Левиафан для судебной системы

Periculum некорректного применения ВРП ч.2 ст.106 закона «О судоустройстве и статусе судей»

Привлечение судьи к дисциплинарной ответственности за одни только отмену или изменение его решений судами высших инстанций является или непониманием базовых условий функционирования суда или целенаправленными действиями по полной аннигиляции судебной независимости и (или) сворачивания судебной ветви власти вообще. К сожалению, именно в этом направлении движется дисциплинарная практика Высшей рады правосудия.

Постановка проблеми

Однією із базових ознак демократичного державно-правового режиму виступає реалізація принципу поділу влад як засади організації та функціонування інституцій держави, що отримує юридичне втілення у поділі повноважень між трьома гілками – органами законодавчої, виконавчої та судової влади, а також у функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між ними [1, с. 108, 131, 501].

Цей загальний принцип знаходить конкретизацію і розвиток на рівні засад діяльності кожної гілки влади, які, перебуваючи у телеологічному зв'язку між собою, у цілому забезпечують гармонію взаємодії усіх органів державного апарату у межах зазначеного вище механізму. У такий спосіб функціонування кожної гілки влади ґрунтується на характерних для неї принципах, які певною мірою «переплітаються» з принципами функціонування інших гілок влади, що і забезпечує баланс між елементами триєдиної конструкції державної влади.

Недотримання таких принципів або їх викривлене чи неповне розуміння у ході проектування нормативно-правових положень, призначених для регулювання суспільних відносин за участю інституцій законодавчої, виконавчої та (або) судової гілок влади, здатне внести дисбаланс у гармонічну систему і призвести до негативних явищ у тому числі у сфері забезпечення прав людини.

Одним із основних принципів функціонування судової системи і її перебування в гармонії з іншими гілками влади у межах механізму стримувань і противаг виступає принцип незалежності суду (судді). Це базова і найдавніша засада діяльності суду, яка сьогодні визначається, зокрема як свобода неупереджено вирішувати судові справи, керуючись внутрішнім переконанням, що ґрунтується на вимогах закону [2, с. 143].

Побудова системи правосуддя на зазначеному принципі ніколи не ставилась під сумнів, хоча слід визнати, що конкретний його зміст і прояви дещо вдосконалювались по ходу еволюції держави і її  апарату.

Правова система кожної держави є динамічним утворенням, що перебуває у перманентному розвитку. Кожен її компонент (інституційний, нормативний (регулятивний), ідеологічний, функціональний тощо) постійно еволюціонує у ході поступу правового життя — сукупності видів і форм діяльності та поведінки людей, їх колективів у сфері дії права [3, с. 5]. Формування суспільних запитів активний розвиток інформаційних технологій, самодіагностика і самовдосконалення державного апарату, імплементація високих стандартів прав людини і поступовий рух шляхом підвищення якості механізмів їх забезпечення безпосередньо детермінують зміни у правовій системі. Відповідні модифікації і оптимізації юридичних процесів і процедур, а також модернізації інституційної складової держави є природним явищем — невід'ємною складовою еволюції.

У зв'язку з цим сучасне реформування інституційної системи демократичних держав, якою є і Україна, по суті являє собою поглиблення демократичних змін шляхом впровадження нових державних органів та (або) більш «тонкого» і точного «налаштування» механізму здійснення державної влади у цілому посередництвом корегування міжінституційної взаємодії, ураховуючи принцип поділу влад. Саме тому кожна інституційна реформа, що пов'язується зі створенням нових державних органів або модифікацією, зокрема розширенням чи звуженням повноважень, існуючих інституцій в сучасних умовах представляє собою дуже кропітку роботу у ході якої повинні враховуватися базові принципи державного устрою характерні для відповідного державно-правового режиму. Помилка, яка може здатися несуттєвою при поверхневому погляді на неї, допущена на такому рівні налагодження, здатна «перекосити» баланс сил у системі стримувань і противаг, створити умови для ускладнення роботи і навіть блокування діяльності цілої гілки влади, позбавити її характеристик, що властиві їй у межах концепції поділу, і у такий спосіб знизити показник демократичності державно-правового режиму відповідної держави.

У зв'язку з цим вимоги до такої роботи чи не найбільш влучно характеризуються німецьким прислів’ям «Der Teufel steckt im Detail» («Диявол криється у деталях»).

Тонке, здавалося б, налаштування відповідного механізму також не завжди гарантує отримання кінцевого результату у тій формі, досягнення якої переслідувала корекція. Проблема полягає в природі правозастосування.

Незважаючи на те, що органи державної влади діють у межах спеціально-дозвільного правового режиму, який передбачає можливість вчинення ними лише тих актів поведінки, що передбачені законом (що у межах правопорядку України забезпечується положеннями частини другої статті 19 Конституції [4, ст. 19]), іноді залишається певний «люфт» у вигляді можливостей варіативної або ситуативної кваліфікації обставин правової реальності суб’єктами правозастосування.

Досить широкий зміст нормативного положення або його нечіткість, відсутність однозначних причинно-наслідкових зв’язків на рівні нормативно закріпленої моделі поведінки, невдалий вибір термінології при проектуванні нормативного положення та (або) недостатньо професійне володіння суб’єктом кваліфікації правилами її здійснення чи безпосередній намір такого суб'єкта зловжити відповідними неточностями можуть призвести до негативних проявів у сфері практичної діяльності і спричинити «збої» в дії механізму поділу влад або підточити реалізацію принципів функціонування конкретної гілки.

У світлі викладеного однією із важливих відносно нещодавно проведених реформ в Україні виступають зміни нормативно-правового регулювання діяльності колегіального, незалежного конституційного органу державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів [5, ст. 1] або інакше кажучи — інституційна реорганізація Вищої ради юстиції у Вищу раду правосуддя з модернізацією функціональних повноважень останньої.

Реформа назрівала відносно давно і на нормативно-правовому рівні була забезпечена законами «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 №1401-VIІІ [6], «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIІ [7] та «Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 №1798-VIІІ [5]. Водночас 12.01.2017 за рішенням Вищої ради юстиції № 11/0/15-17 було фактично розпочато процес реорганізації [8].

У пояснювальній записці до проекту закону «Про Вищу раду правосуддя», зареєстрованого у Верховній Раді 23.09.2016 за №5180, який у подальшому став законом № 1798-VIІІ, зокрема зазначалося: «Утворення Вищої ради правосуддя з наданими їй конституційними повноваженнями упорядкує систему органів правосуддя, усуне дублювання їх повноважень та створить ефективний прозорий механізм прийняття рішень, у тому числі щодо суддівської кар’єри.

Відтепер кожен буде впевнений, що усі кадрові та дисциплінарні питання суддівського корпусу вирішуються за зрозумілими прозорими правилами політично нейтральним і незалежним органом» [9].

Незважаючи на періодичні перебої у роботі нової інституції, пов’язані у тому числі зі специфікою функціонування механізмів кадрового забезпечення, за час своєї діяльності ВРП напрацювала певний досвід застосування положень розділу VI «Дисциплінарна відповідальність судді» закону «Про судоустрій і статус суддів», який дозволяє сьогодні стверджувати про формування органом державної влади певної методики кваліфікації обставин правової реальності в аспекті підстав для дисциплінарної відповідальності судді і у цілому про окреслення у такий спосіб юридичних формул застосування зазначених вище положень.

Окремі сторони такої практики викликають, м’яко кажучи, занепокоєння і створюють підґрунтя не просто для запитання чи справді нова інституція реально переслідує мету у формі «забезпечення незалежності судової влади», а навіть навпаки змушують замислитися чи не створюють окремі аспекти її діяльності небезпеку для функціонування системи правосуддя на засадах незалежності суду і суддів, і чи не несуть вони загрози для забезпечення права особи на справедливий суд, а також для виваженого і значною мірою делікатного механізму стримувань і противаг у межах загальної концепції поділу влад.

Йдеться про правильність розуміння ВРП змісту і застосування у своїй практиці вимог частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» згідно з якою «скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків» [7, ст. 106].

При поверхневому погляді на це положення може скластися враження, що у такий спосіб Закон захищає незалежність суду і суддів. І за його телеологічною спрямованістю це дійсно так. Проте насправді, як би це грубо не звучало, при неправильному застосуванні цей припис — «троянській кінь» для судової системи та її незалежності, безпосередні «ворота» для ВРП не просто для втручання у діяльність судової гілки влади, проте і для здійснення тиску на неї у ході недобросовісної або непрофесійної діяльності.

Піднята проблема стосується того, що саме виступає предметом аналізу ВРП у ході розгляду дисциплінарних справ, які саме обставини правової реальності і як саме повинні кваліфікуватися у ході такого розгляду з урахуванням обставин, окреслених у зазначеній частині статті закону «Про судоустрій і статус суддів», тобто в умовах скасування або зміни рішення суду судом вищої інстанції.

Очевидно, що суди не повинні перебувати поза наглядом суспільства та інших гілок влади і мати «імунітет» від юридичної відповідальності, оскільки такий стан речей не просто вкрай негативно відображатиметься на якості правосуддя і не вкладається у систему стримувань і противаг як важливого принципу функціонування сучасного апарату держави, проте здатен спричинити катастрофічно негативні наслідки для демократичних основ функціонування держави у цілому.

Характер здійснюваної судами діяльності у формі відправлення правосуддя вимагає наявності дієвих гарантій, які б забезпечили можливість суду незалежно, безсторонньо та неупереджено розглядати справи й ухвалювати законні й обґрунтовані рішення. У зв'язку з цим механізми функціонування інституту дисциплінарної відповідальності суддівського корпусу повинні ураховувати специфіку судової діяльності, а також узгоджуватися з її базовими принципами.

Нерозуміння делікатності усіх аспектів процесу здійснення правосуддя і детермінант, які взагалі визначають необхідність функціонування судової гілки влади, на рівні здавалося б «технічного» питання підстав дисциплінарної відповідальності, а також хибне розуміння самої суті дисциплінарного провадження контрольно-наглядовими органами на тлі існування нормативно-правових положень за прикладом того, що отримало закріплення у частині другій статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» здатне катастрофічно негативно вплинути на рівень захисту прав людини судом і поламати тонкий і точний механізм так виважено конструйований вітчизняним законодавцем з урахуванням найкращих світових практик та стандартів й детермінований прагненням імплементації європейських цінностей у сферу функціонування правосуддя й забезпечення права людини на справедливий суд.

«Судді над суддями»

Журналісти досить давно називають ВРП «суддями над суддями» [10; 11; 12], що чітко і лаконічно характеризує правовий статус цієї інституції. І з цим варто погодитися, проте лише певною мірою і лише із застереженням, що ВРП не являє собою суд у традиційному (класичному) розумінні і не є елементом триінстанційної конструкції системи правосуддя.

Ясність у це питання вносять положення чинного законодавства України, які при цьому досить однозначно і певною мірою радикально намагаються відмежувати судову гілку влади від законодавчої та виконавчої.

Такий «ревний» підхід є закономірним розвитком самої концепції поділу влад як основи демократичного державно-правового режиму у зв'язку з чим у ньому відображається сила наміру держави розбудовувати демократичні інституції. Хоча, як показала практика, в умовах активного розвитку суспільних відносин і юридичних механізмів стримувань і противаг майже неможливо провести настільки контрастне розмежування, яке б повністю диференціювало три види діяльності між собою й сконцентрувало їх у межах окремих чітких ієрархічних систем кожна з яких виконуватиме лише властиву їй функцію.

Частинами першою та дугою статті 124 Конституції, зокрема встановлюється, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються [4, ст. 124]. При цьому аналогічні положення містяться у частина першій та другій статті 5 закону «Про судоустрій і статус суддів», який, крім того, частиною третьою статті 17 визначає таку систему судоустрою: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд [7, ст.ст. 5, 17].

Таким чином в якості судів у традиційному розумінні на рівні Конституції України і наведеного Закону виступають суди триінстанційної структури, що утворюють інституційний зміст судової системи України.

Поряд із цим юриспруденції відоме і широке розуміння поняття «суд» яке охоплює інституції, що не входять в окреслену вище систему, а тому вважаються судами лише ситуативно.

Зокрема, у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), Європейський суд з прав людини, оперуючи відповідною юридичною концепцією, зокрема визнав, що Вища рада юстиції, комітет Верховної Ради України з питань правосуддя та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду при розгляді питання щодо звільнення заявника з посади судді Верховного Суду України (п. 90) [13, п. 90].

З цього слідує, що розгляд Вищою радою юстиції (яка є правопопередником ВРП) дисциплінарної справи, а також надання у цьому ключі оцінки діяльності судді, має ознаки здійснення правосуддя на рівні конкретної ситуації і при цьому поза межами «класичного», як зазначає ЄСПЛ, розуміння суду (п. 90 рішення ЄСРЛ у справі «Олександр Волков проти України») [13, п. 90].

Це визначає і окремі базові відмінності між ВРП та судами судової системи, юрисдикція якої, згідно з частиною третьою статті 124 Конституції поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення [4, ст. 124].

В якості ще однієї принципової відмінності виступає така ознака традиційної судової системи як остаточний характер її рішень, що означає у тому числі їх неможливість бути зміненими несудовим органом (див. п. 45 рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Van de Hurk v. the Netherlands» (заява № 16034/90) [14, п. 45]).

Таким чином, в окремих випадках, зокрема під час розгляду дисциплінарних справ, ВРП може вважатися судом у зв'язку з виконанням специфічних функцій, які мають ознаки здійснення правосуддя відносно суддів, проте не є судом за своєю природою у традиційному («класичному») розумінні суду, що має принципове значення у контексті визначення правового статусу, у тому числі повноважень, відповідного суб'єкта.

Втручання ВРП у діяльність судової гілки влади і порушення принципу незалежності суду

Для того, щоб у всій глибині зрозуміти небезпеку проблеми, детерміновану можливим неправильним застосуванням ВРП положення частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» або ж взагалі проблеми розгляду скасування чи зміни рішення суду судом вищої інстанції в якості пререквізиту дисциплінарної відповідальності судді, необхідно більш глибокого поглянути на питання забезпечення принципу незалежності суду (судді) у контексті функціонування судової гілки влади і оцінки діяльності суддів суб’єктами, які не є судом у традиційному розумінні, у першу чергу ВРП.

Розглядаючи повноваження ВРП, слід звернути увагу на те, що, як показав світовий досвід регулювання відповідних відносин, професійна поведінка судді, включаючи ту, стосовно відповідності стандартам якої висуваються сумніви, може бути предметом оцінювання (аналізу) у п’яти основних ракурсах, посередництвом яких формується більш деталізоване уявлення про сфери та форми забезпечення незалежності суду (судді). До них відносяться: 1) звичайна (нормальна, природна) судова практика, здійснювана у межах, визначених законом; 2) адміністративні питання; 3) кваліфікаційні питання; 4) дисциплінарні питання; 5) кримінально-правові обвинувачення.

Основним базовим видом професійної діяльності суду виступає власне судова практика, тобто здійснення правосуддя шляхом розгляду справ і ухвалення обов’язкових до виконання рішень. Це стрижневий елемент системи правосуддя, її серцевина.

Адміністрування судової діяльності, включаючи переведення суддів (що є найбільш делікатним питанням у контексті забезпечення незалежності суду) не передбачає безпосереднє втручання у процес здійснення правосуддя, хоча визначає локацію його здійснення, що також може розглядатися в якості форми впливу на суддю, якщо таке переведення здійснюється без його згоди (див. пункти 80–82 травневої доповіді Федерального суду Швейцарії за 2023 рік «Нагляд Федерального суду над федеральними судами першої інстанції — необхідність вчинення законодавчих заходів» [15]).

Своєю чергою кваліфікаційна оцінка суддів, розгляд стосовно них дисциплінарних справ, а також кримінальне переслідування суддів здійснюється третіми особами (несудовими інституціями) і також не передбачає безпосереднє втручання у процес здійснення правосуддя, тобто ухвалення суддею рішення за внутрішнім переконанням. 

Таким чином, у результаті еволюції демократичних інституцій у світі сформувалася триінстанційна (рідше дво- чи чотириінстанційна) ієрархічна системи судоустрою, яка у цілому на засадах самоорганізації спрямовує свою діяльність на забезпечення захисту прав людини, зокрема шляхом застосування положень законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, дотримання високих стандартів правосуддя і формування єдиної судової практики розгляду справ у межах судової юрисдикції.

Збалансованість судової гілки влади із законодавчою і виконавчою при цьому знаходить прояв у тому, що суд є суб’єктом правозастосування у зв'язку з чим він лише застосовує нормативно-правові положення, сформовані законодавчою та виконавчою гілками влади.

Фундаментальні основи незалежності суду (судді) у загальному розумінні останнього, що виступають «золотим стандартом» відповідного принципу, відображаються у двох максимах:

1) виключна всеохоплююча юрисдикція суду, що визначає його можливість розглядати будь-який спір на території відповідної держави;

2) незаміщуваність суду, що означає неможливість існування паралельної судової ієрархії поряд із загальною триінстанційною структурою системи правосуддя з тією ж юрисдикцією, що й остання або, інакше кажучи, існування паралельної судової системи з тими ж повноваженнями, включаючи право прийняття остаточного рішення з конкретних справ.

Може скластися враження, що це вкрай загальні і концептуальні положення, які можуть отримати зовсім інше втілення у практиці, у тому числі у контексті побудови державного апарату, особливо зважаючи на те, що в окремих випадках закон наділяє повноваженнями зі здійснення правосуддя інші органи державної влади, які не є компонентами судової системи. Проте насправді це не так.

Ці положення є дуже чіткими і кожне з них окремо, а також їх поєднання у цілому повністю розкривають базові і непорушні основи системи правосуддя й окреслюють чіткі межі можливого втручання у функціонування інстанційної судової конструкції.

Перший принцип отримав закріплення, як ми зазначали, у частині третій статті 124 Конституції згідно з якою юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи [4, ст. 124].

У цьому положенні поняття «суд» необхідно розуміти як єдине триінстанційне утворення, умовно диференційоване на окремі «структури» за критерієм предмету розгляду – загальні, господарські, адміністративні та інші (Вищий антикорупційний суд, Вищий суд з питань інтелектуальної власності тощо) суди тобто як суди, визначені  Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Саме ці суди мають виключну всеохоплюючу юрисдикцію на території України.

Відповідне положення отримує більш детальне розкриття на рівні процесуальних кодексів. Частиною першою статті 20 Господарського процесуального кодексу, зокрема встановлюється, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках [16, ст. 20]. Відповідно до абзацу першого частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства [17, ст. 19]. Положення частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України встановлюють, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах і містять перелік відповідних категорій справ [18, ст. 19]. Водночас згідно з частиною першою статті 30 Кримінального процесуального кодексу України у кримінальному провадженні правосуддя здійснюється лише судом згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом [19, ст. 30].

У такий спосіб законом забезпечено охоплення юрисдикцією системи правосуддя юридичних спорів з практично усіх аспектів можливих видів суспільних відносин.

Аналізований принцип означає неможливість створення в Україні інших інституцій, повноваження яких також визначалися би виключною всеохоплюючою юрисдикцією. Це також знаходить висвітлення у частині другій статті 3 закону «Про судоустрій і статус суддів» згідно з якою «створення надзвичайних та особливих судів не допускається» [7, ст. 3]. Тобто не допускається навіть ad hoc створення паралельної судової системи з тими самими повноваженнями, що і у традиційного суду, тобто з виключною всеохоплюючою юрисдикцією.

За цією ознакою усі інституції, які наділяються окремими судовими функціями, зокрема різного роду арбітражі, палати і навіть парламент і ВРП не є судом у такому розумінні. Вони можуть вважатися судом у розширеному і водночас вузькому аспектах, тобто у розумінні суду поза загальною системою правосуддя (широкий аспект) і водночас лише щодо певного питання (кола питань), а не щодо усіх можливих спорів (звужуючий аспект).

Саме тому ВРП, навіть будучи наділеною окремими судовими функціями відносно суддів судової системи, тобто судів у традиційному і фундаментальному розумінні, водночас не є судом у розумінні статті 124 Конституції. Її юрисдикція обмежується частиною третьою цієї статті і не може бути тотожною юрисдикції загальних судів.

Саме тому рішення ВРП може бути оскаржене до суду на підставі частини другої статті 124 Конституції у той час як рішення суду не може бути оскаржено до ВРП і ставати предметом її розгляду. У протилежному випадку це означало би, що ВРП у такому разі діє як суд вищої інстанції відносно суду, чиє рішення воно аналізує. І це принципово важливе положення, оскільки, якщо виходити з того, що ВРП може аналізувати рішення судів, визначених частиною третьою статті 17 закону «Про судоустрій і статус суддів» по суті, тобто судів у розумінні статті 124 Конституції України, і давати оцінку характеру здійснення відповідними суддями правосуддя (в частині суті розгляду справи), це неодмінно означатиме, що ВРП у такому разі діє як «паралельний» суд або суд апеляційної, касаційної, «міжінстнаційної» чи «контрольної» інстанції і здійснює судочинство, тобто перебирає на себе функції судів у розумінні статті 124 Конституції, що прямо забороняється частиною другою цієї ж статті Основного Закону: «Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються» [4, ст. 124].

Інакше кажучи, частина третя статті 124 Конституції, конкретизована на рівні положень процесуальних кодексів, встановлює виключну всеохоплюючу юрисдикцію судів загальної судової системи щодо вирішення усіх справ на території України. У зв'язку з цим, якщо слідувати припущенню, що ВРП може аналізувати по суті і надавати юридичну оцінку рішенням суду системи загальних судів, що наділені виключною всеохоплюючою юрисдикцією, це означатиме, що вона також наділена виключною всеохоплюючою юрисдикцією розгляду будь-якого спору, що виникає на території України, адже у такому разі предмети аналізу судів і ВРП повністю співпадатимуть. Адже ВРП «паралельно» із судами судової системи досліджуватиме обставини справи.

Це своєю чергою означатиме або привласнення ВРП функцій традиційних судів або належність ВРП до системи таких судів. При цьому останнє виключається тим, що ВРП не визнана в якості частини системи таких судів на рівні положень закону «Про судоустрій і статус суддів», а також процесуальних кодексів.

При цьому навіть якщо стверджувати, що у такому разі ВРП не скасовуватиме рішення відповідного суду за результатами його аналізу, сам факт дослідження відповідних обставин, надання їм юридичної оцінки і вирішення в залежності від цього питання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, виходячи з характеру здійснення ним правосуддя, означатиме здійснення ВРП відносно такого суду процесуального суддівського контролю, яким наділені лише суди вищих відносно відповідного суду інстанцій, а тому безпосереднє втручання у діяльність судової гілки влади.

Таким чином, покладання ВРП в основу своїх висновків стосовно притягнення судді до дисциплінарної відповідальності аналізу рішення і обставин справи у цілому по суті підтверджуватиме de facto привласнення ВРП функцій судів. Адже у такому разі ВРП аналізує обставини правої реальності як суд і паралельно із судом. А відповідними повноваженням у межах правової системи наділений лише суд.

Слід наголосити на тому, що у частині другій статті 124 Конституції йдеться саме про «привласнення функцій судів» [4, ст. 124], а не про здійснення правосуддя у цілому. При цьому в якості завдання суду виступає, у тому числі розгляд справи, тобто здійснення аналізу фактів і проведення кваліфікації обставин правової реальності.

Відповідні положення також закріплені в статті 5 закону «Про судоустрій і статус суддів» [7, ст. 5].

Особливо парадоксально виглядатиме ситуація, коли суддя притягатиметься ВРП до дисциплінарної відповідальності за рішення, яке не було скасовано судом апеляційної та (або) касаційної інстанції чи за справами які перебувають у судді в провадженні і розгляд яких не завершений прийняттям остаточного процесуального рішення, що яскраво підкреслюватиме перебирання нею на себе судових функцій.

Своєю чергою «незаміщуваність» суду означає неможливість підміни інституцій судової системи іншими суб’єктами для прийняття рішень по справі або, якщо бути більш точним – неможливість прийняття іншими суб’єктами остаточних рішень у відповідних справах. Це положення, як ми зазначали, отримало відображення, зокрема у рішенні ЄСПЛ у справі «Van de Hurk v. the Netherlands» (заява № 16034/90) [14, п.45].

Такий підхід є одним з базових елементів принципу поділу влад за якого саме суд ставить остаточну крапку у питанні правомірності (законності) чи протиправності (незаконності) певного акту поведінки учасників суспільних відносин. Таке рішення є остаточним і ніхто не може його скасувати. У цьому і полягає сутність діяльності судової системи.

У контексті інстанційної будови це означає, що увесь ієрархічний конструкт судової системи виступає в якості суду. Зокрема, положення чинного законодавства можуть передбачати, що в окремих кейсах судом першої інстанції виступатиме апеляційний суд або навіть касаційний суд або навіть певний вищий спеціалізований суд, а також те, що рішення судів нижчестоящих інстанцій можуть бути скасовані судами вищих інстанцій. Проте у будь-якому разі саме рішення судової системи стосовно відповідного кейсу вважатиметься остаточним. Навіть якщо закон передбачає підстави подальшого перегляду і скасування відповідного рішення, як правило, такий перегляд здійснюється відповідною інституційною системою правосуддя.

З цього слідує, що скасувати рішення суду може лише суд вищої інстанції. Своєю чергою «позаінституційний» суб'єкт, який офіційно юридично оцінює відповідне рішення суду і забезпечує настання певних наслідків в результаті такої оцінки, перебирає на себе функції суду, зокрема суду вищої інстанції відносно суду, чиє рішення становить предмет аналізу.

З огляду на викладене, а також ураховуючи зміст частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» постає закономірне запитання: «чи повинно це означати, що тепер ніхто не може аналізувати обставини судової справи і ухвалене по ній рішення суду?».

Відповіддю на це питання повинно бути «ні».

Обставини справи, а також судове рішення по справі, включаючи оцінку судом таких обставин можуть бути предметом аналізу. Питання полягає лише у формі такого аналізу і його можливому впливі на здійснення правосуддя судом, тобто дотримання принципу незалежності суду. Як ми зазначали раніше, Der Teufel steckt im Detail.

Тому прояв проаналізованих принципів найбільше проявляється у «точках дотику» діяльності зі здійснення правосуддя, а також діяльності у ході якої здійснюється аналіз поведінки судді.

У цьому сенсі можна розмежувати дві форми аналізу та оцінки в залежності від правового статусу суб'єкта його здійснення відносного судового процесу — внутрішній та зовнішній.

Внутрішній аналіз і оцінку здійснюють безпосередньо сторони спору, а також суд вищої інстанції. Сторони доводять вірність власної кваліфікації обставин правової реальності перед судом, що може вплинути на формування у суду відповідного переконання. Проте, це не впливає на незалежність суду, оскільки для судді не настає негативних наслідків у випадку, коли його бачення кваліфікації співпадає з баченням одного з учасників спору і не співпадає з баченням іншого, тобто у межах процесу суддя не зазнає зі сторони відповідних учасників безпосереднього впливу в залежності від свого бачення. В якості негативного наслідку може виступати скасування чи зміна його рішення судом вищої інстанції, що іноземні юристи, власне, і розглядають в якості форми відповідальності судді, тобто «відповідальності посередництвом рішень» [20]. Більше того, вже саме рішення суду стає предметом критики відповідної сторони або обох сторін спору перед судами вищих судових інстанцій. Останні ж, аналізують вже готове судове рішення, не втручаються у процес його ухвалення.

У такий спосіб забезпечується незалежність суду на рівні судового процесу.

Своєю чергою в якості форми зовнішнього аналізу може виступати наукове дослідження судової практики або конкретного кейсу. Представники академічної спільноти можуть досліджувати у тому числі конкретні кейси, що розглядалися судами у складі конкретних суддів і навіть критикувати їх, адже у такий спосіб також не здійснюється безпосередній впливу на суддю. Результати аналізу не призводять до негативних наслідків для нього.

Важливо продемонструвати як це реалізується у контексті співвідношення діяльності зі здійснення правосуддя з аналізом такої діяльності у межах окреслених нами раніше аспектів оцінки поведінки судді.

Зокрема, адміністрування судів не передбачає здійснення аналізу конкретних кейсів. Заробітна плата суддів, матеріально-технічне забезпечення судів і навіть переведення суддів, обумовлене адмініструванням, зокрема комплектуванням судів, не пов'язується з аналізом конкретних кейсів та історії скасувань чи змін судових рішень. Це обумовлюється об’єктивними потребами, а не суб’єктивними характеристиками судді.

Наявність значного обсягу скасувань чи змін судових рішень, за загальним правилом, також не є показником низького рівня кваліфікації судді або його невідповідності кваліфікаційним вимогам, що висуваються до особи, яка займає посаду судді або є кандидатом на зайняття такої посади. Цей показник може бути лише «сигналом» для суб'єкта кваліфікаційного оцінювання проведенні для проведення останнього, проте власне здійснення кваліфікаційного оцінювання за цим фактором можливе лише, якщо це прямо передбачено законом.

Проте у будь-якому разі суб'єкт оцінювання не наділений повноваженнями з оцінки конкретних кейсів у спосіб, як це здійснюють суди вищих судових інстанцій.

Найбільш демонстративним у плані піднятої проблеми є порядок кримінального переслідування судді.

Проблемою застосування статті 375 Кримінального кодексу «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» [21, ст. 375] протягом часу її чинності виступали критерії кваліфікації судового рішення як «завідомо неправосудного». Адже такий підхід передбачав необхідність встановлення такої форми вини судді, що охоплював завідомий намір, тобто прямий умисел [22, с. 462]. У зв’язку з цим застосувати один лише формальний критерій у такому разі було неможливо, необхідно було встановлювати також і відповідну форму вини.

Проте, вважаємо, що і застосування формального критерію у таких ситуаціях також є проблемним.

Дійсно, скасування чи зміна судового рішення судом вищої інстанції формально є свідченням того, що скасоване рішення не відповідало вимогам закону. Проте завжди зберігалася ймовірність зміни судової практики при розгляді відповідних справ. У результаті цього складалася відносно парадоксальна ситуація. Притягнення судді до відповідальності за зазначеною статтею КК за умови, що рішення набрало законної сили (не було предметом оскарження або залишено у силі судом вищої судової інстанції) означало би, що правоохоронні органи кваліфікували поведінку судді як протиправну, не будучи при цьому наділені повноваженнями давати правову оцінку такому рішенню настілки глибоко, як це може зробити суд вищої інстанції, принаймні, у зв'язку з відсутністю належним чином підтвердженої відповідності кваліфікаційним вимогам судді для здійснення такої оцінки. За таких умов складалася б парадоксальна ситуація, коли рішення суду є законним з точки зору процесуального права, проте незаконними з токи зору кримінального.

З іншого боку, застосування формального критерію у поєднанні з прямим умислом завжди супроводжувалося ризиком зміни судової практики у результаті чого формальний критерій міг «розвалитися».

Варто згадати про те, як, визнаючи неконституційною статтю 375 КК «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови», Конституційний Суд, зокрема зазначав, що «формулювання диспозиції статті 375 КК допускає можливість зловживання нею при вчиненні органами досудового розслідування дій, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення, яке, за суб'єктивним розумінням слідчого, прокурора або будь-якої іншої особи, є «неправосудним» (зокрема, у разі незгоди з цим рішенням» (абзац сьомий пункту 2.3 рішення КС від 11.06.2020 №7-р/2020) [23, п. 2.3].

Тому у результаті розгляду відповідної справи КС було сформовано, зокрема такі висновки: «Отже, суддю може бути притягнуто до кримінальної відповідальності лише у випадку, коли правопорушення вчинено умисно, має місце свавільне зловживання повноваженнями судді, що перешкоджає здійсненню правосуддя чи переслідує нелегітимні цілі (заподіяння шкоди іншим особам або суспільним інтересам тощо), прикриваючись виконанням вимог закону.

Таким чином, КС вважає, що будь-яке кримінальне обвинувачення щодо судді має ґрунтуватися на приписах кримінального закону, що є достатньо чіткими, зрозумілими, однозначними та передбачними, за умови встановлення гарантій, які забезпечують незалежність судді при здійсненні правосуддя» (абзаци третій та четвертий пункту 2.4 рішення КС №7-р/2020) [23, п. 2.4].

Тим не менше, логічна зв’язка «формальний критерій» плюс «прямий умисел» хоча і була недосконалою, проте ґрунтувалася на певній раціональності, адже форма вини у цілому надавала певне «забарвлення» формальному критерію або, можна сказати, посилювала його.

На цьому тлі право ВРП аналізувати зміст судових рішень, визначене частиною другою статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів», і використовувати результати такого аналізу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності виглядає майже як «безмежне повноваження», особливо при недобросовісному або непрофесійному використанні цієї норми.

Важливим є те, що на відміну від описаних вище процесуальних та позапроцесуальних форм оцінювання обставин справи і власне судового рішення, результати їх аналізу ВРП спричиняють принципово інші наслідки. Адже, якщо оцінка учасників спору та академічної спільноти не спричиняє безпосереднього впливу на суддю, а характеристика вищими судовими інстанціями може призвести до скасування або зміни судового рішення, що «екологічно» підкорегує подальшу судову практику відповідного суду і при цьому не позбавить суддів розсуду при розгляді схожих справ, проте які мають певні особливості, то оцінка, здійснена ВРП, наслідком якої при цьому буде застосування дисциплінарного стягнення, вселятиме у суддів страх. Це означатиме, що відтоді судді будуть перейматися не стільки питаннями пошуку правильного алгоритму застосування норми права і захисту прав людини, скільки тим, як би догодити ВРП і не бути звільненими, яка у такий спосіб отримає безпосередній важіль для спрямування судової практики у бажаному напрямку, не будучи елементом триінстанційної системи правосуддя.

Детермінанти проблеми та її безпрецедентна небезпека

У світлі викладеного, сьогоденні спроби ВРП використовувати формальний критерій, яким виступає скасування або зміна судового рішення судом вищої інстанції, в якості підстави для притягнення судді, який приймав участь в ухваленні скасованого у подальшому рішення, до дисциплінарної відповідальності має усі ознаки невірного розуміння змісту частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів», що втілюється у некоректному автономному її тлумаченні з метою здійснення тиску на судову систему, і що несе безпосередню загрозу незалежності останньої як базового принципу її ефективного функціонування та забезпечення балансу у межах механізму стримувань і противаг.

Сам факт того, що ВРП у конкретних дисциплінарних провадженнях аналізує обставини справи, що ставали предметом розгляду суду, а також дає оцінку змісту судового рішення паралельно із судами вищих судових інстанцій вже свідчить про її de facto самоінтеграцію у систему правосуддя, що саме по собі є недопустимим у контексті вимог статті 124 Конституції України.

При цьому ця тенденція дає привід припускати, що усі можливості розширювального тлумачення частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» у найближчому майбутньому можуть бути максимально використані у всьому діапазоні для здійснення тиску на судову систему, окремі її елементи або конкретних суддів.

Для чіткого тезового окреслення детермінант правозастосовної проблеми і всієї небезпеки спричинюваних нею наслідків, необхідно ще раз навести аналізоване положення закону «Про судоустрій і статус суддів»: «Скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків» [7, ст. 106].

З цього, при невірному автономному розкритті змісту цього положення, вбачається, що в якості підстави дисциплінарної відповідальності судді може виступати у тому числі юридичний склад у формі двох елементів:

1) скасування або зміна рішення суду судом вищої інстанції (об’єктивний елемент);

2) ухвалення скасованого або зміненого рішення внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків (суб’єктивний елемент).

Водночас лише викривлений погляд на аналізоване положення може призвести до висновку, що декілька скасувань або змін судових рішень з урахуванням кваліфікації ВРП поведінки судді, який брав участь в їх ухваленні, як умисної або такої, що втілює неналежне ставлення судді до службових обов’язків, виступає підставою для застосування до нього дисциплінарного стягнення аж до звільнення.

Насправді такий «логічний» ланцюг може бути лише результатом невірного застосування методів і прийомів тлумачення нормативних положень, яким у даному випадку є автономне тлумачення, тобто з'ясування змісту припису нормативно-правового акту у відриві від інших елементів [24, с. 26–27], зокрема інших положень цього ж нормативно-правового акту.

При цьому навіть застосування цього методу для з'ясування змісту частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» демонструє абсурдні і певною мірою парадоксальні ситуації, які змушують замислитися над вірністю обрання методологічної основи і методики тлумачення.

Як відрізнити скасування чи зміну судового рішення, що є результатом «порушення норм права» від звичайної судової практики?

На висвітленні природних умов і меж діяльності суду [25], а також причин виникнення юридичних спорів у цілому та неоднакової кваліфікації судами обставин правової реальності [26] ми досить ретельно зупинялися раніше з наведенням конкретної судової практики у низці питань господарської та цивільної юрисдикцій у зв'язку з чим не вбачаємо за необхідне перевантажувати читача відповідною проблемою тут. Матеріали перебувають у відкритому доступі у зв'язку з чим кожен може ознайомитися з їх вмістом.

Варто лише констатувати, що в основі юридичного конфлікту дуже часто лежить не стільки соціальний конфлікт, зумовлений особистими якостями його учасників, скільки юридичний закон, положення якого неоднаково сприймаються відповідними особами. При цьому якість закону значною мірою детермінує якість правосуддя, адже чим точнішими і гармонійними є законодавчі положення, тим більшою є ймовірність їх однакового розуміння суб’єктами правозастосування і точнішою кваліфікація обставин правової реальності судом. Водночас неточність правового регулювання суспільних відносин або ж існування колізій навпаки вносять елемент правової невизначеності у діяльність суб'єктів правозастосування, що підвищує ймовірність неоднакового тлумачення змісту відповідних нормативних приписів судами.

Більше того, очевидно, що скасування або зміна будь-якого судового рішення пов'язується з тим, що суд вищої судової інстанції вбачає порушення судом, чиє рішення є предметом аналізу, норм процесуального права або неправильне застосуванням ним норм матеріального права (пункт 4 частини першої статті 277 ГПК) [16, ст. 277].

У світлі окресленого не можна не поставити декілька, ймовірно, риторичних питань: чи можна вважати вчиненням суддею дисциплінарного проступку, якщо рішення суду, в ухваленні якого він приймав участь, було скасоване чи змінене судом апеляційної інстанції, проте сторони не подавали касаційну скаргу? Що робити, якщо рішення суду «змінюється» за нововиявленими обставинами? Як здійснювати кваліфікацію, якщо Верховний Суд відступає від раніше сформованого висновку у певній справі, що ставить під сумнів характер рішення суду першої та (або) апеляційної інстанції у вже ухвалених схожих справах? Чи треба у таких випадках виправляти наслідки у формі притягнення судді до дисциплінарної відповідальності і водночас розглядати питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів, які ухвалювали рішення правильність яких у зв'язку зі зміною судової практики Верховного Суду поставлена під питання? Чи стосуються відповідні правила лише остаточних рішень або ж повинні також застосовуватися до проміжних процесуальних рішень, тобто ухвал? Чи має значення характер змін судового рішення, тобто ступніть зміни, або ж достатньо самого лише факту зміни?

При буквальному автономному тлумаченні частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» звичайна практика інстанційного судового процесуального контролю в умовах існування недосконалості закону, а також виключних правових проблем, яку не можна подолати, починає виступати обставиною, яка ставиться суду за провину, при тому, що суд не здатен вплинути на причини цієї проблеми. У своїй основі це тотожно тому, як в якості підстави притягнення фізичної особи до відповідальності розглядати той факт, що вона дихає.

Але ця проблема ще більше актуалізується суб’єктивним елементом.

Як ВРП встановити умисне порушення норм права чи неналежне ставлення до службових обов’язків?

При встановленні суб'єктивного елемента окресленого вище складу підстави дисциплінарної відповідальності судді, визначеного посередництвом автономного тлумачення частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів», ВРП потраплятиме у ту ж саму ситуацію, що й правоохоронні органи у ході застосування статті 375 КК.

Встановити існування умислу судді в порушенні норм права при ухваленні судового рішення можливо або шляхом отримання від судді зізнання в умисній поведінці або шляхом доведення цієї обставини формальним шляхом.

У другому випадку поставатиме проблема, оскільки навіть у межах кримінального провадження існування умислу підтверджувалося вироком суду, який набрав законної сили. Якщо ж слідувати з буквального автономного тлумачення аналізованої статті закону «Про судоустрій і статус суддів» ВРП повинно встановити ці обставини самостійно. Проте, очевидно, що здійснювати оперативно-розшукові заходи інституція не може. Принаймні у переліку суб'єктів оперативно-розшукової діяльності, визначених статтею 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» ВРП не зазначена [27, ст. 5]. Те саме стосується і досудового слідства.

Думка про те, що ВРП може встановити умисел судді у ході аналізу матеріалів дисциплінарної справи і при цьому це не пов’язуватиметься із зізнанням, а потім ще й притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності за це є абсурдною. При цьому у такому разі перебирання на себе ВРП повноважень судів загальної судової системи, а тому і порушення вимог статті 124 Конституції буде більш ніж очевидним.

Що ж стосується «неналежного ставлення до службових обов’язків», то при автономному тлумаченні аналізованого положення ця лексична конструкція виступає «зеленим світлом» для притягненні судді до дисциплінарної відповідальності. Адже, у зв'язку з тим, що положення закону «Про судоустрій і статус суддів» чітко не розкривають що саме являє собою «неналежне ставлення», це створює можливість для ВРП кваліфікувати в якості такого ставлення у тому числі будь-яку поведінку судді, що призвела до скасування або зміни рішення. Достатньо буде послатися не лише на факт скасування судового рішення судом вищої інстанції, проте також і на мотиви скасування, описані у відповідному рішенні.

За таких умов формальний критерій скасування чи зміни судового рішення доповнюватиметься ще більш формалізованим критерієм неналежного ставлення судді до службових обов’язків у результаті чого в основі дисциплінарного обвинувачення, а тому і рішення ВРП про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності лежатимуть самі лише формальні критерії або, якщо бути більш точним, лише критерій скасування чи зміни судового рішення.

Більше того, не можна проігнорувати ту обставину, що в частині першій статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» вживається термінологія «умисел» та «недбалість», які мають чіткий зміст порівняно з абстрактним «неналежним ставленням до службових обов’язків».

Однак навіть за таких умов постає питання зв'язку між скасуванням чи зміною судового рішення та умисним порушенням норм права чи неналежним ставлення до службових обов'язків. Адже з частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» не слідує прямо, що умисне порушення норм права чи неналежне ставлення до службових обов'язків повинні бути причиною скасування чи зміни судового рішення. Існування такого зв'язку можна лише припустити. Більше того, навіть суди апеляційної та касаційної інстанцій не встановлюють суб’єктивний елемент при зміні чи скасуванні судового рішення.

Парадоксальною при цьому може бути ситуація, коли формальною підставою для аналізу ВРП усіх матеріалів справи буде скасування чи зміна судового рішення, а до дисциплінарної відповідальності суддя буде притягнений за умисне порушення норм права або неналежне ставлення до службових обов'язків, хоча при цьому рішення було скасоване чи змінене з обставин, на які відповідний умисел або неналежне ставлення до службових обов'язків не поширювалися. 

Вихід ВРП за межі повноважень

Одним з найбільш проблемних аспектів положення частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» також є те, що вона певним чином підкріплює хибне розуміння природи ВРП як інституції з найбільш широкими каральними відносно суддів судової системи функціями, які не обмежуються розглядом питань порушення професійної етики, а фактично охоплюють усі види оцінки діяльності суддівського корпусу: дисциплінарну, кваліфікаційну і навіть кримінально-правову. Здійснення останньої в аспекті автономного тлумачення аналізованого положення ми продемонстрували вище.

Проблема полягає у тому числі у визначенні ВРП, що міститься в частині першій статті 1 Закону України «Про вищу раду правосуддя» згідно з яким інституція діє, зокрема для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів [5, ст. 1].

Лексична конструкція «а також професійної етики», створює підґрунтя для припущення, що ВРП діє не лише як орган дисциплінарного нагляду, а наділений й іншими функціями, які, ймовірно, можуть частково заходити у поле повноважень інших суб'єктів, оскільки стосуються кваліфікаційного оцінювання, кримінально-правової кваліфікації тощо.

На жаль, «на руку» такому підходу грають недосконалості положень розділу VI закону «Про судоустрій і статус суддів». Зокрема, серед підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження, визначених частиною першою статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів», досить мало таких, що безпосередньо пов’язані із суддівською етикою у зв'язку з чим може скластися враження, що ВРП має практично безмежні повноваження з контролю за доброчесністю суддів, оскільки здатна давати правову оцінку будь-яким обставинам, пов’язаним з життєдіяльністю суддівського корпусу.

Наприклад допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки (пункт 3 частини першої) [7, ст. 106] вочевидь має зв'язок із суддівською етикою. Допущення суддею недоброчесної поведінки, у тому числі здійснення суддею або членами його сім’ї витрат, що перевищують доходи такого судді та доходи членів його сім’ї; встановлення невідповідності рівня життя судді задекларованим доходам (пункт 12 частини першої) [7, ст. 106] також хоча непрямо, проте має зв'язок з етичними нормами.

Водночас, наприклад, пунктом п’ятим частини першої аналізованої статті Закону в якості підстави дисциплінарної відповідальності встановлюється, зокрема розголошення суддею таємниці, що охороняється законом, у тому числі таємниці нарадчої кімнати [7, ст. 106]. Перша частині цієї конструкції може стосуватися у тому числі розголошення державної таємниці (стаття 328 КК України) [21, ст. 328], що повинно ставати предметом кваліфікації правоохоронних органів у той час як порушення таємниці нарадчої кімнати вже має процесуальний характер.

Також пунктами 11 та 15 частини першої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» фактично йдеться про кримінально карані діяння.

Водночас, наприклад, всі підстави для дисциплінарної відповідальності судді, визначені пунктом 1 частини першої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів», мають процесуальний характер у зв'язку з чим відповідні результати судових рішень можуть бути виправлені судами апеляційної та касаційної інстанцій в результаті оскарження відповідних процесуальних актів сторонами спору.

У світлі зазначених повноважень не можна не відмітити досвід втілення принципу незалежності суду у межах правопорядків інших держави. Для прикладу, згідно зі статтею 64 Федеративного Закону Німеччини (яка посідає п’яте місце у рейтингу Верховенства права [28]) «Про судоустрій» («DRiG») постановою про накладення дисциплінарного стягнення щодо судді може бути оголошена лише догана. Тільки до суддів вищих судів Федерації можуть застосовані такі дисциплінарні стягнення як догана, нормативний штраф або відсторонення від посади [29, ст. 64].

У такий спосіб забезпечено незалежність судової системи і водночас підвищена відповідальність, підкріплювана високим професіоналізмом як вимогою до кандидатів на посаду вищих судових інстанцій Федерації, власне суддів вищих судових інстанцій.

Ба більше, статтею 63 зазначеного Закону на дисциплінарні провадження відносно суддів поширено дію Федерального дисциплінарного Закону Німеччини (Bundesdisziplinargesetz) положеннями частини 4 «Судочинство» якого в якості суб’єкта дисциплінарної юрисдикції визначаються адміністративні суди у тому числі у складі палат з дисциплінарних справ (статті 45 та 46) [30].

За таких умов судова система майже повністю функціонує на засадах самоорганізації, самостійно забезпечуючи досягнення високого рівня якості правосуддя.

Наслідки, або Левіафан для судової системи

Повертаючись до частини другої статі 106 закону «Про судоустрій і статус суддів», слід визнати, що у разі розгляду скасування або зміни судового рішення судом вищої інстанції в якості підстави для дисциплінарної відповідальності судді, який приймав участь в ухваленні відповідного рішення, втрачається сам сенс інстанційності, оскільки будь-яке скасування рішення суду означатиме крок до дисциплінарного провадження на шляху до звільнення. Тоді ж постане питання з приводу кадрового забезпечення судової системи. Або ж, захищаючи себе, судова система вимушена буде реагувати шляхом залишення судами вищих судових інстанцій у силі судових рішень нижчих інстанцій, не бажаючи виступати «катами» для своїх колег.

За таких умов в якості наступного кроку неодмінно виступатиме «шаблонізація» процесу судового розгляду за якого категорії справ будуть розглядатися виключно за методикою аналізу, встановленої кимось. Існування феноменів недосконалості закону, виключної правової проблеми, примату верховенства права над верховенством закону, а також забезпечення правопорядку замість законопорядку не визнаватиметься. За будь-яким відхиленням від шаблону неодмінно слідуватиме дисциплінарне покарання або загроза його застосування, яка може бути використана для здійснення тиску на суд.

У контексті порушених вище питань тут не можна не навести конкретний приклад, яким із численної множини можуть виступати справи № 461/5577/15-ц та № 804/285/16, що розглядалися Великою палатою ВС.

За матеріалами справи № 461/5577/15-ц у травні 2015 року Львівський державний університет внутрішніх справ звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ.

Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 02.07.2015 провадження у справі закрито з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.205 ЦПК (у редакції, чинній на час спірних правовідносин).

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що на курсантів вищих навчальних закладів МВС поширюються права та обов'язки, гарантії правового і соціального захисту, а також відповідальність працівників міліції, тому служба відповідача є публічною. Відтак, позов Львівського державного університету внутрішніх справ підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 23.10.2015 ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою ВП ВС від 14.03.2018 ухвали судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, позов передано на розгляду суду першої інстанції.

Вища судова інстанція дійшла висновку, що позов про відшкодування витрат на навчання відповідача у вищому навчальному закладі внутрішніх справ України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства [31].

Поряд із цим вже при розгляді справи №804/285/16, що стосується подібних правовідносин, Велика палата відступила від висновків, викладених у тому числі у постанові від 14.03.2018 у справі №461/5577/15-ц, оскільки відповідні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства (постанова ВП ВС від 12.12.2018) [32].

У світлі автономного осмислення вимог частини другої статті 106 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» постають питання, що на прикладі конкретного кейсу з-поміж сотень інших конкретизують раніше озвучені. Зокрема, чи означає це, що у період з 14.03.2018 до 12.12.2018 судді Галицького районного суду м.Львова, а також Апеляційного суду Львівської області мали б бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності за скасування їх рішень (за наявності усіх умов можливості застосування частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів»), проте після 12.12.2018 рішення про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності необхідно було визнати незаконними, однак при цьому розглянути дисциплінарні справи щодо суддів, які 14.03.2018 у складі ВП ВС приймали участь в ухваленні постанови у справі №461/5577/15-ц. Адже у такий спосіб вони створили перешкоди для позивача у здійсненні ним права на справедливий суд, оскільки повторний розгляд відповідної справи судами першої та (або) апеляційної інстанції в порядку цивільного судочинства повинен бути припинений і розгляд справи повинен розпочинатися третій раз, проте вже за правилами адміністративного судочинства?

У світлі викладеного у контексті «звичайної» практики скасування судових рішень на шляху формування уніфікованого судового підходу до розв’язання практичних проблем постає ще ціла низка запитань. Зокрема чи зможе ВРП або інший суб’єкт розробити чіткі методики розгляду кожного виду справи або ж вирішення цього питання необхідно перекласти на законодавця, який протягом століть розвитку законодавчої влади не зробив це у жодній країні? Чи означатиме це відмову від диспозитивних основ цивільно-правового регулювання суспільних відносин, які дозволять проектувати потенційними їх учасниками конструкції, що не передбачені законом, або робити унікальні конструкції з тих, що визначені законом? Чи можна буде охопити такою методикою вирішення і «унікальних» справ або ж  для їх учасників треба унеможливити звернення до суду або відмовляти у судовому захисті (адже застосування аналогій також може призвести до різної практики)? Що робити, якщо методикою з певних причин не охоплено певну справу?

З точки зору впливу на систему правосуддя накладення дисциплінарного стягнення на суддю за скасування чи зміну рішення суду є майже тим самим, що й карати людину лише за те, що вона дихає. Не дихати вона не може, а це означатиме перманентне існування підстав для її притягнення до відповідальності або використання цієї можливості для здійснення тиску на суд. Так само і судді не можуть формувати уніфіковану судову практику одразу, оскільки часто на заваді цьому стоїть низький рівень якості закону, який вони застосовують.

По суті окреслене означає, що судді, які входять до складу суду, чиє рішення скасовується судом вищої інстанції, a priori є порушниками. Декілька скасувань традиційно означатиме системність порушення, що, ймовірно, відкриватиме шлях до звільнення судді на підставі «грубого чи систематичного нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді» (пункт 1 частини восьмої статті 109 «Про судоустрій і статус суддів» [7, ст. 109]).

У такій ситуації, вважаємо, як мінімум, відбуватиметься перебирання на себе ВРП повноважень з кваліфікаційного оцінювання суддів. Жодні складні і продумані методики оцінювання ефективності діяльності судді, застосовані Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, не потрібні, оскільки ще до їх застосування для дійсного виявлення професійного рівня і відповідності професії суддя може бути звільнений за декілька скасувань та (або) змін його рішень. При цьому у межах такої хибної практики звільнень не становитиме жодного сенсу чи має місце три скасування (зміни) на рік або на десять років і чи співвідносяться скасовані (змінені) рішення до не скасованих (незмінених) як три до ста або три до шести. Системність порушення від цього не змінюється.

З іншого боку явний «перекос» системи демонструватиметься тією обставиною, що рішення суду, яке було скасоване чи змінене, або не ставатиме предметом кримінально-правової кваліфікації або ж може не потягнути за собою кримінальну відповідальність у зв'язку з відсутністю підстави для неї.

До скасування статті 375 КК притягнення судді до кримінальної відповідальності було підставою для його звільнення. Сьогодні ж на горизонті для судді «майорить» «перспектива» бути звільненим лише за декілька скасувань та (або) змін його рішень. При цьому, якщо раніше для встановлення підстав для звільнення функціонала ціла система органів дізнання та слідства, що доводили відповідні обставини в суді, то сьогодні ВРП потенційно може «замінити» усі ці інституції, оскільки кваліфікуватиме скасоване чи змінене рішення судді як «неправосудне» лише за одним формальним критерієм його скасування чи зміни судом вищої інстанції, а у подальшому, кваліфікувавши декілька скасувань в якості системи — звільнити суддю.

У зв'язку з цим суддям варто підрахувати свої показники скасувань та змін, кандидатам у судді добре оцінити свої можливості, а тому і перспективи роботи у суді, а суспільству в цілому замислитись над піднятими проблемами.

Практика притягнення суддів до відповідальності за ухвалення ними рішень за власним переконанням не раз ставала предметом критики і ВП ВС (див. постанову від 07.11.2019 у справі №9901/243/19) [33] і міжнародних інституцій, зокрема Комітету міністрів Ради Європи, який у своїх рекомендаціях CM/Rec (2010), ухвалених ще 17.11.2010, зокрема зазначав, що судді не повинні нести особисту відповідальність за випадки, коли їхні рішення були скасовані або змінені в процесі апеляційного розгляду (п. 70) [34].

При цьому найбільш важливим є те, що загроза притягнення судді до відповідальності за скасування або зміну його рішення найбільш негативно відображається на рівні захисту прав фізичних і юридичних осіб, оскільки за таких умов під страхом бути притягненим до дисциплінарної відповідальності суди волітимуть суворо слідувати закону і процедурі або ж позиції ВРП навіть в нетривіальних ситуаціях, що у результаті призведе до утвердження примату закону над правом на рівні верховенства закону понад верховенства права.

Системне тлумачення положень ч.2 ст.106 законуяк єдиновірний спосіб визначення його змісту

Попри загальну недовершеність і неоднозначність частини другої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статусу суддів», основна проблема полягає у розумінні її місця у загальній архітектурі розділу VI Закону, а також обранні правильного методу її тлумачення.

Як ми продемонстрували раніше, автономний підхід до визначення змісту цього нормативного положення не є тією методологічною основою, що здатна правильно розкрити його дійсну природу. Це демонструється парадоксальністю і абсурдністю окремих наслідків автономного застосування досліджуваного положення у відриві від інших приписів розділу VI зазначеного Закону, що у цілому нівелює усю систему і градацію дисциплінарних стягнень, так ретельно вибудовану законодавцем.

Інакше кажучи, визнання за частиною другою статті 106 Закону України «Про судоустрій і статусу суддів» самостійного значення означатиме, що незалежно від будь-яких обставин справи, ВРП завжди матиме можливість притягти суддю до дисциплінарної відповідальності за формальною ознакою скасування або зміни рішення суду судом вищої інстанції доповненою ще більш формалізованим критерієм «неналежного ставлення судді до службових обов’язків», який встановлюватиметься за змістом рішення суду вищої судової інстанції, яким скасовуватиметься відповідне судове рішення.

Усе викладене вище свідчить про те, що аналізоване положення не має самостійного значення. При його застосуванні у конкретних практичних ситуаціях необхідно вдаватися до системного способу тлумачення, який передбачає з'ясування змісту норми у тому числі у контексті зв’язків з іншими нормативними положеннями [35, с. 33].

Будучи розміщеним у частині другій статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів», аналізоване положення є логічним продовженням попереднього припису у межах єдиної мети статті у цілому – визначити підстави дисциплінарної відповідальності судді.

Це також підтверджується змістом статті 109, яка визначає власне градацію дисциплінарних стягнень (частина перша), а також їх прив’язку до видів дисциплінарних порушень, визначених статтею 106, тобто окреслює за яке саме порушення може бути застосовано той чи інший вид дисциплінарного стягнення. При цьому така прив’язка забезпечується посиланням на положення окремих пунктів частини першої статті 106 Закону (частини третя–четверта статті 109). Частина друга цієї статті не згадується у жодному з положень [7, ст. 109], що повністю відриває її як «самостійну підставу» від конкретних видів дисциплінарних стягнень, а тому нівелює її самостійне значення як такої підстави.

З цього слідує, що частина друга статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» виконує орієнтуючу або ж сигнальну функцію. Вона лише визначає скасування або зміну судового рішення в якості орієнтиру або сигналу про ймовірність допущення суддею, який приймав участь в ухваленні судового рішення, вимог закону, що лише може становити собою підставу для дисциплінарної відповідальності такого судді. Однак у ключі системного аналізу цього положення з іншими приписами закону воно:

1) не констатує, що скасування або зміна судового рішення є порушенням суддею, який приймав участь в його ухваленні, дисциплінарних вимог.

Тобто, частина друга статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» не змінює презумпцію невинуватості на презумпцію вини і не визначає скасування або зміну судового рішення як обставину, що свідчить про порушенню суддею, який приймав участь в ухвалені зміненого чи скасованого рішення, дисциплінарних вимог;

2) не наділяє ВРП повноваженнями аналізувати зміст судового рішення, яке було скасоване або змінене, у зв'язку з настанням самого лише факту його скасування або зміни.

Для цього необхідно спочатку встановити чи взагалі підпадає поведінка, описана у дисциплінарній скарзі, під ознаки дисциплінарних порушень, визначених частиною першою статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів». Скасування чи зміна рішення суду не є самостійною підставою, яка за наявності самої лише дисциплінарної скарги без її первісного аналізу дає привід аналізувати судове рішення;

3) не розширює коло обставин, що можуть бути розглянуті ВРП у контексті конкретного кейсу.

Якщо скарга пов'язується, наприклад, з істотним порушенням норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (підпункт «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону) [7, ст. 106], предметом аналізу ВРП з урахуванням скасування або зміни рішення є власне обставини, пов’язані з вчиненням відповідних процесуальних дій, а не усього судового рішення у цілому, у тому числі якщо підставами для скасування чи зміни рішення виступили інші обставини.

При цьому в останньому випадку частина друга статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» взагалі не застосовується, оскільки можливість її застосування виключається відсутністю кореляції між обставинами, викладеними в дисциплінарній скарзі, та підставами для скасування чи зміни судового рішення відповідно;

4) не змінює форму вини, визначену законом в якості умови притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

Якщо пунктом 1 частини першої статті 106 в якості умови накладення дисциплінарного стягнення на суддю визначено, зокрема умисел або недбалість, то «неналежне ставлення до служивих обов'язків» в якості форми вини не розглядається.

Якщо йдеться про порушення таких норм доброчесності як, наприклад,  неподання або несвоєчасне подання декларації родинних зв’язків суддею в порядку (пункт 16 частини першої статті 106 Закону), то у такому разі в якості умови притягненні судді до дисциплінарної відповідальності можна розглядати будь-яку форму вини, якщо інше не випливає із системного аналізу відповідного положення.

Водночас, якщо йдеться про порушення, що призвели до зміни чи скасування судового рішення, то, як зазначає у своїй постанові від 07.11.2018 у справі № 9901/243/19 ВП ВС, «відповідальність… повинна наставати виключно за умисне (у формі [прямого чи непрямого] умислу чи грубої необережності) винесення незаконних судових рішень» (абзац третій пункту 14) [33, п. 14].

Це положення є застосованим до усіх випадків процесуальних порушень, тобто порушень, допущених при розгляді справи за виключенням тих, для яких встановлено інші форми вини, як наприклад дисциплінарні порушення, визначені пунктом 1 частини першої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів».

Проблема вини є принципово важливою для застосування статті 106 зазначеного Закону, хоча, на жаль, самим Законом не розкривається.

Водночас в умовах практики вона повинна вирішуватися таким чином.

Усі дисциплінарні проступки умовно диференціюються на непроцесуальні (не пов’язані з процесом розгляду справи, наприклад, неподання або несвоєчасне подання декларації родинних зв’язків суддею в порядку, визначеному цим Законом (пункт 16 частини першої) або зазначення в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, завідомо неправдивих відомостей або умисне незазначення відомостей (пункт 9 частини першої)) та процесуальні (пов’язані з процесом розгляду справи, наприклад, умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків (пункт 4 частини першої)).

Закон може прямо встановлювати форму вини для окремих конкретних видів дисциплінарних порушень, як це реалізовано, наприклад, у пунктах 1 та 4 частини першої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів».

Якщо законом не встановлено форму вини для конкретного порушення, тоді для процесуальних порушень, які пов'язуються у тому числі зі зміною або скасуванням судового рішення, нею є умисел та груба необережність. У той же час для непроцесуальних порушень нею може бути будь-яка форма вини в залежності від характеру самого порушення.

При цьому такий ступінь вини як «неналежне ставлення до служивих обов'язків» не визначається жодним нормативно-правовим та доктринальним юридичним джерелом.

Тому, якщо у ході розгляду дисциплінарної скарги виявляється, що підставою для зміни чи скасування судового рішення виступила, зокрема поведінка судді (суддів), що має ознаки дисциплінарного проступку, з'ясуванню також підлягає і відповідна форма вини, якою для проступків, визначених пунктом 1 частини першої статті 106 є «умисел або недбалість» (у термінології Закону), а для інших процесуальних порушень — умисел або груба необережність, якщо законом не визначено іншого.

Водночас у будь-якому разі частина друга статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» не має самостійного значення у контексті комбінаторики положень розділу VI Закону, а скасування чи зміна судового рішення саме по собі, незалежно від форми вини судді (суддів), який приймав учать в ухваленні такого рішення, у допущенні порушення норм права, що стало підставою для скасування чи зміни рішення, не виступає підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

Висновки

Підсумовуючи викладене, слід визнати, що положення частини другої статті 106 закону «Про судоустрій і статус суддів» у такому вигляді, як воно існує сьогодні, є недосконалим і провокує ВРП до зловживання своїми повноваженнями і навіть до виходу за їх межі.

Якщо законодавець переслідував за мету посилити судову незалежність,  врахувати у тому числі висновки Конституційного Суду та міжнародні стандарти правосуддя і застерегти ВРП від хибної практики правозастосування, достатньо було обмежитись такою конструкцією: «2. Скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні».

Таке положення було б самодостатнім і, по-перше, не визначало би скасування або зміну судового рішення в якості підстави для сумнівів у дотриманні суддею норм права під час здійснення правосуддя (що у цілому виглядає дуже дивно, адже прямого перманентного зв'язку між скасуванням чи зміною судового рішення та порушенням професійної етики або некомпетентністю судді немає).

По-друге, це не санкціонувало би взагалі можливість ВРП досліджувати судові рішення у цілому. Практика аналізу могла би зберегтися на рівні фрагментарного розгляду, тобто дослідження тих аспектів справи, які стосуються порушення етичних норм і при цьому незалежно від того чи скасоване, змінене або залишене у силі відповідне рішення. А так, сама лише згадка про скасування та зміну у нормі створює пререквізит для повного аналізу обставин справи і судового рішення.

По-третє, ВРП не потрапляло би у «пастку» неможливості встановлення умислу щодо порушення норм права (що можна встановити лише при зізнанні судді у наявності умислу в ухваленні такого рішення всупереч норм права або у ході кримінального провадження, яке повинно завершитися встановленням відповідної обставини вироком суду, що набув законної сили), а також не мало би спокуси у розширюваному тлумаченні термінологічної конструкції «неналежне ставлення до службових обов’язків».

Крім того, практика розгляду в якості підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності скасування або зміну рішення, в ухваленні якого приймав участь такий суддя, у цілому незалежно від способу її реалізації, демонструє негативні прояви у правозастосуванні і ставить під сумнів не лише компетентність ВРП, проте також і саме її функціональне призначення.

1. Сам факт оцінювання ВРП обставин справи, а також судового рішення по ній, незалежно від того чи було таке рішення скасоване або змінене, містить ознаки перебирання на себе інституцією функцій суду, що є прямим порушенням вимог частини другої статті 124 Конституції України. Адже у такому разі інституція діє аналогічним чином, що й суди апеляційної та касаційної інстанції у ході оцінки відповідних обставин.

2. Якщо така оцінка, знову ж таки, незалежно від того чи було рішення скасоване або змінене, покладається в основу підстави притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, то у такому разі ВРП починає спрямовувати судову практику під загрозою застосування до суддів дисциплінарних стягнень, що є безпосереднім втручанням у діяльність судової гілки влади і проявом порушення принципу незалежності суду. При цьому, якщо предметом аналізу стають рішення суду першої інстанції, то у такий спосіб здійснюється вплив також на суди апеляційної та касаційної інстанцій, які на момент розгляд відповідних справ вже будуть обізнані щодо позиції ВРП з приводу відповідного питання і з високою ймовірністю слідуватимуть їй, щоб уникнути дисциплінарного переслідування. Це особливо важливо для випадків, коли дисциплінарні стягнення застосовуються до суддів, які приймали участь в ухвалені рішень, що не були скасовані або змінені судами апеляційної та касаційної інстанцій.

3. Така практика не сприяє еволюції правосуддя, його адаптації до суспільних зміни, а також вдосконаленню механізмів захисту прав людини на рівні судового правозастосування. Суди волітимуть застосовувати «старі й перевірені» методики розв’язання спорів, незалежно від виникнення нових об’єктів прав або нових конструкцій правовідносин, що призводитиме до заскорузлості судової практики і її невідповідності вимогам часу. Самі ж учасники спору не отримуватимуть захисту своїх прав настільки ж ефективного і прогресивного як при «живій» судовій практиці, не заляканій «дисциплінарним батогом».

4. У такому разі яскраво простежуватиметься формалізація підстави покарання. Адже використання скасування чи зміни судового рішення в якості підстави притягнення судді до дисциплінарної відповідальності означатиме, що зміна практики нівелює відповідну підставу. Інакше кажучи, якщо до суддів було застосовано дисциплінарні стягнення аж до звільнення із займаної посади за зміну чи скасування судових рішень, в ухваленні яких вони приймали участь, то відступ Верховним Судом від раніше сформованих висновків, що практично надає практиці відповідних суддів ex post factum характеру вірної, повинно означати необхідність «згортання» наслідків дисциплінарного стягнення. Тобто, якщо суддю було звільнено із займаної посади, його необхідно поновити на посаді, а якщо до судді було застосовано суворе дисциплінарне стягнення за дисциплінарний «рецидив», то слід застосування менш жорстке стягнення. Проте як це зробити, якщо наслідки стягнень вже наступили?

Звідси ж слідує і «штучність» самого покарання, тобто використання в якості його підстави варіативний елемент або недостатньо чіткий критерій.

Усе викладене яскраво демонструє, що методика оцінки ВРП наявності або відсутності підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності повинна будуватися на дослідженні обставин і фактів, що не мають прямого зв'язку зі скасуванням судового рішення, його зміною або залишенням у силі. А це означає, що повноваження ВРП повинні бути чітко орієнтовані на компонент етики і доброчесності у діяльності судді. Усі інші аспекти діяльності, включаючи протиправність поведінки судді у межах судового процесу, що спричинила шкоду учасникам процесу або третім особам, повинні ставати предметом аналізу і оцінки у межах спеціальних механізмів притягнення судді до юридичної відповідальності рішення у межах яких повинен приймати суд (у традиційному розумінні), як це реалізовується у межах правопорядків інших держав.

Сукупність же повноважень, якими наділена ВРП сьогодні, нагадує безсистемну «солянку», яка визначає як можливості оцінки питань, пов’язаних з етикою та доброчесністю судді, так можливості оцінки правомірності поведінки судді у процесі або за його межами, яка при цьому (оцінка) має характер цивільно-правової чи навіть кримінально-правової кваліфікації відповідних обставин, проте здійснюється поза межами цивільної, адміністративної і кримінальної процесуальних форм і поза дією у тому числі Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» — таке собі дисциплінарне переслідування з елементами цивільного, адміністративного і кримінального процесів, проте без повноцінної реалізації останніх, ведення реєстрів, проведення дізнання та слідства і головне, без участі суду як суб’єкта, який оцінює відповідні обставини об’єктивно та безсторонньо. Функцію суду і обвинувача одночасно виконує ВРП.

У цілому ж світова практика розбудови системи правосуддя з урахуванням тенденцій еволюції суспільних відносин, а також поглиблення демократичних процесів розвитку держави і її апарату дозволяє укріпитися у висновку щодо існування базових, основоположних засад, що виступають фундаментальною основою і навіть елементом sine qua non для розвитку демократичного суспільства і держави, а також забезпечення високих стандартів прав людини.

У контексті інституційної системи держави в якості таких засад виступає принцип поділу влад, а також інституційні принципи побудови і функціонування кожної з гілок влади, що у сукупності забезпечують зв’язки між ними у межах загальної системи стримувань і противаг і водночас спрямовують увесь державний апарат на досягнення спільної мети функціонування держави.

Важливим принципом функціонування судової гілки влади виступає її незалежність, яка лежить в основі усієї системи правосуддя. Це делікатна за своїм змістом проблема, яка з одного боку передбачає встановлення «меж» незалежності, а з іншого боку чітких гарантій і механізмів її фактичного забезпечення.

В країнах Європи це досягається, зокрема шляхом встановлення однозначних критеріїв й чітких процедур розгляду будь-яких справ стосовно суддів, включаючи дисциплінарні скарги, які при цьому не передбачають втручання у діяльність суду і судді інакше як у визначеній процесуальній формі, а також виключають можливість притягнення судді до будь-якого виду відповідальності, у тому числі дисциплінарної, за діяльність у рамках меж природного і нормального функціонування судової гілки влади з урахуванням основоположних причин самого існування судової системи, специфіки обставин, у яких здійснюється правосуддя, а також мети діяльності суду.

Проблема незалежності суду, її впливу на рівень забезпечення прав і свобод людини, а також узгодження з механізмами стримування і противаг є надзвичайно делікатною у зв'язку з чим не може вирішуватися грубо або лише концептуально. Вона вирішується на рівні конкретних мікро-механізмів, юридичних процедур, а також шляхом запровадження на рівні юридичних моделей чітких і продуманих причинно-наслідкових зв’язків в частині поведінки судді або здійснення стосовно нього будь-яких дій іншими органами влади, їх службовими чи посадовими особами. Саме на такому «детальному» і навіть казуальному рівні, а не лише у вигляді положення Основного Закону знаходить прояв принцип незалежності суду.

Проблема, вважаємо, полягає у сучасній правозастосовній практиці окремих інституцій, яка ґрунтуючись на некоректних методиках юридичної оцінки (кваліфікації) діяльності судді, сформованих самими цими інституціями, може виходити за межі виділеної їй сфери контролю у суміжні сфери і включати у предмет власного впливу ті сфери діяльності судів, які не мають протиправного характеру взагалі, або ті, що входять у коло питань, що можуть бути оцінені іншим суб’єктом.

Сьогодні негативний сигнал у цьому плані йде від діяльності ВРП, у межах якої складаються окремі критичні ситуації, що безпосередньо загрожують незалежності суду.

Незважаючи на відносну ясність предмету аналізу інституції, законодавчо визначені алгоритми розгляду дисциплінарних скарг, а також досить чіткі і однозначні формули розгляду питання про притягнення судді до дисциплінарної діяльності за яких визначено підстави для відповідальності і вид останньої, ВРП на рівні правозастосовної практики формує методики, застосування яких фактично виводить інституцію за коло своїх предметних повноважень.

Це перекреслює багатовікову еволюцію системи правосуддя і в основі руйнує принцип незалежності суду і суддів, а також усю судову гілку влади у всій її інстанційній будові і засадах функціонування.

Концентруючи викладені вище висновки, необхідно у першу чергу констатувати, що незважаючи на тисячолітню історію еволюції судової влади, сьогодні зі сторони ВРП недвозначно відчувається нерозуміння сутності діяльності судової гілки влади і умов її функціонування.

По-перше, суд повсякчасно з самого моменту його виникнення здійснював діяльність в умовах конфлікту. Ба більше, саме значене поширення конфліктів у суспільстві сприяло виникненню суду. Суд вирішує спори у яких одна сторона, як правило, буде незадоволена результатом.

По-друге, суд діє в умовах недосконалості законодавства. За кілька тисячоліть правового регулювання суспільних відносин ще не було винайдено закон, який би повністю урегульовував усі аспекти суспільних відносин настільки, що не виникало би спірних моментів або суд володів методичним інструментарієм для їх уніфікованого розв’язання. Це неможливо з багатьох причин, починаючи з того, що суспільство у своєму розвитку, як правило, випереджає право, яке лише слідує за суспільством і завершуючи тим, що деякі відносини, наприклад, цивільні, неможливо урегулювати виключно типово і формулярно. Там завжди залишатиметься місце для свободи та імпровізації. Ба більше, іноді самі положення закону стають причиною виникнення юридичного спору.

Тому невизнання тієї обставини, що суд дуже часто діє в умовах недосконалого закону, який і визначає неоднозначність судової практики (скасування чи зміна судами вищих інстанцій рішень судів нижчих інстанцій), є рівнозначним невизнанню необхідності існування судової гілки влади.

Невизнання триінстанційної будови судової системи в якості результату більш ніж тисячолітньої історії розвитку судової влади, спрямованої на формування однотипної судової практики у першу чергу у складних справах, є рівнозначним невизнанню необхідності існування судової гілки влади.

Віра у можливість судів усіх трьох інстанцій в унісон ухвалювати однакові рішення при розгляді кожної справи є запереченням самої еволюції суспільства й ігноруванням реалій тисячолітньої історії правового регулювання суспільних відносин або ж базується на концепції «роботизації» суспільства, що досягається чіткою регламентацією поведінки кожного індивідуума, виключає свободу волі, а тому скасовує чи тотально урізає у тому числі цивільне та господарське право, які у цілому базуються на вільному волевиявленні рівноправних суб'єктів і свободі саморегулювання відносин за їх участю.

Притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за одні лише скасування чи зміни його рішень судами вищих інстанції є або нерозумінням базових умов функціонування суду або цілеспрямованими діями з повної анігіляції судової незалежності та (або) згортання судової гілки влади взагалі.

З прагматичної ж точки зору проведений аналіз дозволяє окреслити два основні ймовірні шляхи подальшого розвитку практики ВРП.

Перший полягатиме у введенні у ранг «традиційної» практики з притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за однією лише формальною підставою – скасування чи зміни рішень судами вищої інстанції. Це неодмінно призведе до зниження стандартів незалежності суду в Україні, зниження якості правосуддя, а тому і рівня забезпечення прав людини.

В якості другого виступатиме вдосконалення положень Законів України  «Про Вищу раду правосуддя» та «Про судоустрій і статус суддів» у першу чергу в частині утвердження етики поведінки судді як нерозширюваного предмету аналізу ВРП, уточнення підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності з урахуванням «природно» властивої суду специфіки діяльності, а також методики встановлення юридичного складу, що виступає підставою для кожного виду дисциплінарної відповідальності судді за порушення етичних норм.

Існує і третій шлях — «самокорегування», тобто виправлення інституцією власної хибної практики з урахуванням базових принципів побудови інституційної системи демократичних держав. Але це можливо лише при самокритичному підході інституції до своєї діяльності, розумінні вектору розвитку суспільства і держави, а також високому рівні правової культури.

Список використаних джерел:

1. Загальна теорія держави і права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / М. В. Цвік та ін.; за ред. д-ра юрид. наук., проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук., проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. Харків: Право, 2009. 584 с.

2. Плакса В. І., Рибалко В. О. Організаційно-правові аспекти діяльності Вищої ради правосуддя: монографія. Київ – Львів: Видавець Вікторія Кунделська, 2023. 244 с.

3. Оніщенко Н. М. Значення та роль правопізнавальних конструкцій у загальній теорії держави і права. Держава і право. Київ,  2007. Вип. 37. С. 3–9.

4. Конституція України: станом на 29.07.2024 р. Відом. Верхов. Ради України. 1996. № 30. ст. 141 (зі змінами).

5. Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21.12.2016 р. № 1798-VIІІ.  Відом. Верхов. Ради України. 2017. № 7–8. Ст. 50 (із змінами).

6. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя): Закон України від 02.06.2016 р. № 1401-VIІІ.  Відом. Верхов. Ради України. 2016. № 28. Ст. 532 (із змінами).

7. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 р. № 1402-VIІ.  Відом. Верхов. Ради України. 2016. № 31. Ст. 545 (із змінами).

8. Про реорганізацію Вищої ради юстиції, утворення Комісії з питань реорганізації Вищої ради юстиції та утворення Вищої ради правосуддя і затвердження Порядку здійснення заходів, пов’язаних із реорганізацією Вищої ради юстиції та утворенням Вищої ради правосуддя: рішення Вищої ради юстиції від 12.01.2017 р. № 11/0/15-17. URL: https://hcj.gov.ua/doc/doc/29188 (дата звернення: 30.07.2024).

9. Пояснювальна записка до Проекту Закону про Вищу раду правосуддя, зареєстрованого у Верховній Раді України 23.09.2016 р. за № 5180. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=5180&skl=9 (дата звернення: 30.07.2024).

10. А судді над суддями хто? Юридична газета онлайн. URL: https://yur-gazeta.com/publications/events/a-suddi-nad-suddyami-hto.html (дата звернення: 31.08.2024).

11. Судді над суддями: чому не змогли обрати усіх членів Вищої ради правосуддя – спец репортаж. URL: https://www.5.ua/polityka/suddi-nad-suddiamy-chomu-ne-zmohly-obraty-usikh-chleniv-vyshchoi-rady-pravosuddia-spetsreportazh-140856.html (дата звернення: 31.08.2024).

12. Судді над суддями: кого оберуть у Вищу раду правосуддя. Бюро судової інформації. URL: https://court.investigator.org.ua/uk/2019/08/suddi-nad-suddyamy-kogo-oberut-u-vyshhu-radu-pravosuddya/ (дата звернення: 31.08.2024).

13. Рішення Європейського суду з прав людини від 27.05.2013 (остаточне), справа «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_947#Text (дата звернення: 04.08.2024).

14. Judgment of the European Court of Human Rights of 19.04.1994, case Van de Hurk v. the Netherlands (application № 16034/90). URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-57878%22]} (access date: 04.08.2024).

15. Aufsicht des Bundesgerichts über die erstinstanzlichen eidgenössischen Gerichte – gesetzgeberischer Handlungsbedarf: Bericht des Bendesgericht (Mai 2023). URL: https://www.bger.ch/files/live/sites/bger/files/pdf/de/Publikation_Bericht_Aufsicht_19_05_2023_d.pdf (Bewerbungsdatum: 31.07.2024).

16. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 06.11.1991 р. № 1798-ХІІ (в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017 р.).  Відом. Верхов. Ради України. 1992. № 6. Ст. 56 (із змінами).

17. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2004. №№ 40–41, 42. Ст. 492 (із змінами).

18. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2005. №№ 35–36, 37. Ст. 446 (із змінами).

19. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-VI.  Відом. Верхов. Ради України. 2013. №№ 9–10, 11–12, 13 Ст. 88 (із змінами).

20. How are judges held accountable? Judges matter. URL: https://www.judgesmatter.co.za/conduct/ (access date: 01.08.2024).

21. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ.  Відом. Верхов. Ради України. 2001. № 25–26. Ст. 131 (із змінами).

22. Кримінальне право України: особлива частина: підруч. М. І. бажанов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. 2-ге вид., перероб. і доп. Київ: Юрінком Інтер, 2005. 544 с.

23. Рішення Конституційного Суду України від 11.06.2020 р. № 7-р/2020, справа № 1-305/2019(7162/19). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v007p710-20#Text (дата звернення: 29.08.2024).

24. Кретова І. Ю. Концепція автономного тлумачення у практиці Європейського суду з прав людини. Право і суспільство. 2015. № 4, ч. 3. С. 25–30.

25. Жигалкін І. Дисциплінарне провадження v. принципи правосуддя. Узгодження контрольно-наглядових функцій ВРП з принципами незалежності та безсторонності суду (судді). Закон і Бізнес. URL: https://zib.com.ua/ua/161338.html (дата звернення: 31.08.2024).

26. Жигалкін І. На фундаменті розмитості критеріїв. Диференціація «немайнового» і «майнового» спорів у справах про банкрутство (неплатоспроможність). Закон і Бізнес. URL: https://zib.com.ua/ua/160600.html (дата звернення: 31.08.2024).

27. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18.02.1992 р. № 2135-ХІІ.  Відом. Верхов. Ради України. 1992. № 22. Ст. 303 (із змінами).

28. Rankings. WJP Rule of Law Index. URL: https://worldjusticeproject.org/rule-of-law-index/global/2023/Germany (access date: 04.08.2024).

29. Deutsches Richtergesetz: das Recht der Bundesrepublik Deutschland vom 1972. Bundesgesetzblatt. 1972. I. P. 713. URL: https://www.gesetze-im-internet.de/drig/ (bewerbungsdatum: 04.08.2024).

30. Bundesdisziplinargesetz: das Recht der Bundesrepublik Deutschland vom 2001. Bundesgesetzblatt. 2001. I. P. 1510. URL: https://www.gesetze-im-internet.de/bdg/BJNR151010001.html (bewerbungsdatum: 04.08.2024).

31. Постанова ВП ВС від 14.03.2018, судова справа № 461/5577/15-ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72850800 (дата звернення: 04.08.2024).

32. Постанова ВП ВС від 12.12.2018, судова справа № 804/285/16. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977494 (дата звернення: 04.08.2024).

33. Постанова ВП ВС від 07.11.2019, судова справа № 9901/243/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/86401189 (дата звернення: 03.08.2024).

34. Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки: ухвалені 17.11.2010 на 1098 засіданні заступників міністрів. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_a38#Text (дата звернення: 03.08.2024).

35. Марусяк Л. Системне тлумачення норм цивільного права. Наук. прац. Міжрегіон. акад. упр-ня персоналом. Серія: Юридичні науки. 2023. Вип. 2 (65). С. 30–34.

Закон і Бізнес