«Кожен суддя бажає потрапити до столиці»
Суддя — професія не з легких. Щодня служителям Феміди доводиться вирішувати долі багатьох людей. Проте в пам’яті кожної людини в мантії назавжди закарбовуються перші кроки на посаді й перше рішення, яке довелося прийняти. В ексклюзивному інтерв’ю кореспондентці «ЗіБ» голова Київського апеляційного адміністративного суду Володимир МАСЛІЙ розповів, чому вирішив одягти мантію та як жилося законникам у переломні 1990-ті роки. Також він згадав, яких зусиль йому коштував розгляд першої справи, як потрапив з рідної для нього Вінницької області до столиці й чому «захопився» адмін’юстицією. За 20 років роботи суддею Володимир Іванович побував у кріслах голів двох місцевих судів, а 27 вересня 2011-го Вища рада юстиції призначила його очільником КААС. Розповів законник і про те, чим сьогодні живе адмінсудочинство.
«Резерв для суддівських кадрів формувався з адвокатів»
— Володимире Івановичу, після того, як ви склали повноваження члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів, ми з вами не бачилися. Тому, користуючись нагодою, хочемо привітати вас із призначенням на посаду голови КААС. Бажаємо нових досягнень на ниві адмін’юстиції. Також поздоровляємо вашого сина, якого нещодавно призначили суддею Господарського суду Вінницької області.
— Дуже вам дякую.
— Хотілося б поговорити про вашу кар’єру. Після закінчення Свердловського юридичного інституту ім. С.А.Руденка ви протягом трьох років провадили адвокатську практику. Чому ж потім вирішили одягти мантію?
— Я закінчував вищий навчальний заклад ще в часи Радянського Союзу. Свою діяльність розпочав з посади адвоката в юридичній консультації Томашпільського району Вінницької області. У ті часи колегії адвокатів були підконтрольні управлінням юстиції в областях. Резерв для суддівських кадрів формувався з адвокатів, тому більшість посад суддів займали колишні правники. До роботи адвокатів уважно придивлялися, їх добре знали, тому й пропонували ставати суддями вже добре знайомим людям, які проявили себе на адвокатській ниві. Звісно, адвокат переходив на суддівську посаду, якщо в нього було бажання змінити професію.
Після того як я пропрацював адвокатом 3 роки, мені запропонували стати суддею. Бажання йти в суд у мене було. З’явилося воно, мабуть, ще в студентські роки.
— У 1991-му ви очолили щойно створений Чернівецький районний суд Вінницької області. Важко було розпочинати роботу з нуля?
— Про цей суд — особлива розмова. Чернівецький район, створений у 1923 році, був ліквідований у 1962-му. У ньому діяв Чернівецький народний суд, який у 1962-му приєднали до Могилів-Подільського райсуду. Завдяки ініціативі й наполегливості чернівчан 29 листопада 1990 року постановою Верховної Ради Чернівецький район було відновлено. Розпочався новий етап становлення старовинного містечка на річці Мурафі. З 1 січня 1991 року в районі завирувало нове життя, почали створюватися державні структури, у тому числі й суд.
Як уже згадував, у той час я працював у сусідньому Томашпільському районі адвокатом. Мені запропонували очолити Чернівецький райсуд. За штатом у ньому мав бути один суддя (тобто суддя і голова в одній особі). На мене покладалися обов’язки створення суду, підбору кадрів та їх навчання. У мене було завдання — розпочати роботу суду в якнайкоротші терміни, адже район хотів працювати, для нього було передбачено фінансування. За 3 місяці приміщення знайшлося, кадри — підібралися. 26 березня 1991 року я був призначений на цю посаду, а 1 червня того ж року суд уже запрацював.
— Які справи найчастіше доводилося розглядати?
— Такі ж, як і в інших районах: цивільні, кримінальні, справи про адміністративні правопорушення. Чернівецький район — невеличкий, на той час у ньому проживало близько 35 тис. осіб. Звичайно, всі кримінальні справи розглядалися в судовому порядку. 80% цивільних справ становили справи, пов’язані із сімейними правовідносинами: розірвання шлюбу та стягнення аліментів.
Також, пам’ятаю, були справи щодо неправильності актових записів. Так, люди, які народилися до та під час війни, аби довше отримувати державні виплати (наприклад при втраті годувальника під час війни), зменшували свій вік. А коли наставав час оформляти пенсію, звичайно, ніхто не хотів перепрацьовувати. Тому люди йшли до суду, аби встановити свій справжній вік. Вони мали докази: записи в старих церковних книгах. Такої категорії справ було відсотків з 20. Проте вони надходили до суду недовго, лише протягом кількох років. Адже за цей час у сільрадах, РАГСах питання щодо реєстрації привели до ладу.
— А пам’ятаєте своє перше рішення? Воно вам важко далося?
— Пам’ятаю. Дуже важко далося. Перша справа — кримінальна. Про вбивство. Стаття тоді називалася «Некваліфіковане вбивство». Доказів було дуже мало. Складність справи полягає в тому, що підсудному було 70 років. Він убив свою співмешканку. Виникали питання і щодо зміни покарання, і щодо доказів.
Дідок цей був непростий, так би мовити, міцний горішок. І життя він прожив непросте: був пов’язаний з криміналом і знав, як правильно захищатися. Свідків не було, доказів, як я вже казав, обмаль. Тому розгляд справи давався важко.
Проте найбільш складним було питання, пов’язане з мірою покарання. Суд дійшов висновку, що чоловік має бути позбавлений волі. Апеляційна інстанція із цим не погодилася: мовляв, слід урахувавши його вік, покарати умовно. Ось така моя перша справа. Можливо, вона й не була такою складною, але певні труднощі з її розглядом були.
«Доводилося тулитись і на швейній фабриці, і в дитячих садках»
— Як узагалі жилося володарям мантій у так звані переломні 1990-ті роки?
— Дуже важко. Це були непрості часи розбудови держави. Складно жилося не тільки працівникам судів, а й інших держструктур. По-перше, не все гаразд було в матеріальному плані: часто затримували виплату заробітної плати. Хоча судам та прокуратурі тоді щастило більше: вони фінансувалися з державного бюджету. В інших органах, які фінансувалися з обласного й місцевого бюджетів, ситуація з коштами була критичною.
Ті часи застали мене в Чернівецькому райсуді. У селищі не було приміщення не тільки для суду, а й для інших структур. Доводилося тулитись і на швейній фабриці, і в дитячих садках. Держава ставала на ноги, тому фінансування судів у повній мірі не забезпечувалося. Проблеми виникали з придбанням паперу, конвертів, марок, відправкою кореспонденції. Суду доводилося докладати значних зусиль, аби забезпечити свою діяльність.
Ці проблеми були не лише в Чернівецькому райсуді. Всі українські храми Феміди страждали від нестачі коштів, зокрема й київські. У ті часи ми часто збиралися на семінари, спілкувалися, радилися поміж собою, як вийти з тієї чи іншої ситуації.
— А із застосуванням законодавства проблеми виникали?
— Суддя за своєю природою такий працівник, який має знайти вихід з будь-якої ситуації. Тому особливих проблем із застосуванням закону не виникало. Та й радянські закони були не такими вже й поганими. Просто не всі їх виконували. Тоді, як і сьогодні, закони базувалися на римському праві. Життя на місці не стояло, суспільні відносини розширювали свої межі, тому й законодавство мало йти в ногу з часом.
На той час радянських законів було достатньо для регулювання суспільних відносин. Коли ж нам відкрилося закордонне життя, почалося запозичення міжнародних стандартів. Відтак виникла потреба у високому фаховому рівні судді, вмінні аналізувати закони. Якщо порівняти кваліфікацію судді, який працював на початку 1990-х років, і того, який працює сьогодні, то скажу: нинішні більш кваліфіковані. Хоча в ті часи судді теж були досвідченими, але підготовка, вміння вершити правосуддя, обізнаність нинішнього покоління суддів ні з чим не зрівняється.
— Чому вирішили залишити рідну для вас область і перейти до Апеляційного суду м.Києва?
— Кожен суддя бажає потрапити до столиці. У цьому немає нічого дивного — звичайне кар’єрне зростання.
З 2000 року в Україні дедалі частіше проводилися заходи, організовані міжнародними структурами. Я був учасником однієї з програм, організованих такою структурою, познайомився із багатьма представниками Апеляційного суду м.Києва. Навіть не думав, що потраплю до останнього. Просто подав документи до кадрового резерву цього суду. У 2005 році почав формуватися Вищий адміністративний суд, до якого з Апеляційного суду м.Києва перевелося близько 20 осіб. У столичній обителі Феміди виникало багато вакансій, і мені пощастило потрапити до кола тих, які зайняли вільні посади.
«Адмінсудочинство затягнуло мене»
— Що ж стало поштовхом до переходу в КААС?
— В Апеляційному суді м.Києва я був зарахований до палати в цивільних справах, став членом колегії, яка розглядала адміністративні справи (до цього в Апеляційному суді Вінницької області я працював у палаті в кримінальних справах). Я прийшов у київський суд на початку 2006 року, а Кодекс адміністративного судочинства набрав чинності у вересні 2005-го. Тому адмін’юстиція була новою не тільки для мене, а й для всіх суддів. Звичайно, існувала гл. 34-А ЦПК, яка регулювала розгляд такого роду справ, проте КАС, так би мовити, охоплював більшу сферу публічних правовідносин. У КАС записали такі положення, на які в ЦПК навіть натяку не було. З прийняттям КАС адмін’юстиція стала на нову колію й почала потужно розвиватися.
Адмінсудочинство затягнуло мене, хоча я ніколи навіть не думав, що доведеться працювати в суді цієї юрисдикції. Як бачите, вже 6 років присвятив адмін’юстиції.
— А потім ви вирішили перейти до КААС.
— Так. У квітні 2007 року розпочав процесуальну діяльність КААС, усі адмінсправи спрямовувалися до нього. В Апеляційному суді м.Києва нам почали розписувати цивільні справи, і я, мабуть, трохи злякався їх. Зрозумів: немає в мене ще необхідного досвіду роботи, рівня знань, фахової підготовки, аби розглядати «столичні» цивільні справи.
Я перейшов до КААС, коли він тільки-но розпочав діяльність. Працювало в ньому тільки 8 суддів, я був дев’ятим. Суд розпочинав діяльність у невеличкому приміщенні на вул. Поліській. Він, можна сказати, змушений був запрацювати, бо якби ми чекали кращого приміщення, належних умов для здійснення правосуддя, то, мабуть, адмін’юстиція в цілому не змогла б стати на ноги. Сьогодні КААС — потужна установа, у нас працює 272 особи.
— Уже 4 місяці ви займаєте посаду голови КААС. Які враження були, коли тільки-но отримали портфель? У якому стані був суд?
— КААС для мене не новий суд. Я знаю, як він починав діяльність. Лише рік у мене була перерва в розгляді справ: у вересні 2010-го мене обрали до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів, проте я ж усе одно залишався суддею.
Знаю, що в Київському апеляційному адмінсуді проводилася перевірка, організована Радою суддів адмінсудів. Але це — справа органу суддівського самоврядування й мого попередника, я в неї не вникав. Моє завдання — усунути виявлені при перевірці недоліки, які були викладені в довідці РСАС. Скажу, що 90% недоліків ми вже усунули.
Деякі питання ще й досі залишаються відкритими. Робоча група, яка надавала методичну допомогу КААС, звертала увагу на те, що в суді немає спеціалізації, не створені палати. Можливо, ми колись і введемо спеціалізацію, але наразі з огляду на кількість справ, пов’язаних із соціальними виплатами, які до нас надходять (приблизно 95% від загальної кількості), це робити недоцільно. Якщо тепер уведемо спеціалізацію, то навантаження на суддів буде нерівномірним. Як створити палати і сформувати їх кількісний склад? Якщо створювати палату з розгляду звернень фізичних осіб, то в ній має бути 45—50 суддів!
Що стосується соціальних спорів, то, розглядаючи їх, суддя перетворюється на писаря. Адже вимоги, скажімо, у «дітей війни» одні й ті самі. Суддя може взяти будь-яке рішення, змінити тільки дані сторін, прізвище і назву суду. Решту тексту рішення й змінювати немає необхідності.
— Тобто проблема з навантаженням нікуди не зникає…
— Так, проблема з навантаженням на суддів є. У 2011-му КААС розглянув 130 тис. справ, а минулорічний залишок становить 191572 справи. Уявіть собі: 320 тис. матеріалів на 54 судді. Людські можливості не безмежні, тому розглянути таку велику кількість справ складно. Через це сторони часто звертаються до суду, аби прискорити слухання. На жаль, ми не можемо цього зробити за невеликий період. Кожен суддя розглядає приблизно 2,5 тис. справ на рік.
— Чи відчув КААС полегшення, коли з його територіальної підсудності «вилучили» Вінницьку та Житомирську області?
— Звичайно, навантаження зменшилося. Якби ці області в КААС не забрали, то до нього, мабуть, надходило б удвічі більше справ.
— Як сьогодні вирішуються питання щодо забезпечення КААС? Адже в попередні роки неодноразово виникали загрози, що суд зупинить діяльність.
— Були такі часи. Ми порушували питання нестачі коштів перед Кабміном, повідомляли про це Президента. Нам не вистачало грошей на відправлення кореспонденції, оплату маркувальної машини. Ми не були забезпечені ні конвертами, ні папером. Окрім того, була ще й 6-місячна заборгованість із виплати довічного грошового утримання. На щастя, ситуацію вдалося виправити. У 2012 році для КААС передбачено 32 млн грн., з них 17 млн — на заробітну плату. Якщо ми отримаємо закладені для нас в бюджеті кошти, то вдасться забезпечити безперебійну діяльність суду.
— Чи змінилася ситуація з кадровим забезпеченням? Адже на одному із засідань РСАС заступник голови КААС Ірина Саприкіна повідомляла, що менш ніж за рік звільнилося 62 працівники: ніхто не хотів працювати 12 год. на добу за 800 грн.
— Так, у нас була велика плинність кадрів. Помічники суддів, секретарі судових засідань звільнялися, тому що зарплата була невеликою. Оклад їм виплачували, але на премії та надбавки коштів у нас не було. Проблему вдалося розв’язати у вересні 2011 року, коли були внесені зміни до держбюджету. Фінансування трохи покращилося, зарплата працівників збільшилася майже в 2 рази, тому потік звільнень припинився.
Зазначу: більшість суддів КААС працює з одними й тими ж помічниками вже багато років. Навіть коли судді переводилися до КААС із інших установ, то забирали помічників із собою. Адже суддя зацікавлений у тому, аби мати постійного помічника, тому й усіма зусиллями намагається втримати його біля себе. Адже успіх судді багато в чому залежить від помічника. Відтак в останнього має бути високий фаховий рівень. Помічник повинен бути оперативним, порядним і чесним.
Суддівська робота непроста: розглядаються справи, які можуть стосуватися конфіденційної інформації. Сторони ж, звісно, не хочуть, аби ця інформація стала відома всім. Наше завдання — забезпечити конфіденційність. Якщо помічник чи секретар не дотримуються цього правила, то страждає і репутація судді.
— Було багато нарікань на роботу автоматизованої системи документообігу. Чи сьогодні виникають проблеми з нерівномірним розподілом справ між суддями?
—Комп’ютерна програма не забезпечує рівномірності розподілу справ. Коли, наприклад, суддя виходить з відпуски, то КП «ДАС» може відразу «видати» йому 400—500 справ, аби зрівняти показники, щоб «наздогнати» інших суддів. За рік же кожен з них отримує приблизно однакову кількість справ. Нарікань від суддів з цього приводу поки що не надходило.
«Потрібно керуватися лише законом — і боятися буде нічого»
— У 2010 році був інцидент, коли народні депутати приходили до вашого суду «контролювати» його роботу. Скажіть, напередодні виборів-2012 КААС морально й матеріально готовий розглядати відповідну категорію справ?
— Що стосується 2010 року, то, дійсно, виникали певні непорозуміння. Я працював тоді суддею і не цікавився цим питанням. Тоді в нас ще не працювала автоматизована система документообігу, судді отримували справи за списком у порядку черговості. Мені справа надійшла — я її розглянув. У чому була суть конфлікту, чому він виник, не знаю.
Сьогодні ми готові до виборів. Виборчий процес розпочнеться з 30 липня, тому всі судді КААС повинні так спланувати свій час, аби відгуляти відпустку й починаючи із цього числа бути в строю.
КААС пережив не одні вибори. Всі судді досвідчені, знають, як розглядати виборчі справи, тому, думаю, проблем не виникне. Єдине, з чим можуть виникнути певні складнощі: раніше як суд першої інстанції ми слухали справи одноособово, нині закон вимагає розглядати їх колегіально (у складі 3 осіб). Тож, аби вчасно розглянути виборчі справи, кількості надходження яких не можна передбачити, іншим категоріям справ доведеться трохи зачекати. Якщо ж виборчих спорів буде небагато, то судді встигатимуть з розглядом й інших справ.
— Колишній керівник КААС Анатолій Денісов на одному із засідань РСАС повідомляв, що одній із суддів була виділена особиста охорона через те, що її життю загрожувала небезпека. Чи часто у володарів мантій КААС виникає потреба в охороні? Як захистити законників від помсти тих, хто залишився незадоволеним рішенням?
— Так, був такий випадок. Проте до мене як голови суду ніхто не звертався з проханням забезпечити йому особисту охорону. А як убезпечити суддів? Думаю, багато чого залежить від них самих. А взагалі такі випадки рідко трапляються. Якщо суддя працює чесно, відповідно до закону, то такі питання й не виникнуть.
— Ви були представником Кваліфікаційної комісії суддів адмінсудів і ВККС. Що змінилося в процедурі добору кадрів? Чи ці зміни — на краще?
— Закон «Про судоустрій і статус суддів» більш прогресивний, ніж попередні. У нинішній процедурі добору кандидатів на посади суддів максимально усунутий людський фактор. ККСАС також забезпечувала судову систему фахівцями, і сказати, що вона добирала суддів з нижчим рівнем знань, не можна. Сьогодні вони на належному рівні забезпечують здійснення правосуддя.
Водночас у процедурі добору є певні недоліки. Претендент на мантію, скажімо, з якось селища не набрав необхідної кількості балів. Але він хотів би працювати там, де народився й живе. А ті, хто був зарахований до резерву, не хочуть їхати до суду в іншу область. Відтак у «непопулярних» судах залишаються вакансії. Примусити ж когось зайняти вільну посаду ніхто не може.
Але це — перший добір. Думаю, що в майбутньому питання вдасться вирішити.
— А своєму сину давали якісь батьківські настанови? Не відмовляли його стати суддею?
— Знаєте, відмовляв. Він працював у прокуратурі м.Києва і добре справлявся зі своїми обов’язками. Розпочинав працювати ще в прокуратурі Шевченківського району, а потім його запросили в міську прокуратуру. Пам’ятаєте випадок, коли на засідання ККСАС приходив кандидат, в якого запитували: чому ви хочете стати суддею?
Всі вважають, що посада судді — найвища сходинка в юридичній кар’єрі. Мабуть, і мій син так уважає. До речі, він набрав 85 балів. Як на мене, це непоганий результат.
— Йому до вподоби господарська юрисдикція?
— З приводу того, до якого суду йти, ми радились. Я — голова адмінсуду апеляційної інстанції. Неетично, коли батько й син працюють у судах однієї юрисдикції: а раптом справа, яку він розглянув, потрапить до мене? Виникатимуть проблеми з відводами. Близьким родичам в одній системі працювати не бажано.
— Син вирішив повернутись у Вінницьку область?
— Так. Він розумів, що з тією кількістю балів, яку набрав, потрапити до столичного суду важко. На Вінниччині в сина багато друзів, з якими він навчався, тому й вирішив претендувати на посаду в Господарському суді Вінницької області.
— А для вас справжній суддя — це хто?
— Насамперед — людина. Порядна, добросовісна. Суддя — це не якийсь там еталон. Це звичайна людина.
— Чого сьогодні потрібно боятися суддям?
— Нічого. Головне — приймати законні та справедливі рішення. Після перевороту 1917 року казали, що суддя повинен керуватися революційною правосвідомістю. Сьогодні ж потрібно керуватися тільки законом — і боятися буде нічого.
— Чого ви очікуєте для судової системи цього року?
— Кожен суддя чекає матеріального покращення, комфортних умов праці. Якщо в державі буде штиль, то і в судовій системі буде спокійно: менше спорів, непорозумінь.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 3.05 МБ)
Матеріали за темою
Коментарі
Владимир Иванович! Питер передаёт через Нетребовку большой привет. Надя Гаврилюк.