Мобільний зв’язок на даху

Оператор мобільного зв'язку, як би він цього хотів, не може розташовувати свої базові станції на дахах житлових будинків без згоди всіх власників квартир. Про це свідчить ухвала Верховного Суду України від 10 березня 2011 року.

У квітні 2009 року один з операторів мобільного зв'язку та комунальне виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання уклали договір про встановлення сервітуту, яким оператору зв'язку було надано дозвіл на розміщення на даху одного з будинків, що знаходився на балансі житлового об'єднання, базової станції мобільного зв'язку.

Восени цього ж року один із мешканців будинку подав позов до суду про визнання такого договору недійсним. Обгрунтовуючи свою заяву, позивач зокрема зазначив, що він будучи власником квартири, є також співвласником даху, однак своєї згоди на укладення спірного договору не давав. У результаті ж встановлення станції мобільного зв’язку йому створюються перешкоди в користуванні будинком, шкідливе випромінювання створює загрозу його мешканцям.

Такі аргументи виявилися непереконливими для судів першої та апеляційної інстанцій, які виходили з того, що договір про встановлення сервітуту не є способом розпорядження майном і згоди власника квартир будинку на його укладання не потрібно. До того ж позивачем не було доведено, що в результаті укладення договору йому створюються перешкоди в користуванні приміщеннями будинку. На підставі цього в задоволенні позову було відмовлено.

Проте з такими висновками не погодився Верховний Суд України. Зокрема, він зазначив, що відповідно до ч.1 ст.215 ЦК підставою для визнання недійсності правочину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 і 6 ст.203 цього Кодексу.

Частина 1 ст.203 ЦК у редакції, чинній на час укладення спірного договору, установлювала, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з ч.2 ст.382 ЦК власникам квартир у багатоквартирному будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, а також споруди будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників.

На підставі ст.369 ЦК співвласники майна, що перебуває в спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що перебуває в спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном уважається, що він учинений за згодою всіх співвласників. Правочин щодо розпорядження спільним майном, учинений одним зі співвласників, може бути визнано судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який учинив правочин, необхідних повноважень.

Посилання на те, що договір про встановлення сервітуту не є способом розпорядження майном, є помилковим, оскільки за змістом ст.317 ЦК під розпорядженням майном мається на увазі можливість визначення його юридичної долі, у тому числі й установлення обтяжень, яким, зокрема, є сервітут.

Виходячи з цього, Верховний Суд скасував рішення нижчих судів і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд України

Іменем України
Ухвала

10 березня 2011 р.                 м.Київ

Колегія суддів Верховного Суду України у складі: 

головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Балюка М.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об’єднання №6» м.Запоріжжя і закритого акціонерного товариства «Київстар Дж.Ес.Ем.» про визнання договору недійсним, за касаційною скаргою Особи 6 на рішення Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 1.02.2010 та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 18.05.2010,

 ВСТАНОВИЛА:

 У вересні 2009 року Особа 6 звернувся до суду з позовом до комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об’єднання №6» м.Запоріжжя (да­лі — КП «ВРЕЖО №6») і закритого акціонерного товариства «Київстар Дж.Ес.Ем.» (далі — ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.») про визнання договору недійсним. Позивач зазначав, що є власником квартири за Адресою 1. 1.04.2009 між КП «ВРЕЖО №6» і ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» було укладено договір про встановлення сервітуту, яким ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» надано дозвіл на розміщення на даху його будинку базової станції мобільного зв’язку. Посилаючись на те, що, будучи власником квартири в цьому будинку, він є співвласником даху, однак своєї згоди на укладення спірного договору не давав, а в результаті встановлення станції мобільного зв’язку йому створюються перешкоди в користуванні будинком, шкідливе випромінювання створює загрозу його мешканцям, позивач просив визнати договір недійсним.

Рішенням Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 1.02.2010, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 18.05.2010, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Особа 6, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду, дослідивши матеріали справи і перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що спірний договір укладено на виконання рішення виконавчого комітету міської ради КП «ВРЕЖО №6», на балансі якого перебуває будинок, а договір про встановлення сервітуту не є способом розпоряджання майном і згоди власника квартир будинку на його укладення не потрібно. До того ж позивачем не доведено, що в результаті укладення договору йому створюються перешкоди в користуванні приміщеннями будинку.

Однак з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК підставою для визнання недійсності правочину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 і 6 ст.203 цього кодексу.

Частина 1 ст.203 ЦК у редакції, чинній на час укладення спірного договору, установлювала, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з ч.2 ст.382 ЦК власникам квартир у багатоквартирному будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, а також споруди будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників.

На підставі ст.369 ЦК співвласники майна, що перебуває в спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що перебуває в спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном уважається, що він учинений за згодою всіх співвласників. Правочин щодо розпорядження спільним майном, учинений одним зі співвласників, може бути визнано судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який учинив правочин, необхідних повноважень.

Судом установлено, що позивач, Особа 6, є власником квартири за Адресою 1. 1 квітня 2009 року КП «ВРЕЖО №6», на балансі якого перебуває зазначений будинок, уклало з ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» договір про встановлення сервітуту, яким останньому надано дозвіл на розміщення на даху будинку базової станції мобільного зв’язку.

Установивши такі обставини, суду з урахуванням зазначених вище положень закону слід було з’ясувати, чи наділене КП «ВРЕЖО №6» повноваженнями інших співвласників будинку на укладення спірного договору.

Посилання суду на те, що договір про встановлення сервітуту не є способом розпорядження майном, є помилковим, оскільки за змістом ст.317 ЦК під розпорядженням майном мається на увазі можливість визначення його юридичної долі, у тому числі й установлення обтяжень, яким, зокрема, є сервітут.

Суд на зазначені вище положення закону й обставини справи уваги не звернув, на порушення вимог ст.212 ЦПК належним чином посилання позивача не перевірив, що призвело до ухвалення помилкового рішення.

Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і відповідно до ч.2 ст.338 ЦПК є підставою для скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п.2 ч.1 ст.336, ч.2 ст.338, п.2 ч.1 ст.344 ЦПК, колегія суддів Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

 Касаційну скаргу Особи 6 задовольнити.

Рішення Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 1.02.2010 та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 18.05.2010 скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.