Ліквідувавши куркуля як клас, ліквідували і достаток як факт

«Гострі продовольчі труднощі переходять місцями у формену голодовку»

80 років тому, в 1931-му, в СРСР почався генеральний наступ на селян-одноосібників. Огля¬дач «Власти» Євген ЖИРНОВ з’ясував, як саме більшовики, котрі обіцяли сільським трудівникам землю і свободу, закріпачували їх і відбирали все до останньої нитки. А також розібрався в тому, як чинили опір селяни і особливо селянки.

«Бєляніна побили і 2 години тримали на морозі»

В історії вітчизняного селянства 1931 рік мав стати важливим моментом. Адже саме цього року (якби не було революції) мали здійснюватися останні ви¬плати за поміщицьку землю, яка навіки переходила у власність селян. Проте життя, а точніше кажучи — більшовики розпорядилися інакше. Захопивши владу, вони пообіцяли мир народам, фабрики — робітникам, а землю — селянам. Ось тільки на ділі з першого ж дня почали проводити іншу лінію, що дуже відрізнялася від декларованої.
Землю, яка після звіль¬нення селян у 1861 році залишилася у власності поміщиків, нова влада віддавала селянам лише в тому випадку, якщо через роз¬міри або якість грунту вона не становила великої цінності. А ось великі маєтки з налагодженим виробництвом ще в 1917—1918 роках перетворили на державні або радянські господарства, де, по суті, змінювався тільки власник, а селяни як були, так і залишалися найманими безземельними робітниками.
Проте й ті, хто отримав землю від радянської влади, користувалися нею досить обмежений час. У 1929 році почалися колективізація й усуспільнення землі і майна, які супроводжувалися таким примушенням і насильством, що з метою уникнення селянських бунтів Йосипу Сталіну довелося опублікувати відому статтю «Запаморочення від успіхів». Правда, тоді мало хто здогадувався, що стаття була спрямована не на приборкання апаратників, а на за¬спокоєння мас. І як тільки пристрасті стихли, колективізація знову почалася. Селян стали примушувати до вступу в колгоспи, а заможну частину селянства — куркулів — партія наказала ліквідувати як клас.
Навесні 1930-го нова кампанія проводилася на повну потужність, але вже восени виявилось, що результати, м’яко кажучи, не відповідають очікуванням партії й уряду. В колгоспи до кінця року вдалося загнати менш ніж чверть селянських господарств. А скорочення кіль¬кості міцних селянських господарств призвело до скорочення чисельності вирощуваного зерна і різко зменшило кількість платників податків. Втрати вирішили заповнити за рахунок посилених хлібозаготівель, відправляючи в села різного роду уповноважених.
Колгоспник з Кімовського району Московської області писав у газету «Социалистическое земледелие»: «Рабочие-ударники, приехавшие с завода или фабрик, ходили по дворам с криками: «Запрягай лошадь сейчас и накладывай рожь и овес». Крестьянин говорит: «У меня осталась только солома, и той не хватает». Но они не считаются с этим. «Накладывай, — говорят, — иначе дадим твердое задание». До тех пор создавали красные обозы, пока весь семенной овес и не свезли. Сейчас приказывают засыпать семфонды, а у самих нет кормов, лошади падают, коровы тоже, топлива нет. Народ страдает от холода. А вы отправляете иностранным державам лес, дрова и т.д.» (Тут і далі стилістичні й особливості орфографії цитованих джерел збережені. — Прим. ред.)
Подібні листи ще раз переконували керівних товаришів, що будь-які неуспіхи в хлібозаготівлях або колективізації — підступи недобитих куркулів і їхніх прибічників, тому далеко не всюди справа обмежувалася тільки криками.
«В ходе хлебозаготовок осенне-зимнего периода 1930 г., — говорилося в довідці ОДПУ про політичне становище в Казахстані, — зафиксированы многочисленные факты избиения бедноты и батрачества уполномоченными по заготовительным кампаниям, ряд случаев раздевания догола на морозе, обливание холодной водой, массовые аресты бедноты с содержанием арестованных в холодных помещениях, без пищи и т.д… В пос.Воробьеве Боровского района уполномоченный по хлебозаготовкам в ноябре арестовал 70 чел., в большинстве середняков, в том числе 15 женщин. После ареста у них изъяли весь хлеб. За все время хлебозаготовок в этом поселке изъят весь хлеб у 100 хозяйств, осуждено 32 хозяйства, оштрафовано 80 чел. В с.Степановке Андреевского района быв. Алма-Атинского округа уполномоченный по хлебозаготовкам, член ВКП(б), вызвал ночью бедняков и середняков, избивал их, угрожая расстрелом, издевался над ними. Так, Белянина избили, раздели и 2 часа держали на морозе».
Оскільки ж і це не завжди допомагало, в 1931 році партія вирішила почати наступ на одноосібників і завершити повністю й остаточно ліквідацію куркулів.

«Роздягали бригадирів догола і всіляко знущалися над ними»

Проблема з виконанням партійних указівок полягала головним чином у тому, що власті на місцях і сільські жителі чітко розуміли, чим загрожують їм нові події. Нічого, крім погіршення економічної ситуації, чекати не доводилося. А тому вони з різним ступенем рішучості й відкритості чинили опір виселенню куркулів і експро¬пріації їхньої власності: «Развертывание и самый ход кампании, — доповідало ОДПУ про ситуацію в Західному Сибіру наприкінці січня 1931 року, — по ряду районов ознаменовались неподготовленностью местных организаций к практическому осуществлению решений крайкома и крайисполкома, в отдельных организациях, особенно сельских, некоторым благодушием и оппортунистическими колебаниями (утеря кулака) и боязнью трудностей... Отдельные руководители ра¬йонных парторганизаций встретили директиву крайкома скептически, высказывая свое мнение о ее несвоевременности и нецелесообразности. Секретарь Кожевниковского РК ВКП(б) Сухов в беседе по этому во¬просу с работниками крайцентра заявил: «Лучше бы вы не совались с этим выселением кулачества, если вы будете проводить так, как в прошлом году, так лучше выселения и не проводить».
За куркулів вступалися і їхні односельці. У тій же довідці ОДПУ про Західний Сибір наводився такий приклад: «В пос.Рождественском Каргатского района при выселении кулака Ляхова последний оказал сопротивление и категорически отказался выехать. Собравшаяся на крики кулака толпа женщин, преимущественно родственниц кулака, растащила детей Ляхова по своим домам, а самого Ляхова взяла под охрану. При попытке арестовать Ляхова середняк Матросов набросился на председателя сельсовета и ударил его по лицу с криком: «Мы Ляхова не выдадим!» При вторичной попытке со стороны сельсовета и уполномоченного РИКа выселить кулака Ляхова снова собралась толпа, преимущественно женщин, в числе 70 чел. и опять не допустила выселения».
При цьому, як наголошувалося в багатьох документах, селянки чинили все більш активний опір розкуркуленню й колективізації.
«В последнее время, — мовилося в складеній у січні 1931 року довідці ОДПУ про участь жінок в антирадянській діяльності, — участие женских масс в антисоветских проявлениях в деревне становится все более активным. Женщина участвует уже не только в «волынках» (массовых выступлениях), но ее можно встретить и в составе кулацких, антисоветских группировок, среди террористов-поджигателей и среди активных агитаторов на собраниях... За вторую половину 1930 г. из 1352 массовых выступлений в 543 женщины составляли подавляющее большинство в составе участников (в 464 случаях выступления были исключительно женскими по составу). Во всех остальных женщины составляли значительную часть участников».
Причому, як зазначалося в довідці, селянки не обмежувалися зборами і мітингами: «Выступления на почве хлебозаготовок (сопротивление описям имущества, изъятия хлеба и т.п.), против изъятия и ущемления кулачества и а/с элементов и на религиозной почве во многих случаях отличались остротой, сопровождались физическим насилием выступавших над местными совработниками и активистами, разгромами сельсоветов и других общественных организаций и учреждений. Зафиксировано несколько случаев массовых выступлений женщин, во¬оруженных вилами, кольями, ножами. В с.Теменское Колпнянского района ЦЧО 19 декабря толпа женщин в 100 чел. напала на бригаду, работавшую по хлебозаготовкам и мясозаготовкам. Женщины раздевали бригадиров донага и всячески издевались над ними.
В с.Антоновка Н.-Буг¬ского района (УССР) во время выступления избит милиционер; толпа женщин в с.Евгеневка Старо-Кременчикского района (УССР) пыталась учинить самосуд над начальником милиции и уполномоченным РИКа; в с.Нерубьевка Ровеньского района (УССР) толпа женщин набросилась с ножами и вилами в руках на комиссию по проведению хлебозаготовок, не допустив ее к работе».
На подив властей виступи селянок були не тільки добре організованими, а й тривали не один день. Ще цікавішим виявилося те, що селянки вимагали від чоловіків, батьків і братів відмовитися від участі в їхніх ак¬ціях: «Характерно, — допо¬відало ОДПУ, — что мужчины во время женских «волынок» обычно держатся в стороне, не вмешиваясь в толпу. Суровая кара за участие в массовых беспорядках удерживает мужчин от участия в выступлениях. В то же время, несмотря на явно антисоветские действия, женщины (в том числе иногда и кулаки) обычно оставались безнаказанными. Такое положение лишь укрепляло среди женщин и вообще населения убеждение, что «женщине ничего не будет, женщине все можно». Во время вы¬ступления женщин с.Антоновка Н.-Бугского района (УССР) из толпы раздавались крики: «Мы никого не боимся, мы уже были в ГПУ, и нам ничего не сделали и не сделают».
Проте найдивовижніше полягало в тому, що селянки нерідко створювали конспіративні організації й проводили акції, які розцінювалися як терористичні: «Во второй половине 1930 г. зафиксировано несколько случаев участия в совершении террористических актов (главным образом поджогов и вредительских действий) женщин — членов семей раскулаченных, арестованных и высланных кулаков. В с.Алгай Новоузенского района НВК дочерью раскулаченного совершен поджог квартиры сотрудника ОГПУ — в отместку за произведенный у нее обыск с целью обнаружения серебряной монеты».

«В окремих селах іде поголовне знищення худоби»

Можливо, багатьма протестувальниками керувало співчуття до родичів і земляків. Але, напевно, всі вони розуміли й ще одну незаперечну істину: як тільки радянська влада покінчить з куркулями, вона візьметься за менш заможних — середняків. Причому реальність такого розвитку подій підтверджувалася багатьма фактами.
«Некоторые сельские и районные работники, — писало ОДПУ про ситуацію в Західному Сибіру, — проявляли склонность к включению в списки выселяемых отдельных середняков и зажиточных, мотивируя свои требования «наличием у них большой посевплощади», «нежеланием их идти в колхозы» и т.п. Уполномоченный Черлакского РИКа настаивал на выселении середняка Илюхина за то, что он «много сеял». Подобные тенденции нашли свое практическое выражение в искривлении классовой линии. В с.Инсарка, Орловка, Сухачевка и др. Исиль-Кульского района уполномоченные района и сельсоветы включили в списки выселяемых отдельных середняков и даже членов колхозов».
Оскільки подібні перегини спостерігалися по всій країні, як і на початку колективізації в 1929 році, селяни почали масово забивати худобу, щоб не віддавати її державі при розкуркуленні. Картина, описана в доповідях ОДПУ в січні 1931 року, виглядала зловісною. Про Центрально-Чорноземну область говорилося: «Хищнический убой и распродажа скота (особенно мелкого и молодняка) за последние 2—3 месяца приняли широкие размеры, возрастая из месяца в месяц. В некоторых селах за одну ночь убивалось до 700 голов овец (Дросковский район)».
Особливо непокоїв владу забій коней, який перевищив усі мислимі межі, адже ці тварини були головною тягловою силою радянського сільського господарства. У тому ж документі розповідалося про події на Північному Кавказі: «В Таганрогском районе массовое разбазаривание скота, в особенности лошадей, в последнее время приняло угрожающие размеры. Колхозами скот сдается непосредственно на бойню партиями до 30 лошадей. Поступление лошадей для убоя настолько велико, что таганрогская бойня с убоем скота не справляется. В ст.Переяславской того же района за короткий промежуток времени было убито и продано 150 голов крупного рогатого скота. Хищническому истреблению скота в известной степени способствовала усиленная агитация а/с элемента о необходимости распродажи скота, так как «скот скоро заберет государство»...»

«Відзначається надзвичайно низька якість тракторів»

Становище ускладнювалося й тому, що вихід «за¬лізних коней» — тракторів — на поля СРСР ішов досить мляво і супроводжувався безліччю проблем. На машинно-тракторних станціях, які створювали для обслуговування колгоспів, не ви¬стачало і людей, і якісної техніки. Невтішною була й інформація про ситуацію там, де колективізація, як уважали в Москві, мала певні успіхи. «В колхозах, — ішлося в доповіді ОДПУ про ситуацію в Західному Сибіру, — царит бесхозяйственность, что, естественно, отталкивает единоличников от вступления в колхоз. В с.Чащино Черепановского района колхоз «Сибирский партизан» совершенно не заготовил дров. Ввиду этого колхозники ломают на дрова пристройки и изгороди. В Кузьминском колхозе Спасского района имеется 300 голов скота, уход за которым чрезвычайно скверный; коровы и телята стоят под открытым небом, корма своевременно не подвозятся, в результате чего скот голодает. Из имевшихся 72 телят в результате плохого ухода пало 64. В с.Сростки (райцентр) в коммуне «Пламя коммунизма» в результате плохого ухода за скотом пало: телят — 21, поросят — 30, ягнят — 15, маток — 5».
Результатом такого розвитку подій могло стати тільки скорочення площ оброблюваних земель, а це призвело б до скорочення врожаю і до голоду. Письменник Володимир Ставський, котрий побував у березні 1931 року в Ростові-на-Дону, писав у газету «Известия»: «За то короткое время, которое сейчас я пробыл в Ростове-на-Дону, я выяснил совершенно пренеприятные факты. Ну всем нам хорошо известно, что такое Северный Кавказ для страны. Всем нам хорошо известно, что такое для страны Северный Кавказ последних лет, с его буйным ростом, с его темпами. Теперь факты. По данным края, опубликованным в книге на весну (посевкампанию) 1931 г., по этим данным, единственным официальным данным, представляемым в центр, площадь посева: 1929/30 г.— 11732307 га; на 1930/1931 г.— 12737103 га. Прекрасные данные? Да. Тут и рост, и выполнение обещаний края о приросте товарного хлеба в 150 млн и т.д. Все мы восхищены, удовлетворены. Теперь «поправочки»! В стат¬отделе край. плана имеются данные не только крайзу (краєве земельне управління.— Прим. ред.) и парад¬ных выступлений краевых работников, есть и данные крайфинуправления и других источников, менее благодушных, но зато более реальных. И эти данные расходятся с данными крайзу, ну, по крайней мере на 900 тыс. га. Речь идет о 1930/31 г. При этом Терский окр. наврал на 160—170 тыс. га только весной 1930 г., Кубань наврала на 60 тыс. га. Больше всего наврал Дон — около 400 тыс. га! И край наврал центру!»
При цьому голод для багатьох жителів Північно-Кавказького краю вже перетворився на повсякденну реальність: «Теперь относительно хлеба хочу написать. В крае снято со снабжения совсем около 600 тыс. чел. Это — кустари, служащие, связанные с сельским хозяйством, и служащие таких городов, как Краснодар, Ставрополь. Сегодня состоится совещание в крайкоме, на котором будет решен вопрос о дополнительном снятии со снабжения всех мелких городов вообще, (Пятигорск, Ейск, Туапсе, Геленджик, Азов, Миллерово, Сальск и т.д.). Не уменьшение пайков, а снятие вообще».
Проте ні колективізацію, ні розкуркулення, попри за¬грозливий розвиток подій, ніхто не відміняв.

«У нас уже побудований соціалізм тюремний»

Така завзятість мимоволі наводила на думку, що влада мала відносно куркулів якийсь особливий план. Мабуть, малося на увазі, що в місцях заслання вони приноситимуть Радянській країні значно більше користі. І на перший погляд саме так воно і було. Тямущих мужиків, звиклих до роботи, розподіляли на лісозаготівлі, видобуток золота, будівництво пів¬нічних і сибірських заводів. Словом, відправляли туди, куди добровільно їхати ніхто не збирався.
Комісія Політбюро розподіляла спецпереселенців по відомствах, ті у свою чергу — по конкретних об’єктах. Все виглядало цілком логічно і з погляду партії й уряду — цілком розумно. Ось тільки на ділі ставлення до виселених із сім’ями куркулів і використання їхньої праці на нових місцях інакше як варварськими не назвеш.
«С наступлением зимы, — мовилося про ситуацію на Уралі в доповіді ОДПУ, складеній наприкінці зими 1931 року, — в ряде мест высланные кулацкие семьи по-прежнему находятся в жилищах местного населения или в непригодных для жилья помещениях. Несмотря на остроту вопроса с недостатком рабочей силы, хозяйственные организации, принявшие по договорам кулацкую ссылку, не сумели полностью использовать трудоспособных кулаков…
Благодаря слабому охвату медпомощью, по отдельным районам ссылки отмечается значительная смертность и заболеваемость. Медперсонала не хватает, требуется 35 врачей, а имеется только 1 фельдшер — по Тобольскому округу. Через амбулатории по Тобольскому округу с апреля по август прошлого года прошло 27370 чел.— 64% к общему количеству ссыльных кулаков, а в Чердынском ра¬йоне — 33%. Основные болезни: тиф, скарлатина, грипп, цинга и корь».
Про ситуацію в Сибіру в тому ж документі говорилося: «Снабжение продовольствием не налажено, острые продовольственные затруднения переходят местами в форменную голодовку».
Ще гірше йшли справи в Північному краї: «Продовольственное снабжение остается самым больным вопросом. Крайне ограниченные нормы снабжения благодаря плохой работе кооперации не соблюдаются. Нередки случаи, когда несколько дней не выдают хлеба, не говоря уже о других продуктах. Продукты часто бывают недоброкачественные. Систематически отсутствуют жиры, рыба и овощи».
Результатом подібного ставлення стало те, що в Північному краї з 14387 засланих куркульських сімей, які налічували в цілому 126095 чоловік, до 1 грудня 1930 року померли 21213 осіб, а втекли 39743. Частину втікачів, правда, повернули, але цифри говорили самі за себе. Втрати становили майже половину складу спецпереселенців. Причому після доповідей ОДПУ і місцевих властей практично нічого не змінилося.
У серпні 1931 року, після нової хвилі виселення розкуркулених, ОДПУ писало: «На территории Уральской обл. находится 128755 семейств спецпереселенцев, что составляет 592786 чел. Жилстроительство находится в неудовлетворительном состоянии, в ряде районов фактически сорвано. Спецпереселенцы помещаются в бараках, палатках, землянках, сараях, у местного населения и т.д., живут в большой скученности, грязи и т.п. Продовольствием спецпереселенцы снабжаются плохо. В ряде районов ссыльные голодают и употребляют в пищу различные суррогаты, отмечались случаи смерти на почве голода. Особенно плохо поставлено снабжение нетрудоспособных. Медобслуживание не налажено. Отмечается недостаток врачей, фельдшеров и почти полное отсутствие медикаментов».
Існує й інша гіпотеза. Про те, що влада намагалася знищити куркулів не як клас, а остаточно і фізично. Але майже в такому ж стані перебувала і решта селянства, та й чимала частина міського населення країни. Причому селяни якщо і не знали, то вже точно відчували, що насправді відбувається в країні. І навіть повідомляли про це в газети. «Пишем от группы крестьян, — ішлося в листі з Почепського району Західної області, — двух деревень — Норино и Мехово, от 108 чел. Мы часто прочитываем газеты, и очень нас заинтересовало, как иностранная буржуазия клеймит, якобы в СССР лесозаготовки добываются принудительным трудом. Но неправильно она пишет. Советская страна не станет применять принудительный труд. У нас только существует насильный труд. Пришлют повестку кубометров на 100. Крестьянин не успеет опомниться, а несут уже штраф от 50 до 100 руб. Крестьяне истощали от налогов, которых не перечесть. Берут последних овечек, коров, и сам может под суд в Соловки угодить, если к сроку не выполнить. Вот наша и свободная страна, а милиция не уезжает из деревень — все пишет протоколы, скот за штрафы берет. Сейчас из домов выбрасываются полуголодные и полураздетые дети, плач и крики раздаются ужасные... Если у нас настоящего крепостного права нет, но зато ни в одной стране нет такого насилия, как в России. Кто бы ни приехал, грозит нам тюрьмой и ссылкой. У нас не строится социализм хозяйственный, а у нас уже построен социализм тюремный, штрафов и насильного труда. Вот ваш социализм».