Нахлібники Єлизавети Петрівни

Лише окремі піддані могли дістати доступ до казни, якщо її посилено охороняла перша особа держави

18 тис. руб. коштувала найдорожча у світі карета, яку зробили в Англії для українського гетьмана Кирила Розумовського. Проте виявилося, що зрушити з місця це диво техніки й розкоші не може навіть вісімка коней. Втім, такі гроші для найбагатшої на той час людини Російської імперії, котра вийшла з простих козаків, були сущою дрібницею. Адже його брат був фаворитом імператриці й, попри крайню ощадливість Єлизавети Петрівни, отримував для себе і гетьмана все, чого тільки бажав. Тоді така ж картина спостерігалась і в інших відразу розбагатілих родинах. Не стали винятком і Воронцови. Канцлер Михайло Воронцов роками не міг виплутатися з боргів, а його розбагатілого брата іменували «Роман — большой карман».

18 тис. руб. коштувала найдорожча у світі карета, яку зробили в Англії для українського гетьмана Кирила Розумовського. Проте виявилося, що зрушити з місця це диво техніки й розкоші не може навіть вісімка коней. Втім, такі гроші для найбагатшої на той час людини Російської імперії, котра вийшла з простих козаків, були сущою дрібницею. Адже його брат був фаворитом імператриці й, попри крайню ощадливість Єлизавети Петрівни, отримував для себе і гетьмана все, чого тільки бажав. Тоді така ж картина спостерігалась і в інших відразу розбагатілих родинах. Не стали винятком і Воронцови. Канцлер Михайло Воронцов роками не міг виплутатися з боргів, а його розбагатілого брата іменували «Роман — большой карман».

Бідна Ліза

Кажуть, що людина, котра раз пережила голод, решту життя прагнутиме наїстися про запас. Так само багато хто з тих, хто зазнав нужди, потім прагне більше відкласти на чорний день.

Крайня ощадливість імператриці Єлизавети Петрівни мала саме таку природу. Після щасливого дитинства й отроцтва під час царювання батька — Петра I, короткого правління люблячої матері — Катерини I, а також племінника, котрий тепло ставився до неї, — Петра II — Єлизавета опинилася в украй скрутному становищі.

Кузина, котра зійшла на трон, Анна Іоаннівна, обгрунтовано бачила в ній головну суперницю, що має не менші, якщо не більші, права на престол. Час від часу в оточення імператриці виникали плани щодо Єлизавети: то постригти її в черниці, то видати заміж за іноземного принца, та так, аби вона не могла більше ні на що претендувати. А до того часу цесарівну оточували шепотинниками, котрі доносили імператриці про кожен крок Єлизавети й негайно видаляли з її оточення всіх, кого підозрювали у вірній службі Петровій дочці.

Цесарівна мала буквально ходити по лезу бритви, прагнучи не накликати на себе гнів царственої кузини й одночасно підтримуючи свою популярність у народі й армії, без якої її давно згноїли б у монастирі чи засланні. Проте на утримання вельми скромного двору цесарівни імператриця не виділяла зовсім нічого, і Єлизавета оплачувала всі витрати з коштів, що приносили належні їй маєтки.

Проте біда полягала в тому, що дати собі раду із селами, розташованими в різних частинах країни, сама цесарівна не могла, як не могла справитись і зі службовцями, котрі її пос­тійно обкрадали. Якщо будь-який землевласник міг знайти управу на керуючого маєтком, то в очах імператриці збитки, завдані суперниці, були не злочином, а вчинком, що заслуговує винагороди.

Чесні керівники, якщо такі й були, незважаючи на всю популярність цесарівни, відмовлялися служити в неї. Адже, переходячи в штат її двору, вони, як правило, знижували свій статус і втрачали впевненість у тому, що їм заплатять учасно, якщо вони взагалі коли-небудь отримають гроші.

Майбутній імператриці довелося обмежити коло своїх наближених, тих можна було перелічити по пальцях. Вірність напівопальній цесарівні зберігали її колишні пажі — брати Петро й Олександр Шувалови, М.Воронцов, одружений на кузині цесарівни по матері, її особистий лікар Йоганн Лесток і коханець Єлизавети — колишній придворний півчий з козачків Олексій Розумовський. Аби хоч якось оплачувати їх відданість, цесарівні доводилося постійно принижуватись і канючити гроші в Анни Іоаннівни та її фаворита — герцога Ернста-Йоганна Бірона.

Герцог, котрий після смерті імператриці став за її заповітом регентом при новому самодержцеві — немовляті Іоанні Антоновичі, внучатому племіннику покійної, мав власні види на дочку Петрову. Розуміючи, що його становище невічне і неміцне, він розраховував у перспективі одружитися на ній або видати її за кого-небудь зі своїх родичів, таким чином зв’язавши себе сімейними узами з прав­лячою династією. І тому Е.-Й.Бірон добився для неї щорічної пенсії в 50 тис. руб.

Матеріальне становище цесарівни обтяжувалося ще й тим, що їй доводилося постійно виїжджати у світ і бувати на балах, обідах і прийомах при дворі, а це при тодішньому рівні розкоші вимагало величезних витрат. У результаті мало-помалу почали накопичуватися борги, які досягли такого розміру, що будь-якого простого смертного за це давно посадили б до боргової ями, а майно його розпродали з торгів.

Цесарівна знову просила про допомогу у виплаті 32 тис. руб., але уряд, підозрюючи, що Єлизавета може готувати змову і збирає гроші на підкуп військ, навідріз відмовлявся сплатити її борги. Врешті-решт, коли ігнорувати вимоги численних кредиторів стало неможливо, від Петрової дочки зажадали боргових розписок, яких виявилося вже на 43 тис. руб. Але навіть після того, як казна сплатила борги, фінансове становище цесарівни залишалося настільки плачевним, що навіть повалення Іоанна Антоновича їй довелося організовувати на гроші, люб’язно запропоновані французьким послом.

Придворний ювелір швейцарець Ієремія Позьє згадував: «Я вечеряв у пана Марка Бені, італійського купця, де був і Лесток, хірург принцеси Єлизавети, якому вона цілком довіряла і який інтригував, щоб звести її на престол, оскільки вона була законна спадкоємиця престолу як рідна дочка Петра I. На цьому ж вечері був пан Сен-Совер, французький консул, і пан де Вальденкур, секретар посольства при маркізі де ла Шетарді, котрий був тоді посланником у Росії. Не думав я, що слідом за цією вечерею прийде звістка про подію, яка сталася через три години.

Лесток і Вальденкур залишили нас трохи раніше десятої години, відправляючись до якогось Берліна, савояра, власника більярда, де вони умовилися зійтись, аби домовитися стосовно події, що настала потім, і, як я згодом дізнався, пан Вальденкур вручив червонці панові Лестоку, якого принцеса Єлизавета чекала у своїх спокоях з кількома камер-юнкерами, котрі були в змові; а червонці ці слід було передати гвардійському полку, роз­квартированому в казармі неподалік міста. На частину цього полку вона могла розраховувати.

Коли Лесток явився в палац принцеси, вона не цілком зважилася; але ос­кільки перед тим Лестоку повідомили, що її завтра заарештують, то він узяв принцесу Єлизавету за руку, звів її в сани, що чекали їх у дворі, і, кажучи їй, що, якщо вона не бажає, аби на наступний ранок його стратили, а її заслали на все життя в Сибір або зробили що-небудь гірше, переконав прийняти тверде рішення. Замкнувши на ключ усіх тих, які були в її палаці та нічого ще не знали про майбутню справу, Лесток провів Єлизавету до саней, на передку яких камергер Воронцов сидів кучером.

Один гвардійський сержант на ім’я Грюнштейн разом з Лестоком стали на зап’ятки і поїхали в гвардійські казарми. Було близько півночі, коли вони приїхали. Принцеса, ви­йшовши із саней, увійшла до першої казарми і явилася солдатам, питаючи їх: «Чи визнаєте ви мене за дочку вашого імператора, батечка Петра Першого?» Вони всі вклонилися їй у  ноги, відповідаючи, що визнають. Вона сказала: «Чи готові ви допомогти мені сісти на престол, який у мене відняли?» Вони всі відповідали, що їй покорятимуться в усьому, що вона їм стане наказувати».

Решта було справою техніки, добре відпрацьованої ще при усуненні фаворитів, — починаючи з Олександра Меншикова й закінчуючи Е.-Й.Біроном. Батьків Іоанна Антоновича разом з немовлям-імператором і військовими керівниками імперії заарештували, а наступного ранку країна прокинулася з новою імператрицею.

Вартісний граф

Зазвичай на учасників такого роду акцій потім проливався золотий дощ із титулів, чинів, орденів у поєднанні з цілком матеріальними знаками монаршої вдячності — землями, кріпосними та грошима. Те ж саме відбулось і в 1741 році, після воцаріння Єлизавети Петрівни. Всій гренадерській роті Преображенського полку, що першою пішла за нею в ніч перевороту, вона пожалувала дворянство, роту перейменувала в лейб-кампанію, командиром якої стала сама Єлизавета, а офіцерами в ній — високі державні сановники. При цьому солдати і сержанти отримали ще й щедрі нагороди.

Не обійшла вона милостями й інших учасників перевороту. Багато з них одразу ж або через кілька років одержали титули, наприклад брати Шувалови і лікар І.Лесток стали графами. Останній, як згадували сучасники, отримав гарні вотчини, та й згодом імператриця не раз робила йому багаті подарунки. Розповідали, що на новосіллі вона подарувала своєму головному інтриганові каблучку з діамантами, яка коштувала понад 10 тис. руб., а його дружині — золотий головний убір, усипаний рубінами і діамантами. Нагороджені були і М.Воронцов, і Шувалови. Маєток в Україні був подарований навіть сержантові Грюнштейну, який додатково одержав генеральський чин.

Проте порівняно з тим, як нагороджували попередні самодержці, нагороди Єлизавети Петрівни здалися сучасникам, м’яко кажучи, межею ощадливості. Можливо, імператриця й хотіла б, усупереч виробленій у попередні роки звичці до ощадливості й накопичення, дати відданим людям вагоміші нагороди. Проте всі її попередники нагороджували вірних підданих, розоряючи невірних. Отже, новим сановникам і вельможам діставалися маєтки й цінності, конфісковані в улюбленців попереднього правителя.

Ось тільки Єлизавета Петрівна дозволити собі подібну розкіш не могла. Її сходження на трон, попри всі спадкові права, важко було назвати абсолютно законним. А багато представників старої, допетрів­ської аристократії ставилися до нової імператриці без особливої симпатії та пієтету через те, що її мати була простолюдинкою. Тому розоряти навіть деяких представників знаті видавалося небезпечним: можна було налаштувати проти себе чималу і впливову частину благородного стану. А доти, доки був живий Іоанн Антонович, якому присягала на вірність уся імперія, — й украй безрозсудно, адже справа могла закінчитися новим переворотом. Саме тому на роздачу пішло майно німців на російській службі, котрі потрапили в опалу, — канцлера Андрія Остермана і генерал-фельдмаршала Христофора Мініха.

До всіх інших лих податі збиралися погано, а безперервні війни виснажили казну. Ось чому імператриця не могла дати учасникам змови і значних грошових сум. А при замовленні дорогоцінних подарунків для них, як згадував придворний ювелір І.Позьє, торгувалася буквально за кожен рубль. Отже, кожен з нагороджених, як писали сучасники, вважав, що йому дісталося дуже мало.

На цьому фоні чимале здивування викликали царські подарунки, які після перевороту отримали ті, хто або зовсім не мав до нього ніякого стосунку, або не відігравав у нім істотної ролі, а вирізнявся хіба що беззавітною відданістю цесарівні або перебував з нею в інтимних стосунках.

Чимало розмов, напри­клад, викликало піднесення солдата Преображенського полку Олексія Шубіна. Він служив колись ординарцем цесарівни, і за надмірне завзяття Анна Іоаннівна заслала його в Сибір. Зійшовши на престол, Єлизавета Петрівна веліла негайно розшукати його і доставити в столицю. Як тільки знайденого не без зусиль солдата доправили в Санкт-Петербург, імператриця підвищила його до генерал-майора і подарувала маєток у Владимирській губернії з 2 тис. душ.

Одначе найбільше благ від воцаріння Єлизавети отримав її фаворит і, як стверджували деякі біографи імператриці, її таємний чоловік Олексій Розумовський. У 1742 році він отримав у подарунок три села в Можайському повіті з тих, що належали особисто імператриці. А слідом за тим кількість і обширність належних графові маєтків стали зростати з кожним роком.

Він отримав і впорядкував за казенний рахунок підмосковне село Перово, де побудував садибний будинок, що викликав заздрість у перших вельмож країни. А даровані імператрицею графові О.Розумовському володіння Х.Мініха, а раніше О.Меншикова в Україні перетворили його на одного з найбільших магнатів цієї частини імперії. Тільки на річці Сейм графові тепер належало 7 млинів, що ставило багато навколишніх поміщиків і селян у залежність від милості царського фаворита.

Зрозуміло, що така близька імператриці людина не могла обійтися без нерухомості в столиці й навколо неї. Тому Єлизавета Петрівна подарувала О.Розумовському кілька маєтків поблизу Санкт-Петербурга, покритий лісами Хрестовський острів на Неві, а також свій палац. Він, правда, виявився малуватий і старуватий, тому імператриця спеціально для свого фаворита замовила Бартоломео Растреллі новий, іменований тепер Аничковим.

Таємний чоловік імператриці, очевидно, вважав, що не може жити в палаці подібно до простого вельможі, й витрачав величезні гроші, знову ж таки отримані від Єлизавети Петрівни, на облаштування палацу і різного роду чудасії, які він у нім заводив. Діамантами і прикрасами, хай і найдорожчими, здивувати кого-небудь у столиці Ро­сійської імперії навряд чи вдалося б. Тому, напри­клад, фаворит обзавівся оркестром у 50 сурмачів, кожен з яких грав тільки одну ноту, і веселив цією дивною грою гостей, котрі з’їжджалися в його палац.

На відміну від Е.-Й.Бірона, який оббирав за картярським столом російську знать, О.Розумовський програвав гостям досить значні суми. І вдавав, що не помічає, як гравці крадуть гроші з банку гри. Розпові­дали, що представник одного з давніх княжих родів приїжджав до фаворита зі слугою і час від часу виходив у сіни — віддавав лакеєві вкрадені зі столу гроші. Одного разу «улов» становив близько 1,5 тис. руб. за день.

У цілому до кінця прав­ління Єлизавети Петрівни, коли О.Розумовський з фаворита перетворився на старого друга імператриці, якого вона навіть не завжди приймала, він володів 50 тис. душ. Проте куди більші вигоди від особливого становища О.Розумовського здобув його брат Кирило, котрий одержав за протекцією посаду гетьмана України.

Крім обширних маєтків і розкішних будинків К.Розумовський не соромився просити в імператриці грошових виплат і переведення земель, міст, сіл, передбачених для нього як гетьмана, в особисту власність. Завдяки братові прохання розглядалися з прихиль­ністю, й величезні володіння приносили Кирилу до 600 тис. руб. щорічно. Після смерті Олексія його землі перейшли братові, тож графові К.Розумовському належали 120 тис. душ, що робило його найбільшим власником країни.

За розповідями мемуаристів, Кирило проводив час у роздумах про те, на що ж іще можна витратити гроші. Він тримав величезний штат дворових, тільки список головних із них займав не одну сторінку в життєписах графа.

К.Розумовський замовив у Англії карету зі всіма технічними пристосуваннями, які тільки існували тоді, й наказав оздобити її зі всією можливою розкішшю. Він заплатив за виконання замовлення колосальну суму — 18 тис. руб. У результаті, коли цей монстр був з величезними зусиллями доставлений у його помістя, виявилося, що екіпаж не може зрушити з місця навіть вісімка коней, а з більшою упряжкою неможливо їздити по вузьких і кривих дорогах. Тож дорогу іграшку замкнули в повітці й забули про неї.

Безцінна молодість

Досвідом Розумовських намагалися скористатись і представники інших сімей, котрі входили до близького оточення імператриці. Брати Шувалови змалку перебували при Єлизаветі Петрівні й добре знали її смаки в тому, що стосувалося любовних справ. І тому, нітрохи не бентежачись, почали просувати в її особисті покої племінника — Івана Шувалова.

Спочатку вони представили хлопця імператриці й без зусиль добилися його призначення пажем. А потім пильно стежили за тим, щоб у нового фаворита не з’явилося конкурентів. Імператриця якось звернула увагу на одного молодого гвардійського підпоручика. Проте граф Петро тут же завів дружбу з хлопцем і порадив йому для привернення уваги імператриці якесь притирання для обличчя. Неважко здогадатися, що в результаті застосування цього засобу лице виявилося спотвореним, і підпоручик більше не з’являвся в палаці.

Сам І.Шувалов не мав користі зі свого становища при імператриці. Розповідали, наприклад, що він відмовився від запропонованого нею подарунка — 6 тис. душ із землями. Але родичі безсоромно користувалися становищем племінника. Вони, наприклад, відали вельми прибутковими винними відкупами, передаючи торгівлю хлібним вином, горілкою, надійним прикажчикам й отримуючи величезні прибутки.

При цьому П.Шувалов чудово розумів, що буде непросто отримати від Єлизавети обширні й прибуткові маєтки або значні суми готівкою понад те, що він і так уже для себе випросив. А тому він раптом згадав про те, що Петро І видав указ, яким наказано передавати збиткові казенні заводи в приватні руки. А дочка Петрова не може відступати від настанов батька.

Хитрість полягала лише в тому, що граф вибрав для себе найкращі казенні гірські заводи країни. Як тільки за допомогою пле­мінника висока згода на їх «приватизацію» була отримана, П.Шувалов добився якнайнижчої їх оцінки. Так, найкращий у країні Гороблагодатський гірсь­кий завод, до якого було приписано 20 тис. кріпосних, він отримав за 40 тис. руб., що було як мінімум разів у 20 менше реальної ціни. А весь комплекс рудників і залізо­плавильних заводів казна продала йому за 180 тис. руб.

При цьому ніяких грошей від П.Шувалова так і не надійшло. Спочатку він попросив розстрочку на 10 років зі щорічними ви­платами. Потім добився дозволу платити не щорічно, а коли з’являться гроші. А крім того, «вибив» право отримувати 20 тис. руб., які казна щороку виділяла заводам для їхніх потреб. Прикметно, що тільки Гороблагодатський завод приносив йому 200 тис. руб. щорічно. А всі доходи, крім тримання, належного графові за численними посадами, сягали близько 400 тис. руб.

Здавалося б, Шувалови з такими грошима могли з часом перетворитися на найбагатших людей країни. Але Петра Івановича, наприклад, з’їдала стара образа. Будучи фаворитом, О.Розумовський любив випити, а п’яним не пам’ятав себе і бив усіх, хто попадався йому під руку, і найчастіше П.Шувалова. Тому після зміни фаворита граф Петро прагнув заїсти О.Розумовського де і як це тільки було можна.

Після того як колишній улюбленець імператриці обзавівся гудзиками з діамантами, П.Шувалов замовив такі ж, але з більшими і дорожчими каменями. Як тільки О.Розумовський з’явився з еполетами, обсипаними коштовним камінням, Петро Іванович при­дбав схожі, але ще дорожчі. Підсумком цього змагання стало те, що після смерті П.Шувалова його спадкоєм­цям замість скарбів залишився колосальний борг казні в 1 млн руб. А найцінніше майно графа — заводи — без зайвого шуму повернулось у власність імперії.

Купіть присілок якнайдешевше...

Схожа історія трапилась і з іншим активним учасником зведення Єлизавети Петрівни на престол — віце-канцлером, а потім канцлером М.Воронцовим. Імператриця і після перевороту, і пізніше жалувала його, хай і не дуже щедро, помістями і грошима. Проте граф М.Воронцов, котрий походив з не дуже багатої сім’ї, намагався не відстати ні від Шувалових, ні від Розумовських. А зважаючи на відсутність у його родині відповідного кандидата на місце фаворита, був змушений постійно доймати самодержицю проханнями про запомогу.

М.Воронцов писав імператриці, що веде спосіб життя міністерський, а не філософський, приймає в себе в палаці іноземних послів і тому постійно потребує грошей і влізає в борги. Боротьба канцлера за виживання набувала комічних форм. Він намагався продати подаровані йому маєтки, давав оголошення в газети, але жодного охочого купити його села не знаходилось, і він знову набридав Єлизаветі проханнями про гроші. Проте з роками її ощадливість тільки зростала, і тому після довгих і докучливих прохань М.Воронцов замість грошей отримав нові маєтки і став просити, щоб їх купила казна або видала під їх заставу суму, достатню, аби розплатитися з найбільш невідкладними боргами.

Врешті-решт граф зрозумів, що дочекатися значної матеріальної допомоги не вдасться, а тому потрібно йти стежкою, прокладеною П.Шуваловим, і «приватизовувати» те, що приносить солідний дохід. Після нових клопотань він разом з головним охоронцем законів генерал-прокурором Глебовим «приватизував» експорт льняного насіння. Льняна олія тоді була одним з головних, якщо не головним видом споживчої олії, тому партнери цілком могли розраховувати на успіх під­приєм­ства.

Біда полягала в тому, що обидва нічого не розуміли ні в льоні, ні в торгівлі. Тому після деяких складнощів визнали за краще передати свій промисел на відкуп купцеві Єврєїнову. Проте й тут їх чекала невдача. Одного разу відразу п’ять торгових суден загинули в бурю, і коли б не високе становище компаньйонів у владі, вони, можливо, розділили б з купцем усю тяжкість утрат. А так змогли навіть добитися значних компенсацій.

А ось інший граф Воронцов, Роман Іларіонович, під покровом брата-канцлера добивався хлібних губернаторських посад і, не мудруючи лукаво, за звичаєм дідів і батьків оббирав підпорядкованих йому підданих Ро­сійської імперії. Завдяки сановному братові він не боявся, що скривджені ним поміщики і міські обивателі скаржитимуться. Р.Воронцов вважався одним з ненаситних хабарників і отримав прізвисько «Роман — большой карман».

Не зупинився він, навіть коли старший брат утратив вплив, а на трон після смерті Єлизавети і короткого правління її племінника Петра III зійшла Катерина II. У неї були свої фаворити і власне коло тих, кого потрібно було «поставити на годування». Натяків «Карман» не розумів, тому на чергові іменини імператриця відправила графу подарунок — великий, але порожній гаманець. Цього разу Роман Іларіонович усе зрозумів, від суму занедужав і незабаром помер, залишивши, втім, нащадкам значну спадщину.

І це, напевно, був головний урок єлизаветинського правління, який отримало російське чиновництво. Шукати благ у палаці, звичайно ж, можна. Проте лише небагато підданих могли дістати доступ до казни, яку посилено охороняла перша особа держави. Тому краще багатіти на тих, хто не зможе ні в чому тобі відмовити. Треба тільки брати в потрібний час і відповідно до чину.

Євген ЖИРНОВ,

 «Коммерсант-Деньги»