Наближений і дуже корисливий

У всі часи правителі потребували людей, яким можна було б довіряти

Тонго позбулося $26 млн, тобто половини річного бюджету, коли блазень короля цієї острівної країни вклав державні кошти в не дуже надійний інвестиційний фонд. Короля Тупу IV підвела людина, якій він безмірно довіряв.

Подібні історії траплялися майже кожного разу, коли володар цілком покладався на фаворита. Адже близькі й довірчі відносини в державних справах рідко доводять до добра.

Приречені владою

У середні віки європейські монархи прагнули покластися на людей, які, не будучи пов’язані з аристократією, залишалися б нескінченно відданими своєму государеві. Королі обсипали дарами своїх обранців, а ті ставали виразниками їхньої волі. Таких людей називали фаворитами. Роль улюбленця монарха була дуже вигідною, але кончина государя чи опала зазвичай ¬озна¬чали для таких людей одне — смерть.
Знать дивилася на королівських висуванців з презирством і ненавистю й жорстоко розправлялася з ними при першій-ліпшій нагоді. Так було і з двома фаворитами короля Англії Едуарда II — Пірсом Гейвстоном і Г’ю Деспенсером. Гасконський дворянин П.Гейвстон був другом дитинства майбутнього короля, а коли Едуард вступив на престол, став його найближчим радником і був щедро обдарований титулами, землями і придворними посадами. Сучасники вважали, що між П.Гейв¬стоном і государем існував любовний зв’язок, за що ненавиділи фаворита ще більше. У 1312 році аристократи захопили Пірса й відрубали йому голову.
Доля Г.Деспенсера також склалася не дуже добре. У 1318 році цього молодого дворянина призначили королівським камергером і незабаром, судячи з усього, він став черговим коханцем Едуарда II. Ставши фаворитом, Г.Деспенсер повірив у свою безкарність і почав привласнювати чужі землі. За кілька років він нажив безліч ворогів у всьому королівстві. Жителі Ковентрі навіть замовили його вбивство місцевому чаклунові. Той створив воскову ляльку фаворита і спробував зурочити, але йому це не вдалося.
Проте дружина Едуарда II королева Ізабелла зуміла організувати змову і в 1325 році скинула з престолу непутящого чоловіка. У 1326-му Г.Деспенсера засудили як зрадника і стратили найжорстокішим способом, який тоді практикувався в Англії: його повісили, але вийняли з петлі, поки не задихнувся, потім оскопили, розрізали йому черевну порожнину і випатрали живцем.
Щоб стати фаворитом, не обов’язково було ділити ложе з королем чи королевою. Достатньо було мати доступ до тіла. Приблизно в 1470 році найближчим радником і помічником короля Франції Людовика XI став цирульник Олів’є ле Ден. Перукарі тоді не тільки стригли своїх клієнтів, а й стежили за їхнім здоров’ям, тому О.ле Дена вважали справжнім лікарем. Похмурий і підозрілий володар, якого назвали Людовиком Обережним, дові¬ряв людині, яка щодня приставляла до його горла бритву і час від часу пускала йому кров з лікувальною метою. З часом ця довіра стала безмежною.
Людовик XI був тонким політиком, який прагнув шляхом інтриг зміцнити королівську владу і підірвати могутність аристократів. Цирульник виявився не менш майстерним інтриганом, за що й отримав від сучасників два відповідних прізвиська — Олів’є Диявол і Олів’є Негідник. О.ле Ден мав величезну владу і накопичив незчисленні багатства, але позбувся всього цього після смерті короля. У 1484 році його повісили — на превелику радість титулованої знаті й простого народу.

Найдовший шлейф

Багато фаворитів-чоловіків закінчили життя на ешафоті, оскільки аристо¬крати бачили в них суперників і сприймали їхній успіх як особисту образу. З фаворитками було трохи по-іншому. Дами, котрі стали коханками королів, теж отри¬мували замки, титули і землі, проте не претендували на державні посади. Втім, вплив фавориток іноді був такий великий, що деколи навіть приводив до їхньої передчасної смерті.
Багато монархів заводили коханок, але тільки деяким з них удавалося закріпити свій статус офіційно. Першою, хто удо¬стоївся такої честі, була Аньєс Сорель, яка закрутила голову королю Франції Карлу VII, котрий вступив на престол завдяки подвигу Жанни Д’Арк. Аньєс уважалася однією з найвродливіших жінок свого часу, і Карл VII був уражений її красою. Король подарував їй замки Шато де Лоше, Боте-сюр-Марн, Іссуден, землі в Нормандії та багато інших володінь. Але найголовніше — він офі¬ційно проголосив її Прекрасною Дамою і вимагав, щоб при дворі до неї ставилися як до принцеси.
У ті часи статус жінки визначався довжиною її шлейфу, й А.Сорель носила найдовший шлейф після королеви. Титул Прекрасної Дами був майже містичним, адже лицарі вшановували під цим ім’ям саму Богородицю. Аньєс це чудово розуміла і тому, народивши королю трьох дочок, дозволяла собі ходити з відкритими грудьми, немов Пресвята Діва на іконах тієї епохи.
Користуючись своїм впливом на короля, А.Сорель стала провідником ідей партії війни, яка прагнула повного вигнання англійців з Франції. При цьому вона діяла виключно по-жіночому. За легендою, одного разу А.Сорель сказала Карлу VII, що в дитинстві їй напророкували, нібито в неї закохається найхоробріший і наймуж¬ніший король. А потім додала: «Коли ми зустрілися, я думала, що ви і є той найхоробріший король... Проте, схоже, я помилялася: ви дуже розпещені та майже не займаєтеся справами вашого бідного королівства. Мені здається, що цей мужній король не ви, а король Англії... Прощавайте! Я вирушаю до нього». Після цих слів Карл VII узявся за розум і очистив країну від окупантів.
Багато хто в королівстві засуджував Прекрасну Даму, вважаючи її пропащою жінкою, яка перетворила двір на осередок розпусти. Проте сокира ката їй не загрожувала. Померла вона дуже рано, можливо, від отрути.
Хоча самі фаворитки не претендували на державні посади, в них зазвичай вистачало родичів чоловічої статі, які хотіли просування по службі. Так було, напри¬клад, навесні 1591 року, коли французький король Генріх IV закохався в дочку губернатора провінції Ла- Фер Габріель Д’Естре.
Габріель була красунею, і сім’я дівчини прагнула зміцнити свої позиції за допомогою її вроди. За словами мемуариста, «ще в шістнадцятирічному віці стараннями матері й герцога Д’Эсперона її поклали в ліжко до Генріха III, який заплатив за отримане задоволення шість тисяч екю... Габріель швидко набридла Генріху III, і тоді мати передала її Замету — великому фінансистові. Потім вона пішла по руках інших любителів молоденьких дівчаток, зокрема й герцога де Гіза». Нарешті Габріель потрапила в дім до герцога де Бельгарда, в якого по-справжньому закохалася. Герцог збирався одружитися з нею, проте тут на сцені з’явився Генріх IV, захотів зробити її своєю, чого б це йому не коштувало. Але Габріель, утомлена бути іграшкою в руках сильних світу цього, рішуче відмовила королю.
У ті роки у Франції йшла громадянська війна між прихильниками короля-гугенота Генріха IV і Католицькою лігою. Прибічники ліги захопили Шартр і зайняли всю провінцію Ла- Фер. У результаті батько Габріель, Антуан Д’Естре, позбувся посади губернатора. Красуня вимагала, щоб король відмінив напад на Руан, а натомість відбив у ліги Шартр і Нуайон. Генріх IV переглянув військові плани і повернув клану Д’Естре втрачені провінцію та посади.
Після цього Габріель стала коханкою короля і протягом 9 років насолоджувалася статусом офіційної фаворитки. Генріх IV навіть збирався розлучитися з Маргаритою Валуа й одружитися зі своєю коханкою, але цьому завадила її раптова смерть у 1599 році. Ходили чутки, що Габріель убили чи то за допомогою отруєних фруктів, чи то букета королівських лілій, просочених отрутою.

Будуарне право

Протягом XVII ст. становище фаворитів помітно зміцнилося. Влада королів тепер була абсолютною, і тільки монарх міг вирішувати, кому ближче за всіх стояти поряд з його троном. Практично всі відомі державні діячі, котрі вирішували долю Європи в епоху мушкетерів, були фаворитами або сприймалися як такі. Кардинали Арман дю Плессі Рішельє і Джуліо Мазаріні у Франції, граф Аксель Оксеншерна у Швеції, герцог Франсиско Лерма і граф Гаспар Оліварес в Іспанії — це були великі політики, котрі зосередили у своїх руках усю повноту влади, оскільки їм довіряли государі.
Проте не всі міністри-фаворити добивалися прихильності королів завдяки своїм діловим якостям. Нерідко особисті уподобання брали гору над державними інтересами, і тоді по¬літичний центр королівства зміщувався в будуар.
Одним зі знаменитих фаворитів тієї епохи був Джордж Вільєрс, відомий герцог Букінгем, який за кілька років перетворився з небагатого дворянина в найбільшого землевласника Англії та фактичного правителя країни. Секрет такої стрімкої кар’єри достатньо простий: Яків I був гомосексуалістом, а молодий Джордж уважався чоловіком «з найчудовішою статурою в усій Англії».
У короля й раніше були коханці, але відносно молодого фаворита він мав майже батьківське почуття. До того ж, будучи майстерним і досвідченим політиком, він побачив у Дж.Вільєрсі людину, яка ніколи його не зрадить.
Майбутній граф і герцог Букінгемський не мав ні розуму, ні таланту державного діяча, але одну річ він зрозумів чудово: головним у будь-якій бюрократичній системі є той, хто вирішує кадрові питання. Отримати посаду без його відома було неможливо. Яків І призначив генеральним прокурором повара Генрі Йєл¬вертона, але приступити до виконання своїх обов’язків той не міг, оскільки в наказі не було королівського підпису. Г.Йєлвертону натякнули, що підпис слід просити в Дж.Вільєрса, проте куховар відмовився принижуватися перед юним фаворитом. Минали тижні, а підпису все не було. Врешті-решт Г.Йєлвертон поступився і пішов на поклін до королівського улюбленця. Підпис був отриманий того ж дня.
При такому підході до справи через кілька років усі важливі посади в королівстві отримали люди герцога Букінгема. Коли ж здоров’я короля погіршилося, всіма державними справами став займатися фаворит. Тут уже він показав усе, на що був здатний: програв кілька воєн, занедбав флот, налаштував проти себе парламент. У 1628 році Дж.Вільєрса вбив морський офіцер, який вирішив, що причина всіх нещасть у країні — королівський міністр.
Фаворитки Людовика XIV також мали чималу владу, оскільки, з одного боку, були готові взяти на себе нудні обов’язки з ¬управління придворним життям, а з другого — створювали королю, втомленому від ролі Сонця Франції, домашній затишок. Маркіза Атенаїс де Монтеспан роздавала посади і займала 20 кімнат у Версальському палаці, тоді як королева задовольнялася 11-ма. Найкращі посади, звісно, діставалися родичам фаворитки: брат маркізи став маршалом Франції, а батько — мером Парижа.
Інша коханка Людовика XIV — мадам де Ментенон — узагалі змінила весь стиль правління государя. Колишня вихователька королівських дітей у душі так і залишилася гувернанткою: вона завела в Парижі поліцію моралі, яка штрафувала за надто відверте вбрання, а самого короля привчила до посту й молитви. Врешті-решт моралістці де Ментенон удалося добитися неможливого. Вона змусила короля офіційно одружитися з нею, хоч і не стала після цього королевою Франції.
Якщо фаворитки крутили навіть усесильним Людовиком XIV, то що вже говорити про його правнука і наступника Людовика XV, який не вирізнявся ні волею, ні працьовитістю свого великого прадіда. Цей король перебував під неподільним впливом мадам де Помпадур, уродженої Жанни-Антуанети Пуассон.
Коханка короля робила те саме, що і її попередниці: дозволяла Людовикові відпочивати душею та тілом і при цьому домоглася призначення на ключові посади своїх людей. Її батько, Франсуа Пуассон, постачальник провіантського відомства, був пов’язаний з братами Паріс — найбільшими фінансистами країни, котрі кредитували уряд і забезпечували королівську армію всім необхідним. Ставши фавориткою, Жанна-Антуанета активно лобіювала інтереси братів Паріс. Генеральний контролер фі¬нансів Філібер Оррі намагався припинити Семирічну війну, яка була вигідна цим фінансистам, але не вигідна королівській скарбниці, й мадам де Помпадур домоглася його відставки.
У XVIII ст. фаворити і фаворитки стали неймовірно могутніми. З одного боку, королівська влада тепер була сильною як ніколи, а значить, монархи могли обдаровувати своїх улюбленців, незважаючи на думку аристократії. З другого — звичаї були досить вільними, а значить, коханок і коханців можна було відкрито демонструвати публіці, не боячись суспільного осуду. Проте епоха смути і революцій, яка насувалася, нес¬ла загибель абсолютистським режимам, а отже, фаворитизм мав або дуже змінитися, або зійти зі сцени історії. Другого, звісно, не сталося.

Таємниця особистого життя

Під час Французької революції однією з перших стратили мадам Дюбаррі — колишню коханку Людовика XV, яку повсталий народ уважав винуватицею своїх бід. Фаворитизму в дусі герцога Букінгема і мадам де Помпадур настав кінець. У XIX ст. улюбленці государів уже не керували державами, не водили в бій армій та не приймали іноземних послів. Тепер королі, аби не дратувати народ, прагнули дотримуватися пристойності хоча б на людях і не афішували особистих симпатій. Ті ж, хто нехтував громадською думкою, могли серйозно поплатитися, як це сталося з королем Баварії Людвігом I.
У 1846 році в Мюнхен прибула іспанська тан¬цівниця Лола Монтес, яка стала знаменитою в Європі. Насправді артистку звали Еліза Гілберт, і народилася вона в Ірландії в сім’ї простого солдата. Слава «іспанки» мала досить скандальний відтінок. Вона погано танцювала, але свої скромні хореографічні здібності Лола компенсувала сміливими нарядами, які залишали відкритою значну частину тіла, і не менш ризикованими танцями. Крім того, Л.Монтес була відомою куртизанкою. В її тенета потрапили композитор Ференц Ліст, балетмейстер Маріус Петі¬па і багато інших представників європейської богеми й аристократії.
Заінтригований усім цим Людвіг І зустрівся зі знаменитістю і запитав з баварською прямотою:  справжні в неї груди, чи вона щось підкладає під корсет? Лола негайно показала, що в неї під одягом. Невдовзі «іспанка» стала коханкою короля. Людвіг I обсипав фаворитку подарунками і навіть зробив її графинею фон Лансфельд.
Проте часи вже були не ті. Зв’язок із приїжджою куртизанкою позначився на репутації короля, що дало про себе знати в 1848 році, коли в усій Європі почався революційний рух. Революція змусила Людвіга I зректися престолу. Відтоді екс-король не хотів бачити колишню фаворитку, і зірка Лоли незабаром згасла. Графиня фон Лансфельд дійшла до того, що змушена була виступати перед австралійськими шахтарями і каліфорнійськими золотошукачами. Вона ще кілька разів виходила заміж, але королів серед її коханих більше не було.
Людвіг I поплатився за те, що виставляв свої почуття і слабкості напоказ. Монархи, які цього не робили, могли дозволити собі все, що завгодно. Так, у Російській імперії лише обрані знали про те, що імператор Олександр II страждав від закрепів, а люди, котрі допомагали йому боротись із цією напастю, ніжилися в променях високої прихильності. Одного разу цар виявив, що куріння кальяну дозволяє йому розслабитися. Проте палити на самоті було нудно, і тому навколо імператора утворився гурток «кальянників», які кожного ранку збиралися в кімнаті, де за ширмою курив і тужився самодержець, і розповідали анекдоти зі світського життя. Генерал-ад’ютант Микола Огарьов і міністр двору й уділу граф Олександр Адлерберг уважалися найкращими розповідачами і тому завжди були у фаворі. Чини, нагороди та високі посади не оминали й інших «кальянників».
У ХХ ст. демонструвати своє ставлення до фаворитів стало ще небезпеч¬ніше. Достатньо згадати про долю династії Романових, які розгубили залишки авторитету через зв’язок з Григорієм Распутіним. Тому правителі тепер побоювалися відкрито виявляти прихильність до будь-кого, навіть якщо їхня влада була безмежною, як у тоталітарних диктаторів. Сумна доля Єви Браун добре відома: сам факт існування коханки фюрера був однією з державних таємниць третього рейху, тому мрії Єви про легалізацію стосунків з Адольфом Гітлером збулися лише за день до їхнього спільного самогубства.
А ось італійському дуче зберегти свій секрет не вдалось, і через це в диктатора виникли серйозні проблеми. Беніто Муссоліні мав невгамовний сексуальний апетит і деколи просто за¬прошував у свій кабінет уподобаних жінок, щоб відразу, без розмов, накинутися на них. Усе змінилося в 1932 році, коли він познайомився з 20-річною Кларою Петаччі, дочкою відомого римського лікаря. Клара була щиро закохана в дуче, але це не заважало їй діяти так само, як учиняли всі фаворитки. Вона просувала на високі посади тих, хто був близький до її родини, і всіляко сприяла їхньому і своєму збагаченню. З її подачі командувачем флоту призначили адмірала Рікарді, шефом фашистської поліції — Гальбіаті, а національним секретарем фашистської партії став 26-річний Відуссоні, друг сім’ї Петаччі.
Високопосадовці прагнули підтримувати з Кларою гарні взаємини і старалися для неї як могли. Так, міністр внутрішніх справ Гвідо Буффаріні-Гвіді щомісячно видавав їй по 200 тис. лір «на доброчинність». Іноді наївний дуче дивувався, звідки в його коханої нова шуба чи нове діамантове кольє, якщо він їх їй не дарував. Проте дійсно великі гроші робив брат Клари — полковник медичної служби Марчелло Петаччі. Він нелегально торгував валютою, займався контрабандою золота, використовуючи дипломатичну пошту, і збирав хабарі з чиновників, які просувалися по службі завдяки підтримці його сестри.
Поки фашисти отримували перемогу за перемогою, все це ще можна було терпіти. Проте чим частіше італійські війська зазнавали поразок, тим голосніше лунали звинувачення на адресу клану Петаччі. Начальник політичної поліції Літо говорив, що ці розмови завдавали режиму більшої шкоди, ніж десяток програних битв. Дійшло до того, що Б.Муссоліні в 1941 році заявив: «Із цим час покінчити». Він наказав охороні не допускати до нього фаворитку. Проте Клара була не з полохливих. Вона розштовхала збентежених вартових, увірвалася в палац до дуче і зі сльозами повисла в нього на шиї. Наступного дня вождь заборонив фаворитці з’являтися в палаці, але безуспіш¬но. Мабуть, Б.Муссоліні мав рацію, коли говорив: ¬«Управляти італійцями просто. Проте марно».
Кінець клану фаворитки був сумний. Клара та її брат Марчелло потрапили в полон до партизанів разом з Б.Муссоліні й були ро第ст¬ріляні. Під час страти фаворитка намагалася закрити дуче своїм тілом. Від¬штовхнути її Б.Муссоліні, схоже, навіть не намагався.

Королі й блазні

У другій половині ХХ ст. слово «фаворитизм» у всьому світі отримало негативний відтінок. Проте правителі як і раніше потребували людей, з якими можна було б відверто поговорити, котрим можна було б довіряти. Як і колись, чим закритішим був режим і чим ширшими були повноваження правителя, тим менше він довіряв оточенню і тим більшою була потреба в справжньому другові та вірній коханці. Втім, деколи надмірна довіра призводила до сумних наслідків.
У 1961 році в Південній Кореї в результаті воєнного перевороту до влади прийшов генерал Пак Чон Хі. Новий правитель прагнув модернізувати еконо¬міку і заради цього зробив корейську демократію керованою за допомогою армії, поліції та спецслужб. Багато найвищих посад у силових структурах дісталося друзям і родичам глави держави. Одним з них був друг дитинства президента Кім Джегю, який з часом очолив КЦРУ — Корейське центральне розвідувальне управління.
Минали роки, а Пак Чон Хі все залишався при владі, періодично змінюючи для цього конституцію і виборчий закон. Тим часом відносини між Пак Чон Хі та Кім Джегю поступово погіршувалися. Шеф КЦРУ мав підстави вважати, що президент не дуже ним задоволений і, можливо, скоро знайде йому заміну. 26 жовт¬ня 1979 року Пак Чон Хі зі своєю охороною прибув у Блакитний дім — особняк, побудований біля штаб-квартири КЦРУ. Тут Кім Джегю влаштував для друга вечірку в японському стилі із саке і гейшами. Тому, що там сталося, важко знайти пояснення. Кім Джегю посварився з охоронцем президента і застрелив його. Потім розстріляв свого друга Пак Чон Хі, а агенти КЦРУ, можливо, не розібравшись у ситуації, добили охорону глави держави. Після цього вбивця президента намагався втекти, але його спіймали. Швидше за все, цей злочин не був спланованим, проте на суді Кім Джегю запевняв, що за¬стрелив тирана, аби від¬крити дорогу свободі та демократії. Колишньому силовикові не повірили і засудили до повішення.
Мабуть, найнеймовірніша історія сталася з королем тихоокеанського коро¬лівства Тонга Тупу IV, якого мало не розорив власний блазень. Розважати монарха захотів американський фінансист Джессі Богданофф, який керував фінансами королівства з 1986 року. Саме він вигадав продавати громадянство острівного королівства, завдяки чому поповнив державну скарбницю. Серед покупців ви¬явилися, зокрема, колишній диктатор Філіппін Фердинанд Маркос і його дружина Імельда, котрі заплатили по $20 тис. за нові паспорти.
Також чималі доходи країна отримувала від біржових спекуляцій, якими займався Дж.Богданофф. Тупу IV безмежно довіряв своєму фінансистові й у 2001 році призначив його на посаду блазня. Ідею про призначення підкинув сам Дж.Богданофф. Повідомивши королю, що народився 1 квітня, тобто в день дурня, фінансист сказав: «Ви король за правом народження, а я дурень за правом наро¬дження. То чому б мені не стати блазнем?»
Жарти закінчились у 2002 році, коли фонд, в який були вкладені гроші коро¬лівства, раптово збанкрутів. Утрати становили $26 млн, що відповідало половині річного бюджету країни. Король намагався судитися з блазнем, але факт шахрайства так і не довели.
Скандали, пов’язані з фаворитами, час від часу трапляються. Багато хто пам’ятає події 2007 року, коли глава Світового банку Пол Вулфовіц, котрий влаштував на високу посаду свою коханку Шаху Різу, відразу збільшив її оклад на $60 тис. у рік. І це при тому, що П.Вулфовіц був відомим скнарою. Коли в Туреччині при вході в мечеть йому довелося зняти черевики, всі побачили, що очільник Світового банку носить рвані шкарпетки. На неохайність такого великого чиновника заплющили очі, але скандал з фавориткою коштував йому посади. А ось італійського прем’єра Сильвіо Берлусконі вже не вперше було піймано на надмірному захопленні молодими дівчатами, але поки що йому все сходить з рук.
Фаворитизм існував у всі часи і, можливо, існуватиме завжди, оскільки правителям, як і всім людям, властиво заводити друзів, коханок і коханців. Ну а ще їм властиво помилятися.

Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-Деньги»