис. Загальні витрати на виробництво телепередачі становили іншу суму — близько £4,5 млн. Високого рейтингу добитися вдалося, але лише в перші два дні показу шоу. Потім він почав стрімко падати, оскільки глядачі вирішили, що тут знущаються з таких самих, як вони, простих людей. І в результаті реклами було значно менше, ніж очікувалося. Отже, жарт не вдався.

Єгор НІЗАМОВ,
«Коммерсант-Деньги»