Норми негативного впливу

Застосування «неякісних» актів спричиняє порушення прав людини і закиди на адресу суддів

В умовах, коли Україна залишається одним із лідерів за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини, необхідно проаналізувати причину цих скарг. Як виявляється, в окремих випадках порушення прав людини відбуваються через недоліки самого законодавства, яке доводиться застосовувати суддям.

Не виходячи за межі закону

З кожним днем у сучасній правовій реальності України дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини набуває «фундаментального» значення та охоплює всі сфери правозастосування.

Законодавець, ухвалюючи нові закони та вдосконалюючи чинні, орієнтується як на норми конвенції, так і на позицію Європейського суду, який тлумачить її норми, що перетворює нормативно-правовий акт на «якісний закон». Крім того, при розгляді справ незалежно від форми судочинства як самі учасники розгляду, так і суди намагаються реалізувати свої висновки із врахуванням європейських стандартів.

Говорячи про стан правозастосування, ми часто помічаємо, що націо­нальні суди, приймаючи відповідне рішення, діють в межах і на підставі національного закону. Проте в Страсбурзі все одно часто констатують порушення конвенції, оскільки не було дотримано принципу законності.

При розгляді справ Європейський суд з’ясовує, чи відповідає національний закон включно загальним принципам, які сформульовані чи випливають з положень конвенції, на чому наголошено, зокрема, у справі «Вінтерверп проти Нідерландів».

Поняття «закон» у практиці Суду значно ширше від розуміння законодавчого акта. Так, виходячи з практики ЄСПЛ, закон може включати і підзаконні нормативні акти, і навіть за певних обставин сталу судову практику, якщо така практика за законом чи в силу традицій є обов’язковою.

Стандарт якості

«Якість закону» є автономним поняттям, створеним Європейським судом у процесі тлумачення положень конвенції. Вимоги до якості закону добре проілюстровані у справі «Корецький та інші проти України». Зокрема, в пп.46—47 рішення ЄСПЛ дійшов такого висновку: навіть припускаючи, що положення закону було правильно розтлумачене судами та втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів «передбачений законом» у п.2 ст.11 конвенції не тільки вимагає, аби дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, а й також містить вимогу щодо якості закону.

Відповідно до позиції ЄСПЛ закон має бути доступний для конкретної особи і сформульований достатньо чітко для того, щоб вона могла передбачити в розумних межах, виходячи з обставин справи, ті наслідки, які може спричинити дія. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані конвенцією. У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права — одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих конвенцією.

Відповідно, закон має досить чітко визначати межі такої дискреції та порядок її реалізації. Ступінь необхідної чіткості національного законодавства (котре, безумовно, не може передбачити всі можливі випадки) значною мірою залежить від того, яке саме питання розглядається, від сфери, яку це законодавство регулює, та від кількості й статусу осіб, котрих воно стосується.

Європейський суд неодноразово звертав увагу на недосконалість законодавства України й необхідність дотримуватися принципу правової визначеності. Так, у рішенні в справі «Єлоєв проти України» сказано: «Суд уважає, що відсутність чітко сформульованих положень, які б визначали, чи можливо належним чином продовжити (якщо так, то за яких умов) застосування на стадії судового слідства запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на визначений період на стадії досудового слідства, не відповідає критерію «передбачуваності закону» для мети п.1 ст.5 конвенції».

Саме такі висновки щодо якості закону стосуються положень Кримінально-процесуального кодексу 1960 р., 
які нині виправлені з прийняттям нового кодексу. Це, безумовно, стало суттєвим кроком до приведення законодавства у відповідність з європейськими стандартами та практикою Страсбурга. Так, у нормах нового КПК знайшли втілення стандарти щодо визначення строку тримання під вартою при обранні запобіжного заходу, щодо періодичного перегляду строку взяття під варту, закріплено гарантії рівності учасників кримінального провадження тощо.

Подвійне трактування

Водночас, незважаючи на всю прогресивність нового КПК, все ж таки за досить незначний термін його дії Європейський суд уже знайшов «неякісні» положення.

Так, у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ звернув увагу на досить серйозний недолік нового кодексу. Зокрема, суть справи зводиться до того, що заявника затримали працівники міліції за підозрою у вбивстві, слідчий суддя обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 27 січня 2013 року, а 25 січня продовжив арешт до 27 лютого. За день до цієї дати у справі заявника було затверджено обвинувальний акт. 27 лютого прокуратура передала до суду обвинувальний акт та матеріали справи, а вже наступного дня захисник арештованого звернувся до начальника СІЗО з клопотанням про його негайне звільнення з огляду на те, що призначений судом період тримання під вартою закінчився. Листом від того ж числа начальник СІЗО відповів захиснику, що згідно з КПК після передання матеріалів справи до суду першої інстанції саме останній вирішує питання щодо продовження тримання під вартою.

ЄСПЛ зауважив, що обставини цієї справи відрізняються від попередніх тим, що кримінальне провадження щодо заявника здійснювалося відповідно до нового КПК. У цій справі запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства до 27 лютого було обрано слідчим суддею. Того дня кримінальну справу заявника було передано до суду першої інстанції, який прийняв її до своєї юрисдикції, а також отримав повноваження щодо обрання запобіжного заходу. Проте суд першої інстанції протягом близько 1,5 місяця (з 27 лютого до 15 квітня) не розглядав цього питання (заявник перебував під арештом), хоча ст.203 КПК чітко передбачено, що усі ухвали про застосування запобіжного заходу втрачають чинність одразу після закінчення строку їхньої дії.

Усі скарги заявника щодо незаконності тримання його під вартою без судового рішення та клопотання про звільнення залишено без задоволення на тій підставі, що арешт здійснювався відповідно до закону. Зокрема, слідчий суддя залишив скаргу без задоволення, стверджуючи, що в суду першої інстанції було 2 місяці для вирішення питання стосовно продовження тримання його під вартою відповідно до ч.3 ст.331 КПК. Таким чином, національні органи влади вважали, що порушення права заявника на свободу не було, попри той факт, що він перебував під арештом протягом 1,5 місяця без судового рішення. До того ж вони посилалися на положення кодексу як на такі, що допускають таку ситуацію.

Стосовно цього питання Суд зазначив, що новий КПК нечітко регулює питання тримання особи під вартою в період після закінчення досудового розслідування та до початку судового розгляду. Отже, наголосили в Страсбурзі, ч.3 ст.331 КПК передбачено, що суд першої інстанції має двомісячний строк для вирішення питання стосовно продовження тримання обвинуваченого під вартою, навіть якщо уже закінчився строк дії попередньої ухвали про арешт, постановленої слідчим суддею. Викладені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що існуюча законодавча база дозволяє тривале тримання під вартою обвинуваченого без судового рішення на строк до двох місяців, і такі положення були застосовані до заявника у вказаній справі, що порушило ст. 5 конвенції.

Робота над помилками

Таким чином, ми бачимо, що виникають ситуації, коли при розгляді справ суди приймають рішення на підставі національного законодавства, його підтримують усі інстанції, але, як наслідок, все одно відбувається порушення норм конвенції. Зумовлено це передусім недоліками вітчизняного законодавства і застосуванням «неякісного закону».

Розв’язати цю проблему можна, усунувши суперечності закону і положень конвенції. Щоправда, для цього необхідна активна позиція законодавця. Як позитивний приклад подолання проблем «якості закону» можна назвати правове регулювання питання зміни по батькові, оскільки в нашому законодавстві, на відміну від можливості змінити ім’я та прізвище, прямо не передбачено право особи змінювати по батькові, що констатовано у рішенні ЄСПЛ у справі «Гарнага проти України».

Для виконання цього рішення було розроблено відповідний законопроект, яким пропонується внести зміни до чч.1 і 2 ст.295 Цивільного кодексу, котрими передбачатиметься право особи на власний розсуд змінювати своє по батькові так само, як прізвище чи ім’я.

Таким чином, не завжди потрібно звинувачувати суддів в умисному порушенні норм конвенції. Адже законодавцю також потрібно задуматися над належним виконанням своїх обов’язків і прийняттям «якісних актів», які застосовуються всіма учасниками правовідносин.

ПРЯМА МОВА

ЮРІЙ ПЕТРЕНКО, адвокат, партнер АО «Спенсер і Кауфманн»: «Недоліки українського законодавства не можуть бути виправданням для порушень суддями прав громадян»

— Дійсно, іноді закони містять норми, що суперечать міжнародним договорам, в тому числі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас недоліки українського законодавства не можуть бути виправданням для порушень суддями прав громадян, і ось чому.

Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства. Кожен процесуальний кодекс містить положення, згідно з якими у разі невідповідності закону міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана ВР, суд застосовує міжнародний договір.

Крім цього, відповідно до ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди повинні застосовувати при розгляді справ згадану Конвенцію та практику цього суду як джерело права. Тобто суд завжди має можливість і навіть зобов’язаний у разі, коли застосування закону може призвести до порушення прав людини, керуватися нормами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також брати до уваги прецеденти ЄСПЛ.