Адвокати підготували дайджест практики ВС у дифамаційних спорах
.
У справах про захист честі, гідності та ділової репутації, крім оцінки змісту поширеної інформації, важливими також є юрисдикція спору, належний відповідач, доказування факту поширення, контекст висловлювань і межі допустимої критики.
Про це інформує «Закон і Бізнес» з посиланням на НААУ.
Комітет Національної асоціації адвокатів України з питань цивільного права та процесу підготував дайджест практики Верховного Суду у справах про захист честі, гідності та ділової репутації.
До видання увійшли правові позиції Касаційного цивільного суду Верховного Суду, в тому числі Об’єднаної палати. Дайджест містить стислий виклад обставин 21 справи, позицій судів попередніх інстанцій, правових висновків Верховного Суду, а також посилання на повні тексти судових рішень.
У розділі дайджесту, присвяченому юрисдикції, наведено позиції Верховного Суду щодо розмежування цивільної та господарської юрисдикції. Зокрема, у рішеннях ВС зазначається, що сам статус ФОП не визначає автоматично господарську юрисдикцію спору. Водночас якщо інформація стосується виконання господарського договору, діяльності суб’єкта господарювання та його ділової репутації, такий спір може розглядатися господарським судом. Також наведено позицію щодо неможливості використовувати дифамаційний позов для спростування факту повідомлення про підозру.
У розділі про суб’єктний склад систематизовано підходи до визначення належного відповідача. У справах щодо поширення інформації в Інтернеті це можуть бути автор матеріалу та власник вебсайту. Якщо інформацію поширила посадова чи службова особа під час виконання повноважень, належним відповідачем є юридична особа, в якій вона працює. Проте народний депутат особисто відповідає за наклеп чи образу, оскільки він представляє не Верховну Раду, а народ України.
Окрему увагу приділено складу інформаційного правопорушення та доказуванню. Верховний Суд наголошував, що інформація, яка є частиною правової позиції сторони у судовому процесі, не може сама по собі бути підставою для дифамаційного позову. Повідомлення інформації лише особі, якої вона стосується, також не вважається її поширенням, якщо не доведено доступ третіх осіб. Позивач має довести факт поширення інформації та її недостовірність, а особа, яка поширює фактичні твердження, повинна переконатися в їх достовірності.
Що стосується застосування положень про позовну давність, то сплив однорічного строку для вимоги про спростування недостовірної інформації не означає автоматичної відмови у вимозі про визнання такої інформації недостовірною. Суди мають окремо оцінювати перебіг строку за кожною вимогою.
Значну частину видання присвячено розмежуванню оціночних суджень і тверджень про факти. Верховний Суд звертає увагу на необхідність оцінювати не окремі фрази, вирвані з контексту, а зміст і спрямованість усієї публікації. Ширші межі критики щодо публічних осіб не означають допустимості безпідставних звинувачень у злочині.
Дайджест може бути корисним адвокатам, які супроводжують справи про захист честі, гідності та ділової репутації, працюють із медійними спорами, публічними висловлюваннями, онлайн-публікаціями, коментарями в соціальних мережах і питаннями репутаційного захисту.
Матеріал підготувала Вікторія Кучерявенко — доктор філософії в галузі права, член Ради Комітету НААУ з питань цивільного права та процесу. Ознайомитися з дайджестом можна за посиланням.