Одноосібний власник квартири мав право розпорядитися нею на власний розсуд без згоди органів опіки і піклування
Верховний Суд України
Іменем України
Рішення
25 травня 2011 року м.Київ
Колегія суддів Верховного Суду України в складі:
головуючого — Патрюка М.В.,
суддів: Гуменюка В.І., Луспеника Д.Д., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7 про визнання недійсним договору дарування за касаційною скаргою Особи 7 на рішення Дніпровського районного суду м.Херсона від 27.11.2009 та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 30.03.2010,
ВСТАНОВИЛА:
У березні 2005 року Особа 6 звернулася з позовом до Особи 7 про визнання недійсним договору дарування.
Зазначала, що вона та Особа 8 фактично проживали однією сім’єю в будинку за Адресою 1, в якому були зареєстровані з жовтня 2000 року. У січні 2002 року у них народився син — Особа 9, а 23.03.2003 між ними був зареєстрований шлюб.
Інформація 1 Особа 8 помер. У встановленому законом порядку вона прийняла спадщину. Проте після смерті чоловіка їй стало відомо, що 27.03.2002 він уклав договір дарування будинку за Адресою 1 з відповідачкою.
Посилаючись на те, що цей правочин не відповідає вимогам закону, оскільки його укладено без згоди органу опіки та піклування, він суттєво порушує права дитини, з підстав ст.48 ЦК УРСР позивачка просила задовольнити позов.
Рішенням Дніпровського районного суду м.Херсона від 27.11.2009, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 30.03.2010, позов Особи 6 задоволено: визнано недійсним договір дарування від 27.03.2002 будинку за Адресою 1, укладений між Особою 8 та Особою 7.
У касаційній скарзі Особа 7 просить скасувати ухвалені рішення судів, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до п.2 розд.XIII «Перехідні положення» від 7.07.2010 №2453-VI закону «Про судоустрій і статус суддів» касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду до 15.10.2010 і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом в порядку, який діяв до набрання чинності цим законом.
У зв’язку з цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу від 18.03.2004 в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із законом від 7.07.2010 №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів».
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом установлено, що з жовтня 2000 року Особа 6 та Особа 8 перебували у фактичних шлюбних відносинах, Інформація 2 у них народився син — Особа 9. 23 березня 2003 року між ними був зареєстрований шлюб.
Будинок за Адресою 1 належав на праві особистої власності Особі 8 на підставі свідоцтва від 21.03.2002 про право на спадщину за заповітом. Відповідно до договору дарування від 27.03.2002 Особа 8 подарував спірний будинок Особі 7. Інформація 1 Особа 8 помер.
Задовольняючи позовні вимоги Особи 6 з підстав ст.48 ЦК УРСР, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що зазначений договір дарування був укладений з порушенням вимог закону, зокрема ст.17 закону «Про охорону дитинства», без згоди органу опіки та піклування.
Проте з такими висновками судів погодитися не можна.
Згідно із ч.2 ст.12 закону «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, однією з підстав виникнення права приватної власності є одержання майна внаслідок успадкування.
Особа, яка має у приватній власності будинок, має право володіти, користуватися та розпоряджатися цим майном на власний розсуд.
За правилами стст.22, 24 КЗпШ, який діяв на час придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, є власністю кожного з них.
Отже, аналіз наведених норм свідчить про те, що Особа 8 як одноосібний власник спірної квартири мав право на власний розсуд розпорядитися нею.
У зв’язку з викладеним, посилання суду на порушення вимог закону під час укладення спірного договору є безпідставним.
Стаття 17 закону «Про охорону дитинства», на яку посилався суд, містить заборону відмовлятися від належних дитині майнових прав (зокрема, відчужувати належне дітям майно) без згоди органу опіки та піклування, недотримання цієї вимоги є підставою для визнання договорів щодо відчуження майна недійсними.
Проте судом установлено, що будь-яка частка дитини в праві власності на спірну квартиру відсутня.
З огляду на викладене судові рішення не можна визнати законними й обгрунтованими, у зв’язку із чим вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні вимог позивачки з зазначених нею підстав.
Керуючись стст.336, 341, 344, 346 ЦПК, колегія суддів Верховного Суду України
ВИРІШИЛА:
Касаційну скаргу Особи 7 задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду м.Херсона від 27.11.2009 та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 30.03.2010 скасувати.
У задоволенні позову Особи 6 до Особи 7 про визнання недійсним договору дарування відмовити.
Рішення оскарженню не підлягає.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 2.36 МБ)
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!