Підозра в процесі

Які вимоги висуває КПК до здійснення кримінального провадження стосовно професійного судді

У цьому мінливому правовому полі застосування кримінальних процесуальних норм інколи супроводжується нерозумінням їх суті та ідеології. Правозастосовчі органи здебільшого тлумачать нормативні приписи без урахування визначальних парадигм цього процесу. Останнім часом збільшилася кількість «претензій» з боку прокуратури до представників суддівського корпусу. При цьому проведення процедури повідомлення про підозру судді в низці випадків не відповідає чинному Кримінальному процесуальному кодексу.

Перший — «поза грою»

Так, відповідно до ч.3 ст.49 закону «Про судоустрій і статус суддів», п.3 ч.1 ст.481 КПК письмове повідомлення про підозру судді Конституційного Суду, професійному судді, присяжному та народному засідателю на час здійснення ними правосуддя здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником.

Звернімо увагу, що, за буквальним (адекватним) тлумаченням цих приписів у їх системному взаємозв’язку, перший заступник Генпрокурора не наділений повноваженнями повідомляти про підозру професійному судді. Це може здатися дивним, але закон не надав цій особі відповідних прав.

Зокрема, за КПК, перший заступник Генпрокурора має самостійний процесуальний статус. Так, п.15 ч.1 ст.3 кодексу встановлює, що перший заступник має відокремлений від Генпрокурора та його заступників персональний процесуальний статус у кримінальному провадженні. За ч.6 ст.36 КПК, він має право скасовувати незаконні та необгрунтовані постанови заступників Генпрокурора, що, безумовно, відрізняє його від останніх.

У п.3 ч.1 ст.481 кодексу передбачено, що повноваження надаються «Генеральному прокурору України або його заступнику», тобто вказані конкретно визначені посади службових осіб, перелік яких є виключним. Такий саме припис міститься і у ч.3 ст.49 закону «Про судоустрій і статус суддів». Слово «заступник» у законі вживається в однині, отже, йдеться саме про заступника (будь-якого, але виключно заступника), тобто про службову особу, яка обіймає конкретно визначену посаду.

У чч.4, 5 ст.36 КПК чітко виокремлюються посади першого заступника та заступників Генпрокурора. У кодексі є норми, в яких визначаються права відразу всіх заступників Генерального прокурора (можна припустити, що йдеться також і про першого заступника), незалежно від відмінностей цих посад, але в такому випадку про них говориться в множині й вживається термін «заступники», зокрема, так указано в п.3 ч.2 ст.294 КПК.

Керівництво — первинне

Чинний КПК участь прокурора у здійсненні досудового розслідування пов’язує виключно з процесуальним керівництвом таким розслідуванням. Зокрема, згідно з п.11 ч.2 ст.36 КПК повідомляти про підозру у вчиненні кримінального правопорушення уповноважений лише прокурор — процесуальний керівник.

Повноваження повідомляти будь-якій особі про підозру, зокрема й професійному судді як спеціальному суб’єкту, пов’язуються з наявністю права процесуального керівництва досудовим розслідуванням, що є визначальним, а отже, первинним, оскільки випливає з необхідності нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування. Службова особа, яка не здійснює прокурорського нагляду в конкретному кримінальному провадженні, не може нести процесуальної відповідальності за наслідки своїх дій. Адже вона не допущена до матеріалів провадження, а тому не в змозі дати оцінку наявності достатніх доказів та їх обгрунтованості для пі­дозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Відповідно до ч.2 ст.37 КПК прокурор здійснює повноваження в кримінальному провадженні з його початку до завершення. Їх здійснення в цьому самому провадженні іншим прокурором можливе лише у випадках, передбачених чч.4, 5 ст.36, ч.3 ст.313, ч.3 ст.37 КПК.

Перелік повноважень прокурора, що не є процесуальним керівником, на прийняття процесуальних рішень та вчинення процесуальних дій визначений у чч.4, 5 ст.36, ч.3 ст.37, ч.3 ст.313 кодексу є виключним і не може тлумачитись розширено. Оскільки серед цих повноважень немає права повідомляти про підозру особі, зокрема судді, таку процесуальну дію може вчинити лише процесуальний керівник.

За ч.1 ст.276 КПК, повідомлення про підозру обов’язково здійснюється в порядку, передбаченому ст.278 цього кодексу. Частина 1 ст.278 КПК визначає суб’єктами, що повноважні повідомляти про підозру, слідчого та прокурора. Отже, вживається термін «прокурор», перелік процесуальних повноважень якого надано саме у ст.36 КПК, яка пов’язує право на повідомлення про підозру особі лише з процесуальним керівництвом.

Здійснення повідомлення про підозру професійному судді виключно Генпрокурором або його заступником є похідним повноваженням від первинного права, що випливає з процесуального керівництва. Обмеження переліку процесуальних керівників у кримінальному провадженні, що мають право повідомляти про підозру професійним суддям, зумовлене особливим статусом останніх та гарантіями їх незалежності.

Таким чином, системний аналіз п.15 ч.1 ст.3, ст.36, ч.1 ст.276 та п.3 ч.1 ст.481 КПК свідчить про те, що процесуальну дію у вигляді повідомлення про підозру судді може вчинити лише прокурор — процесуальний керівник, котрим має бути не будь-який прокурор, визначений у п.15 ч.1 ст.3 КПК, а тільки Генеральний прокурор чи його заступник.

Похідні повноваження

У цьому випадку відсутня будь-яка колізія правових норм. Положення ст.481 КПК є спеціальними щодо викладених у п.15 ч.1 ст.3 та п.11 ч.2 ст.36 цього кодексу лише в тому, що стосується визначення конкретних службових осіб органів прокуратури як прокурорів, що є процесуальними керівниками, повноважних здійснювати відповідну процесуальну дію.

При цьому не можна ст.481 КПК вважати спеціальною щодо ч.2 ст.36. У частині обов’язкового процесуального керівництва як підстави для прийняття процесуального рішення та вчинення процесуальної дії у вигляді повідомлення про підозру судді ч.2 ст.36 містить приписи, які визначають первинні повноваження на повідомлення про підозру особі прокурором. Повноваження Генпрокурора чи його заступника на повідомлення про підозру судді є похідними від процесуального керівництва.

Така позиція знайшла своє від­ображення в судовій практиці. Зокрема, в ухвалі Печерського районного суду м.Києва від 10.04.2015 у кримінальному провадженні №757/11340/14-к йдеться про «відсутність в обвинувачених суддів відповідного статусу підозрюваного, оскільки згідно з ч.2 ст.36 КПК прокурор може здійснювати свої повноваження виключно у формі процесуального керівництва. Зазначені положення поширюються серед іншого й на здійснення повідомлення про підозру. Єдиним підтвердженням повноважень прокурора відповідно до положень КПК, а також пп.2 п.3.1 розд.3 Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, які здійснюються у формі процесуального керівництва, є витяг з ЄРДР. При цьому дані щодо процесуального керівника (прокурора у кримінальному провадженні) відповідно до пп.2 п.3.1 розд.3 зазначеного положення вносяться до ЄРДР невідкладно. Обвинувальний акт містить дані щодо процесуальних керівників у вказаному кримінальному провадженні, однак у ньому відсутні дані щодо Генерального прокурора та/або його заступників, у тому числі заступника, яким згідно з даними реєстру матеріалів досудового розслідування повідомлено про підозру професійним суддям, що вказує на вручення повідомлення особою, не наділеною процесуальними повноваженнями».

Аналогічна позиція висловлена в ухвалах від 7.04.2015 (№757/12025/15-к), 3.04.2015 (№757/11671/15-к).

Ця позиція збігається з думкою Генерального прокурора щодо цього питання. Зокрема, 4.03.2015 у кримінальному провадженні стосовно суддів (№42015100000000131) він своєю постановою включив себе до складу групи прокурорів — процесуальних керівників. І хоча таке рішення прийнято з порушенням установленого законодавством порядку (що випливає з наведених нижче обгрунтувань), сама його ідеологія є правильною.

Від початку до завершення

За чч.1 та 2 ст.37 кодексу, прокурор, який виконуватиме повноваження прокурора в конкретному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. Прокурор здійснює такі повноваження від його початку до завершення.

Аналіз ст.37 КПК свідчить про те, що Генпрокурор або його заступник не можуть виконувати функції процесуального керівництва у кримінальному провадженні на певних його етапах фрагментарно, якщо вони не визначені процесуальними керівниками від початку провадження. Процедура визначення процесуального керівника прописана кодексом достатньо імперативно, чітко регламентована.

Так, ч.3 с.37 КПК встановлює виключні випадки заміни процесуального керівника. Зокрема, якщо прокурор не може здійснювати свої повноваження через задоволення заяви про його відвід, тяжку хворобу, звільнення з органу прокуратури або з іншої поважної причини, що унеможливлює його участь у кримінальному провадженні, такі повноваження покладаються на іншого прокурора керівником відповідного органу прокуратури. У виняткових випадках вони можуть бути покладені на іншого прокурора через неефективне здійснення нагляду за дотриманням законів під час проведення досудового розслідування.

Крім того, як зазначалося, відповідно до ч.3 ст.313 кодексу в разі скасування рішення або визнання незаконними вчиненої дії чи бездіяльності прокурор вищого рівня має право замінити одного прокурора на іншого з-поміж службових осіб органів прокуратури того самого рівня в досудовому провадженні, де було прийнято або вчинено незаконне рішення, дія чи бездіяльність.

Заміна процесуального керівника лише через необхідність повідомлення про підозру особі законом не передбачена. Закон (ч.3 ст.37, ч.3 ст.313 КПК) визначає виключні випадки заміни процесуального керівника, які пов’язує лише з неможливістю виконання останнім своїх повноважень через конкретні, встановлені законом обставини.

Можливість уведення Генпрокурора чи його заступника до складу групи прокурорів (до якої входять прокурори нижчого рівня) — процесуальних керівників, котрих раніше призначено керівником відповідного органу прокуратури, в якому перебуває кримінальне провадження, виключається через керівні повноваження Ген­прокурора та його заступників. Лише керівник такого органу прокуратури має право визначати процесуальних керівників. Згідно з ст.37 КПК він, з урахуванням ч.6 ст.36 кодексу, не може своїм рішенням включати до складу такої групи своє вище керівництво.

Разом з тим, якщо кримінальне провадження не здійснюється слідчим слідчого підрозділу ГПУ, то Генпрокурор, його заступники не мають права визначати процесуальних керівників у ньому з числа прокурорів, які не працюють у Генпрокуратурі. Такий висновок випливає з аналізу чч.4—6 ст.36 та ст.37 КПК. Отже, повідомити про підозру професійному судді може лише Генпрокурор чи його заступник, які є процесуальними керівниками в конкретному кримінальному провадженні від самого його початку. Якщо створено групу процесуальних керівників, то відповідно до ч.6 ст.36 КПК вони обов’язково мають бути в ній старшими.

Заміна процесуального керівника можлива лише за умови здійснення провадження ГПУ шляхом заміни Генпрокурора на його заступника чи навпаки або одного заступника на іншого. Це можливо лише у випадках, указаних у ч.3 ст.37, ч.3 ст.313 кодексу.

Таким чином, системний аналіз норм КПК дозволяє дійти висновку, що кримінальне провадження стосовно судді може здійснюватися лише за умови процесуального керівництва в ньому Генпрокурора чи його заступника.

Коли стають підозрюваними

Відповідно до ч.1 ст.42 КПК підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому стст.276—279 цього кодексу, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим кодексом для вручення повідомлень.

У першому випадку йдеться про особисте повідомлення особі про підозру, тобто безпосереднє вручення їй відповідного письмового повідомлення належною службовою особою.

Другий — пов’язує статус підозрюваного із процесуальним затриманням особи, що стосовно судді навіть теоретично неможливе в силу чч.1, 2 ст.49 закону «Про судоустрій і статус суддів» і ч.1 ст.482 КПК. Адже для затримання судді необхідно отримати згоду Верховної Ради.

Проте згідно із ч.1 ст.208 КПК уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у скоєнні злочину, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі, лише у випадках:

• якщо цю особу застали під час скоєння злочину або замаху на його скоєння;

• якщо безпосередньо після скоєння злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно скоїла злочин.

Випадки затримання особи, наведені у ч.1 ст.208 КПК, пов’язують таку процесуальну дію виключно з моментами скоєння злочину або замаху на нього чи безпосередньо після його скоєння. У такому разі звернення до ВР відстрочить час з моменту скоєння злочину до отримання згоди Верховної Ради. Відповідно, будуть втрачені підстави для затримання особи, що пов’язуються виключно з моментом вчинення кримінального правопорушення.

Право на підозру

Поняття «повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення» у КПК вживається у двох значеннях:

• для позначення відповідного процесуального акта, складеного прокурором — процесуальним керівником або слідчим, який визначений (призначений) керівником органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні. Повідомлення про підозру як процесуальний акт має містити відомості, вичерпний перелік яких наведено у ст.277 КПК;

• для позначення відповідної процесуальної дії стосовно складення та вручення повідомлення особі про підозру у вчиненні нею кримінального правопорушення.

Принципово важливим є те, що відповідно до положень КПК і складання зазначеного процесуального акта, і його вручення має здійснюватись однією і тією ж особою — слідчим або прокурором — процесуальним керівником. При цьому слідчий чи прокурор, які не склали повідомлення про підозру, не наділені КПК правом вручати його.

Так, згідно з ст.277 КПК повідомлення про підозру має містити, зокрема, такі відомості:

• прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення (п.1 абз.2 ч.1);

• підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення (п.8 абз.2 ч.1).

Отже, в обох випадках ідеться про одну й ту саму особу прокурора. Більше того, за структурою повідомлення про підозру, визначеною в кодексі й навіть розбитою на пункти, підпис прокурора, який здійснив повідомлення про підозру, ставиться після роз’яснення прав підозрюваного (п.7 абз.2 ч.1). Тому роз’ясняти права підозрюваного має виключно слідчий, прокурор, який прийняв процесуальне рішення, — склав, тобто здійснив, повідомлення.

Вручення повідомлення про підозру як процесуальну дію не може вчиняти особа, яка не складала цей документ. Це також випливає із ч.2 ст.276 КПК, за якою до осіб, котрі не наділені правом повідомляти про підозру, але мають право повідомляти права затриманій особі — підозрюваному, віднесені лише службові особи, які згідно із законом затримали таку особу. Інші випадки роз’яснення прав підозрюваного особою, котра не здійснює повідомлення, законом не передбачені.

Такого ж висновку дійшов слідчий суддя Печерського райсуду м.Києва в ухвалі від 7.04.205 (№757/12025/15-к).

Хто підписує, той і вручає

Законодавство визначає слова «здійснення» та «реалізація» як синоніми. Академічний тлумачний словник української мови «здійснення» розуміє як запроваджувати, втілювати в життя, робити що-небудь дійсним, реальним; виконувати, робити що-небудь». Отже, за буквальним (адекватним) тлумаченням норми, здійснення повідомлення про підозру — це втілення цього повідомлення в життя, коли воно стає дійсним, а це можливо лише шляхом його вручення підозрюваній особі.

Де-факто повідомлення про підозру є комплексним нерозривним поєднанням процесуального рішення у вигляді письмового повідомлення та процесуальної дії у формі власне здійснення повідомлення шляхом його вручення.

З аналізу змісту стст.42, 277 КПК випливає, що процесуального статусу підозрюваного (крім випадку затримання) особа набуває не після складання тексту, а лише після вручення повідомлення. Саме із цим моментом пов’язується набуття особою відповідних процесуальних прав після їх роз’яснення слідчим, прокурором. Виходячи зі змісту ст.277 кодексу, процесуальні дії щодо складення і вручення повідомлення про підозру може вчинити виключно одна й та сама службова особа, котра має відповідні процесуальні повноваження.

Генпрокурор або його заступник не можуть доручити вручення повідомлення судді іншому прокурору через вищенаведене, а слідчому також через те, що згідно із ч.4 ст.22, абз.1 ч.1 ст.277, ч.1 ст.278 КПК слідчий має право вручати складене виключно ним самим і погоджене з прокурором повідомлення про підозру.

Таким чином, повідомлення про підозру професійному судді може здійснити виключно Генпрокурор або його заступник, визначений тільки Генеральним прокурором (як керівником органу прокуратури — п.9 ч.1 ст.3 КПК) процесуальним керівником у кримінальному провадженні від самого його початку чи замінений виключно Генпрокурором у випадках, передбачених ч.3 ст.37, ч.3 ст.313 КПК, шляхом заміни прокурора — процесуального керівника — Генпрокурора чи його заступника, який раніше здійснював процесуальне керівництво.

Зобов’язання до дій

Відповідно до ч.1 ст.276 КПК повідомлення про підозру обов’язково здійснюється в порядку, встановленому ст.278 КПК, і складається з двох послідовних дій слідчого, прокурора:

• складення повідомлення про підозру — процесуального акта;

• вручення його особі, підозрюваній у вчиненні кримінального правопорушення.

Системний аналіз нормативних приписів КПК щодо початку кримінального провадження та оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора дає підстави стверджувати, що повідомлення особі про підозру як процесуальний акт не підлягає оскарженню на досудовому провадженні, але процесуальні дії слідчого, прокурора щодо складення та/або вручення повідомлення підлягають оскарженню.

Зокрема, враховуючи положення п.1 ч.1 ст.303 КПК, слідчий суддя може своєю ухвалою зобов’язати Генпрокурора чи його заступника особисто вручити складене ним повідомлення, оскільки «на досудовому провадженні можуть бути оскаржені… нездійснення слідчим, прокурором… процесуальних (будь-яких. — Авт.) дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений цим кодексом строк». Відповідно до ч.1 ст.278 КПК письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором (який його склав. — Авт.) особисто.

Повідомлення поштою

З комплексного аналізу приписів стст.42 та 278 КПК випливає, що вручення повідомлення про підозру в спосіб, передбачений для вручення повідомлень, може здійснюватись виключно у випадку невстановлення місцезнаходження особи, тобто переховування її від слідчого. Відповідно до ч.1 ст.281 кодексу, якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме, то слідчий, прокурор оголошують його в розшук.

У стст.42 та 281 КПК застосовуються однакові за змістом словосполучення «невстановлення місцезнаходження особи». Очевидно, повідомлення особі, місцезнаходження якої не встановлено, про підозру шляхом вручення повідомлення поштою можливе лише у випадку наявності підстав для подальшого розшуку такої особи.

Зі ст.276 кодексу випливає, що повідомлення про підозру судді обов’язково здійснюється у випадках:

• обрання щодо нього одного з передбачених цим кодексом запобіжних заходів (крім тримання під вартою чи домашнього арешту згідно з ч.1 ст.482 КПК);

• наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні правопорушення.

Під достатніми доказами для прийняття уповноваженою службовою особою рішення про повідомлення особі про підозру слід розуміти достовірні відомості, зібрані, перевірені й оцінені процесуальним керівником (Генеральним прокурором або його заступником, якщо йдеться про професійного суддю) у встановленому законом порядку, які у своїй сукупності дають підстави для єдиного висновку, що має місце подія вчинення конкретною особою кримінального правопорушення. При цьому важливо, щоб повідомлення базувалось не на простій сукупності доказів, тобто оцінці їх з точки зору належності, допустимості та достовірності. Ці докази мають бути оцінені у своїй сукупності з позиції їх достатності та взаємозв’язку (ч.1 ст.94 КПК). Якщо окремі докази винуватості не узгоджуються з іншими, це означає відсутність підстав для рішення щодо повідомлення про підозру.

Важливу роль у вирішенні питання про наявність достатніх доказів для повідомлення особи про підозру має внутрішнє переконання прокурора. Висновок останнього про наявність достатніх доказів є наслідком об’єктивної оцінки зібраних фактичних даних. Жоден доказ для прокурора не має наперед установленої сили (ч.2 ст.94 КПК).

Ні днем пізніше!

Відповідно до ст.278 КПК письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором (оскільки після слова «складення» немає коми, воно має читатися як складення самим слідчим або прокурором, пов’язаними словами є «складення слідчим або прокурором», а не «вручення слідчим або прокурором»), а у випадку неможливості такого вручення — у спосіб, передбачений цим кодексом для вручення повідомлень.

Отже, повідомлення про підозру має бути вручене особисто або (у випадку неможливості такого вручення — у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень) відправлене для вручення в порядку, визначеному ст.135 КПК, виключно в день його складення.

Якщо у цей строк воно не вручене або не відправлене для вручення, повідомлення про підозру втрачає чинність і прокурор втрачає право на його вручення.

Законом визначений конкретний строк для чинності повноважень на вчинення процесуальної дії. Отже, сплив такого строку припиняє відповідні повноваження, а тому втрачає чинність процесуальне рішення у вигляді письмового повідомлення про підозру.

Зокрема, згідно з ст.113 КПК процесуальні строки — це встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, в межах яких учасники провадження зобов’язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії. Будь-яка процесуальна дія або сукупність дій мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного кодексом. Цього вимагає також ст.116 КПК, в якій указується, що процесуальні дії мають виконуватися у встановлені цим кодексом строки. Тому вручення особі повідомлення про підозру наступного дня після дня його складення є недійсною процесуальною дією, виконаною (вчиненою) поза граничним строком, а отже, за відсутності права на її вчинення.

Опоненти можуть стверджувати, що питання чинності повідомлення про підозру за умови спливу строку для його вручення законом не врегульоване. Проте згідно із ч.6 ст.9 КПК у випадках, коли положення цього кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади, визначені ч.1 ст.7 цього кодексу і, відповідно, ст.113 КПК. Тобто КПК допускає аналогію застосування закону.

Якщо йти за аналогією, то у розд.ІІІ КПК міститься багато приписів щодо обов’язків вчинення слідчих дій у строки, визначені законом, або рішенням слідчого судді (стст.164, 235, 249 тощо). Вчинення таких дій після закінчення строку є порушенням закону.

Так само вручення повідомлення про підозру або його відправлення для вручення наступного дня після складення чи пізніше є порушенням закону, тому таке повідомлення втрачає чинність наступного дня після складення (у випадку його невручення чи невідправлення для вручення).

Крім того, такий висновок випливає й з аналізу припису, що міститься у чч.2 та 3 ст.278 КПК, за якими в разі невручення затриманій особі повідомлення про підозру протягом 24 год., вона підлягає негайному звільненню, а отже, перестає бути підозрюваною, оскільки відсутні умови, визначені ч.1 ст.43 КПК.

На користь позиції авторів указує ч.8 ст.223 КПК, яка встановлює, що слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду у випадках, передбачених ч.3 ст.333 цього кодексу. Будь-які слідчі (розшукові) або негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази — недопустимими.

Тому своєчасне невручення повідомлення про підозру особі (згідно із ч.3 ст.115 КПК) чи ненаправлення його належним чином для вручення (до закінчення роботи поштових відділень у день складення повідомлення про підозру згідно зі ст.116 КПК) має своїм наслідком втрату чинності таким повідомленням. Подальше вручення особі такого повідомлення є незаконною процесуальною дією, яка вважається недійсною, що відповідно до ст.7 КПК не породжує жодних правових наслідків для особи.

Стаття 117 кодексу допускає поновлення пропущеного з поважних причин процесуального строку ухвалою слідчого судді або суду за клопотанням зацікавленої особи. Проте, виходячи зі змісту ч.3 цієї статті, в кримінальному провадженні можуть бути поновлені лише процесуальні строки, пов’язані з оскарженням відповідного процесуального рішення, що виконується. Повідомлення про підозру не належить до таких випадків, а отже, пропущений строк його вручення особі не може бути поновлений судом.

Окремої уваги потребує дослідження питання щодо моменту повідомлення особі про підозру в контексті строків досудового розслідування. Від цього дня обчислюються строки досудового розслідування, зумовлені ст.219 КПК, які починаються з наступного дня після дня складання такого повідомлення та його вручення або направлення особі в порядку, визначеному ст.135 КПК для вручення повідомлень (ч.3 ст.111 КПК).

Частина 4 ст.278 КПК зобов’язує прокурора невідкладно внести до ЄРДР відомості про дату та час повідомлення про підозру, правову кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону про кримінальну відповідальність. Отже, в день складення повідомлення про підозру відомості про це мають бути внесені до ЄРДР, і саме із цим днем має пов’язуватись обчислення строків досудового розслідування.