Особливості використання інституту угод у кримінальному провадженні при захисті права власності юридичних осіб в сучасній Україні
Затвердження угод про визнання вини керівником підприємства стало одним з найпоширеніших способів тиску на бізнес. У подальшому такі угоди використовуються для конфіскації майна юридичних осіб, застосування до них податкових санкцій тощо. Така практика не узгоджується з конституційними гарантіями захисту права власності.
Питанню власності в Конституції України присвячено декілька статей, зокрема: стаття 13 («Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом»), стаття 14 («Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону»), стаття 41 («Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосованавиключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом»).
У межах ст. 55 Конституції України закріплено судовий захист прав і свобод людини та громадянина від протиправних посягань. Таким чином, саме судовий захист слугує юридичною гарантією, яка виражається, по-перше, у встановленні правового режиму (правомірна реалізація); по-друге, у визначенні юридичного змісту організаційно-правових засобів забезпечення правового режиму.
Останнім часом підприємства все частіше потерпають від застосування заходів забезпечення (обшуків, арештів майна) у так званих «фактових» кримінальних провадженнях, - тобто кримінальних провадженнях, де жодній особі не повідомлено про підозру. При цьому застосування таких заходів забезпечення часто повністю паралізує діяльність підприємства та призводить до збитків. За таких обставин все частіше керівники підприємств ідуть на компроміс із стороною обвинувачення і укладають угоди про визнання винуватості.
Законом України “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення механізмів забезпечення завдань кримінального провадження” від 16 березня 2017 року було внесено істотні зміни до ст. 469 КПК[5] щодо умов укладення угод про визнання винуватості. Натепер абзац п’ятий частини четвертої статті 469 викладено у такій редакції: “Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена щодо кримінальних проступків, злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні щодо уповноваженої особи юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким здійснюється провадження щодо юридичної особи, а також у кримінальному провадженні щодо кримінальних правопорушень, внаслідок яких шкода завдана державним чи суспільним інтересам або правам та інтересам окремих осіб, у яких беруть участь потерпілий або потерпілі, не допускається, крім випадків надання всіма потерпілими письмової згоди прокурору на укладення ними угоди”.
Угода про визнання винуватості – оформлена відповідно до вимог КПК (ст. 472) домовленість, за якою прокурор та підозрюваний, обвинувачений досягають згоди про повне та беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості, про обов’язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо це питання підіймається в рамках домовленості), а також про наслідки, які настануть для підозрюваного чи обвинувачуваного в результаті укладення угоди (про міру покарання або звільнення особи від кримінальної відповідальності з випробуванням).
У Статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності
інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
У Статті 8 Конвенції зазначено: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
У зв‘язку зі збереженням обвинувального ухилу в судах та вкрай низьким відсотком виправдувальних вироків особи все частіше погоджуються на укладення угод. При затвердженні угоди судом не досліджуються обставини кримінального провадження, а сторона захисту погоджується на певні обмеження у вигляді неможливості оскарження таких визнаних фактичних обставин, що суперечить Статті 2 Протоколу 7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод («Право на оскарження в кримінальних справах»):
1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.
2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального
вироку.
Враховуючи вищевикладене, вважаю, що виходом могли би стати відповідні зміни до законодавства, які б забезпечили:
- набір нових слідчих суддів, які б не розглядали справ по суті;
- запровадження повноцінного суду присяжних та розширення категорій справ, що ними б розглядалися;
- запровадження можливості оскарження рішення про внесення відомостей до ЄРДР (за аналогією: у КПК 1960 року була передбачена можливість оскарження постанови про порушення кримінальної справи).
Ластовка Олександра, помічник адвоката АО «Barristers», к.ю.н.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!