Действительный член НАПрН Украины Владлен Гончаренко:

«Плохих студентов не бывает. Они все гениальные, только пока об этом не знают»

Юристы Украины на днях отметили свой профессиональный праздник, который объединил знатоков различных отраслей права. А почему вообще, делая свой жизненный выбор, молодые люди нередко направляют тропу своей судьбы в сторону юриспруденции? Чего они ожидают от будущего? Своими соображениями по этому поводу поделился действительный член Национальной академии правовых наук Украины, заведующий кафедрой уголовного процесса и криминалистики Академии адвокатуры Украины Владлен Гончаренко. Он убежден, что слишком большое количество юридических вузов пока что отрицательно влияет на качество правового образования.

«Лобістські течії заважають просунути ідею справжньої вищої освіти»

— Владлене Гнатовичу, зізнайтеся, що привабило вас у професії юриста? Це була мрія дитинства чи усвідомлене прагнення?

— Ви здивуєтеся, але в юристи я потрапив випадково. Закінчивши Київську спеціальну школу військово-повітряних сил, збирався бути льотчиком. На той момент мене мали зарахувати до Батайського авіаційного військового училища ім. А.К.Сєрова. Проте медична комісія причепилися до якихось показників мого здоров’я, хоча фізично я був повністю здоровий і мав розряди з різних видів спорту. Отже, мрія не збулася, і я постав перед вибором професії.

Начитавшись детективних історій Едгара По, Артура Конана-Дойла, Жоржа Сіменона, я зізнався собі, що хочу бути слідчим. Із дослідження повітряного океану я переключився на конкретні справи. Вступив на юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, оскільки на той момент інших юридичних факультетів у Києві не було (і, на мій погляд, це правильно). Отримати «відмінно» з усіх вступних дисциплін мені багато в чому допомогла кваліфікована підготовка у військово-повітряній школі.

По закінченні навчання був розподілений до Черкаської області, де став слідчим прокуратури Монастирищенського району — самого глухого тоді куточка Черкащини. Ось із цього щабля й почалася моя юридична кар’єра.

— Ви згадали про те, що юридичних вузів багато бути не повинно. Як ставитеся до ідеї скорочення ВНЗ та юридичних факультетів? Чи дійсно в країні вже надлишок юридичних кадрів?

— Якщо дослідити питання, скільки юристів після закінчення навчального закладу влаштовуються за фахом і як вони працюють, то можна зробити висновок, що ті заклади, які не забезпечують якісного викладання багатьох фундаментальних дисциплін, а особливо деяких спецкурсів, які з юриста широкого профілю роблять професіонала, не можуть підготувати фахівця високого рівня. Знання студента мають бути всеосяжними. І це стосується не тільки юристів. Нікому не завадили б знання з літератури й мистецтва, природничих наук, якщо хочете. Бо юристу у своїй роботі доводиться стикатися з чим завгодно, так само як і журналісту. Слід мати уявлення про всі галузі. Для початку можна бути і дилетантом, адже при необхідності будь-які знання можна поглибити. Особисто я завжди користувався книгами й енциклопедіями. Зараз для студентів величезною підмогою є Інтернет.

Що стосується окремих ВНЗ, то можу навести приклад Білоцерківської національної господарської академії. Заздалегідь скажу, що не хочу ображати тих людей, які там працюють, адже, за своєю суттю, це відмінний навчальний заклад у самому, так би мовити, центрі хліборобства. Важко собі уявити більшу насолоду, ніж милуватися Білою Церквою. Але скажіть мені: навіщо там потрібен юридичний факультет? Адже там немає жодного дійсно кваліфікованого фахівця в цій галузі! Ось і виходить, що студенти, закінчивши цей факультет і приходячи до нас довчатися, не знають елементарних речей, з якими наші учні знайомі з першого курсу.

До того ж, за новим законом, ВНЗ тепер випускатимуть ще й молодших бакалаврів, що для мене дивно. Адже в медицині молодший бакалавр — це медсестра. Чим може займатися медсестра або медбрат в юридичній професії? Такі студенти не мають належного уявлення про юридичні знання. Вони навіть не ремісники, а підмайстри.

— Тобто непрофільним навчальним закладам варто відмовитися від підготовки правників?

— Як на мене, це аксіома. Чому цього не розуміють у нашому Уряді? Напевно ж, є якісь лобістські течії, які не дозволяють просунути ідею справжньої вищої освіти в нашій країні. Адже вищою вона зветься не випадково. Ця освіта, якщо хочете, унікальна. А яка може бути унікальна освіта в районному центрі, де викладати можуть адвокат, прокурор, суддя?!

Ми постійно проводимо зустрічі та конференції, причому не тільки профільні, а й з педагогіки вищої школи — найскладнішої з усіх видів викладання. Адже починаючи з викладання вже в старших класах школи педагогіка кульгає, її важко впровадити, знайти підходи загального характеру. А все тому, що в підлітковому віці формується особистість, зростає самостійність. Знайти підхід до учня або студента буває вкрай складно.

«Щастя — працювати за покликанням»

— З точки зору педагога, правильніше шукати підхід до кожного студента чи створити однакові для всіх умови навчання? Якими прийомами користуєтеся саме ви?

— Безумовно, будь-якому викладачеві слід мати уявлення про педагогіку, володіти знаннями й умінням впливати на студентську аудиторію в цілому. Педагог повинен приділяти увагу своєму зовнішньому вигляду, мові та пластиці, дикції, підготовці до заняття. Адже бути викладачем — це не тараторити і не переказувати прочитаний напередодні лекції матеріал підручника. Викладання — це свого роду монотеатр.

Мої лекції, наприклад, не схожі одна на одну. Нерідко мої студенти навіть не конспектують: по-перше, не встигають за ходом моїх думок, а по-друге, просто не хочуть відволікатися. Але матеріал вони знають добре.

Водночас я дотримуюсь і тієї думки, що справжній викладач повинен побачити очі кожного студента. До того ж у педагога має бути підсвідоме бажання сподобатись аудиторії. І не за рахунок своєї зовнішності, звичайно, а завдяки мудрості й таланту, свого підходу й ставлення. Адже студенти завжди відчувають, що ми з ними — на рівних. Вони можуть у будь-який момент лекції поставити запитання, на яке я із задоволенням відповім. Ми перебуваємо в постійному спілкуванні. А цього в жодному підручнику ви не знайдете. Це — вроджена здатність до комунікації.

До того ж здатність у студентів сприймати інформацію дуже різна. Одному студенту достатньо кількох слів для засвоєння матеріалу. І я з ним більше не говорю. І не тому, що не хочу. Просто йому моя увага більше не потрібна. Деяким, навпаки, необхідно, вибачте за вислів, утовкмачити те, що йому незрозуміло, знайти потрібні слова. І в тому нічого поганого немає.

Пам’ятаю, в 6-му класі мені не давалися квадратні рівняння. І тільки коли вчитель залишився зі мною після уроків і докладно пояснив принцип рішення, я здивувався, наскільки це, виявляється, просто. Він знайшов якесь слово, яке було ключовим для розуміння — і я розцвів від радощів, що все зрозумів. Зі студентами — та сама ситуація. Іноді з ними потрібно поговорити на абстрактну тему, якщо хочете, то й про футбол, щоб налаштувати їх на потрібну хвилю. У жодному разі не слід уникати особистого контакту. У викладача завжди має бути час на кожного. Завжди.

— Чи можете ви після нетривалого спілкування зі студентом точно сказати: є в нього можливість стати адвокатом чи ні? Які критерії для вас є визначальними?

— Ні. Відразу це зрозуміти особисто мені важко. Я ж не знаю, як він проявить себе на практиці. Можу лише припускати, відчувати, що він готовий до юридичної роботі й готовий застосовувати свої знання. І, головне, мені важливо розуміти, чи буде йому ця робота цікавою. Адже, якщо людина приходить на службу та залишається до неї байдужою, вона перетворюється на мумію, красиву, можливо, навіть одягнену в погони. Але це вже не працівник, а, вибачте за грубість, відпрацьований матеріал. Робота повинна захоплювати, подобатися, надихати. Особа повинна бути в комфорті від виконаної роботи та в некомфорті, коли нічого не виходить.

Суть у тому, що прогнозувати успіх конкретної людини дуже важко. Мені відомо багато відмінників, які виявилися пересічними практичними працівниками. Проте є десятки, а може, й сотні хуліганів, у яких успішність кульгала, але вони доповнювали свої знання за рахунок спілкування зі старшими товаришами та при цьому не боялися зізнатися, що чогось не розуміють. У підсумку саме вони й ставали чудовими фахівцями.

— Без яких якостей характеру юристу в сучасних реаліях просто не вижити?

— Є такий петербурзький психолог — Владислав Васильєв, який поділив суддів на кілька категорій. За аналогією, на такі ж категорії можна поділити майже всіх правників, включаючи адвокатів. Наприклад, візьмемо слідчих. Серед них є слідопити, яким особливо вдаються невербальні слідчі дії. Вони дивовижно оглядають місце події, проводять обшуки тощо. Інші ж, так звані слідчі-співрозмовники, можуть під час допиту отримати таку інформацію, якої не виудить жоден слідопит. Вони емоційно привабливі співрозмовнику й дуже уважні. І ці якості — уроджені. Й дуже добре, якщо людина знайшла застосування цим своїм якостям. Адже у світі лише кілька відсотків людей мають щастя працювати за покликанням. Більшості ж просто доводиться змиритися з реальністю та працювати виключно заради зарплати.

«Скрізь повинно панувати приватне право»

— Яким, у вашому розумінні, має бути успішний адвокат?

— Успішний адвокат, як на мене, це самореалізований працівник, який отримує постійне моральне задоволення від своєї діяльності. Це досить проста арифметика. Він ставить перед собою завдання, обирає найоптимальніший спосіб їх вирішення й оцінює результат.

Візьмемо, для прикладу, суддю й уявімо, що він чесний. Розглядаючи справу, він готується до неї, вступає в процес, вислуховує з великою повагою як сторону обвинувачення, так і сторону захисту, не обходячи увагою й обвинувачеваного. Докази ж він зважує настільки ретельно, що остаточний вердикт не можна піддати сумніву. Він повертається після роботи додому, й у нього настрій хороший, адже все зроблено правильно. Потрібно пам’ятати, що все наше життя — це діяльність. Адже недарма діяльний підхід у психологічній науці знайшов усесвітнє визнання. За результатами діяльності видно й людську сутність.

— А як ви ставитеся до прагнення студентів якомога раніше почати працювати? Адже багато хто починає це робити ще на початкових курсах. Чим може допомогти або нашкодити такий ранній трудоголізм? Чи можуть теорія та практика співіснувати?

— Можуть. У нас є в країні юридичні клініки. Від початку їх впровадження вони повністю копіювали американські, що, на мій погляд, погано. Адже бездумне наслідування ні до чого доброго не приводить. Потім було повне залучення студентів, аж до того, що ті самостійно представляли інтереси клієнтів, що теж виявилося хибним.

Сьогодні ж ми знайшли оптимальний режим функціонування нашої клініки. Заняття там починаються з першого курсу. Поряд зі студентами прийом ведуть два адвокати. Звертаються переважно люди пенсійного віку. Вони приходять із блокнотами та ручками, записують усе, що кажуть наші учні. Студенти діляться своїми знаннями, навіть тими небагатьма, які вони встигли отримати за перший рік навчання. А ось уже після 2—3-го курсів їхня допомога стає більш кваліфікованою, адже до програми вводяться спеціалізовані галузі права — цивільне, кримінальне, трудове.

Втім, ніхто не застрахований від помилки. Ось тут уже на допомогу й приходять наші адвокати, які стежать за ходом консультації та готові в будь-який момент поправити свого молодого колегу. Ми не можемо допустити, щоб студент помилився і тим самим нашкодив клієнтові. А після прийому студенти можуть задати практикам будь-які питання, обговорити помилки. Маю зізнатися, що в нашій клініці беруть участь і маститі адвокати, і роблять вони це сумлінно, з ентузіазмом.

Наша академія вирізняється ще й тим, що тут є відділення спеціальної адвокатської підготовки, де викладають адвокати й судді. Студенти отримують від них унікальну інформацію, якої не знайдеш у підручниках. Практики ж розповідають про тонкощі, які не завжди відомі нашим викладачам. Хоча викладачі в нас відмінні й мають кандидатські та докторські ступені. Це справжні вчені, не такі, як деякі доктори наук, ані авторефератів, ані дисертацій яких ніхто не бачив. Усе це, звичайно, недоліки корумпованого суспільства, які, впевнений, ми з часом поборемо. Адже є й гідні наслідування приклади. Ось, приміром, голова Апеляційного суду Запорізької області Віктор Городовенко. Блискучий, справжній доктор наук із прекрасними думками й тонким аналітичним розумом. Таких, як він, студенти слухають із задоволенням, а потім уже мені доводиться дивуватися на іспитах, коли при відповіді на питання вони розгортають переді мною таке полотно знань, що мимоволі шкодуєш, що час іспиту обмежений.

— Студенти більшості ВНЗ по закінченні певних курсів проходять виробничу практику. Чи є вона у вас?

— Звичайно, така практика є й у нас. Студенти зобов’язані її проходити.

— А чи йдуть на зустріч керівники підприємств та посадові особи? Чи охоче надають можливість засвоїти знання на практиці?

— На жаль, ні. Хоча Конституція і проголошує рівність усіх форм власності, у нас дотепер збереглося совкове уявлення про те, що державна власність — найголовніша з форм. А це принципово неправильно. Скрізь має панувати приватне право. Людина повинна бути основою, а вже навколо неї будується держава зі своїм інститутами, але ніяк не навпаки. І тому, коли ми звертаємося до прокуратури з клопотаннями про надання практики для студентів, заступник Генерального прокурора пише нам відмову, причому без пояснення підстав. Нібито існує положення, що прокуратура забезпечує практикою всього 3 навчальні заклади. На думку ГПУ, решта ВНЗ підготувати гідних прокурорів не в змозі. Це дикість, що в сучасному суспільстві, де панують гасла Великої французької революції, дотепер зберігається подібна дискредитація.

Проте наші студенти не сильно страждають від такого ставлення, бо проходять практику в адвокатів, у колегіях, нотаріальних конторах. І часто-густо така практика виявляється більш плідною, ніж та, що надається в прокуратурі. Тому що дуже часто практикантів там сприймають як посильних.

Практикуються студенти й у судах, які завжди йшли назустріч і давали змогу зануритися у таку досить специфічну практику. Студент виступає в ній здебільшого як споглядач. Коли йде процес, він убирає в себе (якщо, звісно, прагне цього) все, що там відбувається. У нього на слуху промови адвокатів і обвинувачів, судді.

— Та більшість ваших підопічних, мабуть, прагнуть бути адвокатими?

— Не зовсім так. У нас, до речі, відсутня тенденція подальшої реалізації студентів саме в адвокатській діяльності. Хоча, здавалося б, адвокатів має бути переважна більшість. Але ні: одним до душі професія судді, іншим — прокурора. Дуже значна частина студентів прагнути працевлаштуватись у великих господарських корпораціях.

Наша країна, до речі, значно відстає в цьому питанні від Заходу. Так, у США грамотний та надійний юрист компанії через певний час стає її співвласником або партнером. Це говорить про високу цінність юрисконсультів підприємств. Треба й наших бізнесменів направити на цей шлях. Адже корпоративне право — вершина успішного регулювання відносин у бізнесі. Завдяки грамотному юридичному забезпеченню бізнесу економіка країни тільки виграє. До того ж у багатьох успішних бізнесменів, яких у нашій країні прийнято називати олігархами, юридична служба побудована за найвищим розрядом. Отже, ми надаємо своїм учням право самостійного вибору роду діяльності.

«Тестування — це примітивний спосіб контролю»

— З висоти вашого досвіду скажіть, чи відрізняються сучасні студенти від тих, з якими ви стикалися на зорі своєї викладацької діяльності? Чи стали вони менш або більш старанними?

— Почнемо з їхньої поведінки. Раніше вони виявляли більше поваги до викладача. Не дозволяли собі встати посеред лекції та мовчки залишити аудиторію. Ніхто не нахилявся під парту для того, щоб поговорити по мобільному. Траплялося, що студенти іноді грали в шахи на задніх партах, але це інше. Однак я, швидше за все, буду неправим, якщо скажу, що раніше студенти були кращі за сучасних. Ні. Вони — діти свого часу. Їм так зараз зручніше.

Якщо раніше викладач спілкувався зі слухачами на останніх хвилинах лекції, то зараз питання може пролунати й у середині, що мене, чесно кажучи, навіть тішить. Відчувається, що є живе спілкування. Будь-якій людині складно витримати монотонну роботу, якою є лекція, більш ніж 20 хв. поспіль. А такі розрядки дозволяють відпочити кілька хвилин і заново налаштуватися на осмислення матеріалу. До того ж багато студентів прагнуть задати каверзне запитання, очікуючи: відповість лектор чи ні.

Учні зараз розкріпачені тим, що можуть вести конспект в електронному вигляді. За часів моєї молодості викладачі часто перевіряли конспекти, вивчали, чи веде студент записи. Але це ж дикість! А якщо студент без конспекту запам’ятовує матеріал? А таке можливо, якщо викладач того вартий. У випадку, коли викладач збуджує емоційну пам’ять студента, то розважаючи його, то змушуючи сумувати, знання всотуються набагато легше, ніж від монотонного викладу. Я знаю це по собі. Після відвідання однієї з художніх вистав я з першого разу напам’ять запам’ятав вірш Костянтина Симонова «Відкритий лист». Він настільки сильно запав мені в душу, що я його пам’ятаю донині. Як на мене, поганих студентів не буває. Вони всі геніальні, тільки поки що про це не знають.

— Помітно, що ви дуже цінуєте живе спілкування зі студентами. А чи вважаєте ЗНО оптимальним показником для вступу до ВНЗ? Немає бажання приймати іспити усно, так сказати, шляхом прямого спілкування з абітурієнтом?

— Певною мірою цей показник об’єктивний… Але тестування — досить примітивний спосіб, придатний тількт для проміжного контролю. Користуюся тестами і я. Іноді доходить до смішного. Одного разу я сам не зміг відповісти на запитання, яке сам же собі й поставив. Але все-таки це лише схематична перевірка, за допомогою якої не можна визначити рівень підготовки абітурієнта. Та, відверто кажучи, й відповідь на екзаменаційний білет не дає повного уявлення. По-справжньому особистість учня і його обсяг знань розкриваються під час спілкування на заняттях. Коли читаю лекції, то вже знаю, хто в мене отримає «відмінно». Я бачу, як студент дивиться, як слухає, що записує.

Сам по собі тест для вступних іспитів мені не подобається. Я впевнений, що для професій, які вимагають наявності спеціальних знань, слід запровадити спеціальні іспити. На мій погляд, без хімії та біології нічого робити в медичному університеті, тоді як для журналістів слід уводити творчий іспит з написання есе і, звичайно ж, іспит з російської або української мови (залежно від того, що вивчатиметься).

А от стосовно іноземної мови в мене інша думка. Її знання — благо, але це не повинно нав’язуватися. Обов’язкове володіння англійською мовою не має переростати в суспільний принцип. Чому саме англійська? А якщо цікава інша? Не потрібно робити з мови культ. Людина не знає іноземної мови? Ну то й що. А якщо я, наприклад, хочу працювати в українській прокуратурі й виступати держобвинувачем, іноземна мова мені навряд чи знадобиться. Інша річ, якщо доведеться потрапити у відділ екстрадиції при прокуратурі. То там бажано б знати ще й французьку.

— Все ж усне опитування ефективніше?

— Звісно, адже воно дозволяє побачити й почути абітурієнта, відчути його внутрішній світ. Він може нечітко викладати свої думки, але я зможу в процесі полеміки, яка, безумовно, в такому випадку виникає, пізнати абітурієнта та зрозуміти, чи зможе він стати фахівцем. Адже дуже важливо усвідомити, чи може студент правильно аргументувати свою точку зору. Не слід забувати і про красу мови. Плавна й красива мова тільки додає відповіді гармонійності та стрункості.

«Багато приватних навчальних закладів слід закрити»

— А чи знаєте ви, що деякими фахівцями висловлювалася ідея про зниження прохідного бала для абітурієнтів контрактної форми навчання? Чи доцільно це з точки зору процесу навчання й кінцевого результату? Чи можна отримати фахівця з наполегливого, забезпеченого, але не надто здатного до навчання студента?

— Образливе припущення. Це ще раз доводить, що держава в нас понад усе, а приватним закладам, значить, залишиться згрібати лопатою те, що національним вузам підпало не під масть? Але, на жаль, зараз є тенденція до утиску приватних вузів, незалежно від якості тієї освіти, яку вони дають.

Згоден, що багато приватних навчальних закладів слід закрити: вони непридатні для суспільства й народного господарства, якщо хочете. Вони випускають брак. Думаю, що саме ця ситуація й лягла в основу наведеної вами точки зору. Хоча все якраз навпаки. Люди, які йдуть у державні вузи, взагалі не повинні платити. Там узагалі бає бути відсутня платна форма навчання як така. Що це за безплатна освіта, гарантована Основним Законом, за яку потрібно платити? А от приватні вузи, як підприємства, мають право на життя. Так, це той самий бізнес, тільки у сфері освіти.

Наша академія оснащена останніми технологіями, які дозволяють спілкуватися майже з будь-якою точкою земної кулі. Так, ми стягуємо плату за навчання, але ж вона йде на оплату праці викладачів, на утримання приміщень. До слова, наші студенти дуже дбайливо ставляться до майна академії, що не дивно, адже вони за це заплатили. У нас ви не зустрінете звичних написів на партах у стилі «Я люблю Соню» й тому подібних. До того ж платня студентів іде й на видавництво наукових робіт викладачів, інших посібників для студентів.

— Ви маєте на увазі методичні рекомендації?

— І їх теж. Хоча у звичному розумінні слів самі по собі методичні рекомендації застаріли. От є, наприклад, методичний посібник з написання курсової роботи. Хоча, по суті, студент для написання роботи повинен обрати тему, засвоїти її і, власне, написати роботу. Все. Нічого більше не потрібно. Причому основним елементом тут є якраз вибір цікавої особисто для студента теми, і не обов’язково з того списку, який пропонує кафедра.

— Ви, напевно, знаєте, що з року в рік МОН складає рейтинг ВНЗ країни. Так, на одному з відомих порталів складено рейтинг 200 українських вузів, де вказано, що ААУ займає тільки 137-у позицію. Як ви ставитеся до таких оцінок? Що це по-вашому: об’єктивний показник чи спосіб маніпуляції?

— І те й інше. Адже є різні показники, що формують рейтинг. Серед них, наприклад, кількість студентів на одного доктора наук. Так от, у нас тільки на кафедрі кримінального права та криміналістики, якою я завідую, 3 доктори і 4 кандидати наук. На мій погляд, це показник!

Формуватися рейтинг може й за кількістю міжнародних зв’язків. Усе це об’єктивно. Але ж є й такі питання, які про якість навчання ВНЗ нічого не говорять. Приміром, критерій кількості чемпіонів світу з того чи іншого виду спорту. Так ось, Харківська та Одеська юридичні академії мають чемпіонів світу. У нас теж була чемпіонка світу з фехтування — Єва Виборнова. Але я це говорю до того, що багато критеріїв оцінювання для нашого навчального закладу просто не застосовні. У нас, наприклад, немає своїх гуртожитків, але ми цілком задоволені тими площами, які орендуємо в інших ВНЗ.

Головним показником є затребуваність наших фахівців після закінчення навчання. У цілому ж серед юридичних вузів ми вже давно утримуємо 7—8 позиції. Перед нами всього 6 національних університетів, тобто серед приватних ми перші. Ось що головне.

«Немає нічого ганебного в мріях про великі гонорари»

— Чи будете ви заперечувати, що багато студентів обирають юридичну професію в гонитві за престижем і збоченим (можливо й сучасними умовами бізнесу) розумінням ролі адвоката в суспільстві та державі? Яке місце в суспільстві та державі, на вашу думку, повинен займати юрист? Із якими складнощами йому доводиться стикатися?

— Можу сказати, що багато студентів ідуть у професію, продовжуючи сімейну династію. Дуже багато наших студентів є дітьми суддів, прокурорів й особливо адвокатів.

Що стосується престижу професії, то прагнення до регулювання суспільних відносин у студентів, звичайно ж, є. Адже вони отримують можливість впливу на людські відносини. Це характерна риса 16—17-річних підлітків, у яких загострене почуття справедливості. Трапляються, природно, і хитруни, які йдуть до нас через захланність, уповаючи на виграшні справи й великі гонорари. Це загалом непогано, адже гонорар — наш хліб. І немає нічого ганебного в мріях про великі гонорари, як немає нічого ганебного в прагненні отримувати більшу зарплату. Головне — її заслужити та йти чесним шляхом.

Я не виключаю, що в такому глибоко корумпованому суспільстві, як наше, є й такі, які йдуть в адвокати, аби робити гроші. Системно аналізуючи людські стосунки, можу припустити, що багато хто мріє бути прокурорами для того, щоб брати хабарі. Таке прагнення засмучує, але воно, на нещастя, підстьобує деяких до вибору цієї професії.

— Чи мотивує, по-вашому, молодих фахівців і досвідчених юристів безоплатна правова допомога, яку зобов’язані надавати адвокати?

— Про волонтерську роботу тут не може йти мови. Адже безплатну допомогу надають спеціально призначені адвокати, що цілком хибно та є утиском прав адвокатів. Адже я, напевно, буду поганою людиною, (адвокатом, може, й непоганим), якщо відмовлю в наданні допомоги нужденному. Я не кажу про представлення інтересів у суді — це дещо інше.

У деяких країнах безоплатна правова допомога фінансується державою. І фахівці охоче її надають, знаючи, що гонорар буде значно вищим, ніж за аналогічну послугу в приватній практиці. У нас теж пропонують компенсувати витрати адвокатам, але в таких сумах, що мені навіть не хочеться про це говорити. Я вважаю, що адвокати будуть охоче займатися цією діяльністю лише тоді, коли держава буде готова гідно її оплатити. Інакше — ніяк.

Наскільки я знаю, наші студенти, які цікавляться адвокатурою, нині не заглиблюються в те, на якій основі провадить діяльність адвокат. Поки що їх приваблює сам процес. Час покаже, як буде розвиватися законодавство, а з ним і сама природа професії.

— А чи вважаєте ви професію юриста психологічно важкою? Чи має місце психологічна деформація?

— Так, деформація настає неминуче. До неї можна віднести і самовпевненість, яка виникає в адвоката в результаті, наприклад, вдалого вирішення справи. Проте одиничний успіх ще не показник, хоч не всі юристи це розуміють. Ось і виходить, що впевненість перетворюється на хизування. Нерідко деформація виявляється в небажанні колективного обговорення своєї діяльності, закостенінні та усамітненні. А взагалі-то, перш за все вона полягає в шаблонізації наших дій. Я часто спостерігав за колегами, які, маючи величезний досвід, продовжують працювати за алгоритмом 20—30-річної давнини. Ці шаблони виявляються і в мові, і в документах, ріжуть слух і заважають сприйняттю. Ось при такому ступені деформації залишатися в професії вже небезпечно.

До того ж справжній юрист завжди сумнівається. Це теж відмітна риса професії. Правники повинні приймати рішення на основі незаперечної системи доказів, а не керуючись емоціями, інтуїцією, порадами та майданами. Ось чому наявність великої кількості юристів у парламенті навряд чи виправдає себе. Адже приказка про двох юристів і три думки актуальна завжди. Верховній Раді насамперед потрібні економісти, політологи та журналісти.

— Підбиваючи підсумок розмови, що б ви побажали нашим читачам? Яку головну рекомендацію можете дати тим, хто вже обрав професію юриста (адвоката)?

— Не виділятиму з аудиторії читачів саме юристів. Я всім людям, у тому числі й юристам, бажаю справедливості. У всіх відносинах, в особистих і суспільних, на будь-якому рівні. Адже з латинської слово «юстиція» перекладається саме як «справедливість», а слова правда, право і справедливість — однокореневі. Тому мені й хочеться, щоб життя кожної людини було справедливим.

Закон і Бізнес