Поставити крапку в розподілі економічних справ може лише Верховна Рада
Сфера економіки — найвирішальніша в розвитку суспільства. При цьому вона має власне правове регулювання, зумовлене характером виробничо-господарських та фінансових відносин, що складаються в її межах.
І це аж ніяк не випадково, що для захисту прав суб’єктів господарювання та у зв’язку з необхідністю забезпечення судового контролю в підприємницькій діяльності були створені самостійні суди з особливою юрисдикцією — арбітражні (нині господарські).
Отже, при вирішенні питання про розмежування юрисдикції господарських і адміністративних судів слід ураховувати, що господарська діяльність є особливим видом суспільної діяльності.
Об’єднані кодексом
З 1 січня 2004 року набрав чинності Господарський кодекс, який разом із регулюванням приватно¬правових відносин містить також норми публічно-правового характеру, зокрема щодо державного контролю і нагляду за господарською діяльністю. Такі відносини хоч і різні за правовою природою, проте об’¬єднані в єдину галузь матеріального права і є господарськими.
Специфіку господарських правовідносин визначають їхні характер і сторони справ, якими є зареєстровані в установленому порядку суб’єкти підприємницької діяльності. Саме за цими чіткими критеріями визначається підвідомчість спорів господарським судам. Відповідна практика дає можливість без особливих ускладнень визначити підвідомчість будь-якого спору.
Аналіз Господарського кодексу дозволяє ствер¬джувати, що його розробники керувалися концепцією, відповідно до якої господарське право є сукупністю норм, що регулюють підприємницькі відносини і тісно пов’язані з ними інші, зокрема відносини щодо регулювання економіки з метою забезпечення інтересів держави і суспільства. Отже, як стверджують науковці, господарські правовідносини складаються з двох елементів:
1) правовідносин, пов’язаних зі здійсненням під¬приємницької діяльності або некомерційної діяльності, що стосується виробництва і реалізації товарів, робіт, послуг; виникають між юридично рівними суб’єктами;
2) правовідносин, що пов’язані з державним регулюванням господарської діяльності та виникають між суб’єктами владних повноважень і суб’єктами господарювання.
Однак слід мати на увазі, що ці правовідносини ¬об’єднані економічним змістом, оскільки виникають і розвиваються у сфері реалізації підприємницької діяльності та господарського обороту. Як приватно¬правові, так і публічно-правові відносини, що виникають у процесі здійснення господарської діяльності, перебувають у нерозривній діалектичній єдності. У зв’язку з цим штучне виділення останніх і віднесення спорів, які з них виникають, до юрисдикції адміністративних судів, неприпустиме.
Економічні пріоритети
Вбачається, що будь-які спори, пов’язані з господарюванням, зокрема з оскарженням незаконних рішень, дій або бездіяльності державних органів, що регулюють економічну діяльність і проводять конт¬роль за суб’єктами господарювання, підлягають розгляду в рамках господарського судочинства. Це є очевидним виходячи з того, що регулювання господарської діяльності та контроль у процесі такого регулювання є похідними від економічних відносин, спрямованих на активізацію руху капіталу та підвищення ефективності господарської діяльності. Те, що ми звикли називати «пуб¬лічно-правовим», у контексті нашого дослідження є всього-на-всього частиною правової «оболонки» господарювання.
Аналіз «публічно-правового» в судовому процесі (та, власне, й за його межами) не можливий без попереднього глибокого й усебічного вивчення специфіки організації (внутріш¬ньої та зовнішньої) виробничо-господарської та фінансової діяльності учасників судового процесу. Тільки на основі вивчення економічних показників та господарських зв’язків суб’¬єкта господарювання можна і слід робити певні висновки стосовно публічно-правового «оформлення» господарювання.
Якщо «доброзичливцям» економіки України вдасться розірвати нерозривну єдність приватного й публічно-правового, то матимемо поліцейську форму і зміст регулювання підприємницької діяльності. Цього не можна допустити, адже не публічно-правове годує нас із вами, а його єдність із приватним. Причому приватне прогодує себе саме, а публічно-правове здатне буде лише відібрати силою чуже.
З огляду на це віднісши підвідомчість усіх спорів, що є господарськими за своєю природою, до господарських судів, законодавець зробив би неоціненну послугу як суб’єктам підприєм¬ництва, так і правознавцям, а разом з тим завершив би нескінченні спори щодо визначення суті поняття «публічне право». Адже відповіді на це питання не має навіть міжнародна правова спільнота…
За історію багаторічного існування система господарських судів довела свою ефективність, оскільки саме господарське судочинство дозволило:
- впорядкувати відпо¬відні відносини;
- цивілізовано здійс¬нювати процес банкрутства;
- вирішувати спори в галузі відносин власності;
- знаходити вихід із договірних конфліктів у зв’язку з неплатежами тощо.
У цілому вважаю доречною дефініцію, якою можна визначити економічний (господарський) спір як такий, що виник у зв’язку зі здійсненням підприємницької та іншої діяльності у сфері економічних (господарських) відносин, або у зв’язку із забезпеченням доступу до такої діяльності, а також у зв’язку з висуненням юридичними особами інших вимог економічного (майнового) характеру. При цьому в оцінці еконо¬мічного спору передусім виходити зі змісту його предмета, а не правового статусу учасників спору.
У питанні спорів за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають у процесі розпорядження ними державною власністю та власністю територіальних громад, доречно звернутися до практики Німеччини, яка в цивільному уложенні фактично урівняла юридичних осіб публічного права (за умови вчинення ними дій як суб’єктами майнового обороту) з юридичними особами приватного права.
Як засвідчила дійсність, вирішення питань юрисдикційного розмежування не може бути забезпечено тільки роз’ясненнями, тлумаченнями та судовою практикою. Виключно пряма вказівка закону може бути скеровуючим фактором для особи, що має необхідність звернутися з позовом до суду, та стримуючим — для судів, котрі нерідко безпідставно повертають позовні заяви або відкривають провадження з порушенням компетенції, що в подальшому може бути підставою для скасування відповідних рішень.
Недостатність роз’яснень
Незважаючи на те що п.2 ч.2 ст.47 тепер уже нечинного закону «Про судоустрій України» визначено, що саме Верховний Суд, як найвищий судовий орган, «дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики», за 5 років існування адміністративних судів, а з ними — й певних проблем у розмежуванні спорів, ВС не спромігся дати таке очікуване роз’яснення, а його постанови, покликані сформувати певні правові підходи в цьому питанні, не завжди узго¬джувалися між собою та бралися до уваги судами нижчих ланок (не кажучи вже про Конституційний Суд, який у справі щодо офіційного тлумачення положень ч.1 ст.143 Конституції, пп.«а» — «г» ст.12 ЗК, ч.1 ст.17 Кодексу адміністративного судочинства 1.04.10 виніс рішення №10-рп/2010, що прямо заперечило позицію ВС, висловлену в цілій низці постанов та підтримувану ним роками), зокрема, з огляду на відсутність в Україні прецедентного права.
Щодо спроб вирішити питання єдності підходів до тлумачення базисних термінів, викладеного у КАС, шляхом звернення до КС, то вони також переважно за¬знали фіаско. Так, в ухвалі від 18.05.10 №33-у/2010 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі про визначення суду загальної юрисдикції, до повноважень якого віднесено розгляд питання щодо заміни сторони у виконавчому провадженні, КС за¬значив: аналіз змісту конституційного звернення свідчить, що воно містить клопотання не про офіційне тлумачення положень законів, а про визначення суду загальної юрисдикції, до повноважень якого віднесено розгляд питання стосовно заміни сторони у виконавчому провадженні, тобто заповнення прогалини в чинному законодавстві. А відповідно до вимог стст.147, 150 Конституції, ст.13 закону «Про Конституційний Суд України» заповнення прогалин у правовому регулюванні не належить до повноважень КС.
При цьому КС нагадав, що його ухвалою від 24.06.2009 №34-у/2009, зо¬крема, визначено, що «заповнення прогалин у законах має здійснювати законодавець внесенням до них змін і доповнень, а не КС шляхом офіційного тлумачення їх правових норм ¬(окремих положень) або застосуванням загальнотеоретичних засобів їх подолання — аналогії закону й аналогії права».
Не в нормах справа
В іншій ухвалі КС (від 17.09.2008 №41-у/2008), якою було відмовлено у відкритті провадження у справі за зверненням гр. Ва¬силя Харчука щодо офіційного тлумачення окремих положень ч.1 ст.2 КАС, сказано, що «аналіз матеріалів, долучених до конституційного звернення, дає підстави для висновку, що відмінність рішень судів полягає в неоднаковому визначенні підсудності, що є результатом застосування різних правових норм. Незгода суб’єкта права на конституційне звернення з рішеннями зазначених судів може свідчити про незаконність, необрунтованість рішень, неправильність застосування норм права, однак ці питання згідно зі статтею 14 закону «Про Конституційний Суд України» не належать до повноважень КС, оскільки він не наділений правом перевіряти правильність визначення підсудності справ. Крім того, КС не на¬ділений правом перевіряти законність, обгрунтованість рішень судів загальної юрисдикції та правильність застосування ними норм законодавства».
Проте найвідомішою в цьому аспекті є, звичайно, ухвала від 15.02.07 №14-у/2007 КС про відмову у відкритті провадження у справі за поданням ВГС про офіційне тлумачення положень пп.1, 14 ч.1 ст.3 КАС. У ній наголошено: «Відповідно до стст.75, 85 Конституції внесення змін і доповнень до правових норм є виключним повноваженням Верховної Ради, яка у законодавчому порядку може ви¬рішити питання зміни або доповнення положень законів, наведених у конституційному поданні. Конституційний Суд у своїх ухвалах неодноразово наголошував про непідвідомчість Суду питань, які потребують не офіційного тлумачення, а законодавчого врегулювання. Також не належить до повноважень Конституційного Суду усунення неузго¬дженості правових норм Кодексу та інших законів шляхом їх офіційного тлумачення. Це теж має здійснювати в законодавчому порядку Верховна Рада».
Мабуть, таки були праві давні римляни, коли казали: «Judicis est jus dicere non dare» («Обов’язок суддів здійснювати правосуддя, а не видавати закони»)…
Отже, з огляду на фактичну відсутність інших законних шляхів урегулювання ситуації з метою збалансованого та зрозумілого розмежування спорів, єдиною надією залишається сподівання на те, що Верховна Рада не залишить без уваги викладені питання щодо створення об’¬єктивних та прозорих передумов для звернення до суду належної компетенції й відповідної галузевої спрямованості.
Леся ЗУЄВИЧ,
юрист
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!