Возобновлению не подлежат

Украинским судьям не стоит рассчитывать на защиту ЕСПЧ в случае незаконного увольнения

Времена меняются, и прецеденты Европейского суда по правам человека — вместе с ними. На такой вывод наталкивает очередное дело бывших украинских судей, пытавшихся через Страсбург вернуть себе мантии. Но то, что удалось первопроходцу Александру Волкову, его последователям оказалось невмоготу.

Під одну гребінку

Не лише пересічні українці, а й служителі Феміди покладали надії на Євросуд як на останню інстанцію, що здатна захистити їх від свавільного звільнення з посади. Ці сподівання підживлювало рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» від 9.01.2013. Тоді Суд не лише констатував допущені порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та певні недоліки вітчизняного регулювання процедури позбавлення мантії, а й вказав на необхідність поновити заявника на посаді.

І хоча О.Волков майже 2 роки чекав вільного місця у Верховному Суді України, він урешті-решт наприкінці 2014-го був відновлений у попередньому статусі.

19 січня цього року ЄСПЛ розглянув одразу 18 заяв колишніх законників, яких у 2008—2013 рр. було звільнено з посад за порушення присяги. Цього разу рішення виявилося половинчастим.

Нагадаємо, що у «справі Волкова» детально аналізувались як кожен етап звільнення, так і допущень порушення: від неперсонального голосування в парламенті до відсутності чіткого визначення поняття «порушення присяги» як підстави звільнення. Натомість у справі «Куликов та інші проти України» ЄСПЛ не став удаватися в деталі, хоча в них крилася суттєва відмінність.

Наприклад, двоє із заявників звільнені указами Президента, а не «політичним органом» — парламентом. Та й законодавство встигло зазнати змін. Зокрема, із липня 2010 року в складі Вищої ради юстиції більшість уже мали складати представники саме судової системи. Відповідно, аргумент зі «справи Волкова» щодо присутності в Раді нардепів теж у деяких випадках утратив актуальність.

Однак чи то за лісом Суд не побачив дерев, чи то українська сторона не особливо пручалась, але суть рішення звелася до того, що всі заяви були задоволені гуртом. Під аргументацію, що ЄСПЛ не бачить причин, чому він має відхилитися від своїх попередніх висновків щодо системних проблем у функціонуванні органів, які розглядають питання звільнення суддів, були констатовані порушення як ст.6, так і ст.8 конвенції.

Загальна сума призначеної компенсації сягнула €90 тис. Звісно, менше, ніж просили заявники, розраховуючи на відшкодування втраченого заробітку за весь цей час. Але тут треба розуміти, що ЄСПЛ не є судом загальної юрисдикції й до уваги беруться виключно прямі витрати чи шкода, що безпосередньо пов’язана з порушенням конвенційних гарантій. Наприклад, О.Волков надав розрахунок своєї вимоги щодо матеріальних збитків на суму близько €1,1 млн. А отримав тільки €6 тис. на відшкодування моральної шкоди та €12 тис. — судових витрат.

Та, очевидно, й у «справі Куликова» деякі заявники, як-от екс-голова Окружного адміністративного суду м.Києва Олег Бачун, розраховували не на символічні суми компенсації, бо були звільнені, зокрема, через очевидну невідповідність рівня життя офіційним доходам. Насамперед цікавила вказівка ЄСПЛ поновити їх, як і О.Волкова, на посаді. Але в цьому бажанні Суд їх не підтримав.

ЄСПЛ не допоможе

Окремі заявники просили ЄСПЛ застосувати й до них «прецедент Волкова» та вказати на необхідність ужиття такого індивідуального захисту, як поновлення на посаді. Проте в цьому питанні представники Уряду виявили особливу гнучкість і вміння видавати бажане за дійсне.

Зокрема, як зазначено в рішенні, стверджувалося, що вже прийняті істотні законодавчі зміни для реформування судової влади в країні. Більше того, представники Уряду переконували, що після подій лютого 2014 року в Україні «склалася позитивна тенденція захисту прав людини, зокрема прав суддів». І навіть навели приклад одного із заявників — судді Окружного адміністративного суду м.Києва Петра Ковзеля, якого було поновлено на посаді в березні 2014-го на підставі постанови Вищого адміністративного суду від 27.01.2011.

В ЄСПЛ повірили, що «в даний час в Україні проходить повноцінна судова реформа, яка включає в себе конституційні та додаткові законодавчі зміни, а також зміни на інституційному рівні». Тому, відзначається в рішенні, «на цьому тлі Суд не в змозі оцінити на даний момент ефективність повторного відкриття провадження на національному рівні, якби заявники подали таке прохання». І з огляду на межі та обставини скарг Суд не може зробити висновок, що «такі зміни роблять відповідні внутрішні процедури даремними та безрезультатними. Таким чином, Суд не слідує підходу, застосованому в «справі Волкова» щодо заходів індивідуального характеру, і залишає без задоволення відповідне прохання заявників» (п.148 рішення).

Тобто, якщо у «справі Волкова» ЄСПЛ наперед був упевнений, що повторне відкриття провадження на національному рівні не є адекватним засобом індивідуального захисту, то тепер, як кажуть в Одесі, треба подивитися. Отже, питання поновлення на посаді та відшкодування втраченого заробітку наразі віддано на відкуп здатності Уряду зробити заявникам такі пропозиції, від яких вони не зможуть відмовитися (п.145 рішення).

Чи то на момент підготовки проекту цього рішення у Страсбурзі ще не було перекладів нових законів «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя», чи то там просто повірили Уряду на слово, але, як уважають експерти, сподівання на успіх під час повторного розгляду цих справ ще більш примарний, ніж за часів «справи Волкова».

Куди кинь — усе клин

Правники, до яких «ЗіБ» звернувся по коментарі, пояснили, що, відмовившись зобов’язати державу-відповідача поновити на посадах тих, хто наполягав на такому заході індивідуального захисту, ЄСПЛ перевів виконання свого рішення в загальну процедуру.

Відповідно до положень ст.10 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», крім виплати відшкодування, додатковими заходами індивідуального характеру є, зокрема, відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення конвенції. Зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Спочатку заявник має звернутися до Верховного Суду України, який або ухвалить своє рішення, або передасть справу на новий розгляд до ВАС, який на той момент був першою й останньою інстанцією для таких спорів. Звісно, якщо на момент розгляду заяви про перегляд ВАС іще існуватиме.

Однак, на думку експертів, навіть у випадку, якщо ВСУ відразу ухвалить рішення на користь колишнього судді, чіткого механізму поновлення на посаді не існує. Адже ч.1 ст.24 закону «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що голова суду може видати відповідний наказ виключно на підставі акта про призначення на посаду або переведення. Судове рішення як такий акт не вказане.

Більше того, невідомо, чи матиме новий ВС процесуальні можливості переглядати висновки ВРП. Адже закон «Про Вищу раду правосуддя» не містить такої підстави для судового перегляду актів Ради, як рішення ЄСПЛ.

Не вдасться повторити і трюк «а-ля Ковзель». Не тому, що не в усіх заявників є впливові родичі в парламенті. Просто після внесення змін до Конституції і Президент, і Верховна Рада втратили повноваження звільняти суддів. Відповідно, і видавати акти із цього питання.

Якщо ж розглядати процедуру призначення судді на посаду, то, за законом, обов’язковим елементом є проходження конкурсного добору. А з ним — і перевірки на доброчесність. І навряд чи декому із заявників, чиї прізвища стали синонімом життя на широку ногу або котрі були причетні до рейдерських захоплень державних підприємств, удасться переконати громадських активістів, що рішення ЄСПЛ також очищує їхні статки та плями на біографії.

Отже, того, кого хотіли, поновили на посаді, не чекаючи вказівки ЄСПЛ. Іншим фактично запропонують лише один шлях — довести свою профпридатність у конкурсі, тим більше що нині вакансій більш ніж достатньо.

До речі, одна із заявниць — екс-суддя Кіровського районного суду м.Дніпропетровська Лілія Васіна — наразі вирішила піти схожим шляхом і балотується на посаду члена ВРП. Чому в секретаріаті Ради їй не відмовили в прийнятті документів, адже де-юре вона не є ні суддею, ні «відставником», про що сама зазначає в заяві, — окреме питання. Саме собою визнання порушень ЄСПЛ (тим більше в рішенні, яке стане остаточним не раніше за 19 квітня) не відновлює суддівського статусу. Та очевидно, що для делегатів позачергового ХIV з’їзду суддів не виникне складнощів з виконанням конституційної вимоги щодо статусу свого представника у ВРП.

Виходить, куди кинь — усе клин. Тож про яку «позитивну тенденцію захисту прав людини, зокрема прав суддів», стверджували в Страсбурзі представники Уряду?

Доки сонце зійде…

Майже 20 років з моменту ратифікації конвенції в Україні зміцнювалася віра в найвищу інстанцію, що здатна втрутитись і відновити справедливість, якої не вдалося добитися в національних судах. Про це красномовно свідчить позиція лідера, яку українці не перший рік міцно утримують у статистиці кількості звернень у Страсбург. Утім, як підтвердило рішення у справі «Куликов та інші проти України», вона не здатна ні подолати системні проблеми в національному судоустрої, ні замістити його.

Не виключено, що, ухвалюючи своє рішення, судді ЄСПЛ мимоволі тримали в думці й численні скарги, які надійшли останнім часом у Страсбург від чиновників та суддів, звільнених з посад у межах люстраційного закону. Поновивши на посадах цих 18 заявників, вони де-факто давали б надію всім іншим держслужбовцям, звільненим за останні роки.

Натомість ЄСПЛ та європейські експерти дали зрозуміти, що про незалежність судової влади мають насамперед пектися самі люди в мантіях. І вказав на ті правові інструменти, що можуть використовуватися.

Передусім це орган, покликаний дбати як про чистоту мантій, так і про їх захист від заплямування та звільнень «на замовлення». Адже невипадково європейські інституції стільки років вимагали, аби у складі вже ВРП більшість становили саме судді, яких обирають їхні ж колеги. Й обирають не тих, кого там хотіли би бачити політики чи громадські активісти, а саме безсторонніх арбітрів. Людей, для яких суддівська незалежність — не зручний полог для прикриття власної спини, а принцип життя й роботи.

Тож певна позитивна тенденція в захисті прав суддів усе ж намітилась. І полягає вона в тому, що позбавити мантії або залишити на посаді можуть ті, кому судді власноруч довірять свою кар’єру. На Страсбург надійся, але й сам гав не лови.

З фігурантами справи «Куликов та інші проти України» можна ознайомитись на нашому сайті.