Політика і брудні гроші не могли не порозумітися
2007 рік у Росії, ймовірно, ознаменується ратифікацією Варшавської конвенції 2005 року про протидію легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. В очікуванні цієї події МВС РФ уже готує законопроект, який дозволить на 45 діб заморожувати рахунки компаній, підозрюваних у відмиванні брудних грошей. Тим часом історія боротьби з відмиванням незаконно отриманих доходів налічує не один рік, і до остаточної перемоги тут поки далеко.
Якось в Америці
За поширеною легендою, поняття «відмивання грошей» виникло завдяки знаменитому гангстеру Аль Капоне, який «відпирав» мільйони, нажиті бутлегерством, через мережу звичайних пралень. Пральні в Аль Капоне були, але відмивати брудні гроші він і не думав, на чому й погорів. «Закон про прибутковий податок — повна нісенітниця, — не раз говорив король гангстерів Чикаго.— Уряд не може збирати законні податки з незаконних грошей».
Уряд вважав інакше, і в 1931 році Аль Капоне засудили до 11 років тюрми за несплату прибуткового податку в розмірі $32488,81. Згодом долю чиказького гангстера розділили його брат Ральф, а також його найближчі підручні — Френк Ніті та Джейк Гузик, теж спіймані на несплаті податків із нетрудових доходів. Таким чином, на початку 1930-х років американські правоохоронні органи дійшли висновку, що гангстерів легше викрити в отриманні грошей, здобутих незаконним шляхом, ніж у тих злочинах, завдяки яким ці гроші потрапили до їхньої кишені, і для організованої злочинності США, здавалося, настали важкі часи.
Тим часом уже тоді існували фінансові інструменти, які могли допомогти гангстерам вийти зі скрутного становища. Першим таким інструментом були номерні рахунки. Ще в кінці XVIII ст. деякі європейські банки стали відкривати для своїх клієнтів рахунки на умовах збереження в таємниці імені їхніх власників. До кінця XIX ст. створення номерних рахунків стало звичайною практикою в усьому світі. Коли ж американські слідчі почали активно перевіряти бухгалтерію нечистих на руку громадян, попит на банківську таємницю став швидко зростати.
Вже в 1934 році у Швейцарії прийняли закон про банки, згідно з яким усякий банківський службовець, котрий розголосив інформацію про будь-який рахунок, притягувався до кримінальної відповідальності. Більш того, відтепер справжнє ім’я власника того чи іншого рахунку мали знати лише двоє найвищих керівників банку, що збільшувало шанси вкладника зберегти анонімність. Слідом за Швейцарією аналогічні закони прийняли Люксембург, Ліхтенштейн і Австрія, причому в Люксембурзі ім’я вкладника міг знати лише директор банку, а в Австрії господар рахунку міг і зовсім не називати свого імені.
Іншим цінним інструментом для відмивання грошей стала система «податкових гаваней», яка зародилася ще наприкінці XIX ст. У середині 1880-х років губернатор штату Нью-Джерсі провів закон, що дозволяв власника, чиї підприємства розташовувалися вздовж річки Гудзон, реєструвати свої фірми на території штату. Тобто бізнесмени з Нью-Йорка, де податки були суттєво вищими, ніж у Нью-Джерсі, отримали можливість значно полегшити податковий тягар, а власті Нью-Джерсі могли поповнювати казну штату за рахунок податкових надходжень, які текли з Великого Яблука.
Через кілька років ідею підхопили власті штату Делавер, дозволивши реєстрацію на своїй території фірм зі всієї країни. Ні Нью-Джерсі, ні Делавер не були офшорами в сучасному розумінні цього слова, оскільки обидва штати залишалися в межах юрисдикції США, а отже, й заховати гроші на їхній території було нелегко. Тому в ті часи «податкові гавані» використовувалися за прямим призначенням, тобто для ухилення від сплати податків.
Таким чином, до середини 1930-х років окремі елементи майбутньої системи легалізації злочинних доходів уже існували, й була потрібна лише людина, яка зуміла б зв’язати їх воєдино. І така людина незабаром знайшлася.
Коли Аль Капоне виносили вирок, Мейєр Ланський уже був одним з найвпливовіших гангстерів Нью-Йорка. Майбутній «рахівник мафії» народився в 1902 році на території Російської імперії в місті Гродно в сім’ї бідного кравця на прізвище Сухомлянський. 1911 року родина Сухомлянських емігрувала до США і влилася в численну єврейську діаспору Нью-Йорка. Сам Мейєр, чиє прізвище тепер покоротшало до «Ланський», був членом підліткових банд і дружив з майбутніми «зірками» гангстерського світу на зразок Лакі Лучано і Багсі Сігала.
Водночас М.Ланський не був типовим гангстером, вважаючи за краще триматися в тіні. Мейєр жив у скромному будинку, витрачав на себе не більше, ніж міг дозволити собі господар автосервісу, яким він офіційно був, і акуратно платив податки зі свого легального бізнесу. Маскування було настільки досконалим, що навіть дружина Анна протягом 20 років навіть не підозрювала про його злочинну діяльність. Коли ж Аль Капоне і його підручні опинилися за гратами, М.Ланський став ще обережнішим і почав розробляти схему, яка дозволяла легалізувати доходи.
Першим способом відмивання грошей стали казино. Гангстери, котрі контролювали їх, просто стежили за тим, щоб частина денного надходження до каси зникала перш, ніж потрапляла до бухгалтерської звітності. М.Ланський же зрозумів, що вигідніше не забирати гроші з кас гральних закладів, а додавати туди виторг від спиртного й наркотиків. У результаті підконтрольні гангстерам казино стали заявляти прибуток куди більший, ніж насправді, що дозволяло перетворювати гроші, отримані від бутлегерства, в законні доходи, з яких чесно платити податки.
Коли Швейцарія в 1934 році прийняла свій закон про банківську таємницю, М.Ланський налагодив контрабанду готівки в Європу, причому гроші, що потрапляли у швейцарські банки, потім безперешкодно поверталися в США шляхом цілком легальних трансакцій. Але й цього виявилося недостатньо, оскільки возити гроші потрібно було дуже далеко і їх було дуже багато. Вихід знайшовся в 1937 році, коли М.Ланський зумів домовитися з кубинським диктатором Фульхенсіо Батістою, який не упереджено ставився до американської мафії.
Для початку Мейєр купив кілька гральних столів у гаванському готелі Nacional. Оскільки корумповані кубинські власті доходи казино практично не контролювали, гангстери отримали можливість звозити на Кубу контрабандні долари, які з Гавани переводилися до Швейцарії, а звідти поверталися в Штати.
По суті, схема була старою: гроші, нажиті неправедним шляхом, приписувалися до доходів казино, після чого їхали подалі від Америки, а коли долари поверталися в США, ніхто вже не питав, яким шляхом вони були зароблені. Незабаром М.Ланський зміг отримати контроль над усіма казино майбутнього Острова Свободи, добре що Ф.Батіста тому всіляко сприяв. Диктатор і сам не залишався в програші, одержуючи 30% прибутків найбільшого на острові казино Riviera.
З роками схема ставала складнішою, гроші починали переказуватися на рахунки різних підставних фірм, тому відстежити їх переміщення ставало практично неможливо. Створення безлічі фіктивних фірм, через рахунки яких «прокачувалися» брудні долари, — теж заслуга М.Ланського. Оскільки фірми ці були в різних країнах, слідчі органи будь-якої держави стикалися з великими труднощами бюрократичного характеру при всякій спробі прослідити долю брудних грошей за межами своєї юрисдикції.
Система, створена М.Ланським, довела свою надійність у 1950 році, коли багато інших гангстерів позбулися і своїх грошей, і волі. У травні того року сенатор Естес Кефовер почав хрестовий похід проти організованої злочинності. Його спеціальний комітет із розслідування ролі злочинних організацій у торгівлі між штатами мав право перевіряти фінансові документи будь-якої особи, притягнутої ним для давання свідчень.
Засідання комітету Е.Кефовера транслювалися по телебаченню і збирали чималу аудиторію. Під час слухань, що тривали більше року, сенатор опитав більше ніж 600 свідків, «засвітивши» перед телекамерами найбільших босів тіньового бізнесу, включаючи самого М.Ланського. Дехто з мафіозі пасував перед сенатором, але тільки не М.Ланський, у якого зі звітністю було все гаразд. Гангстер не тільки успішно захищався, а й деколи переходив у контрнаступ.
Так, коли Е.Кефовер звинуватив його в контролі над гральними закладами, М.Ланський парирував: «Що поганого в іграх? Я знаю, що ви й самі багато граєте». Сенатор був змушений визнати за собою цей гріх і тут же заявив: «Але я не хочу, щоб ви, хлопці, мене контролювали». — «А я не дозволю вам переслідувати мене за те, що я єврей», — відповів М.Ланський.
У результаті Мейєр відбувся штрафом $2,5 тис. за махінації на перегонах і трьома місяцями арешту, тоді як багато інших постраждали куди серйозніше.
Києм і палицею
Та все ж схеми М.Ланського виявилися вразливими. Проте удару по них завдали не американські податкові органи, а Фідель Кастро. 1 січня 1959 року загони Че Гевари увійшли до Гавани, і фешенебельні готелі з розкішними казино дісталися революційному народу. Люди М.Ланського евакуювалися з Куби так поспішно, що навіть забули в сейфах $17 млн. З досади «рахівник мафії» навіть призначив за голову Ф.Кастро нагороду в розмірі $1 млн, а пізніше активно фінансував ворогів нового кубинського режиму. Незважаючи на великий провал, М.Ланський зміг налагодити нову систему відмивання брудних грошей, яка в загальних рисах існує дотепер.
Світ у той час швидко змінювався, на місці вчорашніх колоній з’являлися нові незалежні країни, багато з яких, як виявилося, були не проти виступити в ролі «податкової гавані». Допомагала в цьому й імперська спадщина. Саме на Багами після кубинського краху звернув увагу М.Ланський. Домовитися з місцевим урядом виявилося так само легко, як і з Ф.Батістою, і незабаром на багамських пляжах почалося будівництво грандіозного готельного комплексу. Разом з готелями зводились і корти для гри в сквош, але коли в 1964 році комплекс добудували, корти раптом перетворилися на розкішні казино й машина з відмивання грошей запрацювала з новою силою.
Незабаром подібні казино стали з’являтися й на інших островах у Карибському морі. Так М.Ланський фактично створив світ офшорів, який допоміг йому не тільки зберегти свій бізнес, а й щасливо дожити до глибокої старості.
Стопами класичних гангстерів пішли нечисті на руку бізнесмени, які обслуговували мафію, формально не входячи до її складу. Так, у 1960-і роки одним з найкращих «відмивальників» брудної готівки став швейцарський підприємець Бернард Корнфельд, який із середини 1950-х років займався фондами взаємних інвестицій. Його компанія IOS приймала гроші від населення і вкладала їх у банки, розташовані на Багамах.
Проте, крім чесних громадян, вкладниками IOS ставали й наркобарони, яким агенти Б.Корнфельда допомагали переправляти готівку на ті ж Багами. Зібравши брудні гроші, він повертав їх наркобаронам у вигляді позик, а ті йшли на купівлю акцій IOS, які можна було при нагоді реалізувати на біржі й отримати цілком легальний дохід. Так завдяки Б.Корнфельду народилася так звана схема взаємних кредитів, дотепер популярна у «відмивальників».
Сам Б.Корнфельд за декілька років нажив статки на $100 млн, але наприкінці 1960-х років на нього озброїлися власті відразу кількох держав, а також швейцарські банкіри, яким не дуже подобалася подібна конкуренція. У Швейцарії фінансиста звинуватили в створенні піраміди, і курс акцій його фондів став стрімко падати.
Звинувачення в «пірамідобудуванні» було глибоко несправедливим, оскільки Б.Корнфельд надавав цілком реальні послуги тіньовому сектору економіки, але рада директорів IOS у 1970 році вважала за краще позбутися його. На колишню висоту Б.Корнфельд відтоді так і не піднявся, проте взаємне кредитування як спосіб відмивання грошей продовжило свою тріумфальну ходу по планеті.
У 1970-і роки побачили світ нові схеми, за якими знову стояли підприємці, не причетні до бандитизму. Так у 1976 році почав свою діяльність американець Джером Шнайдер, який не тільки не уникав публічності, але навіть рекламував свої послуги у Wall Street Journal, а також вів семінари й писав книги з недвозначними назвами — «Як заховати ваші гроші», «Повне керівництво для офшорних притулків грошей».
Дж.Шнайдер надавав клієнтам досить просту послугу — продавав їм фантомні банки, зареєстровані в Науру, на Островах Кайман і в інших малодоступних районах земної кулі. Хитрість була в тому, що контрольний пакет фіктивного банку тут же «продавався» неіснуючій третій стороні, тобто банк переставав бути власністю свого господаря. Потім банк, єдиним вкладником якого був клієнт Дж.Шнайдера, відкривав рахунок у солідній західній фінансовій установі й міг, наприклад, нескінченно кредитувати свого господаря його ж грошима.
Схожим бізнесом займався ірландець Шаун Мерфі, котрий у 1980-і роки створив безліч підставних компаній, які нескінченно пересилали одна одній різні суми, видавали одна одній кредити, відкривали рахунки в різних точках світу і т.ін. Про те, хто користувався його послугами, говорить випадок, коли людина, для якої Ш.Мерфі зареєстрував 40 підставних компаній і відкрив 90 рахунків у різних банках, доставила йому $2,3 млн, скинувши їх у броньованому кейсі з літака, що летів на малій висоті.
Діяльність Ш.Мерфі також була припинена, але відмивані щорічно суми від цього не стали меншими, оскільки список гравців «відмивального» бізнесу вже давно не обмежувався організованими бандитами і спритними людьми-одинаками. У другій половині ХХ ст. до відмивання брудних грошей долучилися держави.
Високе очищення
Політика і брудні гроші не могли не переплестися, оскільки далеко не всі політичні питання можуть бути вирішений публічно і з використанням законно зібраних фінансових резервів. Достатньо сказати, що сам термін «відмивання грошей» народився в ході Уотергейтського скандалу, і пов’язано це було не з діяльністю бандитів на зразок М.Ланського або шахраїв на зразок Дж.Шнайдера, а з роботою виборчого комітету президента США Річарда Ніксона.
У 1971 році близький соратник Р.Ніксона Джордж Мітчелл і міністр фінансів Моріс Стенс створили таємний фонд на підтримку майбутнього переобрання президента, кошти якого наступного року надійшли до офіційного виборчого комітету. Гроші до фонду стікалися і з анонімних джерел, що було заборонено законом, тому їх довелося прокручувати через один з мексиканських банків. Історія, ймовірно, так і не виплила б назовні, якби не пильна увага до діяльності адміністрації Р.Ніксона через скандал з готелем «Уотергейт». Діяльність фонду набула розголосу, і незабаром британська Guardian увела в обіг поняття «відмивання грошей».
Але використанням сумнівних коштів у виборчих цілях справа не обмежилася. Якщо Ф.Батіста був звичайним президентом-хабарником, який більше піклувався про свою кишеню, то незабаром у країнах третього світу з’явилися лідери, що вирішили будувати добробут своїх країн на відмиванні брудних доходів. Одними з найуспішніших діячів такого роду були Вері Берд — прем’єр-міністр держави Антигуа і Барбуда, а потім його син Лестер Берд.
Прийшовши до влади в 1981 році, В.Берд дозволив відкривати в його країні будь-які комерційні структури і звільнив їх від сплати податків на 50 років. На острів ринули каравани кур’єрів з валізами банкнот сумнівного походження, і для їх зручності в аеропорту Антигуа був відкритий особливий банк, куди можна було з ходу здавати валюту. Втім, на інших островах Карибського басейну картина була схожою. Так, свого часу на острові Ангілья біля злітної смуги стояв дерев’яний сарай із написом «Банк». До сараю підрулювали невеликі літаки, і кейси з чорною готівкою передавалися «банкірам» прямо з трапа.
Крім заповзятливого прем’єр-міністра у виграші виявилося населення Антигуа і Барбуди — відстала країна на очах перетворювалася на перлину Карибського моря. Принаймні в 1994 році В.Берд був за життя оголошений національним героєм.
Його син і наступник Л.Берд продовжив політику батька. Коли в 1994 році на Антигуа прибув заступник помічника держсекретаря США з юридичних питань Джон Вайнер, аби повернути застряглі на островах $5 млн, вивезені з Америки нечесним шляхом, Л.Берд запитав його, чи чув він про недавній ураган. Прем’єр-міністр Антигуа і Барбуди на повному серйозі розказав американському гостеві, що ураган жахливої сили знищив усі документи, які стосувалися справи, хоча й пощадив усі інші папери.
До середини 1980-х років Кариби стали світовим центром відмивання грошей, причому в справі брали участь як незліченні повстанські й терористичні угруповання регіону, так і президенти на зразок панамського диктатора Мануеля Нор’єги, який дозволив створити у своїй країні мережу банків, що брали участь у «перекачуванні» грошей з офшорів до Швейцарії. Принаймні саме за часів М.Нор’єги була популярна приказка: «Панама не держава, це — бізнес».
Не залишились осторонь і силові структури деяких держав регіону, наприклад Служба національної безпеки Перу, яку в 1990-і роки очолював Владіміро-Ленін Монтесинос — президента Альберто Фухіморі. У 2000 році з’ясувалося, що В.Монтесінос, користуючись службовим становищем, «прокачував» через банки, розташовані по всьому світу, сотні мільйонів доларів, отриманих від продажу наркотиків і зброї. Під час слідства вдалося знайти $270 млн, прихованих ним на таємних рахунках, скільки ж усього грошей було приховано, так і залишилося таємницею.
Зрозуміло, крім корумпованих міністрів і президентів, у «відмивальному» бізнесі брали участь і політичні діячі іншого роду — міжнародні терористи, які потребували «очищених» коштів не менше ніж наркоторговці. Зокрема, до відмивання долучилися бойовики ІРА, які залежали і залежать від фінансових уливань ірландської діаспори в США. Так, у 1980-і роки ІРА одержувала постійну допомогу від Джозефа Мюррея — американського ірландця, котрий монополізував торгівлю марихуаною в Бостоні. Прибуток від продажу наркотиків маскувався під добродійні збирання фондом NORAID, також пов’язаного з ІРА. Потрапивши в Bank Boston, гроші йшли місцевому клану італійської мафії, який закуповував на них зброю, і вона відправлялася в Ірландію на тих же суднах, які привозили марихуану.
«Хавала», сер!
Реакція ж світової спільноти на діяльність «відмивальників» була досить млявою. Перший закон проти них прийняли лише 1986 року в США — участь у відмиванні грошей стала федеральним злочином. Відтепер банки були зобов’язані повідомляти власті про всі фінансові операції на суму понад $10 тис. У кримінальних структурах закон уважно прочитали, і в банки потягнулися кур’єри, в кожного з яких була сума, що не перевищувала $9999.
Процес дроблення внесків позначили словом «смерфінг» — на честь забавних голубих гномиків-смерфів із популярного мультсеріалу, але службам контролю було не до сміху. У Великій Британії ситуація для правоохоронних органів не була кращою, оскільки англійський закон проти відмивання грошей і зовсім не уточнював, коли банкіри повинні бити на сполох, лише закликав повідомляти про всі «підозрілі маніпуляції» з грошима.
Таким чином, на зрослу проблему відреагували запізніло і явно слабо — і не тільки тому, що боротися з відмиванням підпільних мільйонів вельми важко в принципі. Справа була ще й у тому, що державні структури інколи використовували таємні канали фінансування, створені злочинним світом, для своїх потреб.
Так, знаменитий Bank Credit and Commerce International (BCCI) не тільки вірою та правдою служив справі відмивання грошей, а й забезпечував ЦРУ каналом фінансування афганських моджахедів та інших ісламістських угруповань, які в 1980-і роки розглядалися Вашингтоном як засіб боротьби з комуністичною експансією в регіоні. BCCI був заснований у 1972 році пакистанським підданим Агою Хасаном Абеді, причому банк на четверть належав еміру Абу-Дабі й беззмінному президенту Об’єднаних Арабських Еміратів шейху Зайєду бен Султану аль Нахаяну. Також серед співзасновників були саудівські принци і Bank of America, що не могло не додавати установі відомої солідності.
А.Абеді, створивши гігантську мережу зі всіляких підконтрольних йому юридичних осіб, почав «прокачувати» наркодолари, гроші терористів, диктаторів, шахраїв та інших осіб, котрі прагнули конфіденційності. Достатньо сказати, що серед клієнтів М.Абеді виявилися М.Нор’єга, Саддам Хусейн і міжнародний терорист Абу Нідаль.
У 1991 році секрети BCCI стали надбанням громадськості, зокрема і його зв’язки з ЦРУ. Було проведено розслідування, і в підсумковому документі Конгресу США говорилося: «До початку 1985 року ЦРУ знало про мету BCCI більше, ніж будь-хто в уряді... ЦРУ не надало критично важливу інформацію, якою володіло, відповідним інстанціям — Федеральній резервній системі й департаменту юстиції. Вже знаючи, що BCCI є глибоко корумпованим кримінальним підприємством, ЦРУ продовжувало використовувати BCCI і First American, належний BCCI (хоч це й приховувалося), для своїх операцій». BCCI після серії викриттів, природно, збанкрутів, залишивши багатомільйонні борги, а сам А.Абеді сховався в Пакистані, де через деякий час і помер своєю смертю.
Масштабна боротьба з відмиванням грошей почалася тільки після терактів 11 вересня 2001 року, коли власті США всерйоз вирішили позбавити міжнародний тероризм фінансового підживлення. Вже 25 жовтня 2001 року казначейство США почало масштабну операцію «Зелений похід». Протягом чотирьох місяців американцям удалося вилучити більше ніж $10 млн готівкою і на $4,3 млн цінних паперів. Особливу увагу, зрозуміло, приділили мусульманським добродійним організаціям. Паралельно американська дипломатія почала активно тиснути на країни й території, відомі офшорними традиціями і непрозорою банківською системою.
Успіхи здавалися вражаючими, але до повної перемоги над «відмивальниками» сьогодні так само далеко, як за часів М.Ланського. І справа тут не в тому, що розумні та спритні «мийники» грошей весь час придумують неординарні фінансові фокуси. Річ у тому, що відмивання грошей набуло в кінці ХХ ст. по-справжньому масовий характер. Гроші відмивають часто примітивними методами, але в цій діяльності бере участь так багато людей і грошей цих так багато, що всіх злочинців просто не переловиш.
Так, дедалі більшої популярності набуває останніми роками так звана хавала — система грошових переказів, що склалася на Сході ще за часів існування Великого шовкового шляху. Агенти «хавали» передають один одному гроші під чесне слово, не залишаючи ніяких документів, а отже, й простежити шлях грошей у цьому випадку абсолютно неможливо.
Інший спосіб менш екзотичний, але теж вельми простий. Мільйони, зароблені колумбійськими картелями, вже багато років відмиваються через «колумбійську чорну біржу песо», річний оборот якої сягає $5 млрд. Драгдилери обмінюють свій доларовий виторг на колумбійські песо в брокерів, які беруться реінвестувати отримані долари в США. Долари при цьому продаються на 20—30% дешевше за офіційний курс. Песо йдуть на оплату роботи селян, котрі вирощують коку, а також на особисті потреби наркоторговців, тоді як долари продаються брокерами фірмам, що купують на них американську продукцію для ввезення в Колумбію. Ті ж долари, які залишаються не проданими імпортерам, повертаються в США різноманітними шляхами від класичних банківських переказів згаданою схемою «смерфінгу» до банальної контрабанди в бамперах вантажівок.
Сьогодні вже мало хто вірить у те, що відмивання грошей коли-небудь можна буде позбутися — хоча б тому, що брудні гроші, інвестовані в різноманітні галузі економіки тих же США, працюють як найчистіші, створюють робочі місця і збільшують ВВП. Так, якщо американські гангстери вивозять гроші до Мексики, то японська якудза везе їх у США.
Саме поняття «відмивання» поступово розширюється, і тепер ним називають не тільки легалізацію злочинного прибутку, а й звичайне ухилення від сплати податків. Від банків і навіть держав вимагають фінансової прозорості, і під цим тиском гарантія таємниці вкладів і офшорний світ поступово здають свої позиції. Але ніхто не може поручитися, що витончені схеми махінаторів найближчим часом не будуть замінені якою-небудь невразливою первісною технологією на зразок «хавали».
Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-Деньги»
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!