Імператор Мао: вічний вождь, якого неможливо позбутися

Тридцять років тому, 9 вересня 1976 року, на 10-ій хвилині після опівночі, у віці 83 років помер «вічний вождь» Мао Цзедун. Цей селянський син більше ніж будь-хто сприяв зміні обличчя Китаю у ХХ ст. і більшість китайців дотепер вважає його «великою людиною». Чому тираном, котрого за межами його країни вважають одним з найбільших злочинців у історії людства, продовжує захоплюватися народ, який зазнав через нього стількох страждань? Чому Китай, що йде шляхом реформ і став капіталістичним, зберігає культ комуністичної ідеології в її найгіршому утопічному варіанті?

Тридцять років тому, 9 вересня 1976 року, на 10-ій хвилині після опівночі, у віці 83 років помер «вічний вождь» Мао Цзедун. Цей селянський син більше ніж будь-хто сприяв зміні обличчя Китаю у ХХ ст. і більшість китайців дотепер вважає його «великою людиною». Чому тираном, котрого за межами його країни вважають одним з найбільших злочинців у історії людства, продовжує захоплюватися народ, який зазнав через нього стількох страждань? Чому Китай, що йде шляхом реформ і став капіталістичним, зберігає культ комуністичної ідеології в її найгіршому утопічному варіанті?

Лі Жуй, якому сьогодні вже 90 років і який є одним з останніх соратників Мао, котрі нині живуть, пояснює цей феномен з рідкісною відвертістю. Наприкінці 1930-х років цей інтелігент долучився до Мао та його військ, що пішли в Янянь у результаті великого походу. Інженер за освітою, з приходом до влади комуністів він працює в Міністерстві гідроенергетики. Удостоївшись у 1956 році похвали Мао за сміливу критику проекту будівництва дамби «Три ущелини», в 1958 році Лі Жуй стає одним з його особистих секретарів.
Улітку 1959 року його відправляють у відставку і виключають з партії за критику помилок «великого стрибка» — катастрофічної за своїми наслідками програми індустріалізації, яку Мао втілював у життя в 1958—1960 роках. Двадцять років Лі Жуй проводить у в’язницях і таборах. Реабілітований у 1979 році, він повертається до колишньої роботи в міністерстві та швидко робить кар’єру в партійному апараті. Через десять років його знову позбавляють усіх посад за підтримку Чжао Цзіяна — одного з небагатьох керівників країни, котрі підтримали демократичні демонстрації на площі Тяняньмень.
Лі Жуй є автором кількох біографій Мао, а також збірок віршів і статей, що закликають режим перейти до багатопартійної системи. У Китаї його книги піддаються цензурі, він не має можливості висловлювати свої погляди в китайській пресі. Відвідувачів він приймає у своїй квартирі, розташованій у безликій будівлі біля гігантської транспортної розв’язки в Пекіні.

— Коли ви вперше зустрілися з Мао?
— Це відбулося в Яняні в 1940 році на мітингу. Мао піднявся на трибуну й обрушився з образами на керівництво Гоміньдану. Я пам’ятаю, що це було дуже різко. Через два роки я працював у газеті «Звільнення», і Мао прийшов на одні з наших зборів. У ті часи ми його обожнювали, захоплювалися ним, читали його фундаментальні праці.
У своїх промовах він бував гордовитим, іноді грубим. Дуже часто переходив усі межі й лаяв інтелігенцію, яку називав непотрібним класом. Він говорив про рівність, але користувався особливим до себе ставленням. Утім, усі його поважали, тому що під час великого походу Мао терпів тяготи разом з усіма.
— У січні 1958 року ви стали одним з його особистих секретарів...
— Так, за сумісництвом. Одночасно я був заступником міністра гідроенергетики. Наступного року мене засудили за критику «великого стрибка».
— Чи змінився він після Яняні?
— У цілому Мао в роки війни з Японією та боротьби проти Гоміньдану поводився обережно. Загалом, він був прагматиком. Після визволення (1949 р.) він почав переходити межі дозволеного, постійно влаштовуючи політичні кампанії, земельна реформа зайшла дуже далеко. Мао мислив категоріями класової боротьби. Для нього всі землевласники являли собою клас, поганий за визначенням. Тільки робітники й селяни були гарними. Це було помилкою.
— Ви йому про це говорили?
— У розпал «великого стрибка» сказати що-небудь було неможливо. Все життя він дотримувався однієї лінії — філософії боротьби. Боротися з природою, із землею, з людиною було для нього великою радістю. Пізніше це перетворилося на абсолютний суб’єктивізм. Після смерті Сталіна його стиль керівництва країною дуже сильно змінився.
— Що змінила смерть Сталіна?
— Він почав думати, що весь усесвіт належить йому, що він правитиме світом. Заговорили про світову революцію, про революцію в третьому світі. Села оточать міста, третій світ оточить Америку та Велику Британію.
— Чого він хотів? Модернізувати Китай, стати новим імператором?
— Він не був звичайним імператором. Імператори правили імперією, Мао ж хотів володіти умами. З цієї точки зору він був жахливішим за будь-якого диктатора, якого знала історія.
— Але якою була його мета?
— Перегнати Америку. Він був упевнений, що зуміє повернути весь світ обличчям до комунізму. Великому кораблю був потрібен великий керманич. Усі мали ходити з «червоними книжками», носити значки із зображенням Мао й бути завжди готовими виконати його наказ. У 1960-і роки Мао плутав себе з Богом. Культ його особи перевершив усе, що вигадало в цій галузі християнство.
— Хіба він не зробив унеску в модернізацію країни?
— Мао належав до покоління, що пізнало гніт, окупацію. Спочатку західні країни, а потім Японія хотіли знищити Китай! З’явився марксизм, «Маніфест комуністичної партії», виник Радянський Союз. Марксизм — це звільнення людства. Мао допоміг відбутися революції. Він не помилився. Його портрет дотепер підноситься над площею Тяняньмень.
— А ви вважаєте це успіхом?
— Звичайно! Революція була перемогою. Його теоретичні статті того часу були правильними.
— Партія сказала: у своєму житті Мао помилявся на 30%. Цього мало для деспота такого масштабу?
— Я оцінюю Мао трьома фразами: успіх у революції, найбільші помилки після приходу до влади, злочини під час «культурної революції». Його головна помилка була в тому, що він погнався за ілюзорним соціалізмом, за утопією. Після провалу «великого стрибка» він усунув незгідних, почавши «культурну революцію». Країна була на краю прірви.
— Коли саме він став на хибний шлях?
— У роки першої п’ятирічки. На перший погляд, новий режим узявся за будівництво економіки. Але насправді тут же почалися політичні кампанії. Взялися за інтелігенцію, потім за капіталістів. Велика помилка! Комуністи в основному були селянами, вони нічого не розуміли в управлінні економікою. Однією рукою Мао руйнував, іншою будував.
Звідки бралися гроші? Від експлуатації селян. Фінанси, доходи — все це бралося з убогих селян. Знаєте, скільки селян померло з голоду в роки «великого стрибка»? 20 мільйонів? 30 мільйонів? Я кажу про 40 мільйонів. Недавно в одній книзі була наведена цифра в 56 мільйонів загиблих. Ти помреш із голоду, зате революція переможе. Але людина — найбільша цінність у світі. Хто міг наважитися на таке?
— Він був гіршим за І.Сталіна чи Гітлера?
— Це різні випадки. Мао був тираном, який не вважав людину цінністю. В ім’я диктатури пролетаріату він позбавився інтелігенції. Селяни, вважав він, були зовсім не потрібні для історичного прогресу. Він зневажав комерсантів. Але без торгівлі не буває промисловості.
По суті, Мао порушував закони історії. З цього погляду він гірший за Сталіна чи Гітлера, які поважали інтелігенцію. Хаос «культурної революції» не має рівних в історії людства.
— Для Європи Гітлер — утілення абсолютного зла. Чому Мао так мало критикують у Китаї?
— Все дуже просто: Гітлер програв, його режим упав. У Китаї Комуністична партія як і раніше при владі, хоча вона й іде іншим шляхом. Учора ми були проти капіталізму, сьогодні ми його будуємо. Економіка розвивається, життя поліпшується.
— Але капіталізм — це якраз те, проти чого Мао завжди боровся... Чому ж його щадять?
— Тому що він повалив Чан Кайші. Без Мао не було б революції, без революції не було б Компартії, не було б 1949 року. Китайці — це нація, яка не забуває про свої корені.
— Якби переміг Чан Кайші, можливо, ситуація сьогодні була б кращою і не було б стількох смертей...
— Історію не перепишеш.
— Достатньо поглянути на Тайвань.
— На Тайвані все добре завдяки Цзян Цзінго (син Чан Кайші, котрий почав у кінці 1970-х років економічні реформи. — Le Temps). У Китаю немає свого Цзян Цзінго. Ним могли б стати Ху Яобан і Чжао Цзіян, але Ден Сяопін їх позбувся. У цьому наша біда.
— Що залишається від спадщини Мао, якщо комунізм мертвий?
— Його головна спадщина — це партія-держава і все, що з цим пов’язано: відсутність незалежних судів, відсутність свободи друку.
— Цзюн Чан у біографії Мао стверджує, що останній винен у смерті 70 мільйонів чоловік.
— Цілком можливо.
— Чи існує закрита партійна статистика?
— Є цифри по бюро, по провінціях, по районах. Але архіви закриті. У країні така робота не може проводитися. Через кілька десятиріч правда стане відома.
— Економіка переживає зростання, суспільство розвивається, але вплив Мао залишається дуже великим. Чому?
— Це китайська традиція. Ви, жителі Заходу, дивитесь на навколишній світ горизонтально. Ми звикли обертати погляд угору. Здається, це нормально.
— І все-таки: як зрозуміти цю ностальгію серед робітників і особливо серед селян?
— При Мао економіка була нерозвиненою й різниця в доходах не була такою страхітливою. Майже не було і корупції. Зовні суспільство виглядало егалітарним. Селяни жили в злиднях, але епоха здавалася більш стабільною. Доходи були низькими, але тоді всі спали просто неба.
— Але ж саме селяни найбільше постраждали...
— Китайці змиряються зі смертю. Це їхня риса, що інтригує жителів Заходу. І потім, не було інформації. Більшість жертв голоду жила в сільській місцевості, а землероби з різних сіл не спілкувалися між собою, газети нічого не писали. Ніхто не знав, скільки чоловік померло. За межами міст таке ж неуцтво існує і нині.
— Модернізуючись, Китай...
— Модернізації не буде, поки економічну реформу не супроводжуватиме реформа політичної системи.
— Але того дня, коли Китай почне модернізувати свою політичну систему, чи забудуть про Мао?
— Позбутися Мао неможливо. Його тінь у формі Комуністичної партії як і раніше накриває нас. У нашій системі тільки слово однієї людини може мати владу. Чому? Тому що Китай — селянська країна, а інтелігенція слухняна.
— Якраз ви — один з небагатьох, хто насмілюється критикувати Мао і режим. Вам не страшно?
— Аніскільки не боюсь і не турбуюсь. Вони не можуть мене арештувати.
— Чому?
— Мені незабаром 90 років. Зі мною робили всяке, от тільки не вбили. Сьогодні вони не стануть починати все заново.
— Ви як і раніше член Компартії?
— Звичайно. Я входив до її вищого керівництва.
— І вам ніколи не хотілося вийти з партії, яка змусила вас так страждати?
— Мені це вигідно. У мене непоганий будинок, особистий секретар, машина із шофером. Вийти з партії — справа нелегка. До того ж вона неминуче зміниться. Тому краще вже перебувати в ній.

Фредерік КОЛЕР,
Le Temps (Швейцарія)