Непотрібних людей усували, просто не надаючи їм своєчасно меддопомогу
70 років тому, 27 лютого 1939-го, наступного дня після свого 70-річчя, померла Надія Крупська. Багато хто припускав, що її отруїли, оскільки впродовж попередніх літ її спогади регулярно отруювали життя Йосипу Сталіну. Як з’ясувала кореспондент «Власти» Світлана КУЗНЕЦОВА, спосіб, яким усунули Н.Крупську, використовувався потім ще не раз.
70 років тому, 27 лютого 1939-го, наступного дня після свого 70-річчя, померла Надія Крупська. Багато хто припускав, що її отруїли, оскільки впродовж попередніх літ її спогади регулярно отруювали життя Йосипу Сталіну. Як з’ясувала кореспондент «Власти» Світлана КУЗНЕЦОВА, спосіб, яким усунули Н.Крупську, використовувався потім ще не раз.
«Це я написала з маху»
Починаючи процес нової, суто радянської «канонізації» Володимира Леніна, його соратники навряд чи припускали, що їм доведеться йти тим же шляхом, яким уже пройшли послідовники Христа: від створення безлічі версій його життя до вибору єдиної офіційної концепції та визнання єрессю червоних євангелій, що не вкладаються в неї. У 1924 році, після похорону «вождя світового пролетаріату», про це ще не замислювалися.
На хвилі загального горя про В.Леніна писали ті, хто його добре знав, ті, хто тільки бачив, і навіть ті, хто десь щось чув. Усі чекали спогадів найближчих вождю людей, перш за все вдови — Н.Крупської.
Попри те що вона не займала в партії ніякого особливого становища, яке хоча б віддалено нагадувало статус імператриці-вдови, ніхто ще не забув, що протягом довгих літ Надія Костянтинівна була секретарем і порадником Ілліча, а останніми роками його життя стала головною сполучною ланкою між ним і партією. І тому в 1924-му її почали активно запрошувати на різні наради й засідання, що не стосувалися питань освіти й агітації, за які вона відповідала. Хтось із товаришів по партії хотів у неї дізнатися, що думав В.Ленін про обговорювану тему. А хтось поволі намагався з’ясувати, що думав і говорив Ілліч про нього самого і чи буде це відображено в спогадах Н.Крупської.
З особливим напруженням результатів праці першої вдови країни мав чекати Й.Сталін. У партійних верхах ні для кого не була таємницею його взаємна неприязнь з Н.Крупською, тож включення в її мемуари невтішних характеристик і епізодів, що дискредитують наступника, могло суттєво ускладнити його боротьбу за владу. Надія Костянтинівна, наприклад, могла пригадати, як В.Ленін написав для виступу на партконференції тези й попросив оприлюднити їх товариша Кобу, який збирався там же виступати. Проте потім виявилося, що Й.Сталін ленінські аркуші нібито втратив, а думки Ілліча перекочували до його доповіді.
Тому можна собі уявити, що відчув тодішній генеральний секретар ЦК РКП(б), отримавши закінчений в грудні 1924 року рукопис першої частини спогадів Н.Крупської разом з такою запискою: «Тов. Сталин. Посылаю начало своих воспоминаний. Мне трудно решить самой, годятся ли они на что-нибудь, можно ли их печатать. Конечно, близкие люди прочтут с интересом, но это другое дело. Это я написала с маху и, признаться, не могла перечесть... Напишите, пожалуйста, что думаете... Простите, что обращаюсь к вам с этой личной просьбой, но что-то не могу сама решить. Но писать воспоминания я могу только так» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
На радість Йосипа Віссаріоновича, рукопис зачіпав події до 1907 року, не містив ніякого антисталінського компромату й узагалі виявився цікавим описом життя і роботи В.Леніна та революціонерів, які його оточували. Зброєю в політичній боротьбі ці мемуари стати не могли. Отже, Й.Сталін міг спокійно написати: «Надежда Константиновна! Прочитал ваши воспоминания залпом и с удовольствием. Нужно обязательно напечатать, по возможности без изменений».
Публікація книги почалася в 1925 році, і партійні видання розмістили про неї захоплені відгуки, називаючи мемуари Н.Крупської «неоціненним джерелом». Проте трохи раніше, наприкінці 1924 року, ставлення партійної верхівки до вдови В.Леніна змінилося. Написавши беззубі мемуари, вона викреслила себе з апаратної боротьби й більше не являла собою ні для кого небезпеки.
На засіданні політбюро, де обговорювалося питання про поміщиків, які повернулись у свої будинки, Н.Крупська спробувала висловити подив з приводу того, що дворян збираються виганяти поголовно, а поміщиків недворянського походження — з урахуванням заслуг і результатів праці. Вона вважала, що потрібно беззастережно виганяти всіх, але її тут же розкритикували.
А після того як через деякий час вдова В.Леніна ненадовго ввійшла до опозиції, її стали розносити, не дуже добираючи слів. Не забували сталінці і про спогади Н.Крупської. Багато місць із мемуарів, якими захоплювався генеральний секретар, зазнало критичної оцінки з боку партійних істориків і ветеранів партії. Вдові В.Леніна поставили у вину згадки про тепле ставлення Ілліча до ідейного противника — меншовика Юлія Мартова. Особливо недоречною здалася рецензентам наведена в мемуарах фраза хворого В.Леніна, котрий дізнався про смертельну хворобу Ю.Мартова: «Ось і Мартов теж, кажуть, умирає...»
Проте найбільше роздратування в критиків викликав опис зустрічі Ілліча зі священиком Григорієм Гапоном, якого в СРСР інакше як попом-провокатором на той час уже ніхто не іменував.
«Через некоторое время после приезда Гапона в Женеву, — писала Н.Крупська, — к нам пришла под вечер какая-то эсеровская дама и передала Владимиру Ильичу, что его хочет видеть Гапон. Условились о месте свидания на нейтральной почве, в кафе. Наступил вечер. Ильич не зажигал у себя в комнате огня и шагал из угла в угол. Гапон был живым куском нараставшей в России революции, человеком, тесно связанным с рабочими массами, беззаветно верившими ему, и Ильич волновался перед этой встречей...
Владимир Ильич, придя со свидания с Гапоном, рассказывал о своих впечатлениях. Тогда Гапон был еще обвеян дыханием революции. Говоря о питерских рабочих, он весь загорался, он кипел негодованием, возмущением против царя и его приспешников. В этом возмущении было немало наивного, но тем непосредственнее оно было. Это возмущение было созвучно с возмущением рабочих масс. «Только учиться ему надо, — говорил Владимир Ильич.— Я ему сказал: «Вы, батенька, лести не слушайте, учитесь, а то вон где очутитесь», — показал ему под стол».
Старый большевик Михаил Ольминский в числе прочих критиков возмущался тем, что Н.Крупская не дала этому эпизоду правильной партийной оценки, и писал: «Крупская компрометирует Ленина, уверяя, будто он мог поддаться влиянию Гапона».
«Володимир Ілліч часом голодував»
Усе гірше йшли й службові справи Надії Костянтинівни. У Наркомосві РРФСР, у колегії якого вона перебувала ще за життя В.Леніна, коло її обов’язків все більш і більш звужувалося. Спочатку її усунули від пропаганди, потім — від боротьби з неписьменністю, згодом — від керівництва закладами середньої освіти і складання шкільних програм. Урешті-решт в її віданні опинилися тільки бібліотеки, спрямовуючи діяльність яких, вона не могла принести ніякої шкоди новому, згуртованому навколо Й.Сталіна керівництву партії.
Проте стара підпільниця не збиралася здаватися. Випускаючи збірки висловів В.Леніна, вона укладала їх так, що в них, наприклад, жодного разу не згадувався Й.Сталін. Та, головне, вона продовжувала писати спогади, які публікували, щоправда, все рідше. Напевно, на той час «батько народів» уже зрозумів і належно оцінив те, що робила вдова «вождя світового пролетаріату». Вона підривала основу основ нової ідеології — тезу про те, що В.Ленін — геній, а його найближчий учень і соратник Й.Сталін — геній того ж масштабу і завжди правий.
Н.Крупська доводила, що В.Ленін не геній, а звичайна, хоча й дуже талановита людина зі всіма властивими людям достоїнствами і недоліками. Причому робила вона це буквально при кожній слушній нагоді. У 1936 році з нею зустрівся партійний історик Ісаак Мінц, котрий згодом став академіком. Його цікавили подробиці подій, що відбувались у Смольному в 1917 році. І, відповідаючи на запитання І.Мінца, Н.Крупська невпинно згадувала деталі, що підтверджували правоту її, а не сталінської концепції.
«Владимир Ильич, — розповідала вона, — вначале очень напирал на то, чтобы ввести у нас некоторую демократию. Например, жили мы в Швейцарии. Там очень много таких вещей, и нам надо их перенять. Например, отсутствует бюрократизм в школьном деле. Там, например, мать не вызывают, а спрашивают мальчика: «Вы каждый день обедаете?» Тот говорит — нет, и его сейчас же записывают на обеды. Потом не надо доказывать государству, что сапог нет, — дают сапоги. У милиционера легкие не в порядке, его в санаторий посылают. Там очень много демократичности, во Франции этого нет».
Або раптом вона згадувала про те, як В.Ленін прагнув залучити в перший радянський уряд своїх політичних противників — есерів на чолі з Марією Спиридоновою. Причому не вражав співрозмовників геніальністю, а довго й лагідно вмовляв: «Я помню первый вечер, где Владимир Ильич выступал, когда пришли левые эсеры. Это было заседание. Помню, как он необычайно мягко разговаривал со Спиридоновой. Тогда эсеры ведь громадное значение имели, и важно было, чтобы они примкнули. Я помню заседание, я с правой стороны сидела».
Тут же Н.Крупська розвіяла міф про те, що В.Ленін у Кремлі невтомно трудився у своєму кабінеті: «Мы с Владимиром Ильичом все время вместе жили, но в годы советской власти я не была его личным секретарем, не была в ЦК, не было того, что пришел, ушел на всех заседаниях. В СНК бывала, если вызовет только, почти никогда не бывала, на приемах его не бывала, если только случайно. Правда, он все рассказывал, но одно дело, когда человек рассказывает... Он обыкновенно часа в два вызванивает: «Что же ты не едешь, мы тебя ждем обедать». А после обеда ехали за город, в лес. Ему нужно было кому-нибудь непременно сказать, если он готовит статью, речь, так что я была человеком, которому он рассказывал. Теперь берешь статьи и вспоминаешь, как он рассказывает, а в каких условиях говорил — не помню».
А після її розповіді про те, як голодний В.Ленін у Смольному потяг оселедця в прибиральниці, створюваний пропагандою образ Ілліча руйнувався прямо на очах. «Владимир Ильич подголадывал, а это было потому, что я была в самой буче, Марья Ильинична (Ульянова, сестра Леніна. — Прим. ред.) — тоже, так что присмотра семейного за ним не было. Он наверху сидит, бывало, есть хочется, у него никого нет. Так он ходил в столовку к уборщице, там селедку ест и страшно смутился, когда она пришла», — розказала Надія Костянтинівна.
Н.Крупська використовувала будь-який мотив, щоб ознайомити зі своїми маленькими історіями, що характеризували Леніна-людину, всіх, хто міг їх запам’ятати або записати і передати іншим. Так, у 1938 році її запросили в перетворений на музей будинок у Горках, щоб вона оцінила, чи все перебуває на тих місцях, як було в останні роки життя В.Леніна.
І раптом Н.Крупська почала розповідати про те, що Горки зовсім не були єдиною підмосковною садибою, де відпочивав її чоловік. Що, коли вони жили в Пушкіні, для Ілліча глушили рибу. І що потім для відпочинку вибиралися інші маєтки. «Корзинкино и Болшево, — згадувала Н.Крупська, — это были законспирированные места, и поэтому о них никто не знал».
У Болшеві в поміщицькому будинку працювала дитяча комуна, і В.Леніну з дружиною виділили одну кімнату. Тож незабаром вони перебралися в Корзинкіно. І знову вірна собі Н.Крупська розказувала про перший інсульт чоловіка з дивною щирістю і простотою: «В Корзинкине был большой помещичий дом. Мы жили во втором этаже... Там был сад и балкон, на котором Владимир Ильич сидел. Это было в 1922 году, у него там был первый припадок. Ход в ванную был там через мою комнату, и я помню, как его привели, он был красный, растерянный. Накануне мы ходили далеко, это было весной, и мы собирали всякие почки, вербу. Я их ставила в теплую воду. Смотрю, Владимир Ильич ходит, подливает теплую воду. Мы тогда решили на другой день опять пойти, но тут он сказал: «Ты уж сама пойди, а я посижу».
Вражаючі речі розповідала Н.Крупська і про життя в Горках. Помітивши вази для квітів у кімнаті, попросила їх прибрати, пояснивши, що Володимир Ілліч на дух не переносив квіти і часто лаявся через це із сестрами, котрі любили прикрашати будинок. Як компроміс він погоджувався тільки на польові рослини. Але ще гірше він переносив лікарів, про що Н.Крупська пригадала, оглядаючи кімнату Марії Ульянової: «Помню, как Владимир Ильич пришел, лег на эту кровать и стал просить, чтобы его из комнаты, где он жил (моей комнаты), перевели. Там была перегородка прозрачная, и ему было видно, что врачи стоят, слушают и смотрят».
Коли її майже перестали публікувати, Н.Крупська почала використовувати обхідний шлях — стала присвячувати чималу частину свого часу консультуванню авторів, котрі писали про В.Леніна. Причому не тільки розказувала письменникам про його життя, а й використовувала залишки свого впливу, щоб написане її слухачами надрукували. Особливе роздратування Й.Сталіна та його оточення викликав роман Маріетти Шагінян «Білет з історії», який удостоївся в 1938 році спеціального рішення політбюро, де книгу назвали «політично шкідливим, ідеологічно ворожим твором». Роман вилучили, а всіх причетних до його виходу у світ, включаючи Н.Крупську, покарали.
Про неї в рішенні мовилося: «Осудить поведение Крупской, которая, получив рукопись романа Шагинян, не только не воспрепятствовала появлению романа в свет, но, наоборот, всячески поощряла Шагинян, давала о рукописи положительные отзывы и консультировала Шагинян по различным сторонам жизни Ульяновых и тем самым несла полную ответственность за эту книжку. Считать поведение Крупской тем более недопустимым и бестактным, что т.Крупская сделала все это за спиной ЦК ВКП(б), превращая тем самым общепартийное дело составления произведений о Ленине в частное и семейное дело и выступая в роли монополиста и истолкователя общественной и личной жизни и работы Ленина и его семьи, на что ЦК никому и никогда прав не давал».
Як і вимагав ЦК, Н.Крупська негайно відхрестилася від М.Шагінян і написала до кількох редакцій негативні відгуки. Наприклад, у листі в «Молодую гвардию» про твір «Володя Ульянов» говорилося: «Мне рассказ очень не понравился, слабо показано влияние эпохи, в которой рос и складывался Владимир Ильич... Я против этой беллетристики, искажающей действительность».
Проте Н.Крупська продовжила розказувати про В.Леніна і його життя іншим письменникам та історикам. І терпінню Й.Сталіна колись мав настати кінець.
«На мене вчора набігли лікарі»
Обмежити її активність ще з початку 1930-х років намагалися за допомогою лікарів. Добре що Н.Крупська давно числилася тяжкохворою.
«Еще в Швейцарии, — згадувала вона, — у меня была очень тяжелая форма базедовой болезни. Путем операции, жития в горах она кое-как ликвидировалась».
Після замаху на В.Леніна в 1918 році в Надії Костянтинівни стався рецидив, а потім почало здавати серце. Від неї регулярно вимагали відпочивати, скорочувати кількість робочих годин, а головне —менше писати. Проте Н.Крупська продовжувала працювати й писати свої спогади, хоча розуміла, що їх уже навряд чи вдасться надрукувати. При цьому вона категорично відмовлялася від медичних оглядів. Говорили, що вона перестала довіряти лікарям під час хвороби В.Леніна, коли ті багато і часто брехали їй про можливі поліпшення і навіть одужання безнадійно хворого.
І тоді Й.Сталін придумав інший хід. Він, як розказував колишній директор лабораторії Мавзолею професор Сергій Дебов, установив для Н.Крупської спеціальні години для відвідин покійного чоловіка. Біля саркофага ставили стілець, і Надія Костянтинівна, хотіла вона того чи ні, мала провести в Мавзолеї відведений час. Професор говорив, що вона розмовляла з В.Леніним, розказувала йому щось, плакала, а потім раптом сміялася так, ніби божеволіє.
Зрозуміло, що після таких нервових навантажень здоров’я в неї не додавалося. І в якийсь момент вона навіть погодилася прийняти допомогу лікарів, які рекомендували їй спокій.
«На меня вчера набежали доктора, — розказувала вона І.Мінцу в 1936 році, — целый консилиум, и сказали: сидите, не рыпайтесь до конца отпуска».
Але потім, мабуть, знову відчувши недобре, Н.Крупська почала ухилятися від контактів з лікарями. В її історії хвороби зафіксовано: «3.I.1939. После прогулки на воздухе в Архангельском наблюдалось помутнение в глазах. Головной боли нет. Сократить рабочие часы до трех часов в день и запретить всякие выступления.
11.I.1939. Разговор с дежурным санитаром лечащего врача: «Работает по четыре-пять часов в день. Выступает, проводит небольшие совещания. На ослабление рабочего режима не согласна, от осмотра отказывается».
Щоб не витрачати робочі дні на порожні, з її погляду, заходи, в 1939 році Н.Крупська навіть свій сімдесятий день народження вирішила відзначити в неділю, 24 лютого, на два дні раніше строку. У неї в підмосковному Архангельському на скромне гуляння зібралися старі друзі та близькі. Винуватиця торжества майже нічого не їла і випила кілька ковтків шампанського за своє здоров’я.
О 7-ій годині вечора їй стало дуже погано. Потім багато хто підозрював, що під час цієї вечері Н.Крупську отруїли. Проте куди ймовірніше те, що її вбили просто невчасним наданням меддопомоги. «Швидка» з Ліксанупру Кремля добиралася до хворої 3,5 години. А потім лікар, доцент М.Коган, як уважають деякі фахівці, припустився помилки в призначенні лікування. Оглянувши Н.Крупську, яку мучили болі в животі, нудота, блювота і високий тиск, він зробив укол для стимуляції серцевої діяльності і велів покласти грілку на живіт. Через годину хворій стало тільки гірше, і лікар записав: «Сохнет во рту. Повторные позывы на рвоту, резкие боли в животе. Тепло не помогает. Пульс 110—120. Ввиду подозрения на острый воспалительный процесс вызваны на консультацию проф. М.Кончаловский и А.Очкин. Доложено по телефону замнач. Лечсанупра Левинсону».
Ще через півтори години відбувся консиліум, на якому констатували «весьма плохое общее состояние с резко учащенным неправильным пульсом, с посинением губ, носа и конечностей... При исследовании отмечены сильные боли в животе, особенно в нижней половине справа. Считаясь с наличием острых воспалительных явлений брюшной полости (заподозрен аппендицит)... и общего тяжелого состояния б-ной, решено б-ную срочно госпитализировать в Кремлевскую б-цу».
До лікарні Н.Крупську довезли тільки о половині п’ятої ранку, через 9,5 години після початку нападу апендициту. Для літньої людини це було рівносильно смертному вироку. Перитоніт розвивався, і хворій ставало дедалі гірше. Опритомнівши, вона, щоправда, сказала: «Як там лікарі хочуть, а на з’їзд я все одно піду», маючи на увазі, що розпочинав роботу XVIII з’їзд ВКП(б). Можливо, вона збиралася сказати там щось важливе, і це займало всі її думки. Можливо, намагалася підбадьорити сама себе.
26 лютого країна відзначала день народження Н.Крупської, і зі всієї країни вірній соратниці та подрузі Ілліча відправляли поздоровлення колективи й окремі громадяни. А про стан винуватиці торжества лікарі записали: «Больная по-прежнему находится в состоянии, близком к бессознательному. Значительная синюха. Похолодание конечностей. Липкий пот. Пульс аритмичный... Общее состояние остается крайне тяжелым, не исключающим возможность близкого печального исхода».
Уранці 27 лютого її не стало. У записці Й.Сталіну і В’ячеславу Молотову професори С.Спасокукоцький, А.Очкін, В.Виноградов і начальник Ліксанупру Кремля О.Бусалов написали, що «хирургическое вмешательство... при глубоком поражении всех внутренних органов и в 70 лет было абсолютно недопустимо».
Можливо, така смерть Н.Крупської пояснювалася збігом непередбачених обставин. Але точно така доля спіткала академіка ВАСГНІЛ і полковника держбезпеки Сергія Муромцева, котрий розробляв у сталінські часи нові невиліковні інфекційні захворювання. Коли після смерті «батька народів» С.Муромцев з цінного фахівця перетворився на незручного свідка, він помер від перитоніту. І, як у випадку з Н.Крупською, консиліум медичних світил сперечався про те, робити чи не робити йому операцію, доти, доки хірургічне втручання не стало безглуздим. Так само в хрущовські часи помер колишній нарком внутрішніх справ Комі АРСР, який дуже багато знав про справи та в’язнів ГУЛАГу.
Вважається, що в подібний спосіб позбавлялися від непотрібних людей і до, і після Н.Крупської. Смерть у таких випадках виглядала цілком природною і не кидала явної тіні на високе керівництво. Проте вона майже завжди виявлялася безглуздою: ті, хто мовчав за життя, нічого не могли сказати і після смерті, а написані спогади нікуди не зникали із загибеллю автора.
Світлана КУЗНЕЦОВА,
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!