Суддя Касаційного кримінального суду Олександра ЯНОВСЬКА:

«Ми всі в одному трикутнику правосуддя»

Чи є в Україні обвинувальний ухил, де проходить межа між відкритими даними і втручанням у приватне життя, чи можна довіряти скріншоту як доказу і як залишатися непохитним під тиском соцмереж та плакатів у залі суду — про це в бліц-інтерв’ю президента Асоціації адвокатів України Ольги ДМИТРІЄВОЇ з суддею Касаційного кримінального суду, д.ю.н., професором Олександрою ЯНОВСЬКОЮ.

«Як у шахах — хтось іде білими першим»

— Ви маєте понад 20 років адвокатського досвіду. Чи погоджуєтеся з тим, що в Україні є обвинувальний ухил — і чи справедливі побоювання, що запобіжні заходи нерідко замінюють покарання?

— Напевно, взагалі неможливо уявити кримінальний процес без такої тенденції. Це правова природа кримінального процесу. Ми говоримо не про звичайний перебіг подій, а про надзвичайну ситуацію. Кримінальне правопорушення вчинено, комусь повідомлено про підозру. Очевидно, вже є певна закладена упередженість, тому що обвинувачення зробило перший крок. Воно комусь повідомило про підозру, когось затримало, до когось хоче застосувати заходи примусу. Фактично, як у шахах: хтось іде білими першим.

Водночас усе залежить від того, що відбувається далі. Чи вдається за рахунок судового контролю компенсувати цю ініціативу. Якщо взяти статистику — очевидно, десь більше 80% клопотань про застосування запобіжних заходів, у тому числі тримання під вартою, застав і домашніх арештів, задовольняються. Але чи є ця тенденція якоюсь винятковою відносно інших країн? Ні. Є факти і дані, які свідчать про те, що конкретна особа може бути до чогось причетною — і очевидно, що суд, вже маючи ці дані, скоріш за все схиляється саме на цю сторону.

Багато що залежить від сторони захисту. Замало просто прийти в суд і сказати «мій клієнт — хороша людина, давайте не будемо застосовувати тримання під вартою». Тут не діє презумпція невинуватості як така. Тут грає змагальність. Сторона захисту має протиставляти конкретні факти, які підривали б ту позицію, з якою приходить прокурор щодо застосування запобіжного заходу.

Є ще одна дуже сумна тенденція: зараз дуже багато людей переміщено, вони проживають не за місцем реєстрації. Якщо така людина вчиняє якісь правопорушення й обирається запобіжний захід, то немає інструментів контролю за нею. І виходить так, що залишається лише тримання під вартою. Це дуже сумно. Це насправді дуже складні речі — і треба над цим думати.

«Скріншоти, скріншоти, скріншоти…»

— Правоохоронні органи все активніше використовують соціальні мережі як джерело доказів. Де та червона лінія, за якою суддя вже не прийме скріншот як доказ?

— Справді, зараз у дуже багатьох матеріалах кримінальних проваджень ми бачимо посилання сторони обвинувачення на скріншоти певних сайтів, переписку в соціальних мережах як на повноцінний доказ. Це вже звичайна практика. Більше того, є специфічні категорії справ — пов’язані зі злочинами проти національної безпеки, окремі воєнні злочини, — вони іноді майже лише на цих доказах і будуються. Тобто є скріншоти, скріншоти, скріншоти.

Тут дві крайнощі. Не вдаватися до якогось суперформалізму. Коли є, наприклад, сайт держдуми Рф, з якого видно, що там певна людина брала участь у голосуванні за певні закони, це очевидно. На цей сайт може будь-хто зайти й подивитись. Тут не дуже важливо, яким способом була зафіксована ця картинка.

Але є речі, звісно, більш складні. Наприклад, внутрішня переписка в соцмережах чи приватна переписка — це вже зовсім інше. Тут очевидно діють геть інші правила. Ми маємо розрізняти дані з відкритих джерел та дані з приватних джерел — тобто те, що потребує доступу до приватного життя. Просто те, що і те, і інше міститься в електронному форматі, не прирівнює ці джерела доказів. Вони різні — і різна процедура їх збирання.

— А чи може суддя сьогодні бути впевнений, що скріншот не є підробкою — особливо з огляду на можливості штучного інтелекту?

— На жаль, тут, напевно, у мене буде не дуже втішна відповідь. Я не думаю, що наші експертні установи і наші судові органи, безпосередньо ми судді, можемо стовідсотково гарантувати чи говорити про оригінальність, автентичність того чи іншого файлу. Я не буду зараз давати поради щодо самої процедури — є певні вимоги, яким чином це має бути здійснено. Хоча я знаю, що навіть із хеш-сумами може бути певне втручання без зміни хеш-суми. Для мене це було відкриттям.

Але ось що я розумію: кримінальне провадження — це завжди не один доказ, це завжди сукупність доказів. Це не так, що поклали оцей скріншот — нехай сфальсифікований, нехай такий, який є — і все, і це вирішило справу. Звісно ні. Він має співпадати, підкріплюватися всіма іншими доказами. Якщо вся сукупність не доводить — то, напевно, щось тут не так. Тому: з увагою, але без перебільшення значення одного єдиного доказу.

«Моє серце радіє, коли бачу обґрунтовану скаргу»

— Зараз дуже багато людей переміщені, виїхали за межі України. І незважаючи на це, правосуддя має відбуватися. Ми все частіше стикаємося з процедурою in absentia. Де баланс між необхідністю здійснення правосуддя і захистом прав людини? І чи є майбутнє за онлайн-правосуддям?

— Зараз ми існуємо фактично напіввіртуально. У Верховному Суді, приблизно 80% проваджень розглядаємо в судових засіданнях за допомогою відеоконференц-зв’язку. Але in absentia — це геть інша процедура. Є певні критерії, за якими можна говорити саме про цю процедуру. На сьогоднішній день це здебільшого справи, пов’язані з воєнними злочинами, злочинами проти національної безпеки України.

Є дві проблеми, які потребують законодавчого вирішення. Перша — повідомлення: публікація в «Урядовому кур’єрі» чи оголошення на сайті Офісу Генпрокурора чи суду — вибачте, з усією повагою, але людина, яка знаходиться десь там, точно не прочитає наш «Урядовий кур’єр». Це потрібно змінювати. Друга — безумовне право на оскарження для людини, коли вона з’явиться тут. На сьогоднішній день ні те, ні інше не є досконалим згідно з нашим законодавством.

А щодо адвокатів — фактично захисник у таких справах працює без клієнта: без його бачення, без його позиції, без його волевиявлення. І що ми бачимо в судах? Адвокати, що співпрацюють із системою безоплатної правової допомоги — яка, до речі, має окремий підрозділ стандартів, пов’язаних зі здійсненням захисту в категорії справ in absentia, — проявляють іноді просто надзвичайну вигадливість, винахідливість і принципову позицію. Оскаржують усе: і докази, і склад злочину, і наявність чи відсутність певних наслідків. Коли я бачу обґрунтовану касаційну скаргу в такій категорії справ — моє серце радіє. Повірте, я не лукавлю. Тому що я розумію: в цій справі ніхто не зможе сказати, що право на справедливий суд не було реалізовано.

— Але чи не легше адвокату, коли клієнта немає в залі?

— Це питання із зірочкою. Я глибоко вірю в те, що особиста участь у судовому засіданні — це реально право людини. Це право людини, а не її обов’язок. Лише в певних випадках, коли суд вважає, що це її обов’язок, він може зобов’язати людину бути присутньою. Водночас от буквально вчора в мене було судове засідання, і я розумію, як прикро, коли приходить людина без адвоката — і ти розумієш, що якби там був захисник, ситуація була б геть іншою. Суд не може цього виправити, бо це позиція й стратегія, яку обрала людина без професійного досвіду. Тому суд і адвокат у справах in absentia — великі союзники. Суд дуже зацікавлений у тому, щоб адвокати діяли активно, а не заради галочки.

«На розсуд суду» — ознака неефективності»

— Як суддя розпізнає неефективного захисника — і чи має суд у такому випадку реагувати?

— Це питання, що нібито лежить на поверхні, але насправді дуже складне. Я часто читаю суддям лекції саме пов’язані з ефективністю правової допомоги. Є два випадки, коли суд зобов’язаний реагувати. Перший — коли сам обвинувачений каже, що він не хоче цього адвоката або незадоволений його роботою. Другий — очевидна неефективність.

Що таке очевидна неефективність? Це абсолютно оціночний критерій. Але суд має реагувати, наприклад, на відкриті суперечки між обвинуваченим і його захисником — навіть якщо обвинувачений не заявляє, що не хоче отримувати допомогу від цього адвоката. Треба перепитати, зреагувати, не просто закривати на це очі. І якщо захисник займає позицію, іншу ніж його підзахисний — м’яко кажучи, не завжди на користь — це теж сигнал. Я дивуюсь, наскільки часто і в касаційних скаргах, і потім у судових засіданнях адвокати висловлюють геть іншу позицію, ніж їх підзахисні.

І ще — питання пасивності. Мене завжди дуже тригерить, коли і адвокати, і прокурори на якісь клопотання реагують фразою: «на розсуд суду». Що значить «на розсуд суду»? На розсуд суду може бути, яку дату судового засідання визначити — і то у вас можуть бути плани, ваш графік. А коли йдеться про клопотання протилежної сторони — то як може бути «на розсуд»? Що, немає позицій? Такого не може бути. Це ознака неефективності.

Я завжди закликаю суддів реагувати на такі речі — перепитувати. Хоча іноді це межує з ризиком: адвокат потім може заявити відвід такому судді. Але суддя — це той, хто керує процесом. І він має забезпечити права всіх.

«Я просто знімаю окуляри — і мені легше»

— Ми бачимо дуже високий рівень токсичності суспільства — і щодо суддів, і щодо адвокатів. Ототожнення адвокатів із клієнтами, тиск з метою примусити суддю обрати жорсткіший запобіжний захід. Як від цього захищатися? Які особисті, внутрішні засоби?

— Насправді це дуже болюче питання. Багато хто з колег реагує дуже чутливо на це. Очевидно, нікому не подобається, коли про тебе пишуть погане. Рекомендація одна і проста: «Не читайте радянських газет» — так приблизно і тут.

Я особисто намагаюся не заглиблюватися. Я не шукаю цю інформацію. Мені іноді кажуть: «А ти що не знала, що це ось такий-то, чи це така-то фірма?» Я кажу: «Ні». І мені так легко від цього — тому що для мене це просто фірма X, людина X, і є просто певна правова ситуація.

Але не всі можуть так легко до цього ставитися — я розумію. І не завжди вдається уникнути цього: іноді є прямий тиск і вплив, коли в судове засідання приходять люди з плакатами. Але тут питання професіоналізму. Я просто знімаю окуляри — без них я не так добре бачу, що на плакатах. І насправді мені легше, чесно.

Оця абсолютна відсутність меж висловлювань щодо суддів, інколи щодо адвокатів — вона не від сміливості, це не принциповість, це не благородний вихід зі своєї громадянської позиції. Це від відсутності культури.

То що б я порадила? Залишатись професіоналами — нам, вам, адвокатам, всім. Тому що поки ми залишаємось професіоналами, ми не пишемо дурниць, ми не реагуємо на дурниці, ми робимо те, що визначено законом. Ми всі в одному трикутнику — трикутнику правосуддя. І ми маємо не забувати про це, що ніхто з нас не грає поодинці. Ми всі несемо цю ношу здійснення правосуддя.

Закон і Бізнес