Вердикт присяжних часто не мав найменшого стосунку ні до істини, ні до обставин справи
130 років тому, в 1879-му, Кронштадтський комерційний банк наказав довго жити. Як з’ясувалося на слідстві, руку до цього доклав князь Дмитро Оболенський, котрий намагався разом з керівництвом нажитися на військових поставках. А шахрайства із заповітами і спадщиною у світських колах траплялися так часто, що перестали кого-небудь дивувати. Причому зі всіх великосвітських персон, які опинилися на лаві підсудних за подібні справи, лише жандармського полковника Меранвіль-де-Сенклера засудили до заслання, звідки він благополучно втік.
130 років тому, в 1879-му, Кронштадтський комерційний банк наказав довго жити. Як з’ясувалося на слідстві, руку до цього доклав князь Дмитро Оболенський, котрий намагався разом з керівництвом нажитися на військових поставках. А шахрайства із заповітами і спадщиною у світських колах траплялися так часто, що перестали кого-небудь дивувати. Причому зі всіх великосвітських персон, які опинилися на лаві підсудних за подібні справи, лише жандармського полковника Меранвіль-де-Сенклера засудили до заслання, звідки він благополучно втік.
Фальшиві матері
Кілька років тому Інтерпол оприлюднив результати обробки статистичних даних про соціальний статус злочинців. Як з’ясували фахівці, відсоток тих, чия поведінка суперечить нормам кримінального законодавства, не залежить від країни та соціальної групи і скрізь однаковий.
У висновку, правда, не мовилося, що при цьому злочинців з низів майже завжди чекає покарання за всією суворістю закону, тоді як справи представників еліти не дуже часто доходять до суду. Історія злочинів аристократів ХIХ ст. — справжнє тому підтвердження.
Найпоширенішим видом правопорушень з боку російського дворянства протягом тривалого часу залишалися різноманітні афери з багатократною заставою маєтків і виданням нічим не забезпечених векселів. Проте завжди залишалася надія, отримавши багату спадщину, врятуватися від кредиторів і виплутатися зі, здавалося б, безнадійних боргів. І тому представники навіть найбагатших і найтитулованіших родин нерідко пускалися на всі заставки. А щоб наблизити день отримання спадщини, наприклад, додавали заможному родичу, котрий надто довго жив на цьому світі, в чай що-небудь на зразок щурячої отрути. Проте на душогубство зважувалися далеко не всі, і головна дія починалася вже після смерті спадкодавця — історії на зразок зникнення або підробки заповітів потім протягом років обговорювались у суспільстві.
Так, у 1861 році відбулася нечувана подія, що мала скандальне продовження: граф Володимир Мусін-Пушкін одружився зі своєю давньою коханкою Єлизаветою Бекман. Цей шлюб не міг не турбувати родичів графа. В.Мусін-Пушкін не вирізнявся міцним здоров’ям, і лікарі вважали, що розраховувати на довге і щасливе життя йому не доводиться.
Проте незабаром, на жах родичів, новоявлена графиня повідомила, що чекає дитину. А через якийсь час вона найняла як прислугу вагітну дівчину, що ще більше насторожило рідних графа. Аби убезпечити себе, в травні 1862 року вони вмовили вже зовсім хворого В.Мусіна-Пушкіна відправити дружину на обстеження щодо вагітності, ознак якої лікарі в неї не виявили. Проте через півроку, 27 жовтня, граф посеред ночі розбудив прислугу радісно оголосив, що графиня благополучно народила дочку. Кілька днів по тому дитину охрестили й нарекли Олександрою.
Саме вона через п’ять років, коли В.Мусін-Пушкін помер, стала основною спадкоємицею його майна. Обуренню родичів не було меж. Олексій Мусін-Пушкін подав до суду прохання, в якому вимагав визнати Олександру незаконнонародженою і такою, що не має ніякого стосунку до Мусіних-Пушкінів. Він доводив, що матір’ю дівчинки була селянка Азаєва, котра служила в його невістки. А та у свою чергу дала свідчення, що графиня, помітивши її вагітність, умовила віддати дитину. І ще розказувала, що її відправили в Москву, але з дороги повернули назад і поселили в сінях, поряд з кімнатою графині, де вона народила і перебувала доти, доки не оклигала після пологів.
Обвинувачена в шахрайстві графиня на допитах спочатку наполегливо трималася своєї версії: дитина — її, народжена саме нею. Правда, потім ненадовго змінила свідчення, заявивши, що дитину з Москви привіз чоловік і вмовив її оголосити немовля своїм. Потім повернулася до первинної версії та не відхилялася від неї протягом усього суду, що відбувся в 1873 році. Графиню обвинуватили у фальсифікації акта про народження дитини, а селянку Азаєву і ще одну прислугу, Федосію Семенову, — в пособництві злочину. Одночасно О.Мусін-Пушкін пред’явив цивільний позов, який у суді підтримував знаменитий адвокат Федір Плевако. Проте своє красномовство на цьому процесі він витрачав марно.
Присяжні, по суті, сприймали ситуацію так: з одного боку — лощений аристократ, який намагається збільшити своє і без того незчисленне багатство, з другого — сирота, яку він прагне обібрати. Крім того, в разі визнання вини підсудних присяжним фактично довелося б відправити в тюрму або заслання трьох жінок, котрі і без того немало настраждались і в житті, і під час слідства. Отже, вердикт не мав найменшого стосунку ні до істини, ні до обставин справи. Всіх обвинувачених виправдали, а в задоволенні цивільного позову А.Мусіну-Пушкіну відмовили.
Як водиться, у зв’язку з таким фіналом історії в Є.Бекман з’явилося немало наслідувачок, які прагнули «окільцювати» підстаркуватих або хворих багатіїв і закріпити свої права на спадщину за допомогою дитини, котра терміново з’явилася. Помилки, допущені графинею, було враховано, і дами суворо дотримувалися правил маскування: підв’язували на животи подушки спеціальної форми, своєчасно змінюючи їх на інші, більшого розміру, а дітей купували в незнайомих жінок, які намагалися віддати незаконнонароджених чад у притулок. Одночасно дами матеріально заохочували лікарів і акушерів, готових у будь-який час дня і ночі підтвердити, що їхня пацієнтка особисто виносила і народила спадкоємця значних статків.
Брати-вимагачі
Куди більш поширеним був інший тип злочинів — коли законного спадкоємця всіма способами, аж до викрадення або вбивства, позбавляли можливості розпоряджатися отриманим майном. Таких суспільно небезпечних дій скоювали десятки щорічно, але власті втручались у внутрішньосімейні справи лише в крайніх випадках, подібних тому, що описав у мемуарах поліцейський офіцер В.Селезньов.
«На початку весни 1871 року був я на ярмарку в м.Алфьорові, де зупинився в полковника Аркадія Петровича Чебарева. Раз за обідом зібралось у нього дуже багато поміщиків. Один з них переказав наполегливі чутки про те, що дочка поміщиці Марії Старохацької вже більш ніж два роки як зникла з будинку і ніхто не знає, де вона нині. Оскільки вона багата спадкоємиця ще бабусиного надбання, то брати її, Іван і Петро, ніби спровадили її невідомо куди, а можливо, навіть відправили на той світ» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.)
Подібну заяву поліцейський чин не міг залишити без уваги. «Пані Старохацьку я особисто знав, вона мала помістя на 5 тис. десятини землі, славилася ж жінкою, багатою готівкою, і мала трьох синів: одруженого Миколу і неодружених Івана та Петра. Крім зниклої дочки Катерини, в неї було ще дві дочки замужем... Вислухавши і зміркувавши все це, я негайно поїхав до п.Старохацької. Через прислугу і дружину керівника я дізнався, що ніхто в будинку, навіть сама мати, не знає, де її дочка Катерина, відсутня більше двох років, і що часто із цього приводу бувають історії та сімейні неприємності між матір’ю та сином Іваном. Не знали також про долю Катерини ні брат Петро, ні сестра Вашна».
Отримавши згоду губернатора і прокурора, В.Селезньов узявся за справу. «Перш за все я постарався зблизитись із сім’єю управителя маєтку п.Старохацької. Від дружини його я дізнався про таке. Катерина Іванівна виховувалася в Одеському інституті благородних дівиць. У спадщину від бабці своєї вона, як улюбленця її, отримала на своє ім’я маєток у Катеринославському повіті (південно-західна частина нинішньої Дніпропетровської області. — Прим. ред.) на 3 тис. десятини, в Одеському банку на її ім’я було покладено в 1848 році 50 тис. руб. Вона дуже добре закінчила інститут і приїхала з Одеси весела та здорова і ще протягом двох років була здорова, але потім стала хворіти, почалися з нею істеричні припадки.
Вона часто скаржилася на жахливе життя в будинку, на страшний гніт з боку братів, Миколи й Івана, на те, що її грабують, примушують підписувати якісь папери, а якщо вона не погоджується підписувати, то викручують їй ліву руку, доки вона не підпише. Скаржитися нікому вона не могла, тому що брати нікуди з дому її не пускали і нікого в себе не приймали. Нарешті її перевезли в Катеринославський маєток, де вона прожила кілька місяців цілком одна, а потім і зовсім зникла».
Про результати розслідування сищик доповів губернатору і прокурору. Проте головним результатом стало те, що брати Старохацькі занепокоїлись і видали себе.
«Як не таємно було повідомлено про цю справу прокуророві, проте не встиг він ще передати його слідчому, як уже була затримана телеграма від Миколи Старохацького до брата Івана в Москву такого змісту: «Брате, влаштуй усе добре; вже заворушилися». Внаслідок цього негайно відправився в Москву судовий слідчий Погромов і там розшукав Катерину Іванівну. Виявилося, що її тримали невідлучно в одній кімнаті, вона не милась і не одягалась; у волоссі на голові розвелося безліч комах; вона була майже в стані ідіотизму. До цього ж ув’язнення її близько 8 місяців тримали в божевільні в Москві, але там більше не хотіли її тримати, оскільки вважали, що вона зовсім не хвора психічно».
Обох братів Старохацьких арештували й запроторили в тюрму: одного — в м.Новомосковську, а другого — у Верхньодніпровську. Проте і в цьому випадку злочинцям удалося уникнути покарання.
«Справа ця, — згадував В.Селезньов, — тривала 6 років. Кожного разу викликали в суд, але іноді зовсім не було розгляду, а іноді при виправдувальному вердикті присяжних прокурори протестували, і справу знову призначали до слухання. У 1876 році я був уже помічником ростовського повітового справника. Тим часом справа їх була призначена до розбору того року на 5 листопада. Це був останній розбір зазначеної справи; на суді не було ні мене, ні судового слідчого Погромова, ні головних свідків. Багато свідків змінили свої показання, і Старохацькі були виправдані; прокуратура більше не протестувала».
Князі-користолюбці
Війна з Туреччиною поклала край «справі Старохацьких» і стала початком ще більш гучної для того часу «справи князя Оболенського». Як розказував потім сам Дмитро Дмитрович, він на початку турецької кампанії взявся за комерційні операції виключно з патріотичних почуттів і на прохання давнього знайомого — генерала Кауфмана. Всі постачальники у зв’язку з початком війни роздули ціни на товари для армії, включаючи продукт, який вважався тоді найголовнішим у солдатському забезпеченні, — сухарі. Купці вимагали за мішок сухарів 4 руб. 50 коп., тоді як казна погоджувалася платити на 2 руб. менше. У результаті склалася ситуація, коли армія могла залишитися без основного продукту харчування.
І саме цю проблему князь зібрався розв’язати. Він узявся поставити військам необхідну кількість сухарів за визначеною ціною. Але біда полягала в тому, що власних коштів у Д.Оболенського ніколи не було — жив він за рахунок доходів з обширного маєтку дружини. Проте в нього було гучне ім’я та посада шталмейстера при дворі Олександра II. Будучи знавцем скакових коней, князь чудово управляв царськими стайнями і заслужив прихильність імператора, чим і скористався під час будівництва залізниці в Тульській губернії — провів її лінію за найвигіднішим для себе маршрутом.
Гроші на фінансування сухарного підряду князю були готові надати багато банків, але всі вони хотіли мати солідне забезпечення кредиту, якого в князя не було. У результаті він скористався допомогою Кронштадтського комерційного банку, член правління якого, Шеньян, захотів брати участь у військових поставках. Правда, коштів у банку теж бракувало, і тому компаньйони задумали комбінацію, що дозволяла їм профінансувати свій проект.
У ті часи кожній людині, котра зробила вклад у банк, видавався вкладний білет — документ, де значилися сума вкладу, строк його виплати і належні відсотки. Оскільки вкладник не міг до закінчення строку отримати свій вклад назад, з’явилася практика застави вкладних білетів, тобто отримання під них кредиту. А часом, у разі великої потреби, ці документи продавались охочим з істотною знижкою.
Жодних власних великих вкладів у Д.Оболенського та Шеньяна в Кронштадтському комерційному банку не було. Тому вони вирішили, що фінустанова видасть князю вкладні білети не під реальні гроші, а під його векселі — із зобов’язанням виплатити гроші у вказаний термін.
Про те, що з цього вийшло, йшлося в обвинувальному акті у «справі Кронштадтського комерційного банку»: «Князь Оболенский хорошо знал, что чрез Шеньяна он может свободно получать из банка вкладные билеты, а Шеньян надеялся, что князь Оболенский при своем титуле и общественном положении может очень выгодно обращать эти билеты в деньги, вследствие чего предложил немедленно князю Оболенскому на несколько сот тысяч билетов, прося достать под них денег. Первая пария билетов, на 500000 руб., была заложена князем Оболенским за 280000 руб., из которых 140000 руб. он взял себе для сухарного подряда, а остальные 140000 руб. передал Шеньяну, употребившему их на дела военного комиссионерства. Вслед за тем Шеньян вступил в сухарный подряд князя Оболенского и в компании с ним начал вести это дело. Первый подряд был взят у интендантства на 800000 пудов по контракту, заключенному 28 июня
Складається враження, що і князя, і Шеньяна, й інших членів правління банку охопила підприємницька лихоманка. Вони хапалися за різноманітні військові замовлення, що обіцяли прибуток, і Д.Оболенський невпинно носився по провінційних банках, продаючи і закладаючи вкладні білети. Не закінчивши справи з інтендантством, компаньйони взялися інвестувати здобуті за допомогою афери гроші в будівництво Боровицької залізниці. При цьому ніхто з них так і не обтяжив себе підрахунками, в що обходиться виконання підрядів і скільки в результаті буде повернено коштів.
«Результатом такого отношения к делам банка со стороны правления была выдача Шеньяну и Оболенскому вкладных билетов на громадную сумму — 6 млн руб., из которых ко дню закрытия банком своих операций осталось невозвращенных вкладных билетов на сумму 2545000 руб.».
Мало того, перед завершенням операцій правління банку використовувало для погашення боргів за вкладними білетами кошти населення, що чинним законодавством категорично заборонялось. У результаті розореними залишилися тисячі сімей. Був розорений і князь, котрий потім скаржився, що через виконання патріотичного обов’язку він позбувся всіх статків, увів дружину в борги на 800000 руб. і втратив добре ім’я.
Щоправда, не уникнувши торби, Д.Оболенський уникнув тюрми. Процес у справі банку, що почався в 1883 році, виявився одним з найскандальніших у російській судовій історії. Адвокат — присяжний повірений князь Урусов — розійшовся настільки, що образив обвинувача. Безліч нарікань викликало і ведення справи головуючим. Одначе найголовнішою проблемою виявилося те, що присяжні не могли розібратися в хитросплетіннях банківського законодавства і були збиті з пантелику промовами про шахрайство з одного боку і розповідями про виконання патріотичного обов’язку — з другого. Тож князя виправдали, проте з хаосу і сум’яття суду він вийшов із сильно підмоченою репутацією.
Втім, ця історія ніскільки не завадила Д.Оболенському через кілька років пуститися в нові авантюри. Цього разу він зайнявся, здавалося б, саме тим, у чому розбирався найкраще, — скакунами. У компанії з відставним штабс-капітаном Олександром Мордвиним-Шодро він почав видавати журнал «Конская охота», а також допомагав новому приятелю створювати найкращу в країні скакову стайню. Заняття це вимагало настільки значних витрат, що навіть гаманець вельми заможного О.Мордвина-Шодро схуднув, і приятелям довелося позичати дедалі більші суми.
Справу Д.Оболенський, як завжди, вів з розмахом і вкрай безтямно. Звести ж витрати з доходами все було якось ніколи, але князь, як писали після вибуху скандалу очевидці, запевняв компаньйона: завдяки зв’язкам у найвищих інстанціях він зможе повернути справу так, що кредитори отримають по 10 коп. з кожного даного їм рубля і ще радітимуть такому успіху.
Проте кредитори чомусь не раділи і під забезпечення повернення боргів арештували найцінніше, що було в О.Мордвина-Шодро, — стайню зі всіма скакунами. Ось тільки ні в судових виконавців, ні в кредиторів пристойних місць для утримання породистих тварин не знайшлось. І Д.Оболенський ніби між іншим запропонував узяти скакунів на відповідальне зберігання.
Гроші для повернення боргів так і не знаходились, тому суд призначив день проведення аукціону з продажу коней. Проте тварин у князя не виявилося. Він розповідав, що частину з них відправив на перегони в Царське Село, а частину — в помістя, пастись. Одначе виявилося, що разом з А.Мордвином-Шодро він таємно від кредиторів уже розпродав більшу частину мешканців найкращої в країні стайні — по 1,5 тис. руб. за скакуна, котрі цінувались, як нині цінуються спорткари.
У результаті Д.Оболенський у 1895 році знову потрапив під суд — і знову вийшов сухим з води. З частиною кредиторів компаньйони все-таки розплатились і повернули справу так, ніби винуватий у всьому користолюбний представник одного з кредиторів, через упертість якого росіянам так ніколи і не вдасться обігнати англійців у скаковій справі. О.Мордвина-Шодро і Д.Оболенського присяжні виправдали.
Таким же благополучним виявився фінал «справи князя Бориса Голіцина», котрого в 1885 році обвинувачували в шахрайстві та розтраті. Князь у середині 1870-х вирішив, як і багато заможних росіян, заробити на залізничному бумі й завдяки імені та зв’язкам знайшов відповідну лінію і компаньйонів для її прокладання. Б.Голіцин вклав величезні кошти в проект і, коли з’ясувалося, що будуватися дорога не буде, опинився по вуха в боргах — закладено було все його майно аж до особистих речей.
У 1884 році князь почав продавати свої паї в залізниці, яку вже ніхто не став би будувати. Причому покупцям, включаючи князя Шаховського, він обіцяв після закінчення будівництва високооплачувану посаду в правлінні.
Здавалося б, вина князя Голіцина була очевидною і його чекала в’язниця. Проте присяжні його виправдали. Можливо, обивателям було з біса приємно вершити долю князя і помилувати людину з таким славним родоводом. Та і як не помилувати, якщо він свій — російський. А єдиним засудженим у великосвітських шахрайських справах виявився жандармський полковник з роду французьких маркізів Меранвіль-де-Сенклер.
Жандарми-покривачі
Історія, внаслідок якої постраждав жандармський полковник, за сьогоднішніми мірками банальна. Меранвіль-де-Сенклер покривав великосвітський бордель, який тримав на Васильєвському острові в Санкт-Петербурзі його близький (як твердили сучасники, «до останнього ступеня інтимності») друг — присяжний повірений Аркадій Зеленко. Адвокатською практикою А.Зеленко майже не займався, а брався за допомогою все того ж полковника проштовхувати у високих інстанціях потрібні рішення. Наприклад, собаки одного з одеських мільйонерів загризли сусідську дитину, і суд, попри всі зусилля захисту і роздані хабарі, засудив купця до реального тюремного ув’язнення. Тоді за 50 тис. руб. найняли А.Зеленка — і купця несподівано для всіх помилували.
Слава про великі можливості адвоката поширилася по країні, й одного разу до нього звернувся Павло Попов, син багатющого кримського землевласника, відставного генерал-майора Василя Попова, котрий незадовго до того помер. Павло одружився проти волі батька, та ще й з дочкою управителя, яка подобалася самому старому. Тож син був позбавлений коштів і викреслений із заповіту.
Примирити батька і сина намагався найавторитетніший священнослужитель — отець Іоанн Кронштадтський. І старий, покаявшись у гріхах, неначе пробачив сина, проте змін до заповіту не вніс. Усі його статки дісталися другому сину — Юрію, який протягом років поправляв своє здоров’я за кордоном. Ю.Попов дав брату тільки 10% батьківських статків і взяв розписку, що той не вимагатиме більшого. Й ось у 1895 році Павло вирішив за допомогою А.Зеленка добитися перегляду цієї угоди.
Ніяких юридичних перспектив справа не мала, і тому адвокат вирішив іти іншим шляхом. Він домовився з Павлом, що той віддасть десяту частину здобутих для нього грошей, а потім запропонував Меранвілю-де-Сенклеру як слід натиснути на Юрія, щоб примусити його поділитися по-братськи. Природно, за половину отриманого від П.Попова гонорару.
Жандармський полковник виїхав у Париж, де жив Юрій, і провів відповідну «виховну» роботу.
«Юрий Попов, — говорилося в одному з описів суду, — утверждал, что Меранвиль раньше всего явился к нему как лицо служебное. Юрий Попов знал, что Меранвиль состоит в ведомстве, которое шутить не любит и умеет творить свой суд быстро и бесповоротно. Меранвиль, по словам Юрия Попова, заявил, что он специально командирован генералом Рихтером — в то время управляющим канцелярией по подаче прошений, с тем чтобы убедить Юрия Попова полюбовно и дружески удовлетворить нравственно и юридически справедливые притязания брата Павла. Меранвиль заявил, что «в сферах» страшно недовольны тем, что брат так обидел брата, и Юрию, брату-обидчику, грозят имущественные и личные репрессии. Если брат Павел не будет немедленно компенсирован, то, возможно, имения будут конфискованы, а правительство потребует у союзно-дружественной державы выдачи брата-эксплуататора».
У результаті Юрій погодився віддати Павлу 1,366 млн руб., з яких Меранвіль-де-Сенклер і А.Зеленко взяли собі 260 тис. Проте, тільки-но Ю.Попов з’ясував, що ніякого офіційного доручення в полковника не було, він звернувся до властей. На суді А.Зеленка виправдали, а жандармського полковника заслали в Західний Сибір, звідки той незабаром утік за кордон.
Нічого дивного в цьому вироку не було. Жандармів у Росії не любили завжди, і порівняно з ними власники борделів уважалися мало не пристойними людьми. Обставини справи і факти, як завжди, не відігравали в суді жодної ролі. Адже російська людина вибирає серцем і душею, розумом — ніколи.
Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Деньги»
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!