Взыскание как вид санкции

Изъятие имущества не может происходить без доказательства виновных действий его собственника

На прошлой неделе Конституционный Суд начал рассмотрение дела об отдельных положениях закона «О санкциях», касающихся взыскания в доход государства активов лиц, не являющихся подсанкционными. Впрочем, не только у субъекта обращения, по которому открыто это дело, есть сомнения в конституционности этой нормы.

Опосередковане розпорядження

Практично від самого початку повномасштабних бойових дій на території України було впроваджено чимало юридичних новел, спрямованих на позбавлення чи суттєве обмеження прав усіх, хто, на думку уповноважених органів влади, має відношення до агресії рф проти України, тим чи іншим чином сприяє країні-агресору та її державним органам.

Одним з дуже цікавих, але, на жаль, як часто у нас буває, незбалансованим та неоднозначним є санкція передбачена, п.1¹ ч.1 ст.4 закону «Про санкції» — стягнення в дохід держави активів, що належать фізичній або юридичній особі, а також активів, щодо яких така особа може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними.

Прямим чи опосередкованим (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиненням дій, тотожних за змістом здійсненню права розпорядження активами, визнаються дії суб’єкта щодо активів, які формально не належать суб’єкту, але фактично ним контролюються.

Цією публікацією привертаємо увагу читачів до проблем застосування вказаної санкції не до відповідачів та підсанкційних осіб, а саме до стану справ навколо так званих третіх осіб, до яких не було застосовано санкції РНБО, але до яких застосовується наведена сумнозвісна правова конструкція — пряме чи опосередковане (через інших фізичних або юридичних осіб) вчинення дій, тотожних за змістом здійсненню права розпорядження активами.

Річ у тім, що зазвичай найбільша доля стягнень у дохід держави за рішеннями Вищого антикорупційного суду приходиться саме на цих третіх осіб, які, як правило, є громадянами України та жодного відношення до підсанкційних осіб не мають, а якщо і мають, то часто надають суду підтвердження щодо приналежності їм майна на праві власності з доказами його легального набуття.

Будь-які докази третіх осіб на користь законного набуття у власність майна та відсутності у відповідача контролю над цими активами фактично не здатні вплинути на кінцеве рішення ВАКС у цих справах.

Хоча цей інститут є тимчасовим (діє на період введення в Україні воєнного стану), але ж діє він майже три роки та невідомо, коли закінчиться.

У провадженні адвокатів АБ «Євгена Пеліхоса» перебуває значна кількість цих справ, у яких вони представляють суто інтереси третіх осіб — громадян України, Європейського Союзу або іноземних юридичних осіб, яких державні органи штучно намагаються пов’язати із підсанкційними особами.

Неможливість доведення істини до суддів ВАКС у цих справах змушує професійних юристів готуватись та звертатись до інших установ за захистом, зокрема і до міжнародних.

Конституційна скарга

На наше переконання, норма п.1¹ ч.1 ст.4 закону «Про санкції» не відповідає Конституції.

З огляду на це ще у 2023 році нашими адвокатами було підготовлено та подано до КСУ конституційну скаргу про визнання припису п.1¹ ч.1 ст.4 закону «Про санкції» від 14.08.2014 №1644-VII «щодо яких така особа може <…> опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними», таким, що не відповідає ч.2 ст.6, ч.1 ст.8, ч.2 ст.19, чч.1, 4 ст.41, ч.2 ст.63 та п.5 ч.2 ст.129 Конституції.

У стислому вигляді доводи конституційної скарги полягали у такому:

спірна норма не відповідає вимогам до чіткості та зрозумілості закону, оскільки не містить конкретних ознак опосередкованого (через інших фізичних або юридичних осіб) впливу;

спірна норма не відповідає вимозі пропорційності втручання у право власності, оскільки третю особу може бути позбавлено права власності за дії, вчинені іншими особами;

Верховна Рада при доповненні закону «Про санкції» спірною нормою діяла не у спосіб, передбачений законом (ст.4 ЦК), розширивши зміст цивілістичного поняття конфіскації майна без внесення змін до ЦК як до основного акта цивільного законодавства (за практикою КСУ, внесення змін до ЦК у разі зміни регулювання цивільних відносин є обов’язковим);

спірна норма передбачає настання наслідків, що за тяжкістю тотожні кримінальному покаранню. Однак у цій справі не висувається остаточне «обвинувачення» (суд може вважати, що майно перебуває під контролем підсанкційної особи з інших підстав, ніж ті, на які посилався позивач) та не діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» (натомість застосовується стандарт балансу ймовірностей).

Несподівано, колегія суддів КСУ відмовила у відкритті провадження за конституційною скаргою. Але рішення було ухвалено неодностайно, що зумовило передачу справи на розгляд сенату КСУ.

26.02.2024 ухвалою другого сенату КСУ було відмолено у відкритті конституційного провадження через нібито неприйнятність скарги, що по суті є універсальною підставою для відмови без пояснення конкретних причин.

Тобто, якщо на початку 2024 року знайшовся суддя КСУ, який вбачав підстави для відкриття конституційного провадження щодо п.1¹ ч.1 ст.4 закону «Про санкції», то наприкінці цього року ці ж судді нарешті побачили такі підстави та відкрили провадження (див. «ЗіБ» від 13.11.2024).

Звернення до ЄСПЛ

Розуміючи, що станом на сьогодні у національних судах практично неможливо поставити під сумнів інститут такого стягнення майна в дохід держави, а саме за умови наявності підозр про те, що майно особи тим чи іншим (зазвичай, уявним чи умовним) способом, на думку лише юристів Мін’юсту та суддів ВАКС, може бути передано чи повернуто підсанкційній особі, до Європейського суду з прав людини була направлена заява про порушення державою України приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Серед аргументів для ЄСПЛ ми зазначили, що при прийнятті остаточного рішення у справі третю особу по суті було визнано винною у вчиненні кримінального правопорушення на підставі діяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом.

У контексті таких справ необхідно зазвичай враховувати, що третя особа не є підсанкційною особою, мирно володіє своїм майном, не мала та не має жодного кримінального обвинувачення чи підозри з боку державних органів України.

Іншими словами, до особи фактично застосовується кримінальне покарання у вигляді конфіскації майна за відсутності закону, який би визначав інкриміновані їй дії як кримінально карані.

Разом з тим, поняття «обвинувачення» слід розглядати з точки зору конвенції. Суд враховує «матеріально-правову», а не «формальну» концепцію «обвинувачення», передбачену ст.6 (рішення у справі «Deweer v. Belgium», п.44).

Вихідну точку в установленні того, чи має застосовуватись кримінально-правовий аспект ст.6 конвенції, слід визначати за критеріями, перерахованими в рішенні у справі «Engel and Others v. the Netherlands», пп.82—83): внутрішньо-правова кваліфікація; характер правопорушення; суворість покарання, яке може бути застосоване до даної особи.

Достатньо, аби таке правопорушення за своїм характером вважалось «кримінальним» з точки зору Конвенції, або щоб це правопорушення спричинило для особи покарання, яке за своїм характером і за ступенем суворості належало, як правило, до «кримінальної» сфери («Lutz v. Germany», п.55; «Öztürk v. Germany», п.54).

Той факт, що правопорушення не карається позбавленням волі, сам по собі не є визначальним, оскільки відносна слабкість санкції не позбавляє правопорушення властивого йому кримінального характеру (там само, п.53; рішення у справі «Nicoleta Gheorghe v. Romania», п.26).

Відтак, застосування такого виду санкцій як «стягнення в дохід держави активів, що належать фізичній або юридичній особі, а також активів, щодо яких така особа може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними» за своїм матеріально-правовим характером є фактично застосуванням такої форми додаткового кримінального покарання, як конфіскація майна за вироком суду.

Так, до прикладу, наш клієнт вважає, що її було позбавлено права на ефективний засіб правового захисту з огляду на те, що, по-перше, процедура стягнення активів у дохід держави, яка була застосована, поміщена законодавцем до Кодексу адміністративного судочинства, а реалізація цього механізму доручена Вищому антикорупційному суду та його апеляційній палаті, спеціалізація яких полягає в розгляді справ, пов’язаних з корупцією: кримінальних та цивільних (визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Той факт, що цю справу було розглянуто суддями, юрисдикція яких поширюється в основному на кримінальні провадження, додатково свідчить про те, що за своїм характером справа належала до «кримінальної» сфери правовідносин. Проте у нашого клієнта були відсутні як відповідні права, так і гарантії, які надаються стороні під час розгляду справи в рамках кримінального судочинства.

По-друге, КАС (в редакції, що була чинною станом день на розгляду справи у ВАКС) передбачено строк тривалістю лише 2 дні для підготовки правової позиції відповідача або третьої особи щодо пред’явленого позову та збирання необхідних доказів (саме такий строк і було зазначено в ухвалі про відкриття провадження). Натомість державні органи, які організовують підготовку матеріалів та звернення до суду, жодним строком не обмежені.

Окрім цього, у підготовці позовної заяви бере участь велика кількість різних державних органів, таких як численні правоохоронні органи, державні реєстратори, Мін’юст та багато інших.

Таким чином, з огляду на очевидну нерівність сторін у таких провадженнях та недостатність часу для належної підготовки захисту запроваджений законодавцем порядок застосування конфіскації майна позбавляє особу ефективного засобу правового захисту.

По-третє, важливо, що в кримінальному процесі України для визнання особи винною у вчиненні кримінального правопорушення діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом», при чому тягар доказування покладено на державу.

Однак згідно з КАС у справах про застосування санкції у вигляді стягнення активів у дохід держави діє стандарт доказування «баланс ймовірностей» (ч.6 ст.283¹ кодексу), який вимагає від держави менше доказів у порівнянні зі стандартом «поза розумним сумнівом» та позбавляє особу, активи якої стягуються в дохід держави, ефективного засобу юридичного захисту.

Тобто до особи застосовують кримінальне за своєю суворістю покарання, але в рамках не кримінального провадження, а в порядку адміністративного судочинства, в якому діють м’якіші та менш сприятливі для особи стандарти доказування.

Таким чином, такі треті особи не мають ефективних засобів правового захисту проти вказаних порушень.

На даний час наша заява до ЄСПЛ визнана прийнятною та перебуває на розгляді суду.

Переконані, що ця справа має завершитись на користь нашого клієнта, адже ухвалені в Україні рішення у цій справі не відповідають приписам ні Конституції, ні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Утім, є шанс, що до таких саме висновків раніше дійде КСУ, чим, вочевидь, зменшить кількість звернень до Страсбургу із скаргами на нашу державу щодо незабезпечення права на справедливий суд та захист приватної власності. Адже очевидно, що навіть в умовах війни вилучення майна не може відбуватися без доведення винних дій його власника та ґрунтуватися виключно на припущеннях державних органів.

Закон і Бізнес