Паразити на шиї трудящих

«Мало виявляють осіб, які працюють для годиться, а фактично живуть на нетрудові доходи і ведуть антисуспільний спосіб життя»

У 1861 році Олександр II подарував кріпосним селянам не тільки свободу, а й право виганяти зі своїх сільських товариств і відправляти в заслання в Сибір усіх тих, хто загрожував місцевому добробуту й безпеці. Імператор навряд чи підозрював, що цим правом почнуть зловживати люті вороги царизму — більшовики, які в 1948-му відновили заслання й використовували його для примушування селян до безкоштовної роботи в колгоспах.

50 років тому, 4 травня 1961-го, був виданий указ Президії Верховної ради РРФСР «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і ведуть антисуспільний, паразитичний спосіб життя». Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, на підставі цього закону люди, котрі продавали продукцію власних садів чи візникували, за вироком сусідів могли відправитися в Сибір на строк до 5 років.

«Очистити ділянку від паскудних елементів»

З часу початку колонізації Сибіру виникла і постійно вдосконалювалася практика відправлення туди всіх тих, чиє перебування на корінних землях Московії чомусь не влаштовувало людей, котрі були їхніми начальниками чи сусідами. Причому до Сибіру на вічне поселення потрапляли не тільки злочинці. Після введення і зміцнення кріпосного права привілей відправляти непокірних селян у заслання отримали і власники кріпосних душ.
Правда, поміщики вдавалися до цього заходу не дуже часто. Адже, відправивши злодійкуватого чи схильного до бунту селянина за Урал, поміщик втрачав пару робочих рук, не отримуючи при цьому практично нічого. Тому більшість землевласників уважали за краще тримати схильних до негідної поведінки селян під суворим наглядом до найближчого рекрутського набору і позбавлятися від них, віддаючи в армію.
Подібний розклад, проте, не влаштовував уряд Російської імперії, який прагнув заселити й освоїти безкрайні східні простори, а заразом захистити армію від надмірного наповнення злочинцями. Тому в результаті знайшли компроміс, який влаштовував обидві сторони. Поміщики за засланих до Сибіру селян почали отримувати ре¬крутські квитанції, які можна було здати замість солдатів або продати з чималою вигодою іншому поміщикові, котрий не хотів віддавати до війська нікого зі своїх кріпосних.
Коли на початку XIX ст. практика відправлення до Сибіру за вироками поміщиків отримала законодавчу підставу, з’ясувалося, що заслання лякає селян чи не більше, ніж полі¬цейські справники і суд. Адже від поліції та суворого покарання іноді вдавалося відкупитися. Крім того, гроші на обмундирування і відправлення до місця призначення засуджених виділяли в особливому порядку, в губернії вони потрапляли нешвидко, тому кріпосних досить довго тримали у в’язницях практично впроголодь. У результаті заслання до Сибіру виявлялося чи не найгіршим покаранням.
Саме тому під час обговорення всіх шляхів звільнення селян перевірений часом захід щодо стримання сільської злочинності вирішили зберегти. Тільки тепер замість поміщика рішення про виселення ухва¬лював сільський схід, про що в положенні про сіль¬ський стан у редакції 1902 року говорилося: «Ведению сельского схода подлежат:
...3) удаление из крестьянского общества тех из проживающих в его среде членов оного, дальнейшее пребывание коих в этой среде угрожает местному благосостоянию и безопасности» (Тут і далі лексичні, стилістичні та синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
При цьому, на відміну від колишніх часів, закон надавав селянам, що провинилися, право просити про повернення в рідні місця. А сільському сходу — пробачати їх чи ні. Причому це послаблення, на думку багатьох представників влади на місцях, нітрохи не зменшило страху перед висиланням до Сибіру.
Один з найвідоміших російських земських діячів — Олександр Новиков — у 1899 році так описував їхні відгуки: «Досвідчений і мудрий член нашого з’їзду говорив мені, що заслання до Сибіру за вироком сходу є чудовий засіб для селянських товариств позбавлятися від шкідливих членів». Проте власний досвід привів його до абсолютно інших висновків. Проблема полягала ще й у тому, що сільські старшини й інші начальники нерідко використовували за¬слання для зведення особистих рахунків.
Грунтуючись на власному досвіді, земський начальник О.Новиков визнавав, що адміністративне висилання залишається ефективним засобом залякування селян, котрі мають злочинну схильність. Проте, виходячи зі значної кількості обвинувальних громадських вироків ні в чому не повинним селянам, він пропонував діяти в рамках кримінального права: «Скільки я тепер не думаю, не можу зрозуміти, навіщо потрібна адміністративна висилка у всіх її формах. Невже не можна посилити закони про рецидивістів, запровадити умовне засу¬дження, але все-таки вести справу через суд? Невже не лежать на сумлінні адміністраторів усі зроблені помилки? А скільки їх зроблено!»

«Розклалися ще в часи німецької окупації»

Як повелося, більшовики, котрі засуджували свавілля царських властей відносно селян, після приходу до влади самі почали застосовувати адміністративне висилання за вироками сходу. Саме цей метод використовувався для виселення із сіл сімей колишніх землевласників у першій половині 1920-х років. За вироками сходу в деяких краях і областях країни розкуркулених селян висилали до Сибіру до того, як почалася масована ліквідація куркульства як класу.
З появою колгоспів, де загальні збори найчастіше були порожньою формальністю, а всі питання розв’язувалися на районному рівні або вище, схід, де вирішувалися долі людей, мав безповоротно залишитись у минулому. Проте 17 січня 1948-го перший секретар ЦК КП(б) України Микита Хрущов направив Йосипу Сталіну записку про тяжке становище українських колгоспів, у якій мовилося: «Во многих колхозах имеются еще отдельные лица, которые упорно не желают приобщаться к общественно полезному труду, а живут тунеядцами на шее у честных колхозников. Отдельные паразитические и преступные элементы присосались к колхозам, пользуются льготами, предоставленными колхозникам, но никакого участия в работе колхозов не принимают. Подобные элементы, используя колхозы как ширму, занимаются спекуляцией, воровством, самогоноварением и совершают другие преступления. Многие из них разложились, стали на порочный путь еще во время немецкой оккупации и не хотят возвращаться к честному труду… Кроме того, они разлагающе действуют на отдельных отсталых колхозников».
Причому, як писав М.Хрущов, подібні люди є навіть у передових, зразкових колгоспах: «В передовом колхозе «Червона Украина» в Броварском ра¬йоне Киевской области, где председателем колхоза работает т.Винарский, в прошлом году 8 трудоспособных колхозников выработали только от 3 до 20 трудодней, 30 человек — не более 50 трудодней против установленного минимума 120 трудодней.
В этом колхозе числится колхозником Хан Петр, 48 лет. За прошлый год ни он, ни его жена и сын не выработали минимума трудодней. До войны он занимался спекуляцией, во время немецкой оккупации его сын Иван служил в гестапо. Эта семья богатеет от спекуляции, имеет сейчас дом, сарай, 0,6 га огорода, корову, двух кабанов».
Існуючі заходи впливу на таких громадян, за твердженням М.Хрущова, не давали ніякого ефекту: «Нужно признать, что местные партийные и советские органы ведут недостаточную борьбу против преступных и паразитических элементов. Слабо используют существующие советские законы и устав сельскохозяйственной артели. Однако следует иметь в виду, что нередко антиобщественные и паразитические элементы спекулируют, воруют и творят преступления скрытно и поэтому долгое время не удается поймать их с поличным и судить в уголовном порядке. Привлечение же к ответственности только за уклонение от работы слабо воздействует на злостных нарушителей, так, мера наказания — 6 месяцев принудительных работ по месту работы — мало их ущемляет».
М.Хрущов, безумовно, лукавив. Адже продовжував діяти знаменитий указ від 7 серпня 1932 року про розкрадання державної, суспільної та кооперативної власності, за яким при великому бажанні будь-кого можна було засудити до найвищої міри покарання. Перший секретар українського ЦК просто хотів перекласти відповідальність за нові репресії в колгоспах на самих же селян: «В цар¬ской России был закон, по которому крестьянские общества могли выносить приговоры об удалении из села лиц, «дальнейшее пребывание коих в этой среде угрожает местному благосостоянию и безопасности»... Ясно, что этот закон ограждал частную собственность и был направлен против людей, социально опасных для царско-помещичьего строя. В наше время следовало бы для усиления охраны социалистической собственности издать закон, предо¬ставляющий право общим собраниям выносить приговоры о выселении за пределы республики наиболее опасных антиобщественных и преступных элементов, упорно не желающих приобщаться к общественно полезному труду».
При цьому, неначе забувши про те, що тільки-но написав про страх колгоспників перед злочинцями, М.Хрущов почав розвивати думку про величезне виховне значення пропонованого заходу: «Издание такого закона будет полезно еще и потому, что в борьбе с антиобщественными и преступными элементами будет более активно участвовать масса колхозников и в этой борьбе будет еще больше сплачиваться и закаляться колхозный актив. Если лицо, о выселении которого рассматривается вопрос на общем собрании, чистосердечно и искренне раскается перед населением в своих преступлениях и даст обещание исправиться, собрание может ограничиться предупреждением и установить срок, в течение которого данное лицо должно исправиться честным трудом и хорошим поведением». 

«Виселяється за те, що лаявся з бригадиром…»

Судячи з усього, пропозиція М.Хрущова сподобалася Й.Сталіну, і вже 21 лю¬того 1948 року був підписаний указ Президії Верховної ради СРСР «Про виселення з Української РСР осіб, котрі злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антисуспільний, паразитичний спосіб життя». А вже 7 травня 1948-го в.о. прокурора Української РСР Петро Нощенко доповідав генеральному прокурору СРСР Григорію Сафонову про порушення в практиці виконання цього законодавчого акта: «Вопреки ¬установленному правилу о том, что указ Президиума Верховного совета СССР от 21/II-1948 года может быть применен к мужчинам не старше 55 лет, имеют место случаи, когда выселяются лица старше этого возраста...
14/IV-48 г. общее собрание колхозников «Знамя труда» Городищенского сельсовета Ворошиловского района Ворошиловградской области вынесло общественный приговор о выселении колхозника Гребенюка Афанасия Моисеевича — 58 лет. При проверке правильности выселения А.Гребенюка установлено, что общественный приговор в отношении к его вообще вынесен незаконно, ибо А.Гре¬бенюк болен и к тяжелому физическому труду не способен… С декабря
1947 г. с разрешения правления колхоза поступил на работу завхоза шахты «Копантрацит», где продолжал работать до момента вынесения общественного приговора о выселении». 
Крім людей похилого віку, як писав П.Нощенко, ухвалюються рішення і про виселення хворих. Спостерігались і порушення процедури: «30/III-48 г. на общем собрании колхозников колхоза «VIII Съезд советов» Глинского района Сумской области обсуждался вопрос о выселении из УССР колхозниц Гусеницы Т. И. и Белаш Н. 3. Президиум собрания, убедившись в том, что за выселение этих лиц голосует меньшинство, решил голосовать только кто против, и так как никто против не голосовал, то в протоколе записано, что общественный приговор вынесен единогласно».
До всього іншого, як і в дореволюційні часи, на зборах почали зводити рахунки з неугодними членами колгоспів: «Общим собранием колхозников колхоза «Правда» Волновахского района Сталинской области был вынесен приговор о выселении колхозника Гогия Юрия Михайловича... В общественном приговоре записано: «Выселяется за то, что ругался с бригадиром и председателем колхоза».
Одначе, попри все це, практику застосування виселення за громадськими вироками вирішили поширити на більшість республік СРСР. Зі списку вилучили тільки три прибалтійські республіки, Білорусію і західні області України. В указі Президії Верховної ради СРСР «Про виселення у віддалені райони осіб, котрі злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антисуспільний, паразитичний спосіб життя» від 2 червня 1948-го встановлювався строк виселення засуджених — 8 років, а також можливість амністії для них.
Рада міністрів СРСР, у свою чергу, визначила місця для розселення висланих і місця їх виправних робіт: «Обязать Министерство внутренних дел СССР лиц, выселяемых согласно указу Президиума Верховного совета СССР от 2 июня 1948 года, направлять в отдаленные районы в бассейнах рек Оби, Енисея и Лены…»
Тепер уже по всій території, де ухвалювали громадські вироки, спостерігалися масові порушення, подібні до тих, що відбувалися в Україні. А через кілька місяців, 23 березня 1949 року, генпрокурор СРСР Г.Сафонов доповів Раді міністрів СРСР про результати перевірок скарг висланих, які свідчили про жахливі умови, в яких вони опинилися: «727 выселенных, работающих в Красновишерском районе в трех леспромхозах — Мутихинском, Вайском, Велсов¬ском, — проживают в необорудованных землянках, сараях, банях без крыш и т.п., в условиях антисанитарии, массовой завшивленности. Министерство лесной промышленности СССР не выделило леспромхозам средств на постройку и оборудование хотя бы самых элементарных жилищ для этих лиц. Вслед¬ствие тяжелых условий имеют место массовые случаи заболеваний выселенных в местах их расселения».
Доповідь Генпрокурора свідчила і про те, що робота виселених позбавлена економічного сенсу. Проте всім було зрозуміло, що виселяли злісних ухильників не для ударної праці, а для того, аби добряче налякати інших колгоспників. І, судячи з доповідей з місць, результат перевершив найоптимістичніші очі¬кування. Причому най¬більш райдужні звіти надходили з України. Голова Ради міністрів УРСР Дем’ян Коротченко 18 грудня 1948 року доповідав у Радмін СРСР: «В колхозе «Шлях Ленина» Староваровского района Харьковской области до издания указов выходило на работу всего 35—40 человек в день, а после этого ежедневно на работу стало выходить около 150 колхозников... В целом по Харьковской области до издания указов на колхозных работах в день работало 138—140 тысяч колхозников, а после разъяснения и применения указов к отдельным лицам на работу в колхозах стали выходить ежедневно до 240 тысяч. Наряду с увеличением выхода колхозников на работу резко поднялась производительность колхозного труда...»
Успіх виявився повним, але недовгим. Як тільки кампанія завершилася, всі показники неквапливо почали повертатися на колишній рівень. Уже в 1949-му знову надходили скарги в ЦК на низьку продуктивність праці в колгоспах і небажання селян трудитися за копійки. Всього ж по країні за 1948 рік виселили понад 27 тис. чоловік, а до 20 березня 1953-го в цілому засудили за цим указом 33266 осіб, за якими вирушили в заслання 13598 членів їхніх сімей. 3915 чоловік потім повернули додому як неправильно засуджених.

«Помалу крадемо, помалу куємо»

Досвід, отриманий у 1948-му, М.Хрущов потім намагався застосувати не один раз. У серпні 1956 року він приїхав у Донецьк, а звідти на машині вирушив до Луганська.
«Микита Сергійович вирішив їхати на машині, — розповідав Іван Казанець, який тоді був першим секретарем Донецького обкому і супроводжував М.Хрущова. — Раптом назустріч — ціла колона циганів. М.Хрущов каже шоферу: «Зупини». Вони теж зіскочили з возів, оточили його, гомонять: «Хрущов! Хрущов!» Він питає: «Хто головний у вас?» Вийшов барон. Старий, з довгою бородою. М.Хрущов каже: «Слухай, ну що ж таке?! Чому ви катаєтеся?! У нас людей скрізь не ви¬стачає! Діти у вас у школах не вчаться! Неписьменні всі. Чому не живете як люди?» А барон відповідає: «Товаришу Хрущов, мій прадід, мій дід, мій батько їздили табором. І ми їздитимемо табором. Ми не можемо вести осілий спосіб життя». М.Хрущов почав обурюватися: «То ви ж крадете!» Барон не заперечував: «Помалу крадемо, помалу куємо». Микита Сергійович розсердився: «Ну, не хочете по-хорошому, ми вас примусимо». І з Луганська по¬дзвонив у Москву: «Випускайте постанову про заборону циганам кочувати!».
В указі від 5 жовтня 1956 року як міра покарання передбачалося висилання у віддалені місця на 5 років для циганів, котрі ухилялися від суспільно корисної праці. Але перший секретар ЦК КПРС не зупинився і запропонував прийняти указ «Про посилення боротьби з антисуспільними, паразитичними елементами», що стосувався всієї країни. Проте часи змінились, і внести поправки до законодавства з колишньою легкістю виявилося досить непросто.
Якщо в колгоспах трудящих від нетрудящих від¬різняли за кількістю відпрацьованих днів, то виявити нетрудовий елемент у мі¬стах було непростим завданням. Що, наприклад, робити з тими, хто має офіційну роботу з невеликою зарплатою, а насправді заробляє на життя візництвом на власній машині? Або продає на ринках фрукти й овочі з присадибної ділянки? До якої категорії відносити інвалідів-жебраків, котрих після війни налічувалося близько 100 тис.?
Крім того, спроби примусити дармоїдів працювати шляхом відправлення їх у заслання суперечили міжнародним зобов’язанням СРСР. Головний радянський фахівець із трудового права професор Арон Пашерстник 11 квітня 1957 року писав у Верховну раду СРСР: «Предложенный мне для ознакомления текст законопроекта «Об усилении борьбы с антиобщественными, паразитическими элементами» в его нынешней редакции содержит противоречие с Конвенцией Международной организации труда №29 от 10 июня 1930 г. относительно принудительного и обязательного труда, ратифицированной Советским Союзом в 1956 г. (указ Президиума Верховного совета СССР от 4 июня 1956 г.). Применение ссылки с обязательным привлечением к трудовой деятельности по месту ссылки как мера воздействия за уклонение от общественно полезного труда (хотя бы и в соединении с антиобщественным, паразитическим образом жизни) подпадает под формулу ст.2 конвенции».
Проект закону тоді ж опублікували в газетах, але під час його обговорення трудящі поставили стільки запитань, що стало очевидним: народного схвалення пропонований захід не отримає. А оскільки в радянському керівництві тривала боротьба за владу, ризикувати своєю репутацією і виступати як автор цього нововведення М.Хрущов, мабуть, не захотів. Кілька радянських республік усе-таки прийняли укази про боротьбу з дармоїдством і антисуспільним способом життя. Проте в Росії від слів до діла так і не перейшли.
Здавалося, що затія з новими виселеннями за громадськими вироками назавжди канула в Лету. Але в 1959 році в Москві проходила американська виставка, на відкриття якої приїхав віце-президент США Річард Ніксон. У нього з М.Хрущовим відбулася суперечка, під час якої гість розповів, що бачив у Москві багато фарцовщиків і непрацюючої публіки, чим розлютив М.Хрущова.
Політична ситуація в СРСР на той час змінилася, М.Хрущов відчував себе повновладним господарем, і тому знову почалася підготовка закону про висилання нетрудового елементу. У комісії законодавчих припущень верховних рад СРСР і РРФСР упродовж 1960 року йшло обговорення всіх можливих варіантів, і до травня 1961-го нарешті вдалося узгодити інтереси всіх за¬цікавлених міні¬стерств і відомств. На міжнародні конвенції вирішили не звертати ніякої уваги, і тому указ Президії Верховної ради РРФСР від 4 травня 1961 року передбачив: «Установить, что совершеннолетние, трудоспособные граждане, не желающие выполнять важнейшую конституционную обязанность — ¬честно трудиться по своим способностям, уклоняющиеся от общественно полезного труда, извлекающие нетрудовые доходы от эксплуатации земельных участков, автомашин, жилой площади или совершающие иные антиобщественные поступки, позволяющие им вести паразитический образ жизни, подвергаются по постановлению ра¬йонного (городского) народного суда выселению в специально отведенные местности на срок от 2 до 5 лет с конфискацией имущества, нажитого нетрудовым путем, и обязательным привлечением к труду по месту поселения. Этим же мерам воздействия, назначаемым как по постановлению ра¬йонного (городского) народного суда, так и по общественному приговору, вынесенному коллективами трудящихся по предприятиям, цехам, учреждениям, организациям, колхозам и колхозным бригадам, подвергаются также лица, устра¬ивающиеся на работу на предприятия, в государственные и общественные учреждения или состоящие членами колхозов лишь для видимости, которые, поль¬зуясь льготами и преимуществами рабочих, колхозников и служащих, в действительности подрывают дисциплину труда, занимаются частнопредприниматель¬ской деятельностью, живут на средства, добытые нетрудовым путем, или совершают иные антиобщественные поступки, позволяющие им вести паразитический образ жизни. Постановление районного (городского) народного суда или общественный приговор о выселении выносятся после того, когда лицо, ведущее паразитический образ жизни, несмотря на предупреждение общественных организаций или государственных органов, в уста¬нов¬ленный ими срок не встало на путь честной трудовой жизни».

«Піддано виселенню з конфіскацією майна»

Боротьба з особами, котрі ухилялися від суспільно корисної праці, відрізнялася від попередньої кампанії тільки тим, що головним відповідальним за її проведення стало МВС. Міліціонери виявляли, садили і відправляли в суди, а потім у заслання всіх громадян, які вели антису¬спільний спосіб життя. Громадські суди проводили лише в окремих випадках. І в результаті участь громадськості в кампанії здебільшого була фікцією.
Як і в 1948-му, спочатку в ЦК надходили доповіді про виняткові успіхи в боротьбі зі злом. В узагальненій записці, підготовленій для бюро ЦК КПРС по РРФСР 16 серпня 1961 року, мовилося: «Трудящиеся повсеместно одобряют указ и активно помогают выявлять лиц, ведущих антиобщественный, паразитический образ жизни. По данным Прокуратуры РСФСР, на 1 августа 1961 года в Российской Федерации выявлено 130 тысяч человек, которые вели антиобщественный, паразитический образ жизни, в том числе в Вологод¬ской области — 1882, Костромской — 2340, Новосибирской — 3088, Москов¬ской — 3416 человек... После опубликования указа и проведения разъяснительной работы большинство лиц, уклоняющихся от общественно полезного труда, приступило к работе на предприятиях, стройках, в колхозах и совхозах. По сообщениям 30 областей, краев и автономных республик, из 35,5 тыс. таких лиц ¬устроилось на работу свыше 23 тыс., или 66%».
У тому ж документі наводились і приклади того, за що виселяють окремих радянських громадян: «Инженер-технолог сварочного производства Василенко, 1914 года рождения, в 1947 году прекратил работу, оборудовал кролиководческую ферму и стал жить за счет приносимых ею доходов. Ежегодно сдавал несколько сот шкур кроликов, а мясо продавал на рынке. После того как Василенко был предупрежден о необходимости поступить на работу, он оформился для видимости подменным сторожем-конюхом. Кизлярский народный суд Дагестанской АССР принял решение о выселении Василенко на 5 лет с конфискацией имущества: дома, коровы, быка и 340 штук кроликов.
Игнатов, 1911 года рождения, работал пожарником в городе Орехово-Зуеве Московской области с окладом 31 рубль в месяц, фактически занимался своим земельным участком и торговал на рынке овощами и фруктами. За счет нетрудовых доходов он приобрел две автомашины, построил два дома для себя и своего сына. По постановлению суда Игнатов подвергнут выселению сроком на 5 лет с конфискацией имущества».
При цьому для міліції та судів виконання цього указу виявилося зайвим і нікчемним навантаженням, а тому вони почали в полегшеному режимі засуджувати до висилання зовсім не тих, кого хотіли партія та уряд: «Итоги трехмесячной работы по применению указа от 4 мая 1961 года показывают, что в подавляющем большинстве случаев суды применяют его к лицам без определенных занятий, систематически занимающимся пьянством, попрошайничеством, развратом. Мало выявляется и привлекается к ответственности лиц, работающих лишь для видимости, а фактически живущих на нетрудовые доходы и ведущих антиобщественный, паразитический образ жизни. Обращает на себя внимание недопустимое положение, когда милиция, прокуратура и суды в отношении лиц, совершивших преступления, вместо привлечения их к уголовной ответственности ограничиваются мерами административного порядка, предусмотренными указом от 4 мая 1961 года, создавая тем самым возможность преступникам уйти от более строгой уголовной ответственности».
Причому, як і в дореволюційні часи, адміністративно виселених доставляли до місць призначення в останню чергу. Також погано йшли справи і з розселенням і працевлаштуванням висланих.
Слідом за тим на прохання обласних керівників були застосовані деякі послаблення для останніх, і весь захід утратив сенс. 26 черв¬ня 1964-го прокурор РРФСР Володимир Блінов повідомляв у бюро ЦК КПРС по РРФСР: «С момента выхода в свет указа в РСФСР проведена большая работа. Выявлено более 400 тыс. лиц, которые вели антиобщественный, паразитический образ жизни. После соответствующего предупреждения большинство этих людей стало на честный трудовой путь (только в 1963 году около 50 тыс. человек приступило к работе в промышленности, строительстве и сельском хозяйстве). В отношении 37 тыс. человек, злостно ¬уклонявшихся от трудовой деятельности, приняты решения об их выселении. Вместе с тем материалы, которыми располагает Прокуратура РСФСР, свидетельствуют о том, что немало трудоспособных лиц еще не работает и их паразитическое существование, как правило, сопровождается пьянством, моральным разложением, нарушением правил социалистического общежития. Они совершают большое количество тяжких преступлений: убийства, изнасилования, грабежи, разбойные нападения, кражи...
Не оправдывает себя порядок выселения паразитических элементов, уста¬новленный постановлениями Совета министров РСФСР от 15 января и 17 июля 1962 года, на основании которых тунеядцы, проживающие в Белгородской, Горьковской, Костромской, Орловской, Липецкой, Пензенской, Тамбовской и некоторых других областях, выселяются в пределах этих же областей. Фактически паразитические элементы переселяются часто поблизости из одного района в другой с одинаковыми экономическими, климатическими и географическими условиями. Это нередко приводит к тому, что тунеядцы возвращаются на прежнее местожительство, не занимаются общественно полезным трудом, что создает обстановку безнаказанности».
По суті, указ перестав працювати, і в наступному, 1965 році, його фактично скасували, замінивши висилання залученням до праці за місцем проживання. І вся ця історія з хрущовськими експериментами свідчила про те, що влада може залякувати народ, аби примусити його працювати за копійки. Проте якщо ефект і буде досягнутий, то тільки нетривалий, та й то не завжди.