Вибірковий перегляд

Система допуску позбавляє ВС важелів впливу, які б дозволили забезпечити єдність судової практики

Перелік повноважень Верховного Суду свідчить про побудову в Україні чотирирівневої судової системи (для кожної юрисдикції). Проте чи виправдала така система сподівання законодавця, зокрема процедура допуску вищими спецсудами справ до провадження в найвищому судовому органі?

Касаційні повноваження

Відповідно до принципу верховенства права питання розподілу повноважень між ВС та вищими спецсудами, визначення стадій судочинства та форм провадження мають забезпечити конституційні гарантії права кожної людини на справедливий суд. Ураховуючи це, КС у рішенні від 11.03.2010 №8-рп/2010 наголосив, що правомірними можуть бути лише одноразові касаційне оскарження та перегляд рішень судів. Конституційний статус ВС як найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його повноваженнями касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів.

Така інтерпретація КС статусу ВС дала поштовх у 2010 році для нового витка судово-правової реформи в Україні. Тоді, на виконання рішення КС, Верховна Рада прийняла закон «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI, яким, зокрема шляхом унесення відповідних змін до процесуальних кодексів, запроваджено допуск вищими спецсудами справ до провадження у найвищому судовому органі.

Так, у пп.1, 2 ч.2 ст.38 закону встановлено, що ВС у сфері правосуддя переглядає справи:

• «з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом»;

• «у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом».

Згодом єдиний орган конституційної юрисдикції своїм рішенням від 13.12.2011 №17-рп/2011 визнав такими, що відповідають Основному Закону, нові положення, зокрема ст.400¹⁸ Кримінально-процесуального кодексу, стст.111¹⁶, 111²¹ Господарського процесуального кодексу, ст.240 Кодексу адміністративного судочинства та ст.360 Цивільного процесуального кодексу, якими передбачено підстави й порядок вирішення питання про допуск справ до провадження у ВС. Проте майже три роки існування цієї системи показали її неспроможність реально забезпечувати єдність судової практики й, що найголовніше, належне виконання ВС свого покликання — захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права.

Система допуску

У 2010 році новими положеннями процесуальних кодексів урегульовано особливі процесуальні форми залучення вищих судів до процесу допуску скарги до розгляду в найвищому судовому органі держави, встановлено підстави для звернення до ВС, визначено права й обов’язки осіб, які беруть участь у розгляді справи, а також повноваження ВС.

Оцінюючи цей процесуальний інститут, КС у рішенні №17-рп/2011 наголосив, що розглядом скарг у вищих спецсудах не обмежуються й не звужуються повноваження ВС, а лише забезпечується надходження справ до найвищої судової інстанції згідно з вимогами, визначеними процесуальним законодавством. Водночас вищий спецсуд на стадії розгляду заяв про допуск справ до провадження у ВС не повноважний оцінювати обгрунтованість змісту заяви. Він тільки перевіряє її відповідність вимогам процесуального закону, зокрема встановлює, чи подана вона належним суб’єктом, чи є відповідні ухвали вищого спеціалізованого суду, і вирішує питання про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми матеріального права в аналогічних правовідносинах.

Незважаючи на встановлену КС відповідність Конституції, судова практика засвідчує, що система допуску не виправдала себе. Вищим спецсудам не вдалося забезпечити її належне функціонування, а очікуваного реального забезпечення єдності судових рішень не відбулося. ВС узагалі позбавлений важелів впливу, які б дозволили йому виконувати покладені на нього Основним Законом функції.

Аналіз статистики

У 2012 році до Вищого господарського суду на 28,4% менше, ніж у 2011 році, надійшло заяв про перегляд ВС рішень судів відповідної юрисдикції. У 2013-му прогнозується ще більше зменшення надходжень таких заяв (приблизно наполовину порівняно з минулорічними показниками).

У поточному році остаточно закріпилася тенденція до зменшення кількості справ, що допускаються до провадження у ВС. Із загальної кількості таких заяв, що надійшли на розгляд ВГС, дісталися ВС: у 2011-му — 5,4%, у 2012-му — 3,7%, а за І половину цього року — лише 1,1%. Водночас, за наслідками розгляду справ ВС, задоволено повністю або частково: у 2011 році — 46,9% заяв від числа допущених, а у 2012-му — 58,6%.

Вивчення прийнятих ВС постанов за результатами перегляду рішень господарських судів у порядку, передбаченому розд.ХІІ² ГПК, показує, що задовольняється близько половини заяв про перегляд і справи надсилаються на новий розгляд до суду касаційної інстанції. В інших випадках ВС відмовляє в їх задоволенні. При цьому майже кожна друга відмова пояснюється тим, що аналіз наведених у заявах судових рішень унеможливлює дійти висновку щодо подібності правовідносин та неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права.

Отже, нормативно-правова конструкція розділу ХІІ² ГПК виявляється складною не тільки для заявників, а й для суддів вищих інстанцій. І, якщо половина заяв з-поміж допущених до провадження у ВС, не повинні були потрапляти на перегляд до найвищого судового органу, можна припустити, що суди касаційної інстанції помиляються і приймаючи ухвали про відмови в допуску. Як виправити таку ситуацію? Загалом є кілька каменів спотикання, лише прибравши які можна просуватися шляхом побудови ефективної системи правосуддя.

Реформування в умовах нігілізму

Одна з таких проблем пов’язана з особливостями вітчизняного законотворення. Після чергової стадії судово-правової реформи 2010 року в судовій системі України вже немає повторної касації й, відповідно, звернення до найвищої судової інстанції мало б стати винятком, а не правилом. Однак цього не відбулося. Бо чинне законодавство не відповідає вимогам чіткості, ясності й недвозначності правових приписів, без чого судам неможливо забезпечити однакове застосування норм права.

Законодавець недостатньо врегулював механізми реалізації законів, конт­ролю за їх виконанням, не усунув фактів дублювання та суперечностей між окремими положеннями правових актів. Як наслідок, норми не виключають необмеженості трактування, що неминуче призводить до відступлення від принципу законності. В окремих випадках суб’єктам правовідносин узагалі не вдається відокремити правомірну поведінку від протиправної, зрозуміти й передбачити юридичні наслідки своєї поведінки та застосування приписів нормативно-правових актів.

Аналіз прийнятих Верховною Радою законів, починаючи з І скликання, дає можливість дійти висновку, що тільки 20% з них належать до так званих первинних або базових. Переважна ж більшість актів — це закони про внесення змін до чинних законів, що свідчить про дуже низьку якість роботи парламенту, акти якого потребують постійного вдосконалення. Більше того, не є таємницею, що часто зміни до законодавства є відверто лобістськими в найгіршому розумінні цього слова. Останнє негативно впливає не лише на стабільність правовідносин, а й на суспільство в цілому.

Неузгодженості між актами, прогалини в праві та законі, перевантаженість справами, неповна укомплектованість суддівського корпусу та відсутність досвіду в щойно прийнятих на роботу кад­рів призводять до помилок та неоднакового застосування одних і тих самих норм права. Як наслідок, ухвалюються різні за змістом рішення в подібних правовідносинах.

Єдиним органом, якому сьогодні під силу забезпечити єдність судової практики, є ВС, який з огляду на його потужний інтелектуальний потенціал має унікальну можливість реально забезпечувати відповідність рішень українських судів критеріям юридичної визначеності та однаковості практики. Більше того, реально впливати на свідомість усього населення з метою викоренення правового нігілізму, швидкого розуміння кожною людиною на рівні підсвідомості ключових принципів права, верховенства права, законності. Адже, незважаючи на значні недоліки законодавства, головною проблемою в нашій державі залишається не якість законів, а низький рівень правосвідомості та правової культури населення.

Тому вкрай необхідним є наділення ВС повноваженнями щодо перегляду ухвал вищих судів про відмову в допуску справ до провадження у ВС. І це має стати тільки початком. У подальшому (після внесення відповідних змін до закону «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних кодексів) такі заяви мають подаватися безпосередньо до найвищого судового органу й розглядатися останнім без будь-якої участі вищих спецсудів. Адже перегляд ухвал вищих судів про відмову в допуску матиме сенс лише за умови повторного вивчення ВС текстів заяв та змісту долучених до них судових рішень. За таких обставин повноваження ВС фактично дублюватимуть функції вищих спецсудів. Більше того, додатково справлятиметься судовий збір за перегляд Судом ухвал про відмову в допуску, що значно ускладнюватиме доступ до правосуддя.

Судочинство як рушій економіки

Автори цієї публікації є фахівцями в галузі господарського та цивільного права й розкривають проблеми судової практики через призму близької їм судової юрисдикції. Проте можна припустити, що аналогічна чи дуже схожа ситуація склалася й у вищих спеціалізованих судах інших видів юрисдикції.

Аналіз заяв про перегляд, які надійшли до ВГС, засвідчив, що майже половина з них стосуються судових рішень у майнових спорах. Особливо тих, які пов’язані з розрахунками за продукцію, товари, послуги, спожиті енергоносії, з відшкодуванням шкоди, орендними та лізинговими правовідносинами, договорами перевезення або підряду, виконанням договору кредитування.

Друге місце посідають спори, що виникають при укладенні, зміні, розірванні договорів та визнанні їх недійсними. Насамперед це стосується справ, пов’язаних з орендними правовідносинами, купівлею-продажем, договорами кредитування та землекористуванням.

На третьому місці — позадоговірні немайнові спори, насамперед щодо спонукання виконати певні дії, які не випливають з договірних зобов’язань, визнання права власності, реалізації корпоративних прав.

Саме за цими категоріями спорів ВГС виносить левову частку ухвал про відмову чи про допуск справ до провадження у ВС.

Крім того, значна кількість заяв стосується спорів, пов’язаних з банкрутством підприємств, а також з визнанням недійсними актів, зокрема тих, які прийняті органами місцевого самоврядування.

Місцеві госпсуди впродовж 2012 ро-ку розглянули 193,5 тис. справ (позовних заяв, заяв про банкрутство, скарг на дії органів державної виконавчої служби тощо), що на 28% менше, ніж у 2011-му (268,8 тис.), і на 30% — ніж у 2010-му  (275,3 тис.). Така динаміка останніх 6 років показує чітку тенденцію до зменшення кількості вирішених справ.

Поряд із цим спостерігається тенденція до збільшення сум коштів, присуджених господарськими судами до стягнення:

• у 2011 році — 74 млрд грн.;

• у 2012 році — 82 млрд грн.

На нашу думку, складним питанням, порушуваним у заявах про допуск справ до провадження у ВС, має приділятись особлива увага. Такі справи доцільно ретельно вивчати не тільки з погляду єдності судової практики, а й на предмет правильного застосування норм матеріального та процесуального закону, наявності судових помилок.

Складна неподібність

Ухвалення різних за змістом судових рішень згідно з п.1 ч.1 ст.111¹⁶ ГПК матиме місце лише в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета та підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих рішень. Доведення саме цієї обставини дається заявникам найважче. Адже ретельний аналіз змісту постанови, про перегляд якої подано заяву, та постанови, на яку посилається заявник, часто-гус­то дозволяє твердити чи то про різні підстави позову, чи то про неідентичні фактичні обставини.

ВГС, наприклад, в ухвалах від 8.02.2013 №6/91Д та від 12.02.2013 №5015/561/12 ще й конкретизував, що при вирішенні питання про допуск справи до провадження у ВС ураховується сукупність усіх наявних складових ознак неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Аналогічна ситуація спо­с­терігається в ухвалі ВСС від 27.05.2013 №6-20242зп13, яка в розумінні даної статті є знаковою щодо відмови в допуску до провадження у ВС.

Отже, законодавчі бар’єри дозволяють вищим спецсудам відмовляти в допуску справи до провадження у ВС, залишаючи при цьому невирішеними складні питання, пов’язані із застосуванням норм права. Те, що заявник, складаючи заяву, не зміг виконати всіх вимог процесуального закону, ще не означає, що судове рішення, про перегляд якого він просить, правильне й відповідає критеріям юридичної визначеності та однаковості практики.

Хто сьогодні переймається цим у вищих спецсудах? Чи вивчаються й узагальнюються проблеми, порушувані в заявах про допуск справи до провадження у ВС? І найбільш прикрим є те, що ВС (при всьому його бажанні) позбавлений вищими судами, в яких «осідає» більш ніж 90% справ, можливості займатися цією роботою.

Оскарження ухвал

Відповідно до вимог процесуальних кодексів ухвала про допуск справи до провадження у ВС або про відмову в такому допуску повинна бути обгрунтованою однаково ретельно. Проте з обгрунтуванням багатьох таких ухвал заявники не погоджуються й намагаються оскаржити їх у самому ВС.

Наприклад, ухвалою ВГС від 30.08.2011 приватному підприємцю відмовлено в допуску справи до провадження у ВС. Згодом автор скарги звернувся із заявою про перегляд ВС цієї ухвали. Проте новою ухвалою від 2.11.2011 ВГС відмовив у прийнятті заяви, мотивуючи це тим, що ухвала, про перегляд якої звертається підприємець, постановлена згідно з приписами розд.XII² ГПК, що унеможливлює її перегляд.

У жодній країні світу немає стовідсот­ково бездоганних рішень судів першої інстанції. Виправляти помилки покликані суди вищого рівня, що забезпечує впевненість громадян у справедливості та законності вирішення спору. Проте, оскільки вищі суди не в змозі самостійно забезпечити єдність судової практики, на нашу думку, є всі передумови для створення при Верховному Суді спеціалізованої установи, яка б вивчала та узагальнювала правозастосування, досліджувала складні питання й шукала шляхи їх вирішення.

АНДРІЙ ПОТЬОМКІН, науковий радник Юридичної групи LCF

Статистка розгляду заяв про перегляд Верховним Судом рішень господарських судів