Гонорар під лупою
Як суд визначає розмір судових витрат і хто зрештою за них платить
Ставка в євро за правничу допомогу може бути визнана законною, якщо одна зі сторін є нерезидентом.
Скільки насправді коштує захист у суді і хто врешті-решт оплачує рахунок? Судова практика показує: тут є свої хитрощі, подвійні стандарти і навіть історії, народжені війною.
Ціна судової години
У Вищій школі адвокатури відбувся вебінар «Судові витрати», присвячений судовому збору, витратам на професійну правничу допомогу та порядку їх розподілу між сторонами. Лектором виступила доктор філософії, суддя-спікер Господарського суду Житомирської області Оксана Машевська.
Розпочала спікер із несподіваного прикладу — власного заробітку. Щоб продемонструвати слухачам, наскільки об’єктивно можна оцінити вартість юридичної праці, вона попросила бухгалтерію порахувати ціну однієї години своєї роботи, виходячи з максимальної вислуги років і наукового ступеня.
«Година роботи судді державою оцінена в 577,19 грн. Це вже за вирахуванням усіх податків і зборів», — навела приклад О.Машевська, додавши, що з урахуванням недавнього підвищення суддівської винагороди ця сума зросте до 758,32 грн. за годину.
«Тому, як кажуть, це просто аналітика», — резюмувала суддя і перейшла до основної частини доповіді.
Спікер нагадала, що судові витрати поділяються на два основних блоки: судовий збір та витрати, пов’язані з розглядом справи. До других належать оплата правничої допомоги, залучення свідків і спеціалістів, проведення експертизи, витребування доказів, огляд доказів за місцем їх знаходження та забезпечення доказів. «Часто неможливо обійтися одним судовим збором», — зауважила О.Машевська, пояснивши, що левову частку витрат, як правило, становить саме професійна правнича допомога.
Три кити розподілу
За словами спікера, розподіл судових витрат ґрунтується на кількох універсальних критеріях, які застосовуються і до судового збору, і до витрат на правничу допомогу, і до експертизи: дійсність понесених витрат, їх необхідність та розумність розміру.
«Розумний розмір витрат... це завжди отой камінь, як кажуть, наріжний, навколо якого постійно точаться суперечки», — описала суддя одвічну проблему. За її словами, суд зобов’язаний враховувати складність справи, фінансовий стан учасників, значення справи для їхньої ділової репутації та поведінку сторін під час вирішення спору — зокрема, чи намагалися вони уникнути судового розгляду.
Водночас О.Машевська наголосила, що дискреція суду не є свавільною: якщо суд вирішує не розподіляти витрати в повному обсязі, він зобов’язаний навести мотиви такого рішення, які сторона може оскаржити. «Ми люди думаючі, ми повинні розуміти, що це не якийсь загальний висновок», — застерегла суддя від механічного цитування судової практики без аналізу конкретних обставин.
Окремо спікер звернулася до практики Європейського суду з прав людини, який визнав, що судові витрати є, по суті, втручанням у право власності сторони. Ідеться про справу за участю громадської екологічної організації, яку суди Болгарії зобов’язали компенсувати опоненту чималі витрати на правничу допомогу після програного спору з електростанцією. «Це не питання, яке я придумала — автором цих висновків є Верховний Суд і Європейський Суд», — зауважила О.Машевська, додавши, що такий самий принцип діє і в зворотному напрямку: невідшкодування стороні понесених нею витрат так само є втручанням в її право власності.
Судовий збір на війні
Окрему історію спікер присвятила проблемі, з якою зіткнулася особисто після початку повномасштабного вторгнення. Ще у 2021 році Велика палата Верховного Суду висловилася, що стаття 8 закону «Про судовий збір», яка регулює звільнення від його сплати, не поширюється на юридичних осіб незалежно від форми власності. Але ця позиція, ухвалена до війни, створила проблему для військових частин, які — на відміну від державних органів із власними кошторисами — не мають бюджетних асигнувань на сплату збору.
«Багато справ ми навіть розглядали в закритих засіданнях, щоб не розголошувати... яке озброєння мало бути поставлено за державним контрактом», — розповіла О.Машевська про позови військових частин до постачальників, які зірвали контракти на поставку.
У власній справі суддя відстрочила сплату судового збору для військової частини, а після ухвалення рішення стягнула збір безпосередньо з відповідача — приватного суб’єкта господарювання — в дохід державного бюджету. Апеляційний суд це рішення скасував, натомість зобов’язавши відповідача сплатити збір на користь самої військової частини, яка вже потім перерахувала кошти в бюджет. «Мені потрібно було вийти з ситуації так, щоб принаймні допустити до правосуддя військових», — пояснила свій підхід суддя.
Показала вона й протилежний приклад: колега-суддя відмовив військовій частині у звільненні від сплати збору, залишив позовну заяву без руху, а після несплати повернув її без розгляду — так само вчинила й апеляційна інстанція. «Можна дивитися на ці речі по-різному», — визнала О.Машевська.
Утім, згодом Європейський суд з прав людини визнав непосильну ставку судового збору порушенням права на доступ до суду, а Велика палата вказала: висновок про неможливість застосування ст.8 до юридичних осіб без аналізу обставин конкретної справи не відповідає вимогам конвенції.
Хитрощі, які не пройшли
Чимало уваги спікер приділила прикладам, коли сторони намагалися штучно збільшити суму до стягнення. Верховний Суд неодноразово наголошував, що не можна ділити одну послугу на кілька дрібних, аби збільшити розмір оплати. «Не можна штучно збільшувати розмір оплати за рахунок поділу однієї послуги на кілька різних», — процитувала суддя позицію найвищої судової інстанції.
Розповіла О.Машевська і про справу, де оператор газотранспортної системи найняв для представництва в суді іноземну юридичну фірму за ставкою до 100 євро за годину. Верховний Суд визнав таку домовленість правомірною, попри те що законним платіжним засобом в Україні є гривня, — оскільки одна зі сторін спору була нерезидентом.
Не оминула спікер і кумедну, на її думку, ситуацію з міськими радами. Оскільки рада є юридичною особою без власного казначейського рахунку — рахунки відкриває лише виконавчий комітет, — суди то стягують судовий збір саме з виконкому як з окремої юридичної особи, то дозволяють раді повернути збір, який за неї сплатив той самий виконком. «Виходить, це подвійні стандарти. Коли треба з місцевого бюджету відшкодувати судовий збір, ми — виконком, ми інша юридична особа, ми взагалі не несемо відповідальність за міську раду», — іронічно описала ситуацію суддя.
Завершуючи виступ, О.Машевська нагадала і про позицію ВП ВС щодо прокурора як платника судового збору, зауваживши, що на органи прокуратури так само покладаються витрати на правничу допомогу — якщо позов подавався прокурором усупереч позиції зацікавленого органу.