Чим ближче вибори, тим голосніші розмови про перерозподіл влади
Те, що не вбиває, робить сильнішим — любили заспокоювати нас наші та західні економісти. Мовляв, і в кризові часи є привід для позитиву: нежиттєздатні підуть, а ті, хто виживе, оновляться і стануть конкурентоздатними. Але наша унікальність полягає в тому, що з економічною скрутою, що продовжує тривожити розуми урядів і законодавців усіх західних країн, ми боремося... реформами системи влади.
Те, що не вбиває, робить сильнішим — любили заспокоювати нас наші та західні економісти. Мовляв, і в кризові часи є привід для позитиву: нежиттєздатні підуть, а ті, хто виживе, оновляться і стануть конкурентоздатними. Але наша унікальність полягає в тому, що з економічною скрутою, що продовжує тривожити розуми урядів і законодавців усіх західних країн, ми боремося... реформами системи влади.
Нове — добре забуте старе
Відтоді, коли наприкінці минулого тижня Віктор Ющенко озвучив ідею свого попередника про двопалатний парламент, в українській політиці спостерігається ефект дежавю. Раніше, як повідомляв «ЗіБ», цю ж ідею на кількох прес-конференціях висловив міністр юстиції Микола Оніщук, твердячи, що лише в такий спосіб можна збалансувати владу, аби уникнути її зосередження в руках однієї політичної сили, що отримала і більшість у ВР, і посаду №1.
Молоді журналісти сприйняли ідею як ноу-хау вітчизняного парламентаризму. Більш досвідчені пригадали, що 10 років тому, якраз перед виборами 1999 року, таку новацію вже обговорювали в коридорах Адміністрації Президента, і не лише на рівні побажань. 16 квітня 2000 року було проведено перший всеукраїнський референдум, на якому виборці підтримали всі чотири ініціативи, запропоновані главою держави. Крім створення двох палат, українці сказали «так»: додатковій підставі для розпуску Президентом парламенту (84,69%); обмеженню депутатської недоторканності (89%); скороченню до 300 кількості депутатів (89,91%). І хоча за розподіл ВР висловилося найменше з тих, хто проголосував, отримані 81,68% також зобов’язали народних депутатів перенести народне волевиявлення в Основний Закон.
Формально втілення цих ідей у життя тимчасовими рамками не обмежується. А отже, і дискусій про те, чи потрібен Україні двопалатний парламент, бути не може: народ підтримав, Президент уніс, ВР не має права не проголосувати. Так має бути в державі, де органи влади діють відповідно до суспільних очікувань (як би хто не ставився до «нібито народної» ініціативи проведення референдуму-2000). Однак оскільки той же міністр юстиції констатував, що в нас баланс між очікуваним і одержуваним явно порушений, а нова структура ВР покликана «вилікувати» законодавчий орган від правового нігілізму, то чекати від «хворого» здорових рішень доведеться довго. Якщо, звичайно, не застосувати «інтенсивну терапію».
Важелі на противагу
Зрозуміло, що ініціювати та проводити кардинальні реформи найпростіше на «зламі повноважень». У 1999-му Леонід Кучма хоча і не був абсолютно впевнений в обранні на другий строк, але суперників, які б могли скласти йому конкуренцію, не передбачалося. Проте (як підстраховка) все ж таки підтримав прихильників забезпечення регіонального представництва в парламенті. Адже в нас народ непередбачуваний, у чому переконався інший Леонід — Кравчук, котрий переміг у першому турі, але програв у другому.
Знову ж таки на початку 2000-го країна тільки почала відходити від «чорного четверга» 1998 року, до «касетного скандалу» та акції «Кучму геть!» було ще далеко. Це вже на хвилі народного обурення і як поступка партійним лідерам у 2002-му з’явиться змішана система виборів з перспективою плавного відділення «пропорціоналки» від «мажоритарки» при «двопалатному» виборі.
Сьогодні, як і 10 років тому, глава держави обмежений у способах упливу на працездатність парламенту. Достатньо видимості коаліції — і блокуванням трибуни можна надовго (з короткими перервами на одне-два голосування) відстрочити прийняття антикризових, реформаторських, невідкладних та й узагалі будь-яких законопроектів. Коли партії вирішують усе, або майже все, продуктивність ВР схиляється до нуля.
Чим гарний Сенат, то це можливістю — при грамотному юридичному викладенні — підстьобувати нижню палату більше працювати і менше говорити, наприклад за рахунок перевиборів частини Верховної Ради, яка простоює. Крім того, за словами М.Оніщука, саме Сенату відійдуть права призначати, зокрема, членів Центрвиборчкому, перших керівників Генпрокуратури і Фонду держмайна, суддів Конституційного Суду. Пролобіювати будь-який вузькопрофільний законопроект в обхід верхньої палати знову ж таки не вдасться. В результаті знизиться привабливість партійного списку для юридично освіченої та матеріально підкованої частини депутатів.
На розуміння очевидного — без важелів упливу і врівноваження повноважень між Президентом і законодавцями український народний обранець перетворюється на «грошовий мішок» для партійних бонз — пішло майже десятиріччя. Ну а криза, досить доречно, знову погнала хвилю народного обурення владою.
Тримай палати ширше!
З іншого боку, лідерів двох основних сил, які приміряються до президентського скіпетра, точить черв’як сумніву: а раптом не я?
Для «регіоналів» двопалатна ВР — кращий варіант серед гірших. Урешті-решт найвища посада— одна, а амбітних керівників у цій партії — хоч греблю гати. Міністерські портфелі, за винятком двох, глава держави роздати не зможе, тому шлях до них простіше шукати в посиленні повноважень парламенту і спрощенні процедури визначення переможця (у варіанті ПР — вибори у два тури, щоб тільки одна партія отримала більшість мандатів і право формувати Кабмін). Та і в сенаторах заманливо походити.
У «біло-сердечних» — протилежні проблеми: всі посади один лідер не потягне, але й засісти на вершині дуже хочеться. Гірший, але більш надійний варіант — отримати врізане реформою президентство за допомогою більшості у ВР. Ризикувати — не отримати нічого, крім статусу дієвої опозиції.
За концепцією глави держави, вибори Президента залишаються всенародними, а парламентські вибори не розтягуються на два раунди. Але, як мовиться, в нашій політиці завжди є місце для компромісу. Залишається його досягти і закріпити домовленості на всеукраїнському референдумі щодо ухвалення Конституції.
Після того як партійна система виборів була успішно дискредитована постійними бажаннями розпускати і переобирати, прості українці з радістю висловлять свою волю, щоб років на п’ять забути про виборчі дільниці. І ніхто не стане виводити людей на майдан, якщо потім одночасно проведуть вибори глави держави і Верховної Ради — під нові повноваження. Незадоволених результатами може виявитися багато, але головна площа в країні — одна.
Тоді нарешті після бурі реформ настане тимчасове затишшя. Сьогоднішні лідери візьмуться обживати нові місця, а їхні юристи — посилено вивчати новий Основний Закон, вишукуючи в ньому прогалини і лазівки. «Дрібні» партії теж отримають шанс потрапити хоча б в одну з палат.
Лишається не з’ясованим, в якій палаті депутати випліскуватимуть бурю емоцій? Може, не обмежуватися розподілом ВР на два, а відразу довести кількість палат до шести?
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!