Рішення та сумніви

Виправдувальний вирок змусив замислитися, чи убезпечені троє присяжних від тиску та корумпованості?

Рішення суду присяжних у Личаківському районному суді м.Львова від 4 березня, яким марокканця Отмана Шакіба визнано невинуватим у справі про вбивство відомого професора Леона Фрайфельда, здійняло хвилю обурення. І навіть поставило під сумнів доцільність існування самого інституту присяжних у такому складі.

Перший млинець глевкий?

Від самого початку справа видавалася аж до непристойного зрозумілою. Невдовзі після затримання Отмана, яке відбулося 19 жовтня 2012 року нібито практично безпосередньо під час убивства, тодішній начальник міліції Львівщини Олександр Рудяк упевнено заявляв: «У нас є достатньо доказів його вини. Для нас його показання необов’язкові, скажу чесно. Якщо він не хоче їх давати, нам вони не цікаві».

Начальник міліції м.Львова Сергій Зюбаненко тим часом повідомляв, що є свідки, котрі бачили, як марокканець «по-звірячому скакав по голові» вбитого.

Зовсім невиграшною видавалась і позиція самого О.Шакіба, який відмовлявся спілкуватися будь-яким чином — і безпосередньо українською або російською, і через перекладача. Тим більше що, як підтверджують останні відеоматеріали, принаймні російською він володіє цілком пристойно. Тож те принципове мовчання сприймалось як фактичне визнання власної винуватості.

Словом, усе виглядало так просто й очевидно, що обвинувальний вирок, на перший, та й на другий погляд, не викликав жодних сумнівів. І те, що йтиметься про перший в історії України суд присяжних за новим Кримінальним процесуальним кодексом, аж ніяк не виглядало для цього перешкодою. Ба більше, цей процесуальний момент видавався дрібницею, яка варта уваги хіба що з боку правників.

Рішення суду присяжних, яким Отмана Шакіба визнано невинуватим, у цьому контексті пролунало справжнім вибухом. Журналісти наперебій повідомляли про те, що троє присяжних поводилися під час останнього судового засідання вкрай зухвало й не зовсім адекватно. Інші розповідали про те, що під час зачитування вироку О.Шакіб відверто кокетував із присяжними, підморгуючи їм, а ті усміхались у відповідь.

Натомість рідні Л.Фрайфельда були в розпачі, звинувачуючи присяжних щонайменше в упередженості, а його доньки прямо говорили про підкуп. Двоє суддів уписали у вирок окремі думки, наполягаючи, що марокканець таки винуватий.

Власні джерела zaxid.net у міліції ще в листопаді минулого року повідомляли, що Отмана збираються виправдати й у цьому напрямку ведеться активна «робота» з присяжними. Так, ця інформація могла бути упередженою, спотвореною чи взагалі неправдивою. Проте вона була.

Отже, з огляду на позірну очевидність вини марокканця й на такі повідомлення напрошується висновок: присяжні були так чи інакше підкуплені захистом і втратили об’єктивність у своїх судженнях. Здавалось би, на цьому можна ставити крапку. Однак не все так уже й просто.

Судовий розгляд справи недарма тривав майже рік, затягнувшись на десятки засідань. Зокрема, чимало запитань виникало до судово-медичної експертизи: складалося враження, що судмедексперт або оглядав якесь зовсім інше тіло, або поставився до своєї роботи вкрай недбало. Не відповідав реальному вказаний зріст загиблого, на його штучних зубах чомусь виявили карієс, а травми обличчя та шиї, які мусили виникнути внаслідок описаних свідками звірств обвинуваченого, були відсутні. Таких нестиковок виявилося надзвичайно багато.

Вже навіть з огляду тільки на це цілком здоровим видається прийнятий, зокрема, в судочинстві США підхід, коли найменший сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого та призводить до виправдання. І чи стоїть за цим сумнівом, скажімо, недбала робота працівників міліції під час досудового слідства — за такого підходу є питанням другорядним.

Саме таким підходом зрештою керувався суд присяжних у Сумах, який у жовтні 2013 року виправдав обвинуваченого в убивстві двох односельців Олександра Бондаренка, посилаючись на «масу невідповідностей у справі». Щоправда, той випадок не мав такого резонансу, як «справа Шакіба». Очевидно, тому, що не було й такої впевненості загалу у винуватості.

Стратити не можна помилувати

Так чи інакше, але цей судовий процес виявився відверто скандальним. І це відразу привернуло величезну увагу до самого інституту присяжних. Виникла низка запитань:

• яким чином присяжних відбирають?

• яким чином гарантують їх безсторонність?

• чи троє присяжних, передбачених КПК, — не замало, щоб убезпечитися від тиску й корумпованості.

На перше із цих запитань дала відповідь начальник юридичного управління Львівської міської ради Гелена Пайонкевич. «Ми сформували на 5 років списки присяжних зі 180 осіб, по 30 осіб на районний суд. З кожним претендентом ми проводили співбесіди. Є певні вимоги: людина не має бути молодшою за 30 років, не повинна мати непогашеної судимості, бути недіє­здатною або мати обмежену дієздатність. Є цілий перелік. Призначення присяжних здійснює автоматизована система розподілу судових справ — як і суддів. Тобто комп’ютер обирає в довільному порядку», — пояснила вона.

Багато питань викликає, щоправда, передбачена кількість присяжних — по троє на процес. Усе-таки на трьох осіб у разі чого набагато простіше впливати, ніж на дванадцятьох. Власне, із цим погодився й відомий київський правник Євген Солодко. «Якщо ми хочемо робити цей інститут справді незалежним і дієвим, то кількість у 12 осіб доведена історією», — сказав він.

Утім, як пояснив львівський адвокат Олег Мицик, із цим є вже традиційна проблема Української держави — брак фінансування. Держава, за його словами, просто не здатна оплатити роботу більшої кількості присяжних.

Двоє згаданих юристів сходяться на тому, що суд присяжних, підібраних зі звичайних людей, великою мірою залежить, скажімо так, не від професійних якостей. Проте О.Мицик не вбачає в цьому великої проблеми — радше навпаки. «Безумовно, суд присяжних виявився ефективним. Присяжні судять серцем і холодним розумом, а не юридичними знаннями й, головне, — не обов’язками. Раніше в Україні практично не було виправдувальних вироків. А це — вже третій виправдувальний вирок суду присяжних за останній час», — наголосив він.

Раніше О.Мицик, та й правозахисники на кшталт Євгена Захарова, часто вказували на те, що в українському кримінальному судочинстві виправдувальні вироки практично відсутні і це не можна вважати нормальним. Врешті і суспільство, і судді звикли вважати, що обвинуваченого можна чи не автоматично вважати винуватим. Адвокат наголосив у розмові із zaxid.net, що це призвело як до зневіри людей у потребі захищатися, так і до корумпованості суддів. Адже останні перестали вважати за потрібне будь-що робити «просто так».

Тепер ця даність, за його словами, може змінитися.

«Відомий американський адвокат, який захищав терориста, котрий брав участь в актах 11 вересня, на запитання, чи не мучить його совість, що він захищає завідомо винувату людину, яка вчинила страшне зло, відповів: «Мій приклад і моя робота в цій справі принесуть користь суспільству, бо я змушу правильно працювати систему». Тут також є ображена сторона. Проте якщо цей вирок встоїть, то він вплине на становлення нашої правової системи. Адже засудження всіх людей, як це в нас є, — ненормальне. У нас треба створювати прецеденти того, аби люди вірили, що в нас хтось може бути невинуватий», — зазначив О.Мицик.

При цьому, звичайно, потрібно пам’ятати, що ця позиція — насамперед позиція адвоката. Його колеги, вочевидь, зацікавлені, щоб виправдувальних вироків в Україні було більше. Це надає змісту їхній роботі.

Однак таку думку також варто брати до уваги. Ба більше, в розглядуваній нами справі її можна розвинути, якщо припустити, що О.Шакіб дійсно винен у вбивстві, але під час досудового слідства правоохоронці не попрацювали як слід — і це залишило занадто багато простору для сумніву в об’єктивності присяжних. Адже тотальне домінування обвинувальних вироків розхолоджує також і сторону, яка відповідає за доказову базу обвинувачення. Врешті це дозволяє їй працювати у стилі «і так зійде».

Із цього погляду справа про вбивство Л.Фрайфельда також дає українській системі шанс на зміну підходів.

І справедливість для всіх

Замість резюме процитуємо слова Є.Солодка: «Якщо ми бажали цього інституту, суду присяжних, і він в нас є (щоправда, в дещо урізаному вигляді), тоді погоджуймося з рішенням суду. Я не відкидаю можливості помилок. Але якщо є виправдувальний вирок, то поважаймо рішення. Є ж можливість апеляції».

Прокуратура цю можливість уже задіяла. Тому будемо сподіватися, що справедливості в цій справі, якою б вона насправді не була, буде досягнуто. Щоправда, апеляційний суд уже засідатиме без присяжних…