Францу-Йосифу все життя доводилося робити те, що було йому гидким
90 років тому, 21 листопада 1916 року, у Відні помер австро-угорський імператор Франц-Йосиф. Монарх прославився винятково довгим правлінням, сповненим смут, війн і особистих трагедій. Франц-Йосиф, як правило, з честю справлявся з цими напастями, показавши себе природженим антикризовим менеджером.
«Прощавай, моя юносте!»
Коли 18 серпня 1830 року в Шенбруннському палаці у Відні народився майбутній імператор Франц-Йосиф I, нікому й на думку не спадало, що черговий нащадок численного клану Габсбургів коли-небудь займе трон. Франц-Йосиф був сином ерцгерцога Франца-Карла (який доводився внуком імператору Францу I), котрий мав дорослого сина Фердинанда, а отже, шансів на отримання корони в новонародженого практично не було. Тим більше, ніхто не міг уявити, що юному Габсбургу доведеться все життя боротися з нескінченними кризами й напастями в політиці, економіці й особистому житті.
Поки майбутній гусар Франц-Йосиф учився гарцювати на коні й опановував премудрості палацового етикету, Австрійською імперією правив Фердинанд I, котрий зайняв престол після смерті свого батька в 1835 році. У ту пору здавалося, що імперія перебуває в зеніті слави та стабільності: австрійці домінували в Італії, мали сильні позиції в Німеччині, і Відень вважався одним з головних політичних центрів Європи. До того ж фактичне управління всіма справами країни було в руках талановитого дипломата й успішного інтригана князя Клеменса Меттерніха, чий авторитет здавався непорушним.
Та все ж кризових явищ було більш ніж достатньо. Бюджет країни, на якому висіли борги ще з часів наполеонівських воєн, характеризувався хронічним дефіцитом, а в управлінні панував справжній хаос. Держава, що складалася з кількох великих різноплемінних провінцій, які були слабо пов’язані між собою та розділялися внутрішніми митницями, управлялася відразу трьома урядами — австрійською, угорською та трансільванською канцеляріями.
При цьому при дворі імператора діяли галузеві відомства, які сперечалися з канцеляріями, а ті й інші сперечалися з місцевими парламентами і свавільними великими землевласниками. Нарешті, сам імператор вважався людиною добродушною, але страждав на епілепсію та був абсолютно безвольним, і це безвілля передавалося бюрократії.
К.Меттерніх якось зауважив: «Мені судилося жити в огидний час. Я витрачаю свої дні на те, щоб підпирати гнилі споруди». Один із сучасників висловився ще точніше: «Монархія була ніби уражена маразмом. Це була сумна епоха: володар був хворим, принцами імператорського дому керували старигани, влада перебувала в руках бюрократії, незмінно чесної та поважної, але позбавленої престижу».
Тим часом віденський двір усе частіше говорив про юного Франца-Йосифа як про надію династії. Він ріс міцним і рухливим, вирізнявся швидким, хоча й не дуже глибоким розумом, а також обожнював усе військове. У дитинстві Франц-Йосиф зібрав колекцію олов’яних солдатиків, одягнених у мундири всіх полків імперії, й жодного з них не зламав, що було розцінено при дворі як блага провість. Єдиним недоліком багатообіцяльного хлопця була соромливість і деяка сухість, із чим його мати ерцгерцогиня Софія Баварська, котра виношувала честолюбні плани, вирішила боротися.
З її подачі 16-річному Францу-Йосифу довелося зіграти роль героя-коханця в сімейній постановці однієї невибагливої комедії. На спектаклі була присутня майже вся рідня, і юний ерцгерцог, подавивши огиду, виконав свою роль цілком стерпно. Відтоді Францу-Йосифу все життя доводилося робити те, що йому було гидким, але він щоразу справлявся із завданням з користю для особистого авторитету.
Коли в березні 1848 року в італійських володіннях Габсбургів спалахнуло повстання, а король Сардинії оголосив Австрії війну, мати не стала перешкоджати відправці сина в армію. Хоча командування прагнуло тримати надію династії подалі від передової, бойове хрещення все-таки відбулося — кілька італійських ядер упали поблизу австрійського штабу, що привело Франца-Йосифа в захоплення. «Вперше в житті я чув, як ядра свистять біля мене. І я абсолютно щасливий», — писав він матері. Але на цьому військова кар’єра закінчилася, оскільки незабаром знадобилася присутність Франца-Йосифа вдома.
1848 рік став революційним для багатьох європейських країн. Бунтували Франція, Німеччина, Італія, а в Австрії імператорському двору довелося навіть тікати з Відня. Якщо в німецьких і чеських областях імперії населення вимагало конституції, громадських свобод і відміни феодальних повинностей, то Угорщина вимагала фактичної незалежності, і місцевий парламент, керований Лайошем Кошутом, прийняв ліберальну конституцію, що сильно урізала повноваження монарха.
Фердинанд I погоджувався на всі вимоги ворохобників і обіцяв у майбутньому ще більше свобод, тому родина Габсбургів стала всерйоз думати про те, щоб замінити його на монарха, котрий не мав ніяких зобов’язань. До того ж через повстання в Італії припинилося постачання американської бавовни, австрійські прядильні зупинилися, а водночас — і всі пов’язані з ними виробництва. У містах з’явилося безліч озлоблених безробітних, і незабаром в імперії полилася кров: у Чехії фельдмаршал Віндішгрец узяв штурмом повсталу Прагу, а у Відні бунтарі повісили на ліхтарі військового міністра Латура.
Мотузок загрожував і міністру юстиції Александру Баху, але він вчасно втік, переодягнувшись у жіноче вбрання. Угорщина ж зовсім вийшла з-під контролю і спішно створювала власну армію. Влада розуміла, що зволікати не можна, і 2 грудня 1848 року Фердинанд I, котрий заплутався у власних обіцянках, відрікся від престолу на користь надії династії — 18-річного Франца-Йосифа. За легендою, в день коронації новий імператор у відчаї вигукнув: «Прощавай, моя юносте!» — і заплакав.
«Невдячний виродок»
Франц-Йосиф став рятівником імперії, незважаючи на те, що спочатку його особистий вплив на державні справи був мінімальним. Перш за все він зміг вселити в підданих повагу до своєї персони, демонструючи з-поміж іншого й особисту хоробрість. Крім того, він годинами працював із паперами в кабінеті. І хоча він у ту пору мало що розумів у питанні управління державою, такий підхід до справи різко контрастував з лінню Фердинанда I.
До того ж Франц-Йосиф брав участь у боях з угорськими повстанцями. Під час однієї з битв він особисто провів армійську колону по мосту, що горів, чим скористалася держпропаганда, перебільшивши масштаби як пожежі, так і подвигу імператора. У зовнішній політиці Франц-Йосиф теж робив успіхи. Принаймні російський імператор Микола I, котрий свого часу гойдав маленького Франца-Йосифа на коліні, з готовністю прийшов йому на допомогу й послав проти угорців війська.
Задатки антикризового менеджера проявилися у Франца-Йосифа вже в юні роки. Він швидко й безжально, попри колишні заслуги, позбувався тих, хто переставав його влаштовувати. Так, варто було Віндішгрецу виявити деяку слабкість у конфлікті, як Франц-Йосиф негайно його усунув, не порахувавшись із лаврами «рятівника імперії». У результаті в австрійських сановників відродилося відчуття особистої відповідальності, про яке вони встигли забути при попередньому імператорі. Коли ж революцію в країні було подавлено, імператор став вирішувати інші завдання антикризового менеджменту — оптимізувати управлінську структуру, налагоджувати логістику й оздоровлювати фінанси.
Виявивши прозорливість, Франц-Йосиф призначив займатися економікою барона Карла фон Брюка, який посвятив імператора у свої плани перевлаштування економічного життя, і той дав їм зелене світло. Спершу фон Брюк намацав «точки зростання», першою з яких стало місто Трієст. Невеликий порт на Адріатичному морі його стараннями в період з 1850 до 1857 року перетворився на справжні південні ворота імперії, порівнянні за значенням з Генуєю і навіть Марселем.
Аби зв’язати промислові райони країни з Трієстом, барон затіяв будівництво Південної залізниці, яка стала справжнім інженерним дивом того часу: для неї в Альпах пробили тунель. Тепер бавовна надходила на ткацькі фабрики безперебійно, а австрійські товари отримали надійні ринки збуту. Проте транспортна система імперії в цілому залишалася сильно застарілою, і фон Брюк умовив Франца-Йосифа продати частину державної власності й використати вилучені кошти для створення у Відні Австрійського кредитного торгово-комерційного банку з участю капіталу Ротшильдів. З появою могутнього банку в центрі імперії було вирішено питання фінансування залізничного будівництва, і незабаром Австрія отримала розвинуту транспортну мережу. Діяльність фон Брюка повернула інвесторам віру в австрійську економіку, валюта зміцнилася, і державний борг став швидко скорочуватися.
Проте фон Брюк був не єдиним локомотивом реформ, імператор вирішив створити власну «точку зростання» у Відні. У ті роки у Франції Наполеон III активно перебудовував Париж, руйнуючи цілі квартали, щоб прикрасити місто проспектами і площами. Франц-Йосиф вирішив не поступатися і, на жах консерваторів, звелів зруйнувати кільце укріплень, яке розділяло Відень на зовнішнє і внутрішнє місто. У 1857 році стіну знесли, і на її місці виникла Рингштрасе — вулиця, що є й сьогодні однією з найкрасивіших у Відні. У зв’язку з імператорським проектом у столиці почався будівельний бум, який, у свою чергу, дав імпульс розвитку австрійської економіки.
Проте успіхи в економіці супроводжувалися негараздами в особистому житті Франца-Йосифа. Незабаром після його вступу на престол мати імператора почала підшуковувати йому наречену. Коли з політичних причин кількома варіантами було знехтувано, Софія згадала про свою сестру — баварську герцогиню Людовику, в якої було дві дочки — Гелена та Єлизавета. «Ніщо в жінках так не захоплює імператора, — писала Софія сестрі, — як уміння елегантно триматися в сідлі». Кмітлива Людовика змусила Гелену частіше ходити на заняття з верхової їзди, але її молодша сестра Єлизавета на прізвисько Зізі все одно трималася в сідлі значно краще.
Під час неофіційного огляду наречених молодий імператор швидко почав нудьгувати в товаристві Гелени, але Зізі, якій тоді не було й шістнадцяти, вбила його наповал своєю жвавістю і безпосередністю. Весілля зіграли в 1854 році, і сентиментальним вінцям здавалося, що в усьому світі не знайти щасливішої пари. Проте проблеми почалися практично відразу.
Перш за все владна Софія не злюбила невістку, котра проявляла дитяче свавілля й ледве зносила габсбурзький палацовий етикет. Ерцгерцогиня приставила до Зізі своїх фрейлін, допікала їй докорами й постійно вказувала сину на реальні й надумані хиби дружини.
Під час першої вагітності Єлизавети Софія писала сину: «Мені здається, Зізі слід проводити менше часу з її папугами, тому що якщо жінка весь час дивиться на тварин на перших місяцях, то діти будуть схожі на цих тварин. Хай краще дивиться на себе в дзеркало або на тебе». Софія не помилилася в передчуттях — перша дочка Франца-Йосифа прожила зовсім недовго й померла в ранньому дитинстві.
Інша проблема полягала в самій Зізі, яка зовсім не розуміла, чому її чоловік повинен щодня йти в кабінет і возитися з якимись нудними папірцями. Франц-Йосиф пробував брати її з собою, але робочій обстановці це не сприяло, і від її візитів у кабінет довелося відмовитися. Надалі клопотів із Зізі ставало все більше.
У ті ж роки Франц-Йосиф примудрився закласти бомбу під свою зовнішню політику. Коли в 1853 році почалася Кримська війна, Микола I, котрий урятував свого часу Австрію, звернувся до Відня по допомогу. Частина генералітету й могутня проросійська партія при дворі радили імператору виступити на боці Росії, але Франц-Йосиф не збирався відкладати весілля через якусь там війну і не став підтримувати союзника.
Більш того, коли справи Росії погіршилися, Франц-Йосиф мобілізував армію, висунув її до австро-російського кордону й в ультимативній формі зажадав від Миколи I вивести війська з Валахії та Молдавії. Дізнавшись про це, Микола I у люті перевернув портрет Франца-Йосифа, який висів у нього на стіні, й написав на зворотному боці по-німецьки: «Невдячний виродок». Відтоді Росія вважала Австрію потенційним ворогом, що згодом обійшлося Габсбургам дуже дорого.
Роздільне проживання
Нова криза вибухнула в 1859 році, коли почалася війна із Сардинським королівством, що прагнуло об’єднання Італії. Цього разу сардинців підтримала Франція, і Австрія війну програла, втративши небагато землі й багато престижу. Але найголовнішою втратою країни став барон фон Брюк.
Після війни, в 1860 році, було викрито махінації в постачанні армії. До гучного скандалу виявилися причетними великі комерсанти з Трієста, котрим, як усі знали, протегував могутній міністр. Фон Брюк просив у Франца-Йосифа відставки, але не отримав її. Проте через кілька днів, повернувшись додому з театру, барон отримав записку від імператора, витриману у вельми холодному тоні, в якій говорилося, що його ім’я «додали до списку тих, хто підлягав звільненню». Фон Брюк бритвою перерізав собі горло. Потім з’ясувалося, що фон Брюк ні в чому не винен, але міністра було вже не повернути.
Це не єдиний випадок, коли необережні слова й дії Франца-Йосифа призводили до трагедії. У 1869 році, оглядаючи будівлю державної опери, зведену на Рингштрасе, імператор помітив, що вона дуже приземиста, після чого архітектор Едуард ван дер Нюль наклав на себе руки, а його напарник Август Зікардсбург помер від інфаркту. В 1860 році фінанси, які й без того перебували не в найкращому стані в результаті війни, ще більше розладналися, оскільки фахівця рівня фон Брюка у Франца-Йосифа більше не було.
У тому ж 1860 році Єлизавета заявила, що погано себе почуває і хоче поїхати далеко-далеко. Франц-Йосиф запропонував Трієст або Венецію, але Зізі хотіла на Мадейру. І знову імператор продемонстрував свій стиль вирішення проблем: дозволив ситуації розвиватися, але під своїм контролем. Єлизавета була офіційно оголошена хворою та відправлена на Мадейру на особистій яхті британської королеви Вікторії (яхт імператорського класу в австрійському флоті не було). Природно, чоловік приставив до неї спостерігачів і одержував докладні звіти про її «лікування».
Але повертатися імператриця не поспішала. Проживши рік на Мадейрі, Зізі по дорозі додому раз у раз затримувалася на островах Середземного моря, а коли повернулася до Відня, знов почала худнути й уже через декілька тижнів виїхала на Капрі. Відтоді Єлизавета частіше подорожувала, ніж бувала вдома, але імператор зумів зберегти свій шлюб, хоча сам з 1873 року частіше спілкувався з молодою актрисою Катариною Шрат, ніж з дружиною. При цьому стосунки з актрисою офіційно називалися «особливою дружбою» і, як вважалося, обмежувалися задушевними бесідами.
Після смерті фон Брюка Франц-Йосиф залишився сам на сам з економічними й політичними негараздами. Після поразки у війні проти Франції та Сардинії відхід Австрії з Італії був вирішеним наперед. Спроби компенсувати втрати посиленням впливу в Німеччині теж не привели до успіху, і в 1866 році Пруссія, ведена Отто фон Бісмарком, завдала австрійцям нової принизливої поразки. Опозиція осміліла, й над імперією знову нависла загроза розпаду. Настав час рішучих дій.
Не чекаючи нової революції, Франц-Йосиф 29 травня 1867 року проголосив так званий компроміс. Австрійська імперія перетворювалася на Австро-Угорщину — двоєдину державу, об’єднану насамперед фігурою монарха. Кордон між двома частинами імперії проліг по річці Лейті, і західна частина (Австрія) тепер називалася Цизлейтанією, а східна (Угорщина) — Транслейтанією. Обидві частини країни мали власні парламенти й уряди, делегуючи центральній владі вирішення питань, що стосувалися міжнародних справ і оборони, а також узгоджували одна з одною аспекти економічної політики. Пішовши на таке розчленування держави, Франц-Йосиф не тільки утримав трон, який похитнувся, а й вирішив на найближчі десятиріччя національне питання — джерело всіх австрійських проблем XIX ст., що дозволило нарешті перейти від антикризового управління до стійкого розвитку.
Двоєдина монархія виявилася більш стабільною, ніж можна було чекати, і вже в 1868 році Австро-Угорщина була винагороджена економічним піднесенням, яке, здавалося, мало тривати дуже довго. Те, що відбулося, можна було б назвати австро-угорським економічним дивом: країна, яка звикла до хронічної фінансової кризи й потерпіла від декількох безуспішних воєн, відтепер мала профіцитний бюджет.
До Австро-Угорщини надійшли інвестиції з Великої Британії, Франції, США і Німеччини, з 1869 до 1872 року в імперії відкрилося більше ніж 400 банків і 29 залізничних компаній. Отримавши доступ до кредитів, підприємці стали будувати фабрики. Зростання виробництва підхльоснуло видобувну промисловість, добре що вугілля і заліза в країні вистачало, а зрослий попит у містах дав поштовх сільському господарству. Незабаром Франц-Йосиф настільки впевнився в силі своєї економіки, що вирішив у 1873 році провести у Відні всесвітню виставку.
Захід, який мав показати всьому світу тріумф австро-угорської економіки, готувався з небувалим розмахом. Вірний своїм архітектурним смакам, імператор замовив як центр майбутньої експозиції грандіозну ротонду з куполом (у Відні її прозвали «кремовим тортом»). І очікування не обманули влаштовувачів виставки. На участь у ній було подано більш ніж 15 тис. заявок від австро-угорських фірм, близько 7 тис. — від німецьких, 700 — від американських і більше ніж 27 тис. — від компаній ще 37 країн світу, включаючи далеку Японію.
На відкриття виставки з’їхалися високі гості зі всієї Європи, причому Францу-Йосифу довелося приймати навіть тих, кого йому зовсім не хотілося бачити. Наприклад, короля об’єднаної Італії та кайзера об’єднаної Німеччини. З кайзером і зовсім сталася халепа, оскільки, за дипломатичним протоколом, Франц-Йосиф мав зустрічати німецького гостя в мундирі прусського гренадерського полку, чиїм шефом він формально вважався. За словами самого імператора, він відчував себе у формі недавнього ворога «ніби сам собі ворог». Але найбільший конфуз був попереду.
8 травня 1873 року, в розпал роботи виставки, Віденську біржу сколихнув крах, якого країна, не звикла до особливостей капіталізму, абсолютно не чекала. Економічний бум останніх років виявився мильною булькою, й імперію захльоснула хвиля банкрутств і самогубств. У Відні закрилися 62 банки, ще 45 — по всій країні. Завмерло будівництво особняків на Рингштрасе й залізниць у країні, відбулося падіння виробництва.
Віденська криза вдарила не тільки по Австро-Угорщині. Темпи зростання промисловості сповільнились у всьому світі, й 1873 рік став початком усесвітньої депресії, яка тривала до початку 1890-х. Аби впоратися з наслідками спаду, більшість розвинутих країн перейшла до політики протекціонізму, й Австро-Угорщина не стала винятком.
Але Францу-Йосифу було не звикати до криз. Як і в роки своєї юності, він щодня проводив багато годин у своєму кабінеті, вивчаючи звіти й візуючи розпорядження. Але тепер, після того, як минули роки, імператор розумів, що нічого не розуміє в економіці, й вибрав єдино правильний шлях — не став утручатися. Зрештою Франц-Йосиф усе життя в глибині душі був простим кавалеристом — чесним, але недалеким служакою, котрий з волі долі опинився на чолі системи, всієї складності устрою якої він ніколи не розумів.
Проте створена ним схема двоєдиної держави виявилася достатньо ефективною, щоб пережити економічну кризу й вийти через кілька років на стійке зростання. Принаймні в 1890-х роках машинобудівні заводи чеха Еміля Шкоди вже цілком успішно конкурували з такими гігантами світової індустрії, як фірма Круппа; на небозводі австро-угорської промисловості запалювалися зірки на зразок Томаша Тата, який незабаром перетворив свою фабрику на флагман світової взуттєвої промисловості.
Передостанній імператор
Проте біди не полишали дім Габсбургів. Ще в 1864 році один з молодших братів Франца-Йосифа Максиміліан за допомогою французів був проголошений королем Мексики, але в 1867 році його повалили й розстріляли. Але куди більшим ударом для Франца-Йосифа стала раптова смерть єдиного сина та спадкоємця престолу ерцгерцога Рудольфа. 30 січня 1889 року 31-річний Рудольф був знайдений мертвим у мисливському замку Маєрлінг. Спадкоємець застрелився, а разом з ним застрелилася його коханка баронеса Марія Вечера.
Втім, у слідства були підстави вважати, що ерцгерцог сам застрелив свою подругу, перш ніж звести рахунки з життям. Нарешті, 10 вересня 1898 року трагічні вісті прийшли з Женеви, де відпочивала старіюча, але все ще невгомонна імператриця. Італійський анархіст заколов Зізі заточеним напилком. Причому він навіть не знав, на кого нападає, і вбив її просто як представника високого суспільства. Дізнавшись про смерть дружини, Франц-Йосиф вигукнув: «Тепер мене на цьому світі більше ніщо не тримає!»
На початку ХХ ст. світ мало походив на той, яким він був у середині XIX ст. Незмінним залишалося лише одне — у Відні царював Франц-Йосиф. З роками імператор перетворився на самотнього буркотливого старого, але роки не заважали йому щодня працювати за письмовим столом. Консерватор від природи, він важко сприймав різні новації. Так, проїхавши якось в автомобілі, Франц-Йосиф зробив висновок, що толку від саморушних екіпажів небагато, адже вони не мають воєнного застосування, оскільки лякають коней. Утім, імператор усвідомлював, що він не сприйнятливий до нового, й одного разу сам себе назвав анахронізмом.
Та все ж популярність Франца-Йосифа рік від року зростала як в імперії, так і за рубежем. У Європі він мав прізвисько «старий джентльмен», а піддані, більшість із яких усе життя прожила під його владою, з часом стали ставитися до нього із сентиментальною прихильністю. Загальну думку про Франца-Йосифа висловив колишній президент США Теодор Рузвельт, котрий відвідав старого імператора в 1910 році: «Він не вразив мене своїми обдаруваннями, але він був справжній джентльмен».
Та все ж Францу-Йосифу не судилося дожити віку в спокої. 28 червня 1914 року в Сараєві був убитий племінник імператора і спадкоємець престолу Франц-Фердинанд. У повітрі запахло великою війною, і погасити цю кризу Франц-Йосиф був уже не в силах. На початку Першої світової здавалося, що народи двоєдиної імперії готові об’єднатися довкола свого монарха, проте дуже скоро з’ясувалося, що австрійці воюють у ХХ ст. так само погано, як і в XIX. Росія двічі ставила Австро-Угорщину на грань катастрофи — в 1914 і 1916 роках, під час Брусиловського прориву, і рахунок австро-угорських солдатів, які здалися в полон, пішов на мільйони. Таким чином, Російська імперія незадовго до власного краху все ж таки встигла відквитатися з Францем-Йосифом за його віроломство під час Кримської кампанії.
Втім, імператор не побачив кінця цієї війни, після якої Австро-Угорщина зникла з карти світу. 21 листопада 1916 року 86-річний Франц-Йосиф, котрий правив 68 років, помер у Шенбруннському палаці, за кілька кроків від кімнати, в якій народився. Останніми його словами були: «Чому це має статися саме зараз?»
Його смерть справила на підданих гнітюче враження, адже більшість із них звикла ототожнювати імперію з імператором. Тепер усім було ясно, що війну програно, а в монархії немає майбутнього, адже новий імператор Карл I не володів і половиною тієї харизми, яка була у колишнього монарха. Двоєдина імперія пережила Франца-Йосифа на два роки, і нові кризи належало долати вже зовсім іншим людям, багато кого з яких ні сучасники, ні нащадки до категорії джентльменів не відносили.
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!