Програмні дискусії на будь-яких виборах замінять «грязьові ванни»
Дивна річ: ми й не помітили, як перше десятиліття на¬шої незалежності, повне бурхливих пар¬тійно-політичних дебатів, плавно змінилося другим, насиченим по висхідній суперечками влади й опозиції.
Ми за ціною не постоїмо!
Наріжний камінь нової реальності заклали, здавалося б, малоцікаві громадськості та незначні з погляду партійного життя кроки. Здається, ще в час першого прем’єрствування Юлії Тимошенко влада й опозиція визначилися… зі своїми троцькими. В тому розумінні, що і в таборі «біло-червоних» (і в цілому «помаранчевих»), і в стані «біло-голубих» з’яви¬лися призначені лідерами спікери, оратори, трибуни, яким наказано було доносити з екранів і сторінок офіційну позицію тієї чи іншої політичної сили. На ці посади при¬йшли люди загартовані — з міцними нервами і гучні — з, вибачте за прямоту стилю, лудженими глотками. На всякого роду ток-шоу, під час дискусійних передач їх завдання зводилося до такого: ти будеш кращим, якщо зможеш перекричати свого візаві.
У міру просування в новій ролі партійці звели до мінімуму сутнісний бік дискусій. Ні про які партійні програми, ні про які по¬літичні переконання і мови бути не могло! Який там соціалізм чи лібералізм, які принципи! Головне — встигнути вилити на голову опонента більше бруду, щоб той за короткі хвилини відповіді не встиг очиститися від звинувачень.
Чи потрібно називати прізвища цих трибунів? Досить увімкнути в п’ятницю або понеділок телевізор на відповідному каналі — і все відразу ж стане на свої місця. На жаль, саме ці люди стали завсідниками практично всіх без винятку публічних політичних дебатів.
Та й самі дебати, дискусії, ток-шоу геть викоренили сутнісні складові: ніхто не сперечається про стратегію, ніхто не намагається влаштовувати змагання програм, ні за чиїми виступами не проглядає перспективи. Досить виставити на публічний огляд брудну білизну опонента — і ти вже герой екрана, тебе цитують, в Інтернеті є твій індивідуальний ролик. Ти — крутий, оскільки боляче зачепив лідера своїх політичних противників, уколов його в найболючіше місце, змішав з брудом, принизив, загнав у кут...
Природно, така робота вимагає чималої підготовки. Для цих вправ можна використовувати трибуну Верховної Ради, наприклад при обговоренні Податкового кодексу або бюджету наступного року. Іноді подібний екзерсис можна випробувати на засіданні Кабміну або парламентських комітетів. Міцні вирази на адресу опонента гарні також на прес-конференціях. Особливо цінуються деякими партійними лідерами випади в Савика Шустера, Євгенія Кисельова або Андрія Куликова — най¬більш яскраві епізоди суперечок потім обговорюються громадськістю тиждень-другий. Просто національні герої.
Справді з тугою згадуєш іноді, як на ТБ йшли дискусії Леоніда Кравчука (тоді ще ідеологічного боса ЦК КПУ) і представників Народного Руху, як сперечалися про майбутнє країни, про стратегічний шлях України під час круглих столів і партконференцій люди, для яких суспільні ідеали складалися не тільки з цифр бухгалтерських звітів про прибуток.
«Тушкування» політики
До речі, особливо показовою в цьому плані є ситуація, що виникла після введення у вжиток слова «тушка». Тут у всій красі виявилися найяскравіші якості вітчизняних полі¬тиків. Візьмемо хоч би недавню заочну суперечку тепер уже екс-бютівця Богдана Губського і другої особи у ВО «Батьківщина» Олександра Турчинова. Коли кілька років підряд багато ЗМІ висловлювали сумніви в щирості приязних відносин між оточенням ЮВТ і згаданим депутатом, то в «Батьківщині» зайняли позицію страуса — висновків вважали за краще не робити.
Тепер же, після вигнання Б.Губського з фракції, все стало на звичні за ни¬нішніми мірками місця: в обидва боки зазвучали «страшні» звинувачення. І якщо в них уникнути, то виникають серйозні побоювання: а чи існує взагалі таке поняття, як об’єднання однодумців? Можливо, нинішніми стандартами так прийнято, що під словами «партія» або «фракція» розуміються якісь громадські діячі, бізнесмени, лобісти, які так чи інакше беруть участь у виборчих кампаніях або просто проплачують свій статус у цьому об’¬єднанні?
Природно, ні про які принципові ідеологічні, світоглядні речі й мови бути не може: при подібних обставинах депутат (або ж член партії) апріорі стає «тушкою» — і просто вичікує у своєму купленому «коконі» того дня, коли зможе стати «метеликом» і поле¬тіти в певному напрямку. Сьогодні — з владою. Вчора — з опозицією. Завтра?.. Дивлячись куди ви¬гідніше летіти, де буде більше меду… тобто пилку!
Листи нещастя
Звичайно, для кожного конкретного політичного періоду характерні свої нововведення. Ось, напри¬клад, днями розгорівся скандал навколо листа інтелігенції на підтримку опозиції та із засудженням влади. Ініціатором виступив Народний комітет захисту України на чолі з відомим поетом і дипломатом Дмитром Павличком.
У політичній практиці сусідньої Росії вже був такий випадок. Та й у радянські часи інтелігенція теж писала листи. Тільки тоді — з гнівним осудом ухильників, грунтівників, прихильників Заходу та ін. Гнівно таврували Бориса Пастернака і Дмитра Шостаковича, Володимира Войновича й Олександра Солженіцина. І тільки через роки, повинившись і ховаючи очі, говорили про те, що прізвище під листом було поставлене випадково…
У нас інша ситуація. У пресу потрапили відомості, що лист інтелігенції — якийсь штабний задум БЮТ-Б, під який нібито навіть була підведена певна матеріально-технічна база. Прямих доказів цього, звичайно, не знайдеш, але факт залишається фактом: Роланд Франко (прямий нащадок українського письменника і громадського діяча Івана Франка) відкликав свій підпис. «Я щиро вірю, що ініціатори цього колективного листа не пов’язані ні з якою політичною партією. Але коли дізнався, що за листом української інтелігенції стоїть Юлія Тимошенко, то я категорично відмовляюся від свого підпису», — заявив він. Крім того, Р.Франко відзначив, що йому шкода, що він виявився втягнутим у «політичну авантюру».
А як сьогодні, скажіть, можна відрізнити авантюру від дійсно резонансної політичної події?
На жаль, за патетичними словесами про «захист України», «національні інтереси», «єдність і згуртованість» часто приховується елементарна полі¬тична гра на видавлювання конкурента, котрий має важелі бюджетного фінансування. З екрана звучить заклик до міністрів і чиновників навіть не заїкатися про розпочату передвиборну кампанію. А при цьому вся країна увішана плакатами широко крокуючого віце-прем’єра в костюмі від Brioni, який тисне руки потенційним кандидатам у районні та міські ради. Один з лідерів опозиції з венами, що роздулися на горлі, переконує людей у непо¬грішності своєї політсили, а на сторінки електронних і друкованих ЗМІ виливаються тонни компромату на його найближчих сподвижників.
Стомлений, придавлений усім цим народ явно демонструє свою пересиченість політикою, а в деяких випадках — і крайню апатію до політичних подій, до змін, які приносять нові часи. Адже це зумовлює наслідки — віддати все на відкуп (у прямому й у переносному розумінні цього слова) політикам. Й особливо небезпечно — тим з них, для кого стратегія розвитку країни, політичне майбуття, відповідіь на виклики часу — не більш ніж красива обгортка для елементарного бажання злетіти вгору кар’єрними сходами або досягти нового рівня добробуту. На пам’ять приходить класичне: «О часи!.. О звичаї!..»
На жаль, вибори місцевого масштабу ентузіазму в цьому розумінні, здається, нам так і не додадуть. «Грязь» forever?..
Володимир КАЦМАН
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!