Обязательная конфискация валютных ценностей на сумму, превышающую €10 тыс., не обеспечивает справедливого баланса и не согласуется с принципом верховенства права. Такое заключение сделал Второй сенат КСУ в решении №3-р(II)/2021 Дело №3-261/2019(5915/19), текст которого печатает «Закон и Бизнес».
Конституційний Суд України
Другий сенат
Іменем України
Рішення
у справі за конституційною скаргою Одінцової Олени Анатоліївни щодо відповідності Конституції (конституційності) окремих положень абз.2 ст.471 Митного кодексу
21 липня 2021 року м.Київ №3-р(II)/2021
справа №3-261/2019(5915/19)
Другий сенат Конституційного Суду у складі суддів:
ГОЛОВАТОГО Сергія Петровича — головуючого,
ГОРОДОВЕНКА Віктора Валентиновича — доповідача,
ЛЕМАКА Василя Васильовича,
МОЙСИКА Володимира Романовича,
ПЕРВОМАЙСЬКОГО Олега Олексійовича,
СЛІДЕНКА Ігоря Дмитровича,
ЮРОВСЬКОЇ Галини Валентинівни —
розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою Одінцової Олени Анатоліївни щодо відповідності Конституції (конституційності) окремих положень абз.2 ст.471 МК.
Заслухавши суддю-доповідача Городовенка В.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд
УСТАНОВИВ:
1. Одінцова О.А. звернулася до КС з клопотанням перевірити на відповідність Конституції (конституційність) окремі положення абз.2 ст.471 МК, якими визначена відповідальність за порушення порядку проходження митного контролю в зонах (коридорах) спрощеного митного контролю.
Автор клопотання вважає, що зміст «санкції» ст.471 кодексу не відповідає ч.1 ст.8, чч.1, 4, 6 ст.41 Конституції, оскільки передбачає непропорційне, незбалансоване, несправедливе покарання у вигляді конфіскації коштів, обіг і транскордонне переміщення яких жодним нормативним документом не заборонено та не обмежено; застосування стягнення у вигляді конфіскації згідно із зазначеною статтею кодексу є безальтернативним, негнучким і категоричним, тому непропорційним, несправедливим і таким, що не відповідає принципу верховенства права, а також виглядає надмірним майновим тягарем для громадянина, не відповідає суспільним інтересам та є втручанням держави в мирне володіння майном.
2. Вирішуючи порушені у конституційній скарзі питання, КС виходить з такого.
2.1. Відповідно до Основного Закону людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.1, перше речення ч.2 ст.3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч.1 ст.8); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (друге речення ст.21).
Згідно зі ст.41 Конституції кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч.1); право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (ч.2); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (ч.4); конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ч.6); використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч.7).
За ч.1 ст.64 Основного Закону конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією.
Відповідно до ч.1 ст.92 Конституції виключно законами визначаються, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина (п.1); правовий режим власності (п.7).
Визначені у положеннях ч.6 ст.41 Основного Закону вимоги щодо конфіскації майна, яка має застосовуватися виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом, є конституційними гарантіями непорушності права приватної власності й спрямовані на захист кожної особи від протиправного позбавлення майна, що належить їй на законних підставах. Зважаючи на вказані конституційні приписи, КС зазначає, що на законодавчому рівні можуть встановлюватися обмеження права приватної власності, зокрема, і у вигляді конфіскації майна.
Зазначені конституційні гарантії перебувають у взаємозв’язку з принципом верховенства права, оскільки «одним із проявів цього конституційного принципу є непорушність права приватної власності та недопустимість протиправного позбавлення такого права» (абз.1 п.5 мотивувальної частини рішення КС від 16.10.2008 №24-рп/2008).
КС наголошує, що відповідно до принципу верховенства права законодавець не може свавільно обмежувати конституційні права і свободи людини і громадянина при встановленні випадків, порядку та обсягу конфіскації майна.
Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією (ч.1 ст.64 Основного Закону). Встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (абз.6 пп.3.3 п.3 мотивувальної частини рішення КС від 19.10.2009 №26-рп/2009).
КС зазначав, що «обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права» (абз.3 пп.2.1 п.2 мотивувальної частини рішення від 1.06.2016 №2-рп/2016).
У рішенні КС (перший сенат) від 5.06.2019 №3-р(I)/2019 вказано, що «право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів» (абз.7 пп.2.3 п.2 мотивувальної частини).
Ураховуючи наведене, КС зазначає, що право власності не є абсолютним і його здійснення має певні конституційно-правові межі. Конституція допускає конфіскацію майна як обмеження права власності, зокрема, що може застосовуватися виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Однак можливість такого обмеження і його характер мають бути визначені законом не свавільно, а відповідно до Конституції, у тому числі до встановленого нею принципу верховенства права і його вимоги — принципу домірності (пропорційності). Обмеження права власності у вигляді конфіскації майна має бути обумовлене захистом конституційного правопорядку, прав, свобод та гідності людини і громадянина, інтересів суспільства, держави, бути належним та необхідним заходом для досягнення такої легітимної мети, а також забезпечувати справедливий баланс між вимогами публічних інтересів та захистом права власності особи, не допускаючи надмірного впливу на адресатів, стосовно яких спрямоване зазначене обмеження.
2.2. Зважаючи на приписи ст.41 Конституції щодо захисту права власності та меж здійснення цього права, КС бере до уваги ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, якою гарантовано право на мирне володіння своїм майном, та практику тлумачення цієї статті Європейським судом з прав людини.
Згідно зі ст.1 Першого протоколу до конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (абз.1); проте попередні положення жодним чином не обмежують права держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за потрібне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (абз.2).
КС враховує практику ЄСПЛ щодо застосування ст.1 Першого протоколу до конвенції в аспекті порушення цієї статті у зв’язку з тим, що захід у вигляді конфіскації покладав на заявників «індивідуальний і надмірний тягар» і був непропорційним щодо вчиненого правопорушення, яке полягало в недекларуванні валютних цінностей при переміщенні їх через митний кордон.
ЄСПЛ в рішенні у справі «Садоха проти України» від 11.07.2019 (заява №77508/11) на основі своїх попередніх рішень та сформульованих у них позицій зазначив, що:
— «захід у вигляді конфіскації, навіть якщо він має на увазі позбавлення майна, підпадає під сферу дії абз.2 ст.1 Першого протоколу до конвенції, відповідно до якого державі дозволено здійснювати контроль за користуванням власності для забезпечення сплати штрафів» (§23);
— «держави мають правомірний (легітимний) інтерес, а також обов’язок, відповідно до різних міжнародних договорів, уживати заходів на виявлення руху готівки через їх кордони та контролю за ним, оскільки великі обсяги готівки може бути використано для відмивання грошей, обігу наркотичних засобів, фінансування тероризму або організованої злочинності, ухилення від сплати податків або скоєння інших серйозних фінансових злочинів. Загальна вимога декларування, застосована до будь-якої особи, що перетинає державний кордон, запобігає прихованому вивезенню з країни та ввезенню до неї готівки, а такий захід, як конфіскація, що є наслідком недекларування готівки митним органам, є частиною загальної системи регулювання, призначеної протидіяти таким злочинам. Тому Суд вважає, що захід у вигляді конфіскації відповідав загальному інтересові суспільства» (§26);
— «іншим питанням, яке стояло перед Судом, є те, чи втручанням у право власності досягнуто потрібний справедливий баланс між захистом цього права та вимогами загального інтересу, з огляду на простір оцінювання, що його залишено державі в цій сфері. Потрібного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідного власника майна буде покладено «індивідуальний та надмірний тягар». Крім того, хоча абз.2 ст.1 Першого протоколу до конвенції не містить чітких процесуальних вимог, Суд має обміркувати, чи заявникові в рамках провадження в цілому було надано можливість подати свою справу до компетентних органів державної влади, щоб надати їм змогу встановити справедливий баланс між конфліктуючими інтересами в справі» (§27);
— «адміністративне правопорушення, у вчиненні якого заявника було визнано винним, полягало у недекларуванні ним суми готівки, яку він перевозив через митний кордон. У зв’язку з цим слід зазначити, що, дійсно, як вказав заявник, вивезення іноземної валюти з території України не було незаконним відповідно до українського законодавства. Дозволялося не лише вивезення валюти, але й сума, яка могла бути законно перерахована або, як у цій справі, фізично перевезена через митний кордон у випадку декларування, в принципі, не була обмежена на момент подій. … Ці елементи відрізняють цю справу від деяких інших, в яких конфіскація застосовувалася до товарів, ввезення яких було заборонено, або до транспортних засобів, які використовувалися для перевезення заборонених речовин чи торгівлі людьми» (§28);
— «щоб втручання було пропорційним, воно має відповідати серйозності порушення, а санкція, що застосовується, — тяжкості правопорушення, у цій справі — недотримання вимоги декларування» (§31);
— «стягнення у вигляді конфіскації не було спрямовано на відшкодування матеріальної шкоди — оскільки держава не зазнала жодних збитків унаслідок того, що заявник не задекларував кошти — а за своїм призначенням мало попереджувальний та каральний характер» (§32).
У рішенні у справі «Gyrlya№ v. Russia» від 9.10.2018 (заява №35943/15) ЄСПЛ наголосив, що законодавець «не залишає суду, який ухвалює вирок, будь-якої свободи розсуду в цій справі, пропонуючи вибір між штрафом в еквіваленті щонайменше незадекларованої суми, і конфіскацією незадекларованої готівки. У будь-якому випадку на користь держави було конфісковано незадекларовані кошти в повному обсязі … така жорстка система не здатна забезпечити потрібний справедливий баланс між вимогами загального інтересу та захистом права власності особи» (§31).
КС зазначає, що зі змісту положень стст.7, 12 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція 55/25 від 15.11.2000), вбачається, зокрема, що з метою запобігання незаконному відмиванню коштів від фізичних осіб і комерційних організацій можуть вимагати повідомляти про транскордонні переведення значних обсягів готівкових коштів і передання відповідних оборотних інструментів; такий захід, як конфіскація, застосовується до доходів від злочинів, що їх охоплює вказана конвенція, або майна, вартість якого відповідає вартості такого доходу, а також майна, устаткування або інших засобів, які використовувалися або призначалися для використання при вчиненні таких злочинів.
2.3. Із аналізу приписів ст.471 кодексу у взаємозв’язку з пп.1-1, 57 ч.1 ст.4, ч.3 ст.197, ст.366 кодексу, ч.1 ст.8 закону «Про валюту і валютні операції», пп.4, 5, 6 Положення про транскордонне переміщення валютних цінностей, затвердженого постановою правління НБУ від 2.01.2019 №3, вбачається, що відповідно до окремих положень абз.2 ст.471 кодексу переміщення через митний кордон України особою, яка формою проходження митного контролю обрала проходження (проїзд) через «зелений коридор», зокрема товарів, переміщення яких через митний кордон заборонено або обмежено законодавством, у тому числі валютних цінностей у сумі, що перевищує еквівалент €10 тис., у разі якщо такі товари є безпосередніми предметами правопорушення, має наслідком накладення двох адміністративних стягнень: основного — штрафу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та додаткового — конфіскації цих товарів.
КС, оцінюючи положення стст.458, 465 кодексу, наголошує, що конфіскація зазначених товарів є видом адмінстягнення за встановлене у ст.471 МК адміністративне правопорушення і застосовується щодо майна особи, яке належить їй, у тому числі і на законних підставах, тому така конфіскація є несумісною з установленою ч.4 ст.41 Конституції непорушністю права приватної власності.
Відповідно до ст.6 кодексу митні інтереси України — це національні інтереси України, забезпечення та реалізація яких досягається шляхом здійснення митної справи; митна безпека — це стан захищеності митних інтересів. Зокрема, встановлені порядок і умови переміщення товарів через митний кордон України, їх митний контроль та митне оформлення, інші заходи, спрямовані на реалізацію державної митної політики, становлять митну справу (ч.1 ст.7 кодексу).
Із метою захисту митних інтересів України та митної безпеки оспорюваними положеннями ст.471 кодексу за порушення порядку проходження митного контролю в зонах (коридорах) спрощеного митного контролю визначена адміністративна відповідальність, у тому числі у вигляді обов’язкової конфіскації товарів, переміщення яких через митний кордон України заборонено або обмежено законодавством України.
Отже, конфіскація товарів як позбавлення права власності за ст.471 кодексу спрямована на забезпечення конституційного правопорядку, безпеки суспільства, прав і свобод людини та є належним заходом, оскільки, як і інші види адмінстягнень, що їх встановлено кодексом за адмінправопорушення, має сприяти досягненню мети адмінвідповідальності, що обумовлено потребами захисту митних інтересів України та митної безпеки.
2.4. КС звертає увагу, що при обмеженні права власності в інтересах суспільства необхідними є не будь-які менш обтяжливі для прав і свобод осіб заходи, а ті з них, які здатні досягти легітимної мети на тому самому якісному рівні. Тобто законодавець зобов’язаний обирати той вид адмінстягнення, який менш обтяжливий для прав і свобод особи у конкретному випадку, і насамперед має визначити адекватну міру адмінвідповідальності для досягнення її мети, тоді як суди забезпечують індивідуалізацію такої відповідальності залежно від обставин справи у межах законодавчо визначеної санкції.
У ст.471 кодексу встановлено адмінвідповідальність за порушення порядку проходження митного контролю в зонах (коридорах) спрощеного митного контролю. Такий порядок міститься у ст.366 кодексу, за яким, зокрема, каналом «зелений коридор» можна переміщувати товари в обсягах, що не підлягають оподаткуванню митними платежами та не підпадають під встановлені законодавством заборони або обмеження щодо ввезення на митну територію України або вивезення за її межі і не підлягають письмовому декларуванню; громадяни, які проходять (проїжджають) через «зелений коридор», звільняються від подання письмової митної декларації, однак це не означає звільнення від обов’язкового дотримання порядку переміщення товарів через митний кордон України.
КС наголошує, що безконтрольне переміщення через митний кордон України товарів, про які йдеться у ст.471 кодексу, насамперед тих, переміщення яких через митний кордон України заборонене законодавством України, з огляду на їх специфіку та небезпечні характеристики створює реальну загрозу для громадського порядку, здоров’я і життя, прав і свобод людини і громадянина, довкілля, економічної безпеки держави, державних або суспільних інтересів та обумовлює негайну потребу в безальтернативній конфіскації таких товарів, якщо вони є безпосередніми предметами визначеного цією ст.КпАП. Такі загрози може спричинити і непідзвітний рух через митний кордон України валютних цінностей у сумі, що перевищує еквівалент €10 тис., які належать до товарів, переміщення яких через митний кордон України обмежено законодавством України, особливо у разі, коли такі цінності мають нелегальний характер чи використовуватимуться у подальшому в злочинній діяльності.
Таким чином, відповідно до ст.471 кодексу обов’язкова конфіскація зазначених товарів за порушення порядку проходження митного контролю в зонах (коридорах) спрощеного митного контролю виправдана потребою досягнення стримуючого ефекту від вчинення таких правопорушень, зниження існуючих ризиків їх зростання та є необхідним заходом з огляду на легітимну мету позбавлення права власності.
2.5. КС зазначає, що суспільна користь адмінстягнень за адмінправопорушення полягає не в поповненні державного бюджету, а в забезпеченні конституційного правопорядку, безпеки суспільства та прав і свобод кожної особи. Суспільна користь від застосування конфіскації товарів за ст.471 кодексу як адмінстягнення не вимірюється у майновому еквіваленті, її сутність полягає у досягненні стійкого ефекту захисту митних інтересів України, митної безпеки за рахунок впровадження законодавцем адекватних заходів адмінвідповідальності. Однак для прав і свобод особи шкода від зазначеного адмінстягнення, яке визначено ст.471 кодексу, не повинна бути надмірною, що є необхідною умовою збереження справедливого балансу між вимогами публічних інтересів та захистом права власності особи.
Юридичне регулювання питань транскордонного переміщення валютних цінностей в Україні визначає, що власне переміщення через митний кордон України валютних цінностей у сумі, що перевищує еквівалент €10 тис., не зумовлює потреби в сплаті митних зборів або будь-яких інших платежів на користь держави, а лише вимагає дотримання встановлених законодавцем додаткових вимог щодо письмового декларування зазначених цінностей, після виконання яких заборони чи обмеження не застосовуються до такого переміщення, і воно не характеризується відповідно до законодавства України як незаконне. Отже, недотримання зазначених вимог не завдає жодної матеріальної шкоди або інших збитків державі, а також не спричиняє суттєвих негативних наслідків для суспільних або державних інтересів, якщо походження та подальше використання валютних цінностей, що не були задекларовані, не є неправомірними або злочинними.
Водночас переміщення валютних цінностей в сумі, що перевищує еквівалент €10 тис., без їх попереднього декларування через митний кордон України особою, яка формою митного контролю обрала проходження (проїзд) через «зелений коридор», з огляду на специфіку організації та реалізації такої форми переміщення валютних цінностей може відбуватися без дійсного наміру особи порушувати правила митного контролю, установлені законодавством. Якщо такого наміру немає, фактично уся шкода для державних і суспільних інтересів полягатиме у неповідомленні держави про переміщення через її митний кордон зазначених валютних цінностей, а їх конфіскація як адмінстягнення набуватиме непомірно каральних ознак. Тому і суспільна користь від застосування такого адмінстягнення відповідно до ст.471 кодексу є незначною, тоді як сама конфіскація валютних цінностей стає надмірним тягарем для права власності особи.
КС підсумовує, що оспорювані приписи ст.471 кодексу не забезпечують досягнення справедливого балансу між вимогами публічних інтересів та захистом права власності особи й допускають невиправдане позбавлення такого права, оскільки відповідно до цих приписів кодексу обов’язковій конфіскації підлягають валютні цінності в сумі, що перевищує еквівалент €10 тис., у будь-якому випадку і в повному обсязі, незалежно від правомірності джерела їх походження та мети подальшого використання, форми вини особи та негативного впливу такої конфіскації на її майнове становище.
3. КС виходить із того, що виключно законами визначаються, зокрема, діяння, які є адмінправопорушеннями, та відповідальність за них (п.22 ч.1 ст.92 Конституції). Тобто саме законодавець має прерогативу встановлювати склад діянь, які є адмінправопорушеннями, та обирати необхідну з-поміж доступних видів адмінстягнень міру адмінвідповідальності особи за такі правопорушення.
У п.4 мотивувальної частини рішення КС від 2.11.2004 №15-рп/2004 наголошено, що «окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину» (абз.5 пп.4.1); «правова держава, вважаючи покарання передусім виправним та превентивним засобом, має використовувати не надмірні, а лише необхідні і зумовлені метою заходи. Обмеження конституційних прав обвинуваченого повинно відповідати принципу пропорційності: інтереси забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та безпеки тощо можуть виправдати правові обмеження прав і свобод тільки в разі адекватності соціально обумовленим цілям» (абз.4 пп.4.2).
В абз.1 пп.4.1 п.4 мотивувальної частини рішення КС від 22.12.2010 №23-рп/2010 наголошено, що адмінвідповідальність в Україні та процедура притягнення до адмінвідповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні.
З огляду на це принцип верховенства права, зокрема така його вимога, як принцип домірності, є взаємопов’язаними фундаментальними засадами функціонування усієї юридичної системи, у тому числі нормативного встановлення законодавцем адмінвідповідальності. Отже, конкретні санкції за адмінправопорушення мають бути справедливими та відповідати принципові домірності, тобто законодавець має визначати адмінстягнення з урахуванням їх виправданості та потреби для досягнення легітимної мети, беручи до уваги вимоги адекватності наслідків, які спричинені такими санкціями (у тому числі для особи, до якої вони застосовуються), тій шкоді, що настає в результаті адмінправопорушення.
КС підсумовує, що питання обрання виду адмінстягнення відповідно до п.22 ч.1 ст.92 Конституції вирішує виключно законодавець з урахуванням приписів Конституції, зокрема принципу верховенства права.
3.1. КС зважає на те, що ЄСПЛ для застосування гарантій конвенції, які стосуються кримінально-правових аспектів, напрацював 3 критерії, на основі яких провадження можна вважати «кримінальним», а саме юридичну кваліфікацію відповідного правопорушення в національному законодавстві, саму природу такого правопорушення, а також характер і ступінь суворості покарання (рішення від 8.06.76 у справі «E№gel a№d оthers v. the №etherla№ds», п.82, п.83).
Європейський суд з прав людини на основі цих критеріїв у п.21 рішення у справі «Надточій проти України» від 15.05.2008, зокрема, зазначив, що «положення Митного кодексу, які застосовуються в справі заявника, безпосередньо поширюються на всіх громадян, які перетинають кордон, та регулюють їх поведінку шляхом застосування стягнень (штраф та конфіскація), які є як покаранням, так і стримуванням від порушення. Таким чином, митні правопорушення, які розглядаються, мають ознаки, притаманні «кримінальному звинуваченню» в розумінні ст.6 конвенції».
3.2. Проаналізувавши оспорювані приписи ст.471 кодексу, КС констатує, що ці приписи мають кримінально-правовий характер як за своєю каральною та стримувальною метою, так і за суворістю визначеного ними додаткового обов’язкового адмінстягнення у вигляді конфіскації певних товарів, тому призначення такого стягнення має здійснюватися з урахуванням принципів і гарантій, притаманних кримінальному провадженню.
КС наголошує, що справедливе призначення покарання в кримінальному провадженні, зважаючи на інтенсивність та небезпеку його негативного впливу на фундаментальні права і свободи особи, є обов’язковою умовою захисту особи від свавілля в державі, у якій діє принцип верховенства права.
Справедливість призначення покарання в кримінальному провадженні гарантована загальними засадами, які містяться в приписах ст.65 Кримінального кодексу, за п.3 ч.1 якої суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
КС вважає, що задля забезпечення справедливості призначення покарання в кримінальному провадженні, його домірності тяжкості злочину суд відповідно до КК наділений дискрецією щодо форм реалізації кримінальної відповідальності. Згідно з положеннями ст.69 КК за наявності обставин, які пом’якшують покарання, судові надано можливість призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, у тому числі суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) «Особливої частини» цього кодексу як обов’язкове, за винятком випадків призначення покарання за вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачено основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Крім того, з аналізу приписів стст.52, 59 КК вбачається, що конфіскація майна є додатковим покаранням; вона полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого; встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в «Особливій частині» цього кодексу.
Враховуючи наведене та приписи «Особливої частини» КК, які містять такий вид покарання, як конфіскація майна, КС наголошує, що навіть тоді, коли конфіскацію майна встановлено поряд із найсуворішим основним покаранням — позбавленням волі, то таке додаткове обов’язкове покарання є дискрецією суду відповідно до приписів ст.69 цього кодексу.
Натомість оспорювані приписи ст.471 кодексу встановлюють обов’язкову конфіскацію в будь-якому випадку і в повному обсязі валютних цінностей у сумі, що перевищує еквівалент €10 тис., як товарів, переміщення яких через митний кордон України обмежено законодавством України, у разі якщо такі товари є безпосередніми предметами правопорушення. Кодексом про адміністративні правопорушення не визначено процесуальних механізмів, які надали б можливість судам знизити визначену ст.471 кодексу міру адмінвідповідальності залежно від пом’якшувальних обставин справи та дозволяли б застосувати таку конфіскацію частково чи взагалі її не призначати. Згідно зі ст.22 КпАП можливе лише звільнення від адмінвідповідальності при малозначності вчиненого адмінправопорушення.
Таким чином, застосування конфіскації зазначених товарів за оспорюваними положеннями ст.471 кодексу у справах про адмінправопорушення здійснюється не за усіма принципами й гарантіями кримінального провадження, зокрема не враховується конституційних гарантій у кримінальному провадженні щодо забезпечення справедливості призначення покарання, що вказує на надмірний та свавільний характер такого адмінстягнення.
4. КС дійшов висновку, що окремі положення абз.2 ст.471 МК, якими за порушення порядку проходження митного контролю в зонах (коридорах) спрощеного митного контролю встановлена обов’язкова конфіскація в будь-якому випадку і в повному обсязі валютних цінностей у сумі, що перевищує еквівалент €10 тис., як товарів, переміщення яких через митний кордон України обмежено законодавством, у разі якщо такі товари є безпосередніми предметами правопорушення, не забезпечують справедливого балансу між вимогами публічних інтересів та захистом права власності особи та не узгоджуються з принципом верховенства права. Отже, оспорювані положення ст.471 кодексу у цій частині суперечать приписам ч.1 ст.8, чч.1, 4, 6 ст.41, ч.1 ст.64 Конституції.
5. КС виходить із того, що з метою недопущення порушення митних інтересів України та її митної безпеки не може залишатися без належного юридичного врегулювання питання адмінвідповідальності за адмінправопорушення, визначене ст.471 кодексу.
Отже, встановивши невідповідність Конституції (неконституційність) окремих положень абз.2 ст.471 кодексу, а саме «а у разі якщо безпосередніми предметами правопорушення є товари, переміщення яких через митний кордон України заборонено або обмежено законодавством України, — також конфіскацію цих товарів», КС вважає за потрібне реалізувати своє повноваження, визначене ч.2 ст.152 Конституції, та відтермінувати втрату чинності цими положеннями кодексу на шість місяців з дня ухвалення КС рішення про їх неконституційність.
Враховуючи викладене та керуючись стст.147, 151-1, 151-2, 152, 153 Конституції, на підставі стст.7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 закону «Про Конституційний Суд України» КС
ВИРІШИВ:
1. Визнати такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними), окремі положення абз.2 ст.471 МК, а саме «а у разі якщо безпосередніми предметами правопорушення є товари, переміщення яких через митний кордон України заборонено або обмежено законодавством України, — також конфіскацію цих товарів».
2. Окремі положення абз.2 ст.471 МК, а саме «а у разі якщо безпосередніми предметами правопорушення є товари, переміщення яких через митний кордон України заборонено або обмежено законодавством України, — також конфіскацію цих товарів», що визнані неконституційними, втрачають чинність через 6 місяців з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення.
3. Рішення КС є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Рішення КС підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України».
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!