Альтернатива — лише для відповідача

Третейська угода може завадити розгляду справи в суді

Згідно з ГПК та ЦПК суд має припинити провадження у справі або залишити заяву без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу спору третейському суду. Проте, за Конституцією, права людини мають захищатися судом державним. Чи немає тут суперечності?

Не правосуддя

 Сьогодні альтернативним способом розв’язання правових конфліктів у державі є третейський розгляд спорів. Він реалізується на підставі положення ч.5 ст.55 Основного Закону: «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».

Приписи п.5 ч.1 ст.80 ГПК та п.6 ч.1 ст.207 ЦПК містять вимогу, відповідно до якої суд припиняє провадження у справі чи залишає заяву без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу спору на вирішення третейського суду. За законом, третейські суди приймають рішення тільки від свого імені, а самі ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов’язковими лише для сторін спору. Забезпечення примусового виконання рішень третейських судів перебуває за межами третейського розгляду та є завданням третьої гілки влади та державної виконавчої служби (ст.57 закону «Про третейські суди», ч.2 ст.2 закону «Про виконавче провадження»).

При цьому третейські суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції. З аналізу положень закону «Про третейські суди» випливає, що вони є недержавними незалежними органами захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин.

Таким чином, третейські суди не здійснюють правосуддя, а їхні рішення не є актами правосуддя. Таку думку в рішенні від 10.01.2008 №1-рп/2008 висловив Конституційний Суд, наголосивши, що «третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин — це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч.5 ст.55 Конституції».

 Відмова від права?

 Основний Закон наголошує, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів не допускається. Судочинство здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції (чч.1, 4 ст.124).

Більше того, органи третьої гілки влади зобов’язані приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду в прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають установленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке згідно з ч.1 ст.64 Конституції не може бути обмежене.

Відмова від права на звернення до державного суду є недійсною. Ці положення ч.3 ст.1 ГПК і ч.3 ст.3 ЦПК є важливою гарантією забезпечення права кожного на судовий захист. З огляду на це деякі вчені наполягають на неприпустимості припинення судом провадження у справі, якщо одна зі сторін, незважаючи на укладену третейську угоду, наполягає на розгляді справи саме державним судом. На погляд цих правознавців, наявність третейського застереження не свідчить про обов’язок звертатися для врегулювання спору лише до третейського суду і не забороняє державному суду розглядати таку справу й ухвалювати рішення. До того ж норм, що обмежували б юрисдикцію третьої гілки влади у зв’язку з наявністю між сторонами третейської угоди, чинне законодавство не містить.

 Свобода договору

 Втім, досить обгрунтованою є й інша правова позиція, за якою державний суд, до якого подано позов з питання, що є предметом регулювання третейської угоди, вправі припинити провадження у справі, якщо наявне заперечення однієї зі сторін щодо вирішення спору в державному суді й останній не визнав, що третейська угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

При цьому згода сторін спору щодо передання спору на розгляд третейського суду не повинна вважатися відмовою від права звернення до державного суду по захист права та охоронюваного законом інтересу. Адже «сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості» (ст.627 ЦК); «кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання» (ч.1 ст.15 ЦК).

Згідно із ч.2 ст.12 ГПК, ст.17 ЦПК, стст.1, 5 закону «Про третейські суди» підвідомчий судам спір за наявності третейської угоди може бути передано сторонами на вирішення третейського суду. Проте лише цих приписів недостатньо для застосування ч.5 ст.55 акта найвищої юридичної сили, адже конституцієдавець свого часу не дотримав загальновизнаного в європейській нормотворчій практиці принципу правової визначеності.

 На розсуд відповідача

 У зв’язку із цим певною мірою усунути законодавчу невизначеність покликана прийнята 26.12.2011 постанова пленуму ВГС №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції». У ній, зокрема, розглянуті питання застосування п.5 ч.1 ст.80 ГПК.

Відповідно до пп.4.2.3 постанови провадження у справі підлягає припиненню, якщо при розгляді справи буде встановлено, що «є письмова угода сторін про передачу спору на вирішення третейського суду… Таку угоду сторони вправі укласти як до, так і після порушення провадження у справі. В останньому випадку провадження підлягає припиненню з посиланням на зазначену норму ГПК. Якщо ж таку угоду укладено до порушення провадження у справі, то:

— у разі коли відповідач не заперечує проти розгляду справи саме господарським судом, спір підлягає вирішенню останнім;

у випадку якщо відповідач з посиланням на згадану угоду, яка є чинною та не визнавалася недійсною, наполягає на вирішенні спору саме третейським судом господарський суд має припинити провадження у справі на підставі п.5 ч.1 ст.80 ГПК».