КС не став утручатися в перерозподіл повноважень у сфері судоустрою
Упродовж тижня єдиний орган конституційної юрисдикції оприлюднив одразу два рішення, що стосувалися судової системи. Обидва — без сенсацій у частині нових повноважень і процедур, установлених під час реформування третьої гілки влади. Обидва — із запитаннями, що «повисли в повітрі».
Розбіжності в думках
Рішення від 16.06.2011 №5-рп/2011 — стосовно законодавчих змін щодо недопущення зловживань правом на оскарження — аналізувалося в попередньому числі «ЗіБ». Однак безпрецедентна кількість окремих думок, що додана до цього акта, змушує повернутися до нього ще раз. Одразу п’ятеро суддів КС із різних міркувань висловили зауваження до позиції більшості (дві з них див. на стор.15; решту — в наступному числі «ЗіБ». — Прим. ред.). Основні претензії стосувалися унеможливлення забезпечення адміністративних позовів щодо актів Президента, Верховної Ради та Вищої Ради юстиції, а також охоплення поняттям «порушення присяги судді» також і «на виконання посадових обов’язків».
Головна теза окремих думок: звуження повноважень адмінсуду, що «унеможливлює повноцінне виконання ним завдань судочинства», а також процесуальних прав і гарантій особи, оскільки механізм судового захисту, до якого входить й інститут забезпечення позову, «став менш ефективним і доступним». Відповідно, нововведення входить у протиріччя з приписами ч.3 ст.22 Конституції щодо недопущення звуження існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів.
Серед авторів окремих думок — не лише представники судової системи, яким можна було б дорікнути в захисті корпоративних інтересів. Отже, розбіжності в тлумаченнях мають більш глибоке підгрунтя, що й зумовило такий доволі тривалий розгляд цього подання Верховного Суду. Не виключено, що це рішення взагалі б не набрало достатньої кількості голосів, якби не своєрідний компроміс у вигляді припинення провадження щодо включення Вищої ради юстиції до переліку суб’єктів, чиї подання захищені від ухвал про забезпечення позовів.
Щоправда, суддя КС Володимир Кампо в окремій думці відзначив, що акти ВРЮ взагалі не можна розцінювати як нормативні, бо вони «мають переважно рекомендаційний характер для інших органів і безпосередньо не породжують юридичних наслідків». З теоретичного погляду, все гаразд, але на практиці ні Президент, ні Верховна Рада в силу вимог закону «Про судоустрій і статус суддів» не можуть проігнорувати відповідне подання ВРЮ. За таких обставин законодавець мав би передбачити автоматичне зупинення виконання рекомендацій ВРЮ на період їх судового оскарження.
Наразі залишається дочекатися думки Суду в справі щодо виключної підсудності актів Президента, ВР, ВРЮ та Вищої кваліфкомісії суддів, у якій суддею-доповідачем є якраз В.Кампо. Можливо, розглядаючи це подання, КС пояснить загальний конституційний принцип, за яким унеможливлюється апеляційне та касаційне оскарження судових рішень стосовно актів, дій чи бездіяльності окремих державних органів.
Сам себе примусив
Того ж дня, коли оприлюднили рішення №5-рп/2011, Суд ухвалив ще одне — щодо повноважень державних органів у сфері судоустрою. Цей документ спричинив на вул. Жилянській менше дискусій, хоч і до нього були зауваження з боку окремих суддів КС. Прикметно, що зі скороченим варіантом рішення від 21.06.2011 №7-рп/2011 не погодився суддя-доповідач Василь Бринцев, який готував його проект.
Низка питань, які поставили перед КС 54 народні депутати, об’єднані тим, що всі вони стосуються новел закону «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07.2010 №2453-VI в частині створення судів та формування суддівського корпусу.
Зокрема, в авторів подання викликала сумнів конституційність «примусового» голосування в парламенті за проекти постанов про обрання і звільнення суддів. Обгрунтування висновку КС щодо цієї частини подання зводиться до того, що Верховна Рада має право самостійно визначатися з процедурою реалізації своїх повноважень. Принципове, на думку КС, лише виконання вимоги ч.2 ст.84 Конституції стосовно обов’язкового проведення голосування під час пленарних засідань. Само собою, постанову про обрання чи звільнення судді мають підтримати принаймні 226 нардепів, хоч скільки б разів не доводилося ставити її на голосування.
Якщо логіку КС поширити на інші акти ВР, то парламент так само може зобов’язати себе голосувати «до переможного», скажімо, за законодавчі ініціативи глави держави, до того ж — не втручаючись в їх зміст. Але очевидно, що така норма, як і у випадку з безстроковим обранням чи звільненням суддів, діятиме доти, доки Президент спиратиметься на більшість у Верховній Раді. Натомість, як зазначалось у висновках Венеціанської комісії, Україна має на конституційному рівні забезпечити незалежність судової гілки влади, відсторонивши і парламент, і главу держави від процедури формування суддівського корпусу. Отже лише законодавчим розмежуванням політики і правосуддя не вдасться обмежитися.
«Я тебе утворив…»
Допоки зміни до Основного Закону не будуть прийняті, триватимуть і суперечки щодо перетину повноважень. Наприклад, стосовно права Президента не тільки створювати, а й ліквідовувати суди. Важко сказати, з яких міркувань у 1996 році конституцієдавець випустив цей момент у п.23 ч.1 ст.106 Основного Закону. Адже жоден інший державний орган також не наділений повноваженнями припиняти діяльність певної судової установи.
Аби заповнити цю прогалину, Суду довелося апелювати навіть до Цивільного кодексу, зауваживши, що «відповідно до ч.1 ст.110 ЦК правом ліквідовувати юридичну особу наділений суб’єкт її створення». Загалом, обгрунтовуючи це право глави держави, КС відштовхувався від того, що «процес ліквідації судів є невід’ємною частиною процесу їх утворення». Щось на кшталт відомого вислову Тараса Бульби.
Дещо складніше було пояснити народним депутатам конституційність усунення глави держави від визначення кількості суддів у кожному суді. У цьому питанні КС удався до логіко-правового обгрунтування, зазначивши, що передання цих повноважень Державній судовій адміністрації зумовлена «необхідністю оперативно врахувати навантаження на суддів, обсяги видатків, затверджених у державному бюджеті на утримання судів, інші обставини». Далі Суд зауважив, що ДСАУ здійснює такі повноваження «на виконання покладених на неї функцій з організаційного забезпечення діяльності органів судової влади». Й оскільки вона підзвітна незалежному органу суддівського самоврядування — Раді суддів України, а ініціює це питання голова відповідного вищого спеціалізованого суду, то й не повинно виникати сумнівів у конституційності ч.4 ст.19 закону №2453.
КС не став заглиблюватись у розмірковування, для чого в цьому ланцюгу потрібен Мін’юст, який має виключне право вносити подання до ДСАУ про встановлення та зміни кількості суддів у судах, і яка норма Конституції заважає главі держави, як і раніше, так само оперативно затверджувати подання ДСАУ. Тобто фактично КС обгрунтував легітимність однієї норми з огляду на інші положення того ж закону. А Основний Закон вирішив зайвий раз не «турбувати»…
Законні повноваження
Зі схожих підстав КС довів, що цілком конституційною є й відкоригована процедура переведення суддів. Відправною для такого висновку стала відсутність її врегулювання на конституційному рівні. Тому, як зазначив Суд, у силу п.14 ч.1 ст.92 Конституції ця процедура має визначатися законами.
Крім того, в рішенні КС №7-рп/2011 відзначено, що «необхідно відрізняти інститут наділення професійного судді повноваженнями від інституту переведення його з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації». Адже всі новопризначені чи обрані судді отримують загальнодержавний статус.
Щоправда, в даному випадку Суд відхилився від попередніх правових позицій, в яких наголошувалося, що і Верховна Рада, і Президент мають виключно ті повноваження, які прямо передбачені Конституцією (ч.2 ст.85 та п.31 ч.1 ст.106 Основного Закону). Саме із цих підстав раніше визнавалася неконституційною ціла низка законодавчих норм, зокрема і право Президента призначати керівників судів. Якби КС погодився з нардепами, що процедура переведення є складовою призначення чи обрання судді, відпала б і потреба у перегляді раніше висловлених думок.
Натомість у цьому рішенні КС не став розвивати щойно застосований підхід до аналізу повноважень ВРЮ призначати суддів на адмінпосади. «Шляхом ухвалення рішення про припинення провадження у цій частині КС фактично залишив діючим механізм наділення адміністративними повноваженнями у судах Вищою радою юстиції при наявності підстав визнати його неконституційним», — наголосив у окремій думці суддя-доповідач В.Бринцев (див. стор.13. — Прим. ред.). Він вважає, що «в умовах відновлення дії норм Конституції в редакції 1996 року вирішення питань щодо призначення на адміністративні посади в судах (та звільнення з них) є складовою повноважень Президента». Адже саме глава держави має право утворювати суди. А, як відомо, неможливо утворити жодну установу чи юридичну особу, не визначившись із її керівником.
Щоправда, Конституція зразка 2004 року містила той самий п.23 ч.1 ст.92, що й первісний та чинний Основний Закон. Які «старі» норми дозволяють прочитати цей пункт інакше, ніж у 2007 році, суддя не уточнив, зауваживши, що рішення від 16.05.2007 №1-рп/2007, яке позбавило главу держави права визначати, хто в суді перший з-поміж рівних, «вичерпало свою дію у зв’язку з втратою чинності законом «Про судоустрій України».
Водночас важко не погодитися із заключною тезою окремої думки В.Бринцева, що «без визначення цієї процедури на конституційному рівні зберігаються передумови для дискусій з приводу конституційності чинного механізму наділення суддів адміністративними повноваженнями».
Вето на звільнення
Аналогічно триватимуть суперечки і щодо права ВРЮ не погоджуватися з відмовою ВККС надати судді рекомендацію на безстрокове обрання. Конституція дійсно застерігає за Радою повноваження переглядати рішення ВККС про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів перших двох інстанцій, а також скарги кандидатів щодо результатів кваліфікаційного іспиту, що доволі детально аргументовано в рішенні КС. Натомість «причепом» Суд мотивував і компетенцію ВРЮ фактично ігнорувати думку ВККС щодо доцільності продовження особою суддівської кар’єри.
Як зазначено в рішенні КС, «розгляд скарг про відмову в рекомендуванні кандидата для обрання на посаду судді безстроково є такими, що випливають з конституційного статусу ВРЮ». Адже за відсутності рекомендації ВККС на безстрокове обрання ВРЮ автоматично має внести Президенту подання про звільнення такого судді. Проте, якщо скаргу законника задовольнять, ВРЮ зобов’яже ВККС «прийняти нове рішення», тобто фактично змусить кваліфкомісію надати особі рекомендацію для подальшого служіння Феміді. Водночас майже 10 років тому в рішенні КС від 16.10.2001 №14-рп/2001 зазначено, що згідно з п.1 ч.1 ст.131 Конституції ВРЮ повноважна вносити подання лише щодо першого призначення та звільнення суддів з посади. Цим і обмежується її відповідальність за «формування високопрофесійного суддівського корпусу».
Отже, якщо законодавець уважає за доцільне наділити ВРЮ ще й правом вето на рішення ВККС, або правом вносити подання про звільнення суддів усіх рівнів, то покласти край законодавчим колізіям можна тільки шляхом унесенням відповідних змін до Конституції. Хоча, якщо законом можна заповнювати конституційні прогалини щодо компетенції вищих державних органів, то уточнювати повноваження ВРЮ, щодо якої таких застережень у Конституції немає, — і поготів. Але стабільності в розподілі державної влади загалом і у сфері судоустрою зокрема це не додасть.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 9.66 МБ)
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!