Кожна річ може бути визнана речовим доказом, але не кожен речовий доказ є річчю
У №9 «ЗіБ» я запропонував на розсуд колег власне бачення певних аспектів вирішення одного зі складних питань застосування норм нового процесуального закону — тимчасового вилучення та арешту майна. Проте поза увагою залишилася суттєва складова досліджуваної проблеми — співвідношення категорій «речі» й «речові докази». Адже може виникнути запитання: якщо всі сліди правопорушення, їх носії або інші предмети, що мають значення для кримінального провадження, є речовими доказами, то чи не випливає із цього, що всі вони в кримінальному процесуальному сенсі є речами? Відповідь: ні, й ось чому.
Невдалий термін
Я констатував хибність позиції тих практиків, котрі вважають необхідним арешт усіх без винятку вилучених під час огляду матеріальних об’єктів, що мають значення для кримінального провадження, зокрема слідів правопорушення чи предметів, на яких вони збереглися, виходячи з буквального змісту ч.7 ст.237 КПК, згідно з якою «вилучені речі та документи, що не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном». Воно, за змістом стст.167, 169 КПК, має бути або арештованим, або повернутим особі, в якої вилучене.
При цьому пропонувалося звернутися до легального визначення поняття речі як «предмета матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки» (ст.179 ЦК). З огляду на це зроблено висновок, що сліди, поза всяким сумнівом, не є речами, а предмети, на яких вони збереглися, не стають ними автоматично, оскільки не завжди мають юридичні ознаки речі, а отже, не можуть уважатися тимчасово вилученими й піддаватися арешту.
Як відомо, в теорії кримінального процесу докази за механізмом їх формування поділяються на особистісні й речові. Останні з них ст.98 КПК визначає як «матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині першій цієї статті».
Слід погодитися з тими авторами, які наголошують, що термін «речовий доказ» є не надто вдалим, оскільки доказами в кримінальному провадженні визнаються фактичні дані, а не предмети, які за певних умов є процесуальними джерелами таких даних. Законодавець дійсно припустився певної суперечності, у зв’язку із чим окремі автори небезпідставно вважають доцільним замінити термін «речові докази» терміном «предмети» або «матеріальні об’єкти». Така пропозиція заслуговує цілковитої підтримки, з огляду як на вищенаведене, так на нові процесуальні умови, що вимагають більш принципового використання понятійно-категорійного апарату. Втім, у практичній площині маємо використовувати термінологію законодавця.
Логічна конструкція
Речовий доказ — це перш за все матеріальний об’єкт. Доречно згадати, що поняття «річ» теж передусім визначається законом як предмет матеріального світу. Очевидно, що загальною ознакою як речі, так і речового доказу є їх матеріальне походження.
Проте речі в правовому розумінні відрізняються від інших об’єктів матеріального світу здатністю задовольняти потреби людини, бути об’єктом цивільно-правового обігу, мати споживчі якості. Не можуть бути визнані речами предмети матеріального світу, які не наділені корисними властивостями.
Не викликає сумніву, що сліди злочину, як матеріальні об’єкти, є речовими доказами. Але так само безсумнівним є й те, що вони не мають споживчої цінності й у зв’язку із цим не можуть бути визначені як речі.
Таким чином, логічним буде сформулювати таку конструкцію: кожна річ може бути визнана речовим доказом, якщо має значення для кримінального провадження; не кожен речовий доказ є річчю. Отже, визнання компетентною особою того чи іншого предмета речовим доказом не визначає його як річ, а лише вказує на його речове походження.
Стосовно матеріальних об’єктів, які вилучають під час огляду та які мають доказове значення, слід виходити з того, що не всі вони є речами, а отже, ті з них, які належать до речей, мають бути або піддані арешту (за відсутності дозволу слідчого судді на вилучення), або повернуті власникам, а ті, що не мають відповідних ознак речі, — постановою слідчого (прокурора) залучені до провадження як речові докази.
Такий підхід зберігає єдине легальне визначення речі, встановлює сутнісну характеристику речового доказу, статус речі, що дозволяє правильно нею оперувати в кримінальному провадженні.
ЮРІЙ МИРОШНИЧЕНКО, голова Іллічівського районного суду м.Маріуполя Донецької області, кандидат юридичних наук
Матеріали за темою
Коментарі
Статья о вещах и вещественных доказательствах, это превосходно отшлифованный анализ базовой терминологии опытным практикующим юристом. Оч. понравилась :)