Встретимся в суде!

Возместить ущерб от произвола правоохранителей можно в рамках административного процесса и без уголовного производства

Украинские суды отказались рассматривать административную жалобу гражданина о незаконности обыска и компенсации морального вреда за нарушение неприкосновенности жилища, сославшись на необходимость соблюдения процедуры уголовного судопроизводства. Но аргументы представителя государства не убедили Европейский суд по правам человека.

Три телефони для ЄСПЛ

На початку 2007 року суд дав дозвіл на обшук квартири Анатолія Кузьменка з м.Чернігова для пошуку вкраденого мобільного телефону. Поліція провела слідчу дію та вилучила 3 засоби зв’язку, які згодом були повернуті. При цьому родина Кузьменків жодним чином не була причетна до кримінального провадження, у рамках якого проводився обшук.

Громадянин подав адміністративну скаргу в районний суд, стверджуючи, що обшук у його будинку був свавільним, і вимагав компенсації моральної шкоди за порушення недоторканності житла. Суд відмовився розглядати скаргу, пославшись на відсутність юрисдикції. Зокрема, було зазначено, що всі скарги щодо незаконності процесуальних дій правоохоронних органів, учинених у зв’язку з кримінальним розслідуванням, мали бути подані в межах відповідної кримінальної справи на підставі стст.234 і 236 чинного на той час Кримінально-процесуального кодексу.

Це судове рішення було оскаржене. Однак апеляційна інстанція визнала правильними висновки місцевого суду. Вищий адміністративний суд відхилив і касаційну скаргу.

Пославшись на §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, принциповий громадянин звернувся до ЄСПЛ, поскаржившись уже на те, що він не мав доступу до суду з метою задоволення своїх вимог щодо незаконності обшуку житла. Рішення у цій справі у Страсбурзі ухвалили 9 березня 2017 року.

Два погляди на ефективність

Український Уряд стверджував, що скарга була явно необґрунтованою. Зокрема, провадження у справах щодо незаконних обшуків мали бути приведені у відповідність із процедурою, викладеною в ст.234 та інших положеннях КПК. Звернення заявника до адміністративних судів, на думку представника нашої держави, було наперед неефективним. Не намагаючись подати свою скаргу за спеціальною процедурою, встановленою КПК, заявник не міг стверджувати, що вона була неефективною або що він не мав можливості задовольнити свою скаргу в національних судах.

Проте заявник із цим не погодився. Він повторив аргументи, викладені в скаргах до адміністративних судів. Зокрема, чоловік стверджував, що його скаргу могли розглянути лише тоді, коли відповідна кримінальна справа досягла б стадії судового розгляду. І навіть якщо припустити, що суд виніс би рішення про незаконність обшуку, ніщо у внутрішньому законодавстві не давало йому права вимагати будь-якої компенсації. Більше того, дуже малоймовірно, що його скарга була би прийнята до розгляду, оскільки процедурно він не мав процесуального статусу в кримінальному провадженні із цього питання.

А.Кузьменко також стверджував, що через відмову судів розглядати його скаргу, подану відповідно до стст.2 і 4 Кодексу адміністративного судочинства, йому було відмовлено в праві на суд.

Захист по-європейськи

Аналізуючи відповідне національне законодавство, Європейський суд узяв до уваги положення ст.30 Конституції, що гарантує недоторканність житла. Крім цього, ЄСПЛ звернув увагу на ст.55 Основного Закону, згідно з якою права та свободи людини і громадянина захищаються судом.

Положення цієї статті були предметом офіційного тлумачення Конституційним Судом.  У 1997 році КС відзначив (рішення від 25.12.97 №9-зп), що суд не може відмовити в правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. А у справі про оскарження бездіяльності суб’єктів владних повноважень (рішення від 14.12.2011 №15-рп/2001) КС сформулював правову позицію, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Посилаючись на свою попередню прецедентну практику (рішення у справах «Голдер проти Сполученого Королівства» від 21.02.75, п.36, заява №4451/70, та «Бака проти Угорщини» від 23.06.2016, п.120, №20261/12, ЄСПЛ зауважив, що право доступу до суду, зокрема право порушити справу в суді в цивільних правовідносинах, є елементом, який є невід’ємною частиною права, викладеного в §1 ст.6 конвенції, яка встановлює гарантії стосовно організації та складу суду й ведення провадження у справі. Все це загалом становить право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст.6.

Водночас право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які не зменшують доступу, в такий спосіб або такою мірою, щоб порушити саму сутність права. Крім того, обмеження не буде сумісним з ст.6, якщо воно не має законної мети або якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються, і метою, яка має бути досягнута (справа «Markovic and others v. Italy», №1398/03).

Національні суди тлумачать — Страсбург оцінює

У подальшому ЄСПЛ зазначив: заявник скаржився на те, що національні суди неправильно витлумачили внутрішнє законодавство, заперечуючи, аби його скарга була розглянута відповідно до стст.2 і 4 КАС. Розв’язання проблем тлумачення національного законодавства є завданням національних судів. Роль ЄСПЛ обмежується встановленням того, чи є наслідки такої інтерпретації сумісними з конвенцією (рішення у справі «Вейт і Кеннеді проти Німеччини» від 18.02.99).

Як випливає з рішень національних судів у цій справі й зауважень Уряду, вимоги заявника, поставлені відповідно до стст.2 і 4 КАС, не були розглянуті по суті, оскільки існувала процедура, передбачена ст.234 та іншими положеннями КПК. А.Кузьменко ніколи не вдавався до неї, стверджуючи, що вона не відповідала вимогам ст.6 конвенції. У зв’язку із цим ЄСПЛ довелося вивчити цю процедуру, аби з’ясувати, чи може вона насправді забезпечити доступ до суду.

Євросуд уже розглядав оспорювану процедуру КПК в інших контекстах і виявив, що вона не може вважатися доступною. Зокрема, у справі «Меріт проти України» ЄСПЛ дійшов висновку, що звернення до згаданої процедури КПК не можна кваліфікувати як ефективний засіб юридичного захисту за змістом ст.13 конвенції з огляду на скарги заявника відповідно до ст.6 про тривалість кримінального провадження в його справі. Так, у пп.65—66 наведеного рішення наголошено: «Оскільки було запропоновано, що заявник повинен використати засіб, передбачений ст.234 КПК, Суд зазначає, що цей засіб міг бути використаний з 29.06.2001 лише у випадку попереднього засідання суду чи у випадку слухання справи щодо суті. Суд приходить до висновку, що цей засіб не відповідає вимогам §1 ст.35 з питань доступності, оскільки було запропоновано, що скарги на тривалість розслідування можуть подаватися тільки після закінчення самого розслідування, і не було надано жодної можливості оскарження таких дій в процесі розслідування».

Стосовно змін, унесених до ст.234 КПК, які давали заявнику право подати скаргу на дії слідчого чи прокурора щодо ходу проведення розслідування, то Суд уважає: «Навіть якщо такі заходи теоретично існують із 30.01.2003, Уряд не надав жодного прикладу їх практичного застосування. Більше того, закон не зазначає, чи є ст.234 КПК засобом захисту у випадках затягування розслідування в кримінальних справах і яке відшкодування передбачене для заявника у разі доведення, що тривалість розслідування порушила вимогу розумності». За таких обставин Суд констатував: не було чітко встановлено, що звернення до запропонованих Урядом засобів захисту могло забезпечити заявникові відшкодування з огляду на його скарги стосовно тривалості провадження в цій справі.

За браком доказів

У багатьох випадках ЄСПЛ обґрунтовував свої висновки, посилаючись на аргументи, аналогічні тим, які виклав А.Кузьменко. Він виявив, що розглядувана процедура не давала можливості отримати пряме й оперативне задоволення вимог.

У Страсбурзі дійшли висновку, що ці міркування доречні й у контексті скарги заявника відповідно до ст.6 конвенції про відсутність доступу до суду. Уряд не надав жодних доказів того, що громадянин, котрий не є учасником кримінальної справи, в рамках якої було проведено обшук у його квартирі, мав право розпочинати судовий розгляд відповідно до ст.234 КПК або що його скарга, подана відповідно до цієї процедури, могла бути розглянута судом у найкоротші строки, незалежно від того, чи буде органом досудового розслідування встановлений правопорушник.

Уряд також не продемонстрував, що суд у кримінальному провадженні мав би відповідну компетенцію на постановлення рішення про компенсацію або застосування іншого цивільно-правового засобу захисту. У зв’язку із цим ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник не був зобов’язаний вичерпати засіб юридичного захисту, передбачений ст.234 КПК, до подання цієї скарги й відхилив відповідні заперечення Уряду.

Беручи до уваги той факт, що національні суди відмовилися розглядати скарги, подані згідно з стст.2 і 4 КАС, маючи на увазі процедуру, яка не була ні доступною, ні здатною привести до прямого й оперативного розгляду цивільного позову, ЄСПЛ зробив висновок, що заявникові відмовили в самій суті права на доступ до суду. Відповідно, мало місце порушення §1 ст.6 конвенції.

Справедливу компенсацію моральної шкоди у Страсбурзі встановили на рівні €1500.

Поза межами дозволеного

Практичний інтерес також становить спільна окрема думка суддів ЄСПЛ Ангеліки Нуссбергер та Карло Ранзоні, які висловили незгоду з рішенням у частині відсутності необхідності розглядати питання про прийнятність справи відповідно до ст.8 як окремо, так і в поєднанні з ст.13 конвенції. Вони зауважили: обшук у житлових приміщеннях, що тягне за собою вилучення електронного обладнання, являє собою втручання в приватне життя тих, кого це стосується.

Суд уважав, що договірні держави можуть визнати за необхідне вдатися до таких заходів, щоб отримати речові докази деяких правопорушень. Утім, він оцінював, чи причини для виправдання таких заході були суттєвими й достатніми, зокрема, чи був дотриманий принцип пропорційності. ЄСПЛ повинен забезпечити, щоб відповідне законодавство і практика його застосування дозволяли окремим особам мати ефективні гарантії проти зловживань (рішення у справі «K.S. та M.S. проти Німеччини» від 6.10.2016).

Той факт, що обшук проводився на підставі дозволу, даного суддею, не обов’язково є достатньою гарантією. Також має значення, зокрема, чи було здійснено належним чином такий судовий розгляд і чи є правова основа для обмеження відповідних повноважень, що забезпечує адекватний захист від свавільного втручання з боку влади.

Судді зауважили: дозвіл на обшук не містив будь-яких відомостей, що стосувалися кримінальної справи, в рамках якої надійшло клопотання; формулювання, котрі містяться в цьому дозволі, ставлять під сумнів те, чи було належним чином здійснено судовий контроль. А відсутність такого контролю може бути врівноважена можливістю подальшого перегляду рішення щодо обшуку й вилучення. Проте Уряд України не довів, що такий ефективний засіб був доступним. Крім того, поліція при проведенні обшуку явно вийшла за межі дозволу, оскільки вилучила 3 мобільні телефони, в той час як дозвіл стосувався одного конкретного пристрою. Це зловживання відбулося без правової основи та практики, що не надає заявнику будь-яких ефективних гарантій проти такого свавільного втручання в його право на повагу до свого приватного життя.

Критерії для тлумачення

Підсумовуючи наведене, відзначимо кілька принципових позицій, які повинні враховувати суди. Право на доступ до суду, тобто право порушити справу в суді в цивільних правовідносинах, є елементом, який є невід’ємною частиною права, викладеного в ст.6 конвенції. Разом з тим у своїй практиці ЄСПЛ прямо визнає, що більшість гарантованих прав, включаючи немайнові, є «цивільними правами» для цілей ст.6.

Також, з’ясовуючи, чи може бути визнаний ефективним судовий засіб правового захисту, передбачений у тому чи іншому виді судочинства, слід керуватися нормами національного законодавства, зокрема відповідними положеннями Основного Закону, правовими позиціями КС і положеннями стст.6 та 13 конвенції з урахуванням відповідної страсбурзької практики, а також зважати, що в разі існування різних внутрішніх процедур захисту слід обирати ту з них, яка забезпечить особі доступ до суду відповідно до цілей ст.6 конвенції.

У зв’язку із цим слід зважати на:

• наявність відповідного процесуального статусу в особи;
• тривалість такої процедури;
• наявність у суду відповідної компетенції, зокрема на відшкодування шкоди за скаргою заявника, в тому числі (в разі необхідності) шляхом присудження компенсації або застосування іншого відповідного цивільно-правового способу захисту, аби відновити порушене право, який би виключав подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а в разі невиконання або неналежного виконання вердикту не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання.