Аналіз ВСУ деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ

Верховний Суд України

Узагальнення

Аналіз деяких питань
застосування судами законодавства
про право власності при розгляді цивільних справ

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ратифікованою законом від 17.07.97 №475/97-ВР, зокрема ст.1 Першого протоколу до неї (1952 р.), передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч.4 ст.41 Конституції ніхто не може бути протиправно

позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст.16 Цивільного кодексу).

Справи за позовами про захист права власності належать до найбільш поширених категорій цивільних справ і, як правило, розглядаються відповідно до законодавчих норм. Однак слід зауважити, що прогалини в регулюванні відносин у сфері права власності спричиняють деякі труднощі у застосуванні судами чинного законодавства.

Мета проведення зазначеного аналізу — вивчення судової практики розгляду цивільних справ, пов’язаних із набуттям, припиненням, здійсненням та захистом права власності, виявлення складних і спірних питань, що виникають у суддів при вирішенні зазначених спорів, надання пропозицій щодо можливих шляхів їх розв’язання.

Поняття та зміст права власності, межі його здійснення

Відповідно до ч.1 ст.317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс тощо).

Правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т.ін.).

У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості. Причому інколи всі разом або деякі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору тощо. На відміну від прав власника, правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а й зазвичай виникають із його волі і в передбачених ним ме­жах (наприклад, договір найму, договір управління майном).

Згідно з нормою ст.319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повин­ні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення рівноваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб’єктами права.

Отже, правомочності власника та межі здійснення ним прав установлені законом.

Через категорії «межі здійснення суб’єктивних цивільних прав» та «обмеження здійснення суб’єктивних цивільних прав» у законі встановлюється така поведінка власника, яка не суперечить актам цивільного законодавства. Власник майна повинен враховувати межі та обмеження цивільних прав.

Межі здійснення цивільних прав фактично виражаються у формулі «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а обмеження (заборони), які мають найбільш загальний характер і які особа-власник повинна враховувати у своїй поведінці, конкретизуються у ст.13 ЦК.

Так, обмеження встановлюються щодо окремих суб’єктивних прав як засіб стримання особи-власника при здійсненні ним цих прав з урахуванням необхідності дотримання прав інших осіб (при праві переважної купівлі) або суспільних інтересів (збереження пам’яток культури, історичних цінностей).

Зокрема, власник земельної ділянки не вправі використовувати її не за цільовим призначенням або з порушенням екологічних вимог (стст.91, 143, 144 Земельного кодексу). Цільове призначення мають також житлові приміщення, які власник має право використовувати для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати їх для промислового виробництва (стст.6, 189 Житлового кодексу, ст.383 ЦК). Власник земельної ділянки повинен утримуватися від порушення прав особи, в інтересах якої встановлений сервітут (ч.2 ст.319, ст.404 ЦК); власник пам’ятки культурної спадщини — від її пошкодження або знищення (ст.352 ЦК).

Таким чином, аналіз законодавства дає

підстави для висновку: абсолютність прав власника зовсім не означає, що ніхто і ніколи не може їх обмежити. Разом з тим, як вбачається з ст.319 ЦК, обмеження права власності не підлягають розширеному тлумаченню.

Закріплений у п.1 ч.2 ст.319 ЦК принцип, відповідно до якого дії власника щодо його майна не повин­ні суперечити закону, є загальним універсальним обмеженням прав власника. Відсутність прямої заборони в законі надає власнику широке коло можливостей для здійснення права власності, в той час як заборона на здійснення певних дій є механізмом стримування власника.

Так, держава стримує власника, коли встановлює обмеження в цивільному обороті певного майна (наприклад вогнепальної та іншої зброї тощо).

Надаючи власнику право вчиняти з власним майном будь-які дії, у тім числі його знищення, закон обмежує власника у виборі способу знищення майна з тим, щоб обраний спосіб був безпечним для оточення і навколишнього середовища. Наприклад, власник не може знищити свій будинок шляхом підпалу чи вибуху, оскільки виникає загроза пожежі або пошкодження сусідніх будинків чи життю та здоров’ю інших осіб.

Законом встановлено обмеження прав власника також іншого характеру.

Наприклад, у ч.5 ст.373 ЦК зазначено, що власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Однак право власності особи на земельну ділянку

поширюється лише на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які знаходяться на ділянці, а також на простір над і під поверхнею ділянки, висотою і глибиною, необхідними для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Разом з тим право власності особи не поширюється на надра (стст.14, 16 закону «Про надра» від 27.07.94 №132/94-ВР), у зв’язку з чим власник земельної ділянки обмежений у праві видобутку надр, що знаходяться під поверхнею його земельної ділянки. Власник земельної ділянки також не може претендувати на повітряний стовп над земельною ділянкою.

Обмеження прав власника встановлено й іншими законами.

Так, відповідно до ст.52 закону «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91 №1264-ХІІ громадяни та інші особи зобов’язані додержувати правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів, з тим щоб не допустити забруднення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів харчування.

В іншій нормі — ч.6 ст.5 закону «Про тваринний світ» від 13.12.2001 №2894-ІІІ — визначено, що об’єкти тваринного світу в Україні знаходяться під охороною держави незалежно від права власності на них. У ч.3 ст.7 цього закону зазначено, що у передбаченому законом порядку права власників об’єктів тваринного світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об’єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав

громадян. А в ст.8 закону №2894-ІІІ передбачено можливість припинення права приватної власності на об’єкти тваринного світу в разі жорстокого поводження з дикими тваринами, встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об’єктів тваринного світу, а також в інших випадках, передбачених законом.

Підсумовуючи, слід дійти виснов­ку, що межі здійснення цивільних прав визначають правомірну поведінку особи, оскільки її дії в межах цивільних прав підлягають правовому захисту, на відміну від дій, вчинених поза межами права.

Прикладом дотримання цього принципу як у сфері відносин щодо здійснення права власності, так і у сфері зобов’язальних відносин є наведений нижче витяг із постанови ВС від 10.10.2012 у справі №6-110цс12 за результатами розгляду ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9.04.2012, постановленої у справі про вирішення спору між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ковальська-Житлосервіс», що є виконавцем житлово-комунальних послуг, і власником квартири, який відмовився від укладення договору про надання послуг за утримання будинку та прибудинкової території.

Частиною 1 ст.19 закону «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 №1875-ІV передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Пунктом 1 ч.3 ст.20 цього закону передбачено обов’язок споживача укласти договір на

надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору. Цей обов’язок відповідає зустрічному обов’язку виконавця, визначеному п.3 ч.2 ст.21 закону №1875-ІV, — підготувати та укласти зі споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором. Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження Типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» від 20.05.2009 №529.

З аналізу змісту ч.3 ст.6, ч.1 ст.630 ЦК, стст.19—21 закону №1875-ІV, постанови №529 убачається, що умови типового договору, які набули юридично обов’язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов’язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов’язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч.3 ст.6, стст.627, 630 ЦК та стст.19, 20 закону №1875-ІV.

Усі зазначені вище та проаналізовані положення чинного законодавства кореспондуються з нормами стст.13, 41 Конституції і ст.1 Першого протоколу до конвенції, якими закріплені основні принципи здійснення права власності та його обмеження:

по-перше, встановлено право безперешкодно і

в повному обсязі здійснювати правомочності власника щодо свого майна;

по-друге, визначено межі допустимого розумного втручання держави у здійснення правомочностей власника. Причому таке втручання повинно бути законним і має здійснюватися з дотриманням принципу справедливого балансу між публічними і приватними інтересами.

Зазначені принципи сформульовано і в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23.09.82), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інте­ресів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід’ємним принципом конвенції в цілому і також відображено у структурі ст.1 Першого протоколу.

Суб’єкти

Відповідно до ЦК (стст.2, 318, 324) суб’єктами права власності є:

— Український народ, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією;

— інші учасники цивільних відносин: фізичні та юридичні особи, зокрема держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права, якими є державні підприємства, казенні підприємства, державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи.

Відповідно до ст.329 ЦК юридична особа публічного права набуває права власності на

майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ч.2 ст.326 ЦК). Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами (ч.3 ст.326 ЦК).

Згідно зі ст.4 закону «Про управління об’єктами державної власності» від 21.09.2006 №185-V суб’єктами управління об’єктами державної власності є: Кабінет Міністрів; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері управління об’єктами державної власності; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку; міністерства та інші органи виконавчої влади; Фонд державного майна; органи, що забезпечують діяльність Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; Національна академія наук, галузеві академії наук. Державна керуюча холдингова компанія має статус уповноваженого органу управління щодо об’єктів управління державної власності, що передані до її статутного капіталу та статутного капіталу її корпоративних підприємств.

Відповідно до ч.5 ст.22 Господарського кодексу держава реалізує право державної власності у

державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Право господарського відання та право оперативного управління — це речові права осіб, які не є власниками, що захищаються відповідно до положень, установлених для захисту права власності. При цьому право господарського відання належить комерційним підприємствам — суб’єктам підприємницької діяльності (ст.136 ГК), а право оперативного управління — некомерційним юридичним особам (ст.137 ГК).

Відповідно до висновку ВС, викладеного у постанові від 4.07.2011 у справі №3-67гс11 за позовом Львівського міжрайонного транспортного прокурора в інтересах держави в особі Міністерства транспорту та зв’язку, державного територіально-галузевого об’єднання «Львівська залізниця» до Неліпинської сільської ради, виконавчого комітету Сільради, третя особа — Особа 1, про визнання права державної власності на будівлю вокзалу, яка знаходиться в господарському віданні ДТГО, що входить до сфери управління позивача, — суб’єкт управління державним майном вправі подавати позов про визнання права власності за державою на майно, що знаходиться у нього на праві повного господарського відання.

Суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади та утворені ними органи місцевого самоврядування (ст.327 ЦК).

Згідно з ст.143 Конституції майном, що є в

комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування. В ст.1 закону «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.97 №280/97-ВР визначено, що представницьким органом місцевого самоврядування є відповідна місцева рада, яка складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

Відповідно до п.31 ст.26 закону №280/97-ВР сільські, селищні, міські ради вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих пов­новажень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення цих повноважень та умов їх здійснення.

У судовій практиці траплялися випадки, коли суди неправильно визначали представницький орган територіальної громади.

Так, постановою ВС від 10.10.2011 скасовано постанову ВГС від 27.04.2011 у справі за позовом ТОВ «Кіноман» до головного управління комунальної власності м.Києва Київської міської державної адміністрації, треті особи: Державне комунальне підприємство «Кінотеатр «Жовтень», Київська міська рада, про зобов’язання укласти договір оренди.

Як установили суди, цілісний майновий комплекс ДКП належить до комунальної власності м.Києва на підставі рішення Виконавчого комітету Київської міської ради «Про формування комунального майна та районів» від 31.01.92 №26.

25 вересня 2003 р. на загальних зборах членів трудового колективу ДКП прийнято рішення про створення ТОВ з метою оренди цілісного

майнового комплексу, яке було зареєстроване Подільською районною в м.Києві державною адміністрацією 8.10.2003.

Відповідно до ч.5 ст.16 закону №280/97-ВР від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

До відання виконавчих органів, зокрема міських рад, належать повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад (п.1 ст.29 закону №280/97-ВР).

Частиною 5 ст.60 зазначеного закону передбачено повноваження органів місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здавати об’єкти права комунальної власності в оренду відповідно до закону.

Згідно з ст.5 закону «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.92 №2269-ХІІ орендодавцями, зокрема, є органи, уповноважені Верховною радою АР Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить АРК або перебуває в комунальній власності.

Положенням про головне управління комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженим рішенням міськради від 10.07.2003 №584/744, визначено повноваження управління, зокрема на здійснення повноважень орендодавця цілісних майнових комплексів підприємств комунальної власності територіальної громади м.Києва.

Разом з тим управління виступає орендодавцем цілісних майнових комплексів підприємств, організацій комунальної власності територіальної громади м.Києва (їхніх структурних підрозділів) на виконання відповідних рішень Київської міської ради (пп.14 п.7 зазначеного положення).

З урахуванням наведеного відповідач здійснює свої повноваження орендодавця майна комунальної власності територіальної громади м.Києва тільки за наявності відповідного рішення Київської міської ради й не наділений повноваженнями самостійно прий­мати рішення про передачу об’єктів комунальної власності в оренду.

Господарські суди при розгляді справи встановили, що рішення про передачу в оренду позивачу спірного об’єкта на пленарному засіданні Київська міська рада не приймала.

Крім того, у вирішенні спору судовими інстанціями не було враховано положень ч.2 ст.14 ЦК, відповідно до яких особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (справа №3-106гс11).

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком того, яке відповідно до закону не може їм належати.

Так, постановою ВР «Про право власності на окремі види майна» від 17.06.92 №2471-ХІІ визначено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, та встановлено Спеціальний порядок набуття права власності громадян на окремі види майна. Не можуть перебувати у власності

вищезазначених суб’єктів зброя, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива; бойові отруйні речовини і под. А таке майно, як вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери, деякі види пневматичної зброї; пам’ятки історії та культури; радіоактивні речовини, може бути придбане громадянами лише за наявності дозволу відповідного органу.

Відповідно до положень ЗК (стст.22, 81, 82) іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні держави не можуть бути власниками земель сільськогосподарського призначення. Прийняті ними у спадщину земельні ділянки з вищезазначеним цільовим призначенням протягом року з моменту переходу підлягають відчуженню. У ст.145 ЗК передбачено, що у випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом року не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

За загальним правилом, склад і кількість майна, що може знаходитись у власності фізичних та юридичних осіб, є необмеженими. Однак законом можуть бути встановлені певні обмеження.

Так, п.13 розд.Х «Перехідні положення» ЗК визначено, що на період до 1.01.2015 громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до
100 га. Ця площа може бути збільшена в разі успадкування земельних ділянок за законом.

Об’єкти. Поняття майнових прав. Поняття і визначення нерухомого майна

Об’єктами права власності є будь-які речі (майно).

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст.179 ЦК).

Згідно з ст.190 ЦК майном як особ­ливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Вивчення наданих для проведення аналізу матеріалів свідчить, що деякі суди ототожнюють поняття «майно» і «майнові права».

Наприклад, рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 23.06.2011 задоволено позов С. до Хмельницького бюро технічної інвентаризації, М., Південно-Західної універсальної товарної біржі, арбітражного керуючого З. про визнання права власності на 1/2 частину квартири — припинено право власності на 1/2 частину квартири, яка зареєстрована за М. Визнано право власності на 1/2 частину цієї квартири за С. Зобов’язано БТІ внести зміни до державного реєстру прав власності на нерухоме майно та провести необхідні дії щодо його перереєстрації.

З матеріалів справи вбачається, що М., будучи суб’єктом підприємницької діяльності, допустив податкову заборгованість у сумі 100 грн., у зв’язку з чим постановою Господарського суду Хмельницької області від 23.10.2007 його визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатором Державну податкову інспекцію в м.Хмельницькому, а ухвалою від 19.05.2008 проведено заміну ліквідатора і призначено ліквідатором арбітражного керуючого З.

20 вересня 2009 р. С. за договором купівлі-продажу, укладеним з ліквідатором З., придбала 1/2 частину однокімнатної квартири на біржових торгах Південно-Західної універсальної товарної біржі. Проте БТІ відмовило їй у реєстрації права власності на підставі того, що такий договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що біржова угода, укладена С., є договором купівлі-продажу майнових прав і до неї не можуть бути застосовані вимоги ст.657 ЦК.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив із того, що предметом договору купівлі-продажу від 20.09.2009, укладеного між С. та приватним підприємцем М. в особі ліквідатора З., є не майнове право, а частина речі — предмет матеріального світу, а саме 1/2 частина квартири, і за цим договором до покупця переходять три правомочності — володіння, користування і розпорядження, що у своїй сукупності становлять зміст права власності (справа №22ц-2851/11).

Останнім часом збільшилася кількість спорів щодо майнових прав на об’єкти незавершеного будівництва, у зв’язку з чим виникають питання стосовно майнових прав як об’єкта права власності. В одних випадках фізичні особи просять суд визнати за ними право власності на проінвестоване ними майно — вже збудований об’єкт нерухомості, який прийнятий до експлуатації, проте на який з тих чи інших підстав не отримані правовстановлюючі документи. В інших випадках просять визнати майнові права на проінвестований на 100%, але недобудований

об’єкт.

Cуди визнають «майнові права на квартиру», «право власності на квартиру, об’єкт інвестування будівництва», «майнові права на об’єкт інвестування» та ін. Є випадки звернення з позовом про визнання права власності на майнове право на житлову квартиру за будівельним номером, і «суд приходить до висновку, що для захисту прав та законних інтересів інвестора позивача за ним слід визнати право власності на майнові права на об’єкт незавершеного будівництва».

З аналізу чинного законодавства (стст.190, 656, 717 ЦК, закон «Про заставу»від 2.10.92 №2654-ХІІ, закон «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»від 19.06.2003 №979-ІV, закон «Про іпотеку»від 5.06.2003 №898-ІV), а також з урахуванням висновків ВС за результатами розгляду спорів з приводу майнових прав (справи №6-29429св09, 6-52295св10, 6-32594св10), вбачається, що майнові права, поряд з будь-якими рухомими, нерухомими речами, грошима, цінними паперами, є об’єктами цивільного обороту.

При розгляді справ зазначеної категорії судам слід враховувати, що до майнових прав належить, зокрема, право вимоги, що виникає з приводу володіння, користування та розпорядження майном (наприклад спадкові права; права вимоги особи за зобов’язаннями, за якими вона є кредитором; виключні права автора і под.), право вчиняти дії щодо оформлення права власності на майно.

У постанові Судової палати у цивільних справах ВС від 30.01.2013 у справі №6-168цс12 зроблено висновок, що майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є

складовою майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право — це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

До майнових обов’язків належать, зокрема, договірні зобов’язання майнового характеру, зобов’язання з утримання тощо, обов’язки з відшкодування шкоди, а також обов’язки щодо вчинення певних дій стосовно майна, передбачених законом або договором, та на інших підставах (наприклад обов’язок щодо знесення самочинного будівництва).

Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством (наприклад, захист майнових прав автора — за законом «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.93 №3792-ХІІ), а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Важливе значення для вирішення судами справ, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням права власності, відповідно до чинного законодавства, має правильне визначення належності об’єкта до рухомого або нерухомого майна.

За ст.181 ЦК, до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Відповідно рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

До об’єктів нерухомого майна ЦК віднесено

житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно (стст.331, 376). Згідно із законом №2269-ХІІ нерухоме майно поділяється на будівлі, споруди, приміщення (ст.4). Відповідно до закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1.07.2004 №1952-ІV об’єктами нерухомого майна є житлові будинки; квартири; будівлі, споруди, житлові та нежитлові приміщення (ст.5). Визначення «житловий будинок», «квартира», «садиба» містяться у гл.28 ЦК, поняття «об’єкти житлової нерухомості» — у Податковому кодексі. Об’єкти житлової нерухомості поділяються на такі типи: житловий будинок, житловий будинок садибного типу, прибудова до житлового будинку, квартира, котедж, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах, садовий і дачний будинки (ст.14.1.129.).

У ЦК, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об’єкт нерухомого майна» (ч.1 ст.181, п.6 ч.1 ст.346, стст.350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об’єкт незавершеного будівництва» (ст.331), «об’єкт будівництва» (стст.875—877, 879—881, 883), однак визначення цих понять відсутні.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та з урахуванням характерних ознак незавершеного будівництва, слід визнати, що об’єкт будівництва (об’єкт незавершеного будівництва) — нерухома річ особливого роду: фізичне її створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб’єктивних майнових, а також зобов’язальних прав у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.

При вирішенні питання про виникнення, зміну

та припинення суб’єктивних цивільних прав стосовно об’єкта незавершеного будівництва слід враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Зазначений висновок підтверджується також положенням ч.1 ст.1 закону №1952-ІV, відповідно до якого державна реєстрація прав на об’єкт незавершеного будівництва та їх обтяжень у випадках, установлених законом, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, з урахуванням особливостей правового статусу такого об’єкта.

Згідно з нормами чинного законодавства, зокрема положеннями стст.182, 331, 334 ЦК, основною умовою для визначення статусу нерухомого майна будь-якого об’єкта нерухомості (у тому числі й тих об’єктів, правовий статус яких законодавчими актами не визначений: асфальтовані чи бетонні площадки, під’їзні колії, автомобільна дорога, автомобільні платформи, спортивні споруди тощо) є державна реєстрація прав на нього.

Законом №1952-ІV встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — офіційне визнання й підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст.2).

Об’єкти нерухомого майна мають бути капітального типу (ст.4 закону №1952-ІV), а не тимчасовими, що є характерним для малих архітектурних форм і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, визначення яких міститься в ст.28 закону «Про регулювання містобудівної діяльності»від 17.02.2011 №3038-VІ.

Також відповідно до абз.7 п.4 Порядку державної реєстрації прав на ­нерухоме майно та їх обтяжень (затверджено постановою КМ від 22.06.2011 №703) не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є можливим без їх знецінення та зміни призначення.

Аналогічне правило містилося в п.1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно (затверджено наказом Міністерства юстиції від 7.02.2002 №7/5 (у редакції наказу МЮ від 28.07.2010 №1692/5) Наказ втратив чинність на підставі наказу МЮ від 14.12.2012 №1844/5.; зареєстровано в МЮ 18.02.2002 за №157/6445).

Визнаючи право власності на малі архітектурні форми як на об’єкт нерухомого майна, суди фактично вирішують питання щодо користування земельною ділянкою, яка є необхідною для їх обслуговування.

Наприклад, Богунський районний суд м.Житомира рішенням від 30.09.2010 задовольнив позов Особи 1 до Особи 2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на будівлю — торговий павільйон площею 19,8 м ² , розташований за Адресою 1 . Задовольняючи позов, районний суд виходив із того, що зведений об’єкт є нерухомим майном. Рішенням Апеляційного суду Житомирської обл. від 26.04.2011 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, оскільки зазначена споруда не є нерухомим майном. Суд установив, що 31.12.2009 сплив

термін договору оренди частини території для встановлення кіоску і орендодавець не мав наміру подовжувати договір оренди, про що було повідомлено орендаря. Оскільки орендар відмовився звільнити займану частину території, Господарський суд Житомирської обл. рішенням від 15.06.2010, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 14.10.2010, зобов’язав його звільнити частину платформи на території Житомирського автовокзалу. Після цього Особа 1 звернулася до суду з позовом про визнання дійсним договору купівлі-продажу майна та визнання права власності на будівлю — торговий павільйон площею 19,8 м ² , розташований за Адресою 1 (справа №22-ц/0690/745/11).

Отже, об’єкт не може вважатися нерухомим майном, якщо він є тимчасовим.

Складним є також питання щодо можливості визнання права власності на господарсько-побутові будівлі, у тому числі за відсутності на земельній ділянці житлового будинку.

Враховуючи норми стст.186, 380, 381 ЦК, господарсько-побутові будівлі (сарай, гараж, санвузол і под.), наземні й підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці та призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами, у зв’язку з чим право власності на такі будівлі та споруди як на окремі об’єкти визнаватися не може.

Те, що надвірні приміщення, огорожі та інші надвірні споруди, які обслуговують будівлю (сарай, паркан, колодязь), становлять разом з

нею один інвентарний об’єкт, визначено в Інструкції з бухгалтерського обліку необоротних активів бюджетних установ (затверджено наказом Державного казначейства від 17.07.2000 №64 (у редакції наказу Державного казначейства від 21.02.2005 №30)). Наказ утратив чинність на підставі наказу Міністерства фінансів від 26.06.2013 №611.

Однак, якщо ці будівлі та споруди (сарай, паркан, колодязь) обслуговують два і більше приміщень, вони вважаються самостійними інвентарними об’єктами (п.2.5).

При вирішенні спорів про визнан­ня права власності на господарсько-побутову будівлю або споруду за відсутності житлового будинку слід керуватися ч.5 ст.20 ЗК, відповідно до якої види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, установлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Аналогічна норма міститься в ч.4 ст.26 закону №3038-VІ: «Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації».

Згідно із зазначеними нормами земельна ділянка може використовуватися власником у спосіб, який відповідає категорії земельної ділянки. Класифікацію видів цільового призначення земель затверджено наказом Державного комітету із земельних ресурсів 23.07.2010 №548 (зареєстровано в Міністерстві

юстиції 1.11.2010 за №1011/18306). Цією класифікацією визначено поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності, типами забудови, типами особливо цінних об’єктів і застосовуються для ведення обліку земель та формування звітності із земельних ресурсів.

Набуття права власності

За нормами ЦК, підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти, або правовідносини.

Право власності може набуватися різними способами, які в науці традиційно поділяються на дві групи: первинні, тобто такі, що не залежать від прав попереднього власника на майно, та похідні, за яких право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.

Згідно з нормами ЦК до первинного способу набуття права власності належать:

— набуття права власності на новостворену (виготовлену) річ (у т.ч. на об’єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст.331 ЦК);

— набуття права власності на перероблену річ чи на зібрані плоди або привласнені (добуті) загальнодоступні дари природи, у тім числі в результаті полювання на диких звірів, вилову риби (ч.2 ст.189, стст.332, 333 ЦК);

— визнання права власності за певних умов на самочинне будівництво (ст.376 ЦК);

— набуття права власності на скарб,

бездоглядну домашню тварину, знахідку або інше безхазяйне майно, у т.ч. на майно, від якого відмовився або на яке втратив право попередній власник (стст.335—338, 340, 341, 343 ЦК);

— набуття права власності на майно добросовісним набувачем від неуповноваженого відчужувача в разі відмови власнику в задоволенні позову про його витребування (стст.330, 388, 389 ЦК);

набуття права власності за набувальною давністю на окремі об’єкти (ст.344 ЦК).

До похідних способів належить набуття цього права:

на підставі правочинів (ст.334 ЦК);

у порядку спадкування після смерті громадянина (ст.1216 ЦК);

у порядку правонаступництва при реорганізації юридичної особи (ч.2 ст.104, стст.107, 109 ЦК);

у випадку приватизації державного майна та майна, що перебуває у комунальній власності (ст.345 ЦК).

Похідними способами набуття права власності зазвичай є різні договори: купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, оренди з викупом, а також спадкування майна або правонаступництво щодо майна юридичних осіб чи публічно-правових утворень.

Практичне значення такого розмежування полягає в тому, що у похідних способах набуття права власності на майно судам необхідно враховувати вірогідність наявності на це майно прав інших осіб — невласників, наприклад іпотекодержателя, заставодержателя, орендатора, іншого суб’єкта обмеженого речового права. Ці права зазвичай не

втрачаються при зміні власника речі, яка переходить до нового власника, маючи обтяження. Фактично діє давнє правило римського права «Ніхто не може передати іншому більше прав на річ, ніж має сам».

Загальною ознакою похідного способу набуття права власності є правонаступництво, тобто перехід права власності від одних осіб до інших. Таким чином, підстава набуття права власності в одних осіб є одночасно підставою для припинення права власності в інших осіб і навпаки. Отже, важливе значення в таких випадках має визначення моменту, коли до набувача майна переходить право власності, адже із цього моменту переходить і тягар утримання власності (ст.322, ч.5 ст.1268 ЦК), і ризик випадкового знищення чи пошкодження майна (ст.323 ЦК).

Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного — правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.

Як правило, зазначені способи виникнення права власності використовуються будь-якими суб’єктами цивільного права.

Однак окремі способи набуття права власності можуть використовуватися лише суворо визначеними суб’єктами.

Так, реквізиція, конфіскація, націоналізація можуть бути способами виникнення тільки права державної власності.

Особливим способом набуття права приватної власності громадян і юридичних осіб є приватизація державного майна, яку насамперед слід розглядати як підставу для припинення права державної власності.

Слід мати на увазі, що судове рішення, за загальним правилом, не є підставою виникнення права власності. Відповідно до ч.5 ст.11 ЦК цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, установлених актами цивільного законодавства. Наприклад: відповідно до ст.335 ЦК про передачу за рішенням суду в комунальну власність безхазяйної нерухомої речі; в порядку, встановленому ст.376 ЦК, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за рішенням суду.

Деякі суди зазначене враховують не завжди, у зв’язку з чим задовольняються позови про визнання права власності без законних на те підстав.

Так, Верховний Суд ухвалою від 7.09.2011 задовольнив частково касаційні скарги представництва з управління комунальною власністю Одеської міської ради та Одеської міської ради, скасував рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 28.09.2009 та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 9.12.2009 у справі за позовом Особи 5 до Особи 6, Особи 7, Одеської міської ради, представництва з управління комунальною власністю Одеської міської ради, Особи 8, Особи 9, Особи 10, Особи 11, Особи 12, Особи 13 про визнання права власності. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У квітні 2007 р. Особа 5 звернулася до суду з позовом до Особи 6 про визнання права власності на нежиле приміщення та усунення перешкод у користуванні власністю. Позивачка зазначила, що вона є власником квартири за Адресою 1 . Тривалий час вона користується допоміжним нежилим приміщенням сараю площею 162,14 м ² , що розташований за Адресою 1 . Зазначене нежиле приміщення є

спільною сумісною власністю власників квартир будинку за Адресою 1 , які відмовилися від належного їм права власності на частку в спільній сумісній власності на її користь. Пославшись на те, що відповідач, який мешкає у квартирі за Адресою 2 , чинить їй перешкоди в користуванні нежилим приміщенням сараю та що вона має право на звернення до суду з позовом про визнання права власності, яке оспорюється іншою особою, Особа 5 просила визнати за нею право власності на нежиле приміщення сараю і зобов’язати Особу 6 не чинити їй перешкод у користуванні спірним приміщенням.

Пізніше Особа 5 змінила заявлені позовні вимоги та, пославшись на те, що рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 4.05.2007 за нею визнано право власності на спірне нежиле приміщення сараю і що на підставі цього судового рішення вона відчужила приміщення сараю на користь Особи 6 , який відчужив його на користь Особи 14 , однак рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 4.05.2007 було скасоване, просила визнати за нею право власності на спірне нерухоме майно.

Суворовський районний суд м.Одеси рішенням від 28.09.2009, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 9.12.2009, позовні вимоги Особи 5 задовольнив, визнавши за нею право власності на нежиле приміщення сараю, що розташоване за Адресою 1.

Задовольняючи позовні вимоги Особи 5 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що Особа 5 як власник квартири за Адресою 1 є співвласником нежилого приміщення сараю, що розташований за Адресою 1, і, оскільки інші

співвласники відмовились, від свого права власності на зазначений сарай на користь Особи 5, за нею слід визнати право власності на спірне нерухоме майно.

Відповідно ж до свідоцтва про право власності від 7.07.2006 вказане нерухоме майно належить до комунальної власності територіальної громади м.Одеси і є частиною нежилих приміщень, що розташовані за Адресою 3 (справа №6-5802св10).

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч.2 ст.328 ЦК, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо іншого не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Момент набуття права власності

Для рухомих речей у ЦК (ч.1 ст.334, ст.336) визначено цей момент моментом передання речі (вручення, отримання) та заволодіння нею. Разом з тим судам слід мати на увазі, що цей момент визначено диспозитивно, оскільки законом або договором сторін може бути встановлено й інший момент такої передачі (наприклад, сплата покупної ціни, підписання передавального акта, настання іншої умови, передбаченої договором, тощо).

У ч.2 ст.334 ЦК визначено поняття «передання». Ним вважається не тільки фактичне вручення майна набувачеві або

перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення набувачеві, а також вручення йому коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Фактичне володіння майном набувачем на момент укладення договору про його відчуження (наприклад під час викупу орендованого майна) прирівнюється до передачі майна.

На об’єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, право власності у набувача за договором відповідно до ч.4 ст.334 ЦК виникає з дня державної реєстрації (ст.182 ЦК), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін (наприклад передача ключів від будинку не свідчить про набуття права власності на будинок за відсутності договору та державної реєстрації).

Для набуття набувачем права власності на майно і, з другого боку, припинення права власності на цей об’єкт у відчужувача майна необхідна наявність таких складових: укладення договору (в передбачених стст.208, 209 ЦК випадках — нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках — державна реєстрація.

При цьому сторони договору вправі встановити додаткові (відкладальні або скасувальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі — самостійно визначати момент переходу права власності.

Слід враховувати деякі особливості щодо умов набуття права власності, встановлені законом.

Зокрема, право власності на квартиру, дачу,

гараж або іншу будівлю чи приміщення або їх відповідну частку члена житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу виникає при повному внесенні пайових внесків (ст.18 закону №1952-ІV, ст.19 закону «Про кооперацію»від 10.07.2003 №1087-ІV, ст.384 ЦК).

Відповідно до ст.722 ЦК право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, що посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

Право власності на майно у випадку прийняття спадщини виникає з часу відкриття спадщини (ч.5 ст.1268 ЦК).

Відповідно до ст.115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу, а також майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Якщо рухоме майно передане як вклад до статутного (складеного) капіталу до моменту державної реєстрації юридичної особи (ч.4 ст.87 ЦК), то право власності цієї юридичної особи на майно виникає не раніше дати такої реєстрації.

Якщо ж рухоме майно передане як вклад до статутного (складеного) капіталу після державної реєстрації юридичної особи, то право власності цієї юридичної особи на зазначене рухоме майно виникає з моменту передання їй майна, якщо іншого не передбачено законом або учасниками юридичної особи (ст.102 ЦК).

При передачі нерухомого майна як вкладу до статутного (складеного) капіталу юридичної особи право власності на таке майно виникає з моменту державної реєстрації права за такою юридичною особою у Державному реє­стрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до стст.330, 334 ЦК право власності на нерухоме майно виникає у добросовісного набувача з дня державної реєстрації, якщо відповідно до ст.388 ЦК майно не може бути витребувано у нього.

Таким чином, за змістом ст.330 ЦК, добросовісний набувач набуває право власності на майно не лише тоді, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову про витребування майна з його володіння, а й тоді, коли попередній власник із відповідним позовом не звертався.

Аналогічним чином підлягають застосуванню положення ст.330, чч.1, 2 ст.334 ЦК при вирішенні спорів щодо права власності на рухоме майно (право власності на рухоме майно у добросовісного набувача виникає з моменту відплатно придбаного майна, якщо відповідно до ст.388 ЦК це майно не може бути у нього витребуване).

Особливості набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва (ст.331 ЦК)

Новоствореною може бути як рухома, так і нерухома річ.

Право власності на новостворену рухому річ виникає в особи, яка її виготовила (створила), в той момент, коли в результаті виготовлення чи створення з’являється об’єкт, який може кваліфікуватись як нова річ, якщо іншого не встановлено договором або законом. При

цьому йдеться про створення такого об’єкта для себе, оскільки, якщо він створюється за договором для іншої особи, він стає власністю цієї особи.

Важливе значення у зв’язку з цим має встановлення моменту, з якого річ можна визнати створеною, тобто об’єктом у розумінні ст.179 ЦК. Для рухомих речей право власності виникає з моменту закінчення відповідної діяльності (виготовлення, збирання, переробки тощо).

Щодо моменту виникнення права власності на новостворене нерухоме майно встановлені особливості, передбачені ч.2 ст.331 ЦК, відповідно до якої право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту прийняття його до експлуа­тації (прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів регулюється відповідним Порядком, затвердженим постановою КМ від 13.04.2011 №461). Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (систему органів державної реєстрації прав становлять центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав, та структурні підрозділи територіальних органів Міністерства юстиції, які забезпечують реалізацію його повноважень та є органами державної реєстрації прав — ст.6 закону №1952-ІV).

Положення ч.2 ст.331 ЦК слід розуміти у системному зв’язку із положенням ст.182 ЦК щодо державної реєстрації права власності та

інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає винятків. Як правило, всі об’єкти нерухомого майна, зважаючи на свою специфіку, після завершення будівництва підлягають прийняттю до експлуатації та державній реєстрації.

Відповідно до ч.3 ст.3 закону №1952-ІV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Отже, моментом виникнення права власності на новостворене нерухоме майно є державна реєстрація.

Судам слід мати на увазі, що визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва (на недобудоване нерухоме майно) в судовому порядку ЦК не передбачено.

Зазначений висновок міститься в постанові ВС від 19.09.2011 за результатами розгляду заяви ТОВ «Черкасизалізобетонстрой» про перегляд Верховним Судом постанови ВГС від 10.02.2011 в справі №18/314 за позовом ТОВ «Черкасизалізобетонстрой» до ЗАТ «Будсоцсервіс», підрозділу примусового виконання рішень Головного управління юстиції в м.Києві про визнання права власності на майно (справа №3-82гс11/32/14).

Відсутність у законі норми, яка б дозволяла в судовому порядку визнавати право власності на об’єкти незавершеного будівництва, викликає чимало запитань, адже спір між суб’єктами цивільних правовідносин може виникнути і до моменту державної реєстрації.

Як свідчить судова практика, суди по-різному вирішують спори, що виникають між подружжям про поділ об’єктів незавершеного

будівництва; про визнання права власності на новостворене майно, яке набувається фізичними особами в порядку, встановленому законом «Про фінансово-кредитні механізми управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19.06.2003 №978-ІV; про визнання права власності на об’єкти незавершеного будівництва в порядку спадкування, і по-різному визначають об’єкт, щодо якого визнають право власності.

З приводу розгляду спорів про визнання права власності на об’єкти незавершеного будівництва в порядку спадкування відповідні роз’яснення надані в п.8 постанови Пленуму ВС «Про судову практику у справах про спадкування»від 30.05.2008 №7. Якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов’язки як забудовника входять до складу спадщини, адже відповідно до ст.1216 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За результатами розгляду спорів між подружжям стосовно об’єктів незавершеного будівництва суди:

— визнають право власності на частину об’єкта незавершеного будівництва за кожним із сторін та виділяють його в натурі;

— ухвалюють рішення не про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва, а визнають цю нерухомість об’єктом спільної сумісної власності подружжя;

— визнають право на частину незавершеного будівництвом будинку за кожним із сторін, без зазначення якого саме права набуває позивач та відповідач і т.д.

Відповідно до роз’яснень, викладених у п.9 постанови Пленуму ВС «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4.01.91 №7, за позовом дружини, членів сім’ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. При неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з врахуванням конкретних обставин залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Суди визнають право власності на «незакінчений будівництвом об’єкт»; «на будівельні матеріали під забудівлю жилого будинку та літньої кухні як об’єкт незавершеного будівництва»; «на будівельні матеріали, які були використані в процесі будівництва та існують у вигляді домоволодіння: житловий будинок, прибудову, тамбур, літню кухню, сарай, душову, вбиральню, огорожу, вимощення, цистерну»; «на будівельні матеріали та конструктивні елементи, з яких складається будинковолодіння»; «на майнові права на нерухомість» тощо.

У таких випадках необхідно використовувати термінологію, яку застосував законодавець у стст.331, 876 ЦК та законі №1952-ІV, — «об’єкт незавершеного будівництва» або «об’єкт будівництва».

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Джерело "Закон і Бізнес".