«Систематично займалися розкраданням спорттоварів з підприємств промкооперації»
У березні 1942 року органи НКВС арештували Миколу, Андрія і Петра Старостіних. У жовтні на Луб’янці до них приєднався й Олександр. Відомих футболістів обвинувачували в підготовці замаху на Йосипа Сталіна. За версією слідства, вони мали намір зробити його в 1937 році під час демонстрації на Красній площі. Братам інкримінували також замах на зраду батьківщини, створення антиреволюційної групи і пропаганду буржуазного спорту. І зовсім уже несподіваний поворот у розслідуванні: їх підозрювали в розкраданні вагона з мануфактурою, відправленого з Іванова на адресу спортивного товариства «Спартак».
Неугодний футбол
Версію, згідно з якою арешт і засудження відомих футболістів були справою рук Лаврентія Берії — наркома НКВС і почесного голови міліційного товариства «Динамо» — і яка добре відома любителям і знавцям історії футболу, виклав М.Старостін у своїх мемуарах «Весна патріарха: «Справа братів Старостіних».
У цій книзі він пише, що в 1939 році, під час перегравання півфінального матчу на кубок СРСР між московським «Спартаком» і тбіліським «Динамо», за рахунку 3:0 на користь москвичів, Л.Берія в стані люті відкинув стілець і покинув стадіон. «Думаю, що й раніше Л.Берія не відчував до «Спартака» особливих симпатій, — писав М.Старостін. — Але впевнений: саме в 1939-му він відніс мене до розряду якщо й не особистих ворогів — надто вже велика була різниця в становищі на державній ієрархічній драбині, — то явно до розряду людей, йому неугодних. Доля Старостіних була вирішена наперед».
Микола Петрович назвав Л.Берію «дияволом», який «уві¬мкнув годинник» його долі, і зізнавався, що в 1939 році «чекав арешту щодня».
Успіхи «Спартака» в ті роки були вражаючими. У 1937 році спартаківці з рахунком 6:2 ви¬грали в товариському матчі в команди басків (Іспанія), що вважалася однією з найсильніших в Європі. Потім були перемоги на III Всесвітній олімпіаді робітників-спортсменів у Бельгії та на міжнародному турнірі в Парижі, приуроченому до всесвітньої виставки. Не менш результативним для команди виявився сезон 1938—1939 років. «Спартак» двічі поспіль добився «золотого дубля» — став чемпіоном країни і володарем кубка.
У 1939-му сталася й історія з безпрецедентним переграванням півфінального кубкового матчу між «Спартаком» і тбі¬ліським «Динамо». Тут уперше важливу роль у розвитку подій відіграв Л.Берія.
У першому матчі спартаківці перемогли з рахунком 1:0. Ке¬рівництво грузинської команди опротестувало результат гри, вважаючи, що гол був зарахований помилково. Протест відхилили, і 12 вересня 1939 року відбувся фінальний матч на кубок СРСР, в якому спартаківці обіграли ленінградську команду «Сталінець».
А через кілька днів вони дізналися, що прийнято рішення про перегравання півфінального матчу. Всі чудово розуміли, що тут не обійшлося без утручання Л.Берії. У кубковому турнірі взяли участь у цілому 17 команд «Динамо», підвідомчих Наркомату внутрішніх справ, але до фінальної частини дійшла тільки тбіліська команда. І всесильний нарком вирішив «підіграти» своїм підопічним і землякам. Але в повторній зустрічі знову переміг «Спартак» — 3:2.
Замах «бутсою»
На перший погляд, є всі підстави вважати «справу братів Старостіних» від початку і до кінця сфабрикованою за вказівкою Л.Берії з однією метою — зруйнувати московський «Спартак» ізсередини. Як випливає з мемуарів М.Старостіна, фальсифіковані обвинувачення на допитах відпадали одне за одним. От як він описує один з перших допитів, який проводив слідчий НКВС капітан Розсипнінський:
— Нам відомо, що ви разом з братами мали під час параду здійснити терористичний акт проти членів політбюро й особисто товариша Сталіна. Як ви збиралися це зробити?
— Що за нісенітниця? Якого параду?
— Параду на Красній площі в 1937 році. Забули? Ось фотографія, яку ми знайшли у вашому будинку під час обшуку. На ній чу¬дово видно, що машина, оформлена футбольною бутсою, йшла буквально за 10 м від Мавзолею. З неї дуже зручно було здійснити ваші зловісні задуми. Це тяжкий доказ. Що скажете?
М.Старостін наводить свою відповідь: у машині — «бутсі» — перебував співробітник органів, а він, М.Старостін, ішов у колоні спортсменів далеко попереду автомобіля.
Потім слідчий поставив питання про вагон мануфактури, який був відвантажений з Іванова й відправлений товариству «Спартак», але зник. «Без вас така пропажа не могла відбутися», — наполягав капітан, очевидно, маючи на увазі, що підслідний з 1937 року був головою Московської міської ради «Спартак».
«Суєта довкола вагона тривала тижнів зо два. Потім ця тема поступово пішла з обвинувальних формулювань, — пише М.Старостін. — Я зрозумів, що вагон знайшли. Згодом я дізнався, що в плутанині на початку війни його відправили на якусь іншу станцію і потім доставляли в Москву кружним шляхом».
«Вето» Молотова
У тій інтерпретації причини арешту братів Старостіних, яку дає у своїх мемуарах Микола Петрович, є немало суперечностей і недомовок. При детальному вивченні розсекречених архівних матеріалів судочинства у «справі Старостіних» їх ви¬явив В’ячеслав Звягінцев — військовий суддя у відставці, сумлінний дослідник доль відомих людей, які в різні роки і з різних причин були засуджені, піддавалися арештам, репресіям і гонінням.
Утім, «футбольна» версія Миколи Петровича видається небездоганною і з погляду формальної логіки. Мимоволі замислюєшся над тим, чому для «ослаблення спартаківської команди» Л.Берія вибрав такий невідповідний час. Арешт відомих спортсменів відбувся в розпал німецько-радянської війни, коли країні було явно не до футболу. До того ж у 1942 році М.Старостіну виповнилося 40 років, Андрію — 37, Петру — 33, а 39-річний Олександр пішов з великого футболу раніше від братів через травми.
І чому Л.Берія не використав свій майже необмежений вплив для того, щоб без насильства відлучити братів Старостіних від футболу, скажімо, в тому ж 1939-му?
Немов передбачаючи в майбутньому таке питання, М.Старостін у своїй книзі стверджує, що ордер на його арешт, заготовлений НКВС, нібито не підписав В’ячеслав Молотов. Документальних підтверджень цьому немає, та й сама версія, що В.Молотов, будучи главою радянського уряду, міг мати якусь причетність до процедури арешту футболіста, хоч і відомого, здається дуже сумнівною.
Старостін-підприємець
У 1939 році в одній з центральних газет з’явилася стаття «Про насадження в товаристві «Спартак» буржуазних звичаїв», у якій, крім іншого, говорилося, що «брати Старостіни є першо¬джерелом шкідливих для радянського спорту настроїв». У спогадах Старостіна Старшого це твердження назване маячнею.
«У статті розкривалася страш¬на «таємниця», — писав Микола Петрович, — що в «Спартаку» спортсмени загальносоюзного значення отримували гроші. Їм дійсно платили стипендію — щось близько 80 крб. Замовчувалось же про головне: робилося це за рішенням комітету фізкультури, затвердженим
А.Мікояном…»
Проте і в самих мемуарах М.Старостіна немало умовчання. Наприклад, він майже не зачіпає тих пунктів обвинувачення, які стосувалися його діяльності на посаді голови ММР «Спартак». Зате про ситуацію зі зниклим вагоном з Іванова Микола Петрович розповідає охоче. Адже вона, на його думку, доводить помилковість решти обвинувачень на адресу Старостіних. «Безглузда метушня з мануфактурою, — писав він, — мала цілком певну мету. По Москві розпускали чутки, що Старостіни розкрадали народне добро, а значить, арештовані за діло і нічого за ними шкодувати...»
Дійсно, про суд над кумирами уболівальників московського «Спартака» в «білокам’яній» говорили багато: попри те, що триденний процес у «справі братів Старостіних», а також інших фігурантів проходив у закритому режимі, відомості про те, що відбувалося в залі суду, просочувалися назовні.
М.Старостіна обвинувачували за: ст.19 і п.«б» ст.58 («замах на зраду батьківщини»), ч.2 ст.58-10 («Антирадянська агітація і пропаганда»), ст.58-11 («Антирадянська організація»), ч.2 ст.117 («Отримання хабара»), ст.118 («Давання хабара і посередництво в хабарництві») КК РРФСР і ст.3 закону від 7 серпня 1932 року («Розкрадання державної власності»). Забігаючи вперед, скажемо, що суд відкинув замах на зраду батьків¬щини і давання хабара, а за іншими статтями Микола Петрович був засуджений.
Крім братів Старостіних, як співучасники в справі фігурувало ще 9 осіб, зокрема заступник голови ММР «Спартак», директор магазину, керівники деяких підприємств промкооперації. Про цей факт, що не вкладається в схему «Спартак» — «Динамо» — Л.Берія», М.Старостін у книжці вважав за краще не згадувати.
У нас є можливість звернутися до витягів з документів попереднього і судового слідства, які свідчать, що центральне місце в матеріалах справи займали обвинувачення Старостіних в економічних злочинах. У зв’язку із цим цікаво відзначити, що до жовтневого перевороту М.Старостін учився в Московській практичній академії комерційних наук і був заповзятливою та спритною людиною.
Практика розкрадання
В обвинувальному акті фігурантам справи ставилося в провину, що вони «на протяжении ряда лет систематически расхищали промышленные товары и сырье предприятий и артелей промкооперации <…> похищенные товары в большинстве случаев сбывались через магазин общества «Спартак» <…> всего вывезено без оформления документов лыжных костюмов и других товаров на сумму 60 тыс. руб… За взятки, даваемые военкому Бауманского райвоенкомата Кутаржевскому, Н.Старостин беспрепятственно оформлял отсрочки от мобилизации в Красную армию на лиц, не желающих быть на фронте».
Такі незаконні відстрочення отримували не тільки працівники товариства «Спартак», а й, наприклад, керівники Мосплодовочторгу і магазинів молококомбінату. За посередництво вони забезпечували М.Старостіна продук¬тами «в необмеженій кіль¬кості».
Як свідчить протокол судового засідання, в ході процедури встановлення особи підсудного М.Старостін, відповідаючи на запитання головуючого у справі генерал-майора юстиції Орлова, повідомив, що він «в 1930 году арестовывался органами НКВД за хищения». Про цю сторінку його біографії мало хто знав.
Що стосується суті справи, то М.Старостін сказав: «Мои первые хищения относятся к весне 1940 года… Мною была установлена практика брать деньги на расходы не из кассы спортивного общества, а в магазине «Спартак»… Всего получил от директора магазина Кожина около 20 тыс. руб.… Кожин говорил, что он это делал за счет продажи товаров низших сортов по ценам высших и, кроме того, за счет прикроя — материал на 100 простыней, а из него вырабатывается 110…».
Вирок Військової колегії від 20 жовтня 1943 року свідчив: «На протяжении ряда лет подсудимые Старостины, а также Денисов (заступник голови ММР «Спартак» — Прим. ред.), Ратнер и Сысоев систематически занимались расхищением спортивных товаров из предприятий системы промкооперации, причинив государству ущерб в размере 160 тыс. руб. Из них присвоено Николаем Старостиным — 28 тыс. руб., Александром Старостиным — 12 тыс., Андреем и Петром Старостиными — по 6 тыс. руб.».
Реабілітація за умовчанням
Свою провину в «совершении контрреволюционных преступлений» М.Старостін в основному заперечував. У спогадах він визнав «антисоветские и пораженческие настроения», але й обвинувачення в замаху на зраду батьківщини і створенні контрреволюційної групи назвав необгрунтованими.
Брати Старостіни і колишній заступник голови ММР «Спартак» Денисов отримали по 10 років позбавлення волі кожен, з обмеженням у правах на 5 років і конфіскацією всього особистого майна. Решта — по 8 років ув’язнення кожен.
Братів розкидали по різних таборах. За іронією долі Микола Петрович, спартаківець, в ув’яз¬ненні тренував команди «Динамо» в Ухті та Комсомольську-на-Амурі, а після умовно-дострокового звільнення — ульяновське «Динамо» (проживання в Москві та ще в кількох містах йому було заборонено).
Після смерті Й.Сталіна Микола Петрович написав Микиті Хрущову листа з проханням про перегляд справи. 16 червня 1954 року Військова колегія ВС СРСР виключила з обвинувачення М.Старостіна дві «контрреволюційні» статті, а його участь у розкраданнях і хабарництві знову визнала доведеною.
Проте вже 9 березня 1955-го за висновком головного війсь¬кового прокурора Військова колегія знову переглянула справу і закрила її за недоведеністю обвинувачення. Військові судді констатували, що обвинувачення засуджених «было основано только на показаниях самих осужденных, а также на показаниях свидетелей…» У процесі повторної перевірки вони відмовилися від раніше даних ними показань.
Через майже півстоліття, 28 жовтня 1992 року, легенда російського футболу, начальник команди «Спартак», герой со¬ціалістичної праці М.Старостін написав у Військову колегію заяву з проханням видати йому довідку про реабілітацію. Його прохання було задоволене.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!