Перший заступник голови ДСАУ І.Балаклицький:

«ДСАУ стала для судів старанною «мамою», якій хотілося б бути багатшою на «придане» для них»

10 років тому в судової влади з’явився адміністратор — ДСАУ. Формування та робота цього органу розпочиналися в складних умовах. Про те, що першим приміщенням ДСАУ став кабінет судді Вищого господарського суду та чому довелося «виселяти» храми Феміди з квартир, в інтерв’ю кореспондентці «ЗіБ» розповів перший заступник голови ДСАУ Іван БАЛАКЛИЦЬКИЙ, який працює в цій установі з дня її народження. Також Іван Ілліч пригадав, з яким із прем’єрів легко було знайти спільну мову та як Мін’юст передавав справи новоствореній ДСАУ.

«Відвертих противників створення ДСАУ не було»

— Іване Іллічу, закон «Про судоустрій України» від 7.02.2002 передбачив створення ДСАУ. Як законодавець прийшов до думки, що судова система має потребу в адміністраторі? Чим була викликана необхідність утворення такого органу? Хто став автором ідеї створення інституції?

— На ці запитання вам детально відповіли б тодішні Голова Верховного Суду Віталій Бойко та голова Ради суддів України Віктор Кривенко, які опікувалися проблемами судової влади й, наскільки мені відомо, були ініціаторами започаткування окремої адміністрації з особливим статусом. До того ж ідея утворення окремої інституції, котра б опікувалася проблемами судів, обговорювалась і на з’їздах суддів. Були прийняті відповідні рішення про підтримку.

Ряд демократичних держав, зокрема Канада, США, багато європейських країн, уже мали багаторічний досвід функціонування подібних установ. Навіть у Росії на той час уже 5 років діяв судовий департамент при Верховному суді, який здійснював організаційне забезпечення діяльності федеральних судів загальної юрисдикції. Тому, відверто кажучи, Україна трохи запізнилася зі створенням такого органу.

До створення ДСАУ судами опікувалося Міністерство юстиції, під крилом якого були ще й нотаріат, адвокатура, виконавча служба, відділи ЗАГС тощо. Як розповідали голови районних судів, мінімально фінансувалися лише видатки на папір, конверти, бланки, не кажучи вже про будівництво та ремонт приміщень, а видатки розвитку та комп’­ютеризація були мізерними.

Тому виникла нагальна потреба за прикладом європейських країн реформувати систему адміністрування судів і створити окремий орган, який би опікувався виключно судовою гілкою влади. Після відповідної підготовчої роботи й підтримки створення такого органу тодішнім Президентом Леонідом Кучмою робоча група напрацювала проект закону «Про судоустрій України», який 7.02.2002 був прийнятий парламентом, а 29.08.2002 глава держави видав указ №780 «Про Державну судову адміністрацію України». Після цього було призначено її першого голову. І, як кажуть у народі, те, чого так чекала судова влада, звершилося!

— Ви розповіли про прибічників цієї ідеї, а чи були противники?

— Відвертих противників створення ДСАУ не було. Можливо, Мін’юст не мав особливого бажання втрачати прямі провладні взаємозв’язки із судами чи можливості певного впливу, а так… Противників не пригадую.

— Тобто відкритих противників не було?

— Так. Принаймні про них не знаю, адже на той час я в судовій системі ще не працював. Очевидно, не було публічного протистояння створенню окремого органу із судового адміністрування ще й тому, що це був беззаперечний черговий прогресивний крок у реформуванні системи державного управління.

— Відповідно до закону «Про судо­устрій України» ДСАУ була органом виконавчої влади. Після проведення реформи й набрання чинності законом «Про судоустрій і статус суддів» установа набула статусу «органу в системі судової влади». Чи пішли ці зміни на користь судовій адміністрації, чи покращилося після них життя храмів Феміди?

— Безумовно, закон «Про судоустрій і статус судів» має низку реформаторських новел щодо вдосконалення системи адміністрування судів, про що вже багато написано і вченими, і суддями. Надзвичайно важливими нововведеннями є:

• встановлення нового принципу оплати праці судді — суддівської винагороди;

• розширення повноважень голови ДСАУ щодо призначення керівників апаратів апеляційних, вищих судів та ВС;

• визначення кількості суддів за поданням міністра юстиції на підставі пропозицій голів вищих судів;

• затвердження штатної чисельності та структури апаратів судів.

Що ж до статусу ДСАУ, то це досить цікаве питання. 8 років, з моменту створення до набрання чинності новим законом, вона була центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. У чому була специфіка цього органу влади? По-перше, ДСАУ, як міністерство, мала всі повноваження та функції розпоряджатися майном, самостійно вносити на розгляд Уряду необхідні розпорядження та постанови тощо. На той час голова ДСАУ та його заступники призначались і звільнялися з посад Президентом (а потім Кабміном) виключно за згодою РСУ, що слугувало певним захистом від незаконного впливу на керівництво адміністрацією. Процедура призначення була досить непростою: Уряд уносив до Ради суддів пропозицію розглянути кандидатури й погодити їх унесення Президентові для призначення. Тільки після погодження РСУ (з урахуванням позицій голів Верховного та вищих судів) Прем’єр-міністр уносив подання Президенту, який і видавав відповідний указ про призначення. Таким чином, статус голови й заступників нашої інституції був досить високим. Претендент на посаду проходив погодження також у Кабміні та Адміністрації Президента, а це означало, що голова ДСАУ був представником їхньої команди. Тож Уряд певною мірою був зацікавлений у вирішенні питань, пов’язаних з потребами судів та суддів.

Якщо говорити об’єктивно, то з набуттям ДСАУ нового статусу бюрократичний тиск з боку Уряду послабився: зникли доручення, котрі інколи направлялися для опрацювання органам виконавчої влади в автоматичному режимі, без урахування компетенції ДСАУ.

Проте сьогодні, на моє переконання, більш актуальним, ніж зміна статусу, яка вже відбулась, є подальше посилення повноважень ДСАУ та її очільника.

— Після зміни статусу ДСАУ стало важче знаходити спільну мову з Кабміном?

— Не в тому суть, міркуйте самі: за новою процедурою, голову цієї установи та його заступників призначає РСУ, яка затверджує також і положення про ДСАУ. Відповідно до ч.1 ст.127 закону «Про судоустрій і статус суддів» РСУ є вищим органом суддівського самоврядування в період між з’їздами суддів. Це дуже поважний орган у судовій системі, але в системі органів державної влади такого органу немає. Сьогодні ДСАУ фактично є виконавчим органом рад суддів, тому деякими державними інституціями представництво від РСУ сприймається як представництво від громадської організації судової влади. А до зміни статусу ДСАУ під час робочих поїздок у регіони керівників судової адміністрації сприймали як представників Президента й Уряду. Таке ж саме сприйняття було й на рівні міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, голів обласних держадміністрацій та голів облрад. Нині ситуація дещо змінилась, ми є представниками судової влади з іншим статусом…

З огляду на наведені аргументи, на моє переконання, для посилення статусу ДСАУ було б доцільно, аби призначав її голову та заступників за поданням РСУ, а також затверджував положення про цей орган Президент або Верховна Рада.

— Тобто законодавці хотіли зробити як краще: наділили ДСАУ статусом органу в системі судової влади, а вийшло, що позбавили інституцію зв’язків з виконавчою владою? Напевне, це мінус закону «Про судоустрій і статус суддів»?

— Межі вдосконалення ще ніхто не знаходив. Я вже наголошував на тому, що в новому законі багато прогресивних новел і не про мінуси мова. Переконаний, що є потреба далі збільшувати повноваження ДСАУ та підвищувати статус її керівництва. Це піде тільки на користь судовій владі. Більше того, свого часу я робив спроби переконати посадовців відповідних рівнів у доцільності призначати голову ДСАУ за посадою до складу Вищої ради юстиції, як і міністра юстиції. Сьогодні ж, зважаючи на те, що ДСАУ опікується потребами третьої гілки влади, доцільно надати нашому голові статусу постійного представника судової влади в Уряді.

«За 2 місяці вдалося запустити новий механізм адміністрування судів»

— Указом Президента від 29.08.2002 була створена ДСАУ. Того ж дня гарант призначив головою цього органу Володимира Карабаня, а 29 жовтня 2002 року ви стали його заступником. Скажіть, з якими проблемами ви зіткнулися, прийшовши на цю посаду? Чи було відразу виділено приміщення для адміністрації, в якому воно було стані?

— Проблем було дуже багато, як кажуть, непочатий край, і робота ДСАУ велася в складних умовах, але ми завжди відчували підтримку РСУ. По суті, створення ДСАУ розпочалося в кінці жовтня: хоча її керівника й призначили в серпні, але заступників, працівників апарату — у жовтні. Претендентів на посаду голови було кілька. Зважаючи на те, що Володимир Якович мав і досвід роботи в суді, і дос­від адміністратора, працював свого часу і в Мін’юсті, призначили його. Необхідно підкреслити, що завдяки його досвіду, організаторським здібностям, наполегливості, виваженим управлінським рішенням за 2 місяці вдалося запустити новий механізм адміністрування судів.

Першим приміщенням ДСАУ були приймальня та кабінет В.Карабаня, який до призначення головою ДСАУ працював суддею Вищого господарського суду. Там писалися перші накази, інструкції, звідти йшло листування з державними органами. Згодом ми оселилися в напівпідвальному приміщенні на вул. Дарвіна, 6, орендованому Державним підприємством «Судовий інформаційний центр», котре діяло при ВГС. У кабінетах трудилися по 3—5 працівників, які близько 3 місяців не отримували зарплати, не було необхідного фінансування й технічного обладнання. Приміщення на вул. Липській, 18/5 було передано для розміщення ДСАУ відповідно до розпоряджень Президента від 11.12.2002 №395 «Про заходи щодо забезпечення належних умов діяльності судів» та Кабінету Міністрів від 31.03.2003 №185. Воно дісталося нам у спадок від підрозділу Міноборони. Будівля була в жахливому стані — ніби після відступу, але ми почувалися щасливими, адже нарешті отримали свій дім, де й стіни мають допомагати.

— Чи допомагали Верховний та апеляційні суди звестися ДСАУ на ноги?

— Звичайно, були порозуміння та підтримка з боку керівництва ВС: спочатку від Віталія Федоровича Бойка, потім — Василя Тимофійовича Маляренка. Проте найбільша допомога була від РСУ, її голови Вік­тора Васильовича Кривенка, який опікувався цим органом як власним дітищем. Та хочу зазначити, що судовий департамент ВС РФ був у кращому становищі, ніж ДСАУ. Хоча департамент і має статус федерального державного органу, але функціонує при ВС РФ, директора цього підрозділу призначає голова Верховного суду. У Росії існування тандему — голова ВС та директор судового департаменту — закладено законом. Тому судовому департаменту легше знаходити спільну мову з різними державними органами, адже в цьому йому допомагає керівництво ВС Росії.

Окрім голів судів, ми знаходили підтримку і в Уряді, і в Адміністрації Президента, і до певної міри — в київського міського голови.

— Чим саме вони вам допомагали?

— Не кожного новопризначеного керівника територіального управління ДСАУ знали у відповідному регіоні, як і очолювану ним інституцію, а голову апеляційного суду, як представника судової гілки влади області, всі знали й поважали. Тоді керівництво судів допомагало робити нам перші кроки. Підтримуючи керівників територіальних управлінь ДСАУ, вони, як кажуть, підставляли плече у вирішенні питань забезпечення приміщеннями, налагодженні відносин з керманичами обласного рівня, радами суддів областей тощо.

— Хто рекомендував Президентові призначити вас на посаду заступника? Ви були не проти перейти на роботу в щойно створений орган?

— У той час після звільнення зі служби в органах внутрішніх справ я працював у Київській міській державній адміністрації, а рекомендував мене тодішній голова РСУ В.Кривенко.

— Ви були з ним знайомі?

— Так, ми навіть навчалися разом в університеті. Він знав мене уже більш ніж 20 років, знав про мій досвід, життєвий шлях. У мене були певні побоювання, але Віктор Васильович сказав: «Нічого страшного в цьому немає, життєвий досвід є, то будеш старатися, а ми допомагатимемо».

Мені здається, я виправдав довіру і сподівання його та всіх, хто мене рекомендував і підтримував. А коли В.Карабань повернувся на роботу в суд, В.Кривенко і В.Маляренко рекомендували мене вже на посаду голови ДСАУ.

— Ви прийшли в ДСАУ з посади в КМДА, В.Карабань — з посади судді ВГС. Обоє мали юридичну освіту. Чи важко давалося вирішення економічних питань? Чому головою та його заступником не були призначені мін’юстівські кадри, які відповідали за суди в міністерстві? Можливо, їм би легше давалося вирішення питань, з якими вони неодноразово стикалися до цього.

— На той час у Мін’юсті був департамент, який займався адмініструванням судів, проте всього кілька працівників виявили бажання перейти на роботу до ДСАУ. Міністерство спостерігало: а як нові люди будуть створювати новий орган?

Дійсно, логічно було б виокремити цей департамент і на його базі (з тими ж працівниками) створити нову інституцію. А можливо, те, що відбулось, і на краще: ми розбудували адміністрацію практично з чистого аркуша.

Фінансово-економічний блок питань опанував тоді інший заступник голови ДСАУ — Леонід Богданов, який до призначення працював директором ДП «Судовий інформаційний центр». Необхідно зазначити, що вирішальний вклад в утворення за 2 місяці фінансової служби ДСАУ зробив саме він. Як наслідок — початок роботи з 1 січня 2003 року.

«Більшість посадовців щиро хотіли допомогти судам»

— За вирішення яких питань ви взялися, щойно ДСАУ стала на ноги: комп’ютеризації судів, забезпечення належними приміщеннями, зарплатами, охороною приміщень? Яке із цих питань вимагало невідкладного вирішення?

— Фактично місія ДСАУ — вирішувати всі ті проблеми судів, котрі ви й назвали, в Уряді, Міністерстві фінансів, облдержадміністраціях. Скрізь доводиться переконувати, що слід виконати прохання: виділити кошти, передати чи відремонтувати приміщення, надати допомогу, підтримати і т.д. Я відповідав за напрям, що стосувався забезпечення судів приміщеннями, відав іншими побутовими питаннями. З’ясувалося, що лише 49 (6%) приміщень судів повністю відповідали вимогам стосовно здійснення правосуддя. Інші суди були розміщені в колишніх дитячих садочках, жеках, гуртожитках, багато приміщень було в аварійному стані. Але найбільше мене тоді вразило, що 2 міські суди Донецької області — Вугледарський та Новогродівський — функціонували в пристосованих 3-кімнатних квартирах житлових будинків. Отож із приміщень і почали роботу.

ДСАУ зразу ж розробила державну програму «Організаційне забезпечення діяльності судів на 2003—2010 ро-ки», затверджену постановою Кабміну від 16.06.2003 №907, а потім держпрограму «Забезпечення судів належними приміщеннями на 2006—2010 роки», затверджену постановою Кабміну від 4.07.2006 №918. Тільки за перші 3 роки реалізації цих програм 238 судів отримали нові будівлі. Всього ж за 10 років виділено 359 приміщень, включаючи й новостворену адміністративну юстицію.

— Тобто питанням, яке потребувало негайного вирішення, було саме забезпечення судів приміщеннями?

— Так. Як театр розпочинається з гардеробу, так і здійснення правосуддя починається з будівлі, зі створення необхідних умов для роботи суддів і працівників апарату судів, з приміщень для тримання підсудних, прийому громадян та розгляду справ по суті. Є ж різниця, буде це гарний палац правосуддя чи пристосована стара панська хата, як це було в м.Гадячі.

ДСАУ й судам тоді певним чином пощастило: була проведена ліквідація банку «Україна», й Уряд розподіляв наявні приміщення ліквідованої установи. Кабмін додатково виділив судам близько 220 приміщень та певні кошти на їх переобладнання.

— Як заступника голови, а потім як керівника ДСАУ вас зустрічали в кабінетах представників влади з розкритими обіймами чи з невдоволеними обличчями?

— Голову ДСАУ та його заступників приймали скрізь із розумінням, адже ми були колегами. У мене склалося враження, що більшість посадовців щиро хотіли допомогти судам, хоча інколи були й різкі коментарі щодо деяких рішень, пов’язаних з рейдерським захопленням.

— Чи безболісно Мін’юст, обов’язком якого було піклуватися про належну дія­льність судів, передав усі справи ДСАУ?

— Я б сказав так: жодних перешкод з боку Мін’юсту ми не відчували, але й особливої допомоги теж не було.

 — Як ставився до ДСАУ тодішній міністр юстиції Олександр Лавринович? Які у вас із ним були стосунки?

— У процесі створення інституції я з ним нечасто спілкувався, це був рівень голови ДСАУ. Коли я очолив адміністрацію, то в нас із Мін’юстом (як з міністрами та їхніми заступниками, так і з працівниками апарату) підтримувалися досить доброзичливі, прагматичні, ділові відносини. Іноді потрібно було терміново узгодити з міністром чи заступником окремі питання. Я телефонував міністрові, у випадку його відсутності помічники інформували свого керівника про моє звернення. А через певний час, бувало, Микола Оніщук (так само, як потім і О.Лавринович) сам виходив на зв’язок: «Іване Іллічу, що у вас трапилося? Щось термінове?» І так ми обговорювали, вирішували всі питання. Мене це приємно вражало, і таке ставлення я цінував. Звичайно, іноді в деяких питаннях ми не досягали консенсусу, але в цілому Мін’юст підтримував судову адміністрацію.

— Чи конфліктувала ДСАУ із суддями? Якщо так, то з яких причин? Розкажіть про ставлення голів судів до вашої установи. Чи вороже вони ставилися до неї?

— А що ділити суддям чи головам судів із судовою адміністрацією, адже ДСАУ створена для забезпечення діяльності третьої гілки влади? Конфліктів не було. З деякими головами апеляційних судів виникали певні непорозуміння. Інколи це було пов’язано з призначенням начальників теруправлінь. Відповідно до тодішньої процедури начальника ТУ призначав голова ДСАУ за погодженням з РСУ. Були випадки, коли голова апеляційного суду наполягав: «Будемо призначати таку-то особу». А претендент, на мій погляд, не придатний для цієї роботи. Я пропонував: «Давайте кандидатури, запропоновані мною та вами, внесемо на розгляд РСУ». Врешті-решт після обговорення більшістю голосів підтримувалася пропозиція голови ДСАУ.

Були й факти зверхнього ставлення, певно, на замовлення. Доводилося чути щось на зразок такого: «Що ми тут його слухаємо?», «Нам утворили ДСАУ, і мене, голову апеляційного суду, більше нічого не цікавить, ви мені зобов’язані все зробити, побудувати, відремонтувати, збільшити штати, тобто принести все готове на блюдечку з блакитною облямівочкою без огляду на реальні обставини». Через таку позицію голови одного з апеляційних судів в мене навіть виникало бажання написати заяву про відставку.

«Всі проблеми щодо статусу ДСАУ міг би врегулювати окремий закон»

— В указі Президента від 29.08.2002 Раду міністрів АРК, обласні, Київську та Севастопольську міськдержадміністрації зобов’язали здійснити заходи щодо забезпечення територіальних управлінь ДСАУ службовими приміщеннями, транспортом, іншими необхідними для їх функціонування матеріально-технічними ресурсами. Чи відчували ви підтримку цих органів? Як проходив процес утворення територіальних управлінь ДСАУ? Які області першими створили управління? В яких регіонах тривалий час не вдавалося дати теруправлінням життя? З яких причин?

— Усі теруправління були утворені в жовтні — листопаді 2002 року. Підтримка від облдержадміністрацій, безумовно, була, але не скрізь однакова. За тодішнього процедурою призначення, кандидатури начальників теруправлінь повинні були погоджувати голови облдержадміністрацій. Згідно з указом Президента вони мали вживати заходів щодо забезпечення приміщеннями й усім необхідним для повноцінної діяльності. Пам’ятаю, ми жартували, що призначати начальників ТУ ДСАУ будемо тільки з «приданим» у вигляді приміщення для управління.

Одним з перших було утворене Територіальне управління ДСА в Донецькій області, головою облдержадміністрації якої був Анатолій Близнюк. Воно виявилося найбільшим. Для новоствореного управління виділили приміщення й кошти, необхідні на ремонт і облаштування. І сьогодні це теруправління на чолі з Назіром Бадаховим є одним з кращих. До речі, завдяки активним діям ТУ та допомозі керівника області вищезгадані суди, які функціонували в трикімнатних квартирах, були в першочерговому порядку забезпечені належними приміщеннями.

Одночасно всі придивлялися: що це за нова інституція, які в неї реальні повноваження, можливості? А потім за ініціативою ДСАУ теруправліннями в усіх областях були підготовлені й прийняті обласними радами регіональні програми організаційного забезпечення діяльності судів. За результатами виконання цих програм судам виділили десятки нових приміщень, здійснили ремонтні роботи, виділили мільйони гривень на інші нагальні потреби.

Особливі стосунки були і з тодішнім київським міським головою Олександром Омельченком. Я прийшов до нього на прийом (ми були давно знайомі, адже ще в 1980-ті я працював в апараті Київської міськради) і без прикрас почав розповідати про реальний стан забезпечення столичних судів приміщеннями, який на той час був не на належному рівні. Вислухавши, він декілька секунд мовчав, а потім сказав: «Чесно кажучи, я про такі деталі не знав» — і пообіцяв зробити суди європейського рівня.

Першим його кроком на виконання обіцянки стало передання будинку на вул. Солом’янській для розміщення Апеляційного суду м.Києва. Умови для роботи в цьому суді були чи не найгіршими, по 3—5 суддів тулилося в одному кабінеті.

Потім за інвестиційною програмою Печерському райсуду м.Києва виділили землю, зробили проект будівництва приміщення, спорудили його. Але потім, коли столичним мером був уже не О.Омельченко, будівлю продали, а суд як розташовувався у двох пристосованих приміщеннях, так там і працює до цього дня.

— З яким із прем’єрів, міністрів фінансів вам працювалося найлегше?

— За більш ніж 5-річний термін роботи на посаді голови ДСАУ мені довелося працювати в п’яти урядових командах і, відповідно, під керівництвом п’яти прем’єр-міністрів. Шлях до прийому в Прем’єра не простий, але я був на прийомах і у Віктора Януковича, і в Юлії Тимошенко. Безумовно, такі прийоми були результативними, оскільки на всі аргументовані клопотання давалися відповідні доручення для виконання Мінфіном, іншими міністерствами.

Що стосується міністрів фінансів, то простіше було, коли Першим віце-прем’єром — міністром фінансів працював Микола Азаров. У скрутні періоди я йшов до Кабміну на прийом. Помічники запитували: «Ви домовлялися?» «Ні, — відповів, — я без запису, але в мене термінове питання». М.Азаров майже завжди мене приймав і після моєї аргументованої доповіді давав Мінфіну доручення виділити хоча б частину необхідних коштів.

А взагалі, кожен міністр фінансів мав свої особливості. Наприклад, Вік­тор Пинзеник завжди переконував, що грошей немає. І так емоційно про це розповідав, що складалося враження, ніби міністерство може припинити працювати від нестачі коштів, якщо він виділить для судів ту чи іншу суму, до речі, передбачену бюджетом. Однак і його врешті-решт удавалося переконувати — і кошти виділялися. Як вчила мене колись бабуся, «стукай, і тобі відчинять».

— Згідно з першою редакцією закону «Про судоустрій і статус суддів» ДСАУ мала виконувати функції головного розпорядника коштів держбюджету для забезпечення діяльності Вищої кваліфкомісії суддів, органів суддівського самоврядування та Національної школи суддів. Унесені 23 грудня 2010 року до цього закону зміни передали в руки ДСАУ й суди загальної юрисдикції (крім ВС та вищих спеціалізованих). Чим зумовлений такий крок?

— Такий підхід має свою передісторію. Сергія Демченка, коли він був головою ВГС, дуже турбувало питання законності утворення ДСАУ. Як я його не переконував, що подібні інституції працюють десятиріччями в багатьох демократичних країнах, він ініціював звернення до Конституційного Суду, чи відповідає Основному Закону створення ДСАУ. КС підтвердив, що відповідає, але у своєму рішенні протлумачив ще багато гарантій. Зокрема, зазначалося, що кожен суд має свій окремий бюджет. Коли почали готувати проект закону «Про судоустрій і статус суддів», записали, що всі суди мають статус розпорядника коштів вищого рівня, незважаючи на те що в Бюджетному кодексі чітко виписано: розпорядником коштів вищого рівня можуть бути міністерства та інші органи, уповноважені законом на реалізацію державної політики. Є очевидним, що суд не політичний орган у сенсі реалізації політики на загальнодержавному рівні. Тим більше — 3—5-складові районні суди, в яких необхідно було б створити самостійну планово-фінансову службу.

По-перше, ця норма потребувала збільшення штату. По-друге, кожен головний розпорядник коштів має співпрацювати, вирішувати проблеми безпосередньо через Мінфін і Державну казначейську службу, а не на обласному чи районному рівні.

— Журналістам уже не вперше доводиться бути свідками дискусій між представниками судової влади на тему: «Чи потрібна судам ДСАУ?» Як ви думаєте, чим зумовлене таке ставлення до неї?

— Філософія в тих, хто любить дискусії, а не об’єднання зусиль, така: давайте надамо вищим спеціалізованим судам повноваження фінансувати та здійснювати адміністративно-господарське забезпечення апеляційних і місцевих судів відповідної юрисдикції. На перший погляд, це правильно, принаймні логічно. Але ж такого немає ніде в демократичному світі!

Припустимо, ДСАУ ліквідують. Тоді потрібно передати її повноваження трьом вищим судам, і нехай голова та заступники голови кожного з них вирішують проблеми «своїх» судів. При цьому уявімо, як будуть «ефективно врегульовані» питання позапроцесуального впливу на місцеві суди, чіткого розмежування функцій здійснення правосуддя та фінансування, об’єднання судової системи в цілому.

Такі настрої прямо залежать від невдоволення нинішнім забезпеченням судів, хоча за 10 років функціонування ДСАУ рівень фінансування судової влади збільшився майже в 12,3 раза, з 342 млн грн. у 2002 році до 4219 млн у 2012-му. Може, настав час задуматись над стратегічними рішеннями щодо спрощення та здешевлення механізмів судової системи?

— Яких повноважень сьогодні не вистачає ДСАУ, аби працювати на повну потужність?

— По-перше, варто було б повністю відновити ті повноваження, які були в ДСАУ як центрального органу виконавчої влади. Думаю, Верховна Рада скоро внесе відповідні зміни.

По-друге, слід законодавчо вдосконалити гарантії належного фінансування судової влади. Підготовка проекту бюджету має відбуватися за більш незалежною від Уряду процедурою. Зокрема, подання бюджетних пропозицій від судової влади має здійснюватися не через Мінфін, а через Комітет ВР з питань бюджету. Саме парламент повинен розв’язувати проблему фінансування судової гілки влади. Можливо, він і не забезпечить 100-відсоткове фінансування згідно з бюджетним запитом, але є шанс довести законодавцеві необхідність повного фінансування судової влади.

Другий варіант — перейти на принцип фінансування за певним гарантованим відсотком від ВВП, як запроваджено в деяких країнах світу. Всі проблеми щодо статусу ДСАУ міг би врегулювати окремий закон про ДСАУ, як це зроблено в Росії (у 1997 р. був прийнятий закон про судовий департамент при ВС РФ).

«Те, що не вдалося зробити мені, рано чи пізно комусь удасться зробити»

— Іване Іллічу, на якій посаді вам працювалося легше: заступника голови чи керівника ДСАУ?

— Безумовно, важче нести ношу голови. Постійно перебуваєш у напруженні. Система велика, проблем багато, немає спокою ні у вихідні, ні під час відпустки. Бути головою складно, потрібно пропускати через себе всі проблеми кожного працівника очолюваного колективу, організовувати роботу системи в цілому, усвідомлюючи свою персональну відповідальність за вирішення складних питань і поставлених завдань.

— Чи був для вас болючим у 2010 році перехід з посади голови на посаду заступника?

— Такий перехід не був болючим, хоча приємного в цьому мало. Дещо цікавим було пізніше спостерігати за специфічною поведінкою певних осіб. Рішення про відставку я прийняв свідомо і спокійно, адже й раніше робив подібні заяви. Це, мабуть, особливість мого характеру. Відбулася зміна урядової команди. До мене претензій не було, я вже півроку працював у новій урядовій команді й, мабуть, міг би працювати й далі, але, пробувши на посаді голови ДСАУ безперервно понад 5 років, попросився у відставку. Був прийнятий новий закон, з’явилось інше бачення, тому мала працювати нова команда. У нас із Русланом Кирилюком, людиною сучасною і прагматичною, нормальні стосунки і порозуміння.

— Свого часу В.Карабань повернувся на посаду судді, суддею став і ваш колишній заступник Олександр Гашицький. Чи не думали ви про мантію? Як гадаєте, змогли б бути суддею?

— І думав, і навіть маю практику здійснення правосуддя та надзвичайно великий стаж. Ще в 1971 році, коли проходив строкову службу, в 19-річному віці у складі військового трибуналу постановляв і підписував вироки. Я був народним засідателем і брав участь у розгляді кримінальних справ. Траплялися випадки, коли ми з моїм товаришем по службі виносили вироки про мінімальний строк позбавлення волі, передбачений санкцією відповідної статті Кримінального кодексу, що не збігалося з позицією головуючого в трибуналі. Уявляєте: головуючий у процесі — полковник юстиції, військова дисципліна, радянські часи, а ми в нарадчій кімнаті наполягаємо, що вирок буде таким, і стоїмо на своєму. Головуючий писав окрему думку, але наші вироки вступали в силу й не скасовувалися.

— Вам подобалася та робота?

— Я думаю, що в судді йдуть не тому, що просто подобається судити. Місія судді — особлива, я усвідомлюю її реалізацію. І, коли б ми жили за законами Великої Британії, де граничний вік судді — 75 років, я спробував би реалізувати себе в ролі судді. За досвідом роботи в правоохоронних органах та ДСАУ я прийшов до глибокого переконання: суддями необхідно призначати не раніше ніж із 30-річного віку й відразу безстроково.

— Ви вже 10 років працюєте в ДСАУ. Чи не набридла робота в цій інституції? Чи не хотіли б перейти на роботу до іншого органу?

— ДСАУ для мене вже стала рідною. Я в ній разом з багатьма колегами як з центрального апарату, так і з територіальних управлінь — з перших днів її народження. Глибоко вдячний багатьом з ким працював пліч-о-пліч, з ким звела доля в судовій адміністрації та пережито непрості роки.

— Чи шкодуєте про щось, чого не змогли зробити для судів, коли ДСАУ була органом виконавчої влади?

— Звичайно, відчуття невдоволення є. Не можна сказати: зробив усе можливе, хоча впевнений, що мої колеги і в центральному апараті, і в теруправліннях докладали величезних зусиль, щоб система функціонувала як бездоганний механізм. А те, що не вдалося зробити мені, рано чи пізно комусь удасться зробити, але за однієї умови — об’єднання зусиль голів Верховного, вищих спеціалізованих судів, РСУ, ДСАУ при вирішенні стратегічних питань для судової системи з Президентом, Прем’єром. Я на цьому наголошував у виступі на Х з’їзді суддів.

— У 1990-ті судді говорили, що в судової системи «немає батька й матері», маючи на увазі, що їхніми проблемами ніхто не переймається. Як ви думаєте, чи стала ДСАУ для судів батьком і матір’ю?

— За 10 років судова адміністрація зробила надзвичайно багато, і мені хотілося б, аби в суддів і працівників апарату було таке відчуття. Але як можна бути задоволеним, коли бюджет (не з вини ДСАУ) приймається в межах половини від потреби? На мою думку, сьогодні ДСАУ стала для судів старанною «мамою», якій хотілося б бути багатшою на «придане» для них.

— Наостанок таке запитання: коли судам стане жити легше і всі вони будуть забезпечені найнеобхіднішим — починаючи від канцелярського приладдя й закінчуючи приміщеннями?

— Коли це буде? Коли держава стане багатшою й виділятиме необхідні кошти для утримання судів та на здійснення правосуддя, забезпечуватиме високі зарплати суддям та працівникам апарату судів, матиме хоча б елементарні резервні кошти для судів, котрі можна використати в разі виникнення непередбачуваних надзвичайних ситуацій.

— Тобто хоч завтра, аби тільки були гроші.

— Так. Це основна запорука кращого життя. А ще потрібно уникати необгрунтованих нарікань на адресу судової влади та зміцнювати довіру людей до Феміди.

— Дякую за розмову.

— Користуючись нагодою, у переддень головного державного свята — Дня незалежності України, а також зважаючи на те, що незабаром ДСАУ відзначатиме 10-річний ювілей, щиросердно зичу всім колегам, суддям, працівникам апарату судів, друзям і знайомим, їхнім родинам і колективу газети «Закон і Бізнес» здоров’я, щастя, благополуччя, щедрої долі, сили й наснаги в усіх справах. Нехай мрії про майбутнє окрилюють усіх. Нових вам звершень в ім’я соборної, демократичної, процвітаючої України. З наступаючими святами!