«Надзвичайно складно заробити перший мільйон, інші приходять самі — як на тарілочці», — каже Леонід Черновецький, засновник і почесний президент концерну «Правекс». В інтерв’ю він погодився розповісти про те, як став мільйонером і чим це обернулося.
Багатим і заможним Леонід Черновецький, засновник і почесний президент концерну «Правекс», відчув себе ще 10 років тому. Щоправда, умови для цього були не зовсім вигідними: саме тривав конфлікт із Генпрокуратурою, а депутатським мандатом, що гарантує недоторканність, Л.Черновецький тоді ще не володів. «Плаваючи в басейні закордонного готелю, раптом зрозумів, що моя «вартість» становить кілька десятків мільйонів доларів. Раніше було якось не до цього — настільки закрутився. А тут порахував гроші, що лежали в різних місцях, і сказав дружині, що ми — багаті люди», — згадує він. Майже сорок років до цього Леонід Черновецький не відчував у собі якоїсь особливої підприємливості. З усієї його «добізнесової» біографії про доходи, не пов’язані із зарплатою юриста чи викладача, достеменно відомо лише те, що не гребував приватним візництвом, а перший автомобіль — блакитні «Жигулі» — йому подарував на весілля тесть.
З органів Л.Черновецький пішов на початку 80-х. Вступив до аспірантури і захистив дисертацію з криміналістики, після чого став викладати в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка. Через чотири роки його підвищили до заступника проректора з питань науки, на цій посаді він і пропрацював близько п’яти років.
На той час не займатися бізнесом було вже непробачно, тим більше юристу, знайомому з азами економіки, який захистив дисертацію на тему «Методика розслідування крадіжок, скоєних посадовими особами».
Історія першого мільйона
Мільйонери не люблять говорити про те, як заробили свій перший мільйон. Не до душі такі розмови й Леонідові Михайловичу. Він навіть уніс на парламентський розгляд законопроект «Про економічну амністію».
Проте в інтерв’ю все ж таки погодився розкрити таємницю первісного накопичення свого капіталу й при цьому пообіцяв бути дуже відвертим.
— Леоніде Михайловичу, що допомогло вам заробити перший мільйон — везіння, знання, схильність до авантюризму, підприємливість? Які знайомства і зв’язки допомогли?
— Тільки люди, які ніколи не зароблять не те що мільйонів, а й однієї копійки бізнесом, можуть припускати, що тут необхідне везіння. Я схильний вважати, що підприємливість повинна бути в крові. А вона, звичайно, від Бога — це сто відсотків.
Я можу «прочитати на чолі» в незнайомої людини, яке матеріальне становище вона зможе собі забезпечити. Тобто, нехай це пролунає дивно, але я глибоко переконаний у тому, що кожна людина в бізнесі коштує рівно стільки, скільки їй дано, і цю планку їй не перестрибнути. Але вона може бути дуже високою, обчислюватися мільйонами, мільярдами.
Знайомства та зв’язки я ніколи не використовував: у мене їх не було й немає. Я скоріше буду дружити, ніж просто підтримувати відносини заради вигоди.
— А коли й на чому саме ви його заробили?
— Свій перший мільйон я заробив десь у 1992 році. Спочатку бізнес ішов скрутно, оскільки я робив ставку на юридичне консультування, у якому на той час особливо ніхто не мав потреби. Наприкінці 1991 року юридична компанія почала працювати. Щоправда, гроші це були невеликі.
Потім був цілий ряд різних проектів: від торгівлі у валютних магазинах до організації аукціонів із продажу нерухомості й антикваріату. Хтось заробляв шалені гроші, скажімо, на постачанні нафти й інших мінералів, і я їм трохи заздрив, тому що сам гроші заробляв важкою працею. Але я йшов своїм шляхом. І до кінця 92-го мій капітал становив близько мільйона доларів.
Я часто жартую, що складно заробити тільки перший мільйон, наступні з’являються як на тарілочці. Заробити перші гроші було дійсно надзвичайно складно, але водночас і цікаво, оскільки це був справді важкий і творчий бізнес.
— Вважалося, що магазини «Правекс» свого часу були лише вершиною айсберга, а основний капітал ви заробили торгівлею зброєю і газом. Як було насправді?
— На цих магазинах я заробляв значні гроші — іноді по кілька десятків тисяч доларів за день. Але торгівлею зброєю, наркотиками, «живим товаром» не займався ніколи. В 1998-му, гадаю, СБУ (швидше за все, за наказом Кучми) повідомила по лінії Інтерполу про те, що я займаюся торгівлею наркотиками та зброєю, мабуть, щоб «убити» мій бізнес. Канал «1+1» дав мені можливість виступити в прямому ефірі (нині вони мене не показують), і я звернувся в суд із багатомільйонним позовом до тодішнього керівника СБУ. На цьому всі проблеми з Інтерполом закінчилися. Мені й тепер достеменно не відомо, звідки взялася ця інформація.
Дійсно, я першим почав постачати газ із Росії в Україну. Я не заробив на ньому значних коштів (може, один-два мільйони), але мав честь по-справжньому потоваришувати з тодішнім керівником «Газпрому» — Вяхіревим. Коли я з ним познайомився, газом в Україні ніхто не цікавився.
Вяхірев запропонував написати мені концепцію щодо поліпшення розрахунків з Україною, і на свій страх і ризик надав газу на кілька мільйонів доларів. Я відразу розрахувався (близько $10 млн). І тільки навчився заробляти в цій сфері, як до влади прийшов Лазаренко і привів за собою дві компанії: одну — Бакая, другу — дніпропетровську, під які дав урядові гарантії на $2 млрд. Усіх інших відшили.
Коли я приїхав до Вяхірева, він, мало не плачучи, показував мені гарантії, говорив про постанову Кабміну, відповідно до якої постачальниками газу можуть бути тільки ті компанії, котрі особисто визначає Прем’єр-міністр. Ось так було. Але, чесно кажучи, я не жалкую, що швидко розстався з газом і зайнявся банком.
— Чи можете ви оцінити нинішні статки своєї родини (враховуючи рухоме і нерухоме майно)? Якби складали список найбагатших людей України, на якому місці ви б могли перебувати?
— Мені складно оцінити свої статки. І поки в українському бізнесі не запрацюють відповідні механізми, оцінка його взагалі не видається можливою. Поки ж бізнес в Україні нічого не вартий, оскільки завжди знайдеться той, хто може його відняти (суди, уряд, КДБ, МВС...).
Винятково із самолюбства можу сказати, що в будь-якому разі ввійшов би в «Топ-100» найбагатших українців. А якщо говорити про тих, хто працює легально, то, думаю, моє місце було б у першій десятці такого рейтингу.
Найбагатшими в Україні завжди були міністри (принаймні так було) та інші важливі персони. Але вони, природно, ні в яких рейтингах не відображені. Сподіваюся, що за нової влади ми довідаємося багато цікавого про те, хто насправді є найбагатшим в Україні і як він заробив свої гроші.
Фінансові красені
Вибір банківської діяльності як ключовий напрям бізнесу, за словами пана Черновецького, не був випадковим, незважаючи на те, що наявність власного банку тоді вважалася ознакою гарного тону.
Нині епоха кишенькових фінустанов поступово іде в минуле. Їй на зміну приходить глобалізація — іноземні мережі дедалі пильніше придивляються до України та її банківської системи. «Правекс-Банк» входить до десятка найбільших вітчизняних банків і теоретично міг би знайти гідного покупця.
— Скажіть, на яких умовах ви погодилися б продати свій банк чи взяти в партнери стороннього інвестора?
— Я сам великий український інвестор, плачу великі податки і на даний момент інвестував у національну економіку через банк близько $300 млн.
— А яким вам видається недалеке майбутнє вітчизняного ринку банківських послуг? Чи опиниться він цілком під контролем іноземних системних банків?
— Не думаю, що з приходом іноземних банків щось кардинально зміниться. Адже їм доведеться працювати в тих же умовах, що й нам, тобто стикатися із законодавчими тонкощами, корупцією. Плюс іще складна слов’янська ментальность. Загалом, їм потрібно буде пройти шлях, на який нам знадобилося 15 років. Не думаю, що іноземцям удасться завоювати ринок.
— А де і як ви вчилися банківської справи? Як залучили своїх перших клієнтів?
— Кожна з банківських послуг — це окремий бізнес, який вимагає менеджера, бухгалтера, що знають баланс (я його дотепер так і не знаю). Я завжди вважав важливим управління. Саме цим, власне, й займаюся в банку.
— Які активи, крім банку, об’єднує концерн «Правекс»?
— Це кілька різних підприємств — від заводу гумових виробів до маленької електростанції. І багато ще всякого дріб’язку, який не робить погоди. Але я найбільше задіяний у фінансовому напрямі, який поєднує банк і страхову компанію.
— «Правекс-Банк» вважають дешевою школою банківського працівника: попрацювавши кілька років, багато хто переходить в інші фінкомпанії. Чи вважаєте ви достатньою лояльність співробітників до вашого бізнесу?
— Не чув про це. Ми збираємо хлопців-відмінників з усієї країни, і я дуже пишаюся, що вони для мене є й опонентами, й соратниками.
Ми швидко зростаємо, але я висуваю високі вимоги й до якості обслуговування, і до показників роботи менеджерів. 99% із тих, хто від нас іде, просто не витримують новацій. Не пригадую жодного випадку, щоб пішов хоча б один менеджер, у якому зацікавлена компанія. Ті, хто з нами залишається, — це справжні фінансові красені! У них велике майбутнє. Я в цьому житті багатьох зробив мільйонерами.
Узагалі мене мало цікавить лояльність рядових співробітників до мого бізнесу. По-перше, я нині мало ним займаюся, а особисто до мене не потрібно бути лояльним. Але ті люди, яких я виділяю, дуже перспективні менеджери, вони дійсно лояльні до мене, як і я до них.
— Що вам дало створення Київського Банківського Союзу (КБС) на противагу Українській асоціації банків (АУБ), яка існувала на той момент?
— Коли я зайнявся КБС, це була дуже слабенька організація, з якої пішли мало не всі банки, членських внесків майже не було. Тепер, думаю, я справився із завданням створення в Україні альтернативи АУБ, адже ми сильні й незалежні.
Фірмовий менеджмент
— Останнім часом дуже багато уваги приділяється особистості менеджера. Менеджерів порівнюють із полководцями, диригентами, футбольними тренерами. Яке порівняння ближче вам?
— Я порівняв би менеджера з полководцем. Так, мені здається, буде найточніше.
Я — прихильник централізованого стилю управління. Весь світовий бізнес керується з центру — й ідеологія, й інвестиційна стратегія формується там.
— Як у такому випадку не перетворити компанію на авторитарну державу (з диктатурою і культом особи), коли підлеглі просто бояться виявляти ініціативу?
— Візьміть Цивільний кодекс. Ознакою юридичної особи є єдиновладдя. Як тільки закінчується єдиновладдя, приходить кінець і компанії. Слабкий лідер здатний створити тільки слабку команду, а в сильній він стане руйнівною силою. Якщо хочеш «убити» компанію, постав біля її керма людину, не здатну вести за собою. З іншого боку, всім успішним компаніям притаманна колегіальність прийняття рішень і могутня ідеологія — те, заради чого вона створювалася.
— Команда сильного лідера — це не менш сильні особистості чи ті, хто підлаштовується під думку керівника і сприймає його переконання як особисті?
— Наявність у команді людей, які здатні з тобою сперечатися на найважливішій нараді й бути гідними опонентами, є дуже важливою для гармонічного розвитку будь-якого великого бізнесу. Покора, «так» і тільки «так» — це «похоронна музика» для бізнесу.
— У вас молоде оточення. З ким радитеся з глобальних питань? Хто здатен вас переконати і яким чином?
— Я намагаюся якнайбільше радитися. Радитися, радитися і радитися. І всіх менеджерів учу не приймати ніяких важливих рішень, не поцікавившись думкою сотень чи тисяч підлеглих. У цьому сила «Правексу».
— Чи є в бізнесі місце інтуїції?
— Бізнес-інтуїція — це добре, але не впевнений, що вона в мене добре розвинена, я ніколи про це не думав. А от інформованість — це набагато важливіше, вона породжує інтуїтивні рішення. А просто так інтуїції в бізнесі не буває, це може бути небезпечним. Це все одно, що чаклувати, розкладати якісь амулети й думати про те, розбагатієш ти чи ні. Точно не розбагатієш, а станеш банкрутом.
— Концерн «Правекс» — це сімейний бізнес? У чому, на ваш погляд, перевага сімейного бізнесу в Україні? Чи це специфіка початкового етапу накопичення капіталу?
— Концерн не є сімейним бізнесом. Сімейність — нормальне явище для маленьких компаній. А «Правекс» — великий бізнес. Родич засновника може очолити великий бізнес, якщо тільки він є кращим із кращих фахівців.
А тому що мої діти — дуже сильні менеджери і я можу на них покластися, вони можуть бути винятком. Але в будь-якому разі, щоб зберегти позиції, на головне місце повинна претендувати людина, більш сильна, ніж та, котра йде. Така логіка розвитку великих компаній.
— У вашому банку економічна, фінансова освіта для середньої ланки менеджменту не є обов’язковою. Як це пояснити?
— Для менеджера освіта не має значення. Мені вдалося відстояти цю точку зору навіть у Нацбанку. Головне, щоб він був ініціативним і чесним.
— Що робите з тими, хто намагається у вас украсти?
— Мільйони людей намагаються вкрасти в банків гроші. Це, звичайно, ненормально і пояснюється лише тим, що поки не працює бюро кредитних історій. У нас у банку робота над списком, у якому буде сотня тисяч неблагонадійних клієнтів, ось-ось завершиться, і ми видамо цю інформацію на ринок. Поки що ці люди не розуміють, що ризикують стати ізгоями. Саджати я ніколи нікого не намагався, тому що це робота правоохоронних органів, а не банку.
Закон винятків
— Які свої лобістські проекти вважаєте найбільш корисними для банківської системи в цілому?
— Я майже не просував у Верховній Раді банківські закони. Так, по дріб’язку... Але є закони, якими пишаюся. Наприклад, про ліквідацію інституту безакцептного списання, а також податкової застави (бандитської застави — інакше не назвеш).
— Чи вважаєте ви логічним, що більшість українських бізнесменів іде в політику? Чи це наша специфіка?
— Я вважаю, що бізнесменам у політиці нічого робити. А я, власне кажучи, дотепер не знаю, політик я чи бізнесмен. Тому для мене можна зробити виняток.
— Боротьба зі столичною владою — навіщо вам це? Готуєтеся до виборів мера Києва?
— Я ніколи не боровся зі столичною владою, я боровся зі свавіллям, яке вона улаштувала в Києві, особливо на його центральних вулицях. Посада мера Києва мене приваблює своїми політичними можливостями. Я міг би реалізувати безліч своїх гуманітарних проектів, які «гальмують» через київську владу, недобру й нелюдяну. Я щорічно витрачаю на благодійні цілі близько мільйона доларів.
— Ви християнин, але не є прихильником таких традиційних для України релігій, як православ’я чи католицизм. Чи не шкодить це вашому політичному і бізнес-іміджу?
— Багато політиків в Україні демонструють свою віру перед телекамерами — «заробляють очки» в очах електорату. Це не по-божому.
Я не релігійний. Але, досягши 54-літнього віку, прагну пізнати істину. Не більше того. Ніяких релігійних традицій, крім недільного відвідування церкви та щоденного читання Біблії, не дотримуюсь.
Я православний. Але відвідую протестантську церкву, мені подобаються їхні проповіді, тому що вони приземлені, у них мова йде про земні речі. В Америці вони об’єднують 96% пастви.
Від щастя до щастя
— Як змінюють людину великі гроші? Чи змінюються цінності, характер спілкування з оточенням і взагалі ставлення до людей?
— Великі гроші забирають багато часу: їх треба зберігати та збільшувати. Якщо людина слабка, може зазнатися. Крім того, гроші можуть обернутися всякими розчаруваннями і не дуже приємними історіями. Наприклад, ті, кого ти вважав своїми друзями, починають бачити в тобі мішок із грошима. Просто потрібно залишатися самим собою, незалежно від кількості зароблених грошей.
— Що б змінили у своїй біографії, якби могли?
— Нічого. Життя прожити — не поле перейти. Хоча я щасливий з того, що мені довелося пройти, але ще раз повертатися до цього не хочеться. Тим більше, попереду ще багато цікавого.
— Що вам приносить справжню радість, як часто відчуваєте себе щасливим?
— З роками щастя в тому вигляді, в якому воно було в дитинстві, приходить, звичайно, дедалі рідше. Я щасливий постійно і, швидше за все, йду життям від щастя до щастя. Дратує і нервує суєта, змушують сумувати зрадництво та ситуації, коли тебе використовують.
Розмову вели
Олена ШРАМКО,
Тетяна ПОЧЕПЦОВА,
«Діловий журнал»
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!