Может ли ВС давать толкование закона, напоминающее изменения к нему — решение ЕСПЧ

Появилось одно из самых интересных решений ЕСПЧ по поводу судебного активизма. К сожалению, суд признал нарушение §1 ст.6 конвенции. Впрочем, сформулированы важные подходы для определения оснований и границ судебного активизма.

На таке рішення Європейського суду з прав людини звернула увагу суддя ВС Олена Кібенко, інформує «Закон і Бізнес».

Вона навела окремі висновки, що зробив ЄСПЛ у рішенні від 6.02.2025 у справі «Ukrkava, TOV v. Ukraine» (технічний переклад):

«44. У зв'язку з цим Суд також повторює, що право на справедливий судовий розгляд має тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних держав. Так, одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, гарантує певну стабільність у правових ситуаціях і сприяє довірі суспільства до судів. З іншого боку, існування суперечливих судових рішень може створити стан правової невизначеності, що може знизити довіру громадськості до судової системи, тоді як така довіра, безумовно, є одним з найважливіших компонентів правової держави (див. рішення від 20.10.2011 у справі «Nejdet Şahin and Perihan Şahin v. Turkey», №13279/05, п.57, з подальшими посиланнями). Крім того, це суперечило б принципу правової визначеності, закріпленому в Конвенції, якби національні суди могли приймати рішення всупереч закону і таким чином непередбачувано тлумачити положення національного законодавства, ґрунтуючись на абстрактному твердженні поза будь-яким розумним суддівським розсудом (див., mutatis mutandis, рішення від 9.04.2013 у справах «Anđelković v. Serbia», №1401/08, п.27, та від 19.11.2020 «Pantalon v. Croatia», № 2953/14, п.52).

45. Однак вимоги правової визначеності та захисту законної довіри громадськості не надають набутого права на узгодженість судової практики. Розвиток судової практики сам по собі не суперечить належному відправленню правосуддя, оскільки нездатність підтримувати динамічний та еволюційний підхід може перешкоджати реформам або вдосконаленню (див. рішення у справі «Nejdet Şahin and Perihan Şahin v. Turkey» [ВП], згадане вище, п.58, з подальшими посиланнями).

47. Підприємство-заявник незадоволене тим, що Велика палата Верховного Суду пішла далі та надала нове тлумачення абз.1 ч.1 ст.88 закону «Про нотаріат» щодо різних строків для фізичних та юридичних осіб. ВП ВС вирішила, що строки повинні бути однаковими, хоча ст.88 була чіткою і недвозначною в цьому відношенні: якщо обидві сторони провадження були юридичними особами, строк становив один рік, тоді як у всіх інших випадках строк становив три роки.

Суд зазначає, що перший абзац ст.88 закону «Про нотаріат» не залишає місця для тлумачення тривалості строку, про який йдеться, з огляду на те, що і компанія-заявник, і банк були юридичними особами. Цей висновок був також підтверджений Конституційним Судом, який визнав абз.1 ч.1 ст.88 закону конституційним і таким, що не підлягає тлумаченню (див. п.17 вище). Крім того, сторони не стверджували, що до ухвалення рішення ВП ВС від 2.07.2019 (справа №916/3006/17) існували різні тлумачення цього положення. За цих обставин, з огляду на чіткий текст закону, оскаржувана зміна тлумачення більше нагадувала внесення змін до закону, ніж акт врегулювання розбіжностей у судовій практиці.

Уряд стверджував, що рішення у справі компанії-заявника мало корисний ефект у вигляді внесення змін до закону про нотаріат. Однак, беручи до уваги розподіл повноважень між парламентом і судовою владою та між різними судовими органами, встановлений українським законодавством, Суд не може підтримати ідею про те, що відмова вищого судового органу загальної юрисдикції України застосовувати закон, який КСУ визнав однозначним і таким, що не підлягає тлумаченню, була законним засобом спонукання законодавця внести до нього зміни.

48. Суд не може виключити, що навіть у ситуації усталеної судової практики з відповідного питання вищий національний суд може законно змінити тлумачення, якщо це виправдано важливими міркуваннями і якщо воно застосовується з належним урахуванням його впливу на раніше існуючі ситуації (див., mutatis mutandis, рішення від 26.01.2023 у справі «Valverde Digon v. Spain», №22386/19, п.53,). Суть мотивів, наведених ВП ВС, полягала у різниці між строками подання цивільних позовів за відповідним цивільним законодавством та строками нотаріального посвідчення за законом «Про нотаріат» і, виходячи з цього, у бажаності застосування єдиного підходу (див. п.12 вище). ВП ВС не згадала про жодні серйозні негативні наслідки, що матеріалізувалися — незважаючи на існування різних строків протягом більш ніж двох десятиліть — щоб виправдати таку радикальну зміну тлумачення, як оскаржувана. Дійсно, його позиція не була одностайною або переважною більшістю вчених-юристів (див. пп.11, 40 і 41 вище). Верховний Суд також не розглянув вплив свого нового тлумачення на вже існуючі ситуації і, отже, на правову визначеність».

Закон і Бізнес