Криміналізація українофобії:
захист ідентичності чи небезпечний прецедент?
Проєкт змін, що запропоновані до Кримінального кодексу, в нинішньому вигляді ризикує створити більше правових проблем, ніж розв’язати.
ВІТАЛІЙ ЧАЮН, адвокат BarristersВ умовах повномасштабної війни ідея посилити правовий захист національної ідентичності виглядає логічною. Російська пропаганда десятиліттями використовувала українофобію як інструмент дегуманізації, виправдання агресії та підриву суб’єктності Української держави. Проте заперечення викликає не мета, а спосіб її досягнення.
Що саме пропонує законопроєкт №15186
Як повідомляв «ЗіБ», 22 квітня 2026 року народний депутат Микола Княжицький зареєстрував у Верховній Раді законопроєкт «Про внесення змін до статті 161 Кримінального кодексу України щодо встановлення відповідальності за українофобію» (№15186).
Він не просто доповнює ст.161 КК новим терміном, а вводить у кримінальне право нову оціночну категорію, побудовану на розпливчастих поняттях, яка значною мірою дублює існуючі склади правопорушень і створює серйозні ризики для свободи слова, правової визначеності та європейських стандартів.
Зміни є точковими. До диспозиції частини першої ст.161 КК додається словосполучення «прояви українофобії». У примітці до статті вперше в українському кримінальному законодавстві з’являється легальне визначення цього поняття.
Згідно з текстом, під проявами українофобії розуміються умисні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі та гідності, а також публічне заперечення права української нації на самовизначення, суверенітет та державність. Ці дії можуть бути виражені, зокрема, у трьох формах:
у публічних закликах (у тому числі з використанням медіа, в літературних чи мистецьких творах) до заперечення суб’єктності Української держави або української нації;
у виправданні підкорення, експлуатації або асиміляції Українського народу, а також у запереченні правомірності боротьби за незалежність, захисту політичних, економічних, культурних прав Українського народу, розвитку Української Державності, науки, культури;
у публічній зневазі до питомих етнокультурних ознак, дискредитації української мови та культури з метою підриву національної ідентичності.
Санкція залишається незмінною — штраф від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, обмеження волі до 5 років або позбавлення волі до трьох років.
Чинне законодавство вже охоплює значну частину цих діянь
Перше, що впадає в око при системному аналізі проєкту, — це відсутність реальної правової прогалини, яку нібито треба закривати.
Стаття 161 КК у чинній редакції вже криміналізує умисні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності. Судова практика останніх років демонструє, що ця норма успішно застосовується саме до антиукраїнських висловлювань — у тому числі тих, що містять виправдовування агресії та етнофолізми.
Більше того, низка інших статей Кримінального кодексу вже охоплює дії, які проєкт намагається назвати «українофобією»:
стаття 109 КК — публічні заклики до насильницької зміни конституційного ладу;
стаття 110 КК — посягання на територіальну цілісність, у тому числі поєднане з розпалюванням національної ворожнечі (кваліфікований склад);
стаття 1111 КК (колабораційна діяльність) — публічне заперечення збройної агресії проти України, заклики до підтримки держави-агресора;
стаття 4362 КК — виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, глорифікація її учасників, у тому числі через виготовлення та поширення матеріалів.
Об’єктивна сторона цих складів у сукупності охоплює практично весь спектр діянь, які законопроєкт відносить до «українофобії». Реальна проблема — не у відсутності норми, а у її фрагментарності та внутрішній конкуренції між різними складами. Запропоновані зміни цю фрагментацію не усувають, а поглиблюють.
Проблема перша: оціночні поняття як основа кримінальної відповідальності
Принцип юридичної визначеності кримінального закону (nullum crimen sine lege certa) — не теоретична конструкція, а вимога ст.7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталена практика ЄСПЛ. Особа повинна мати змогу заздалегідь зрозуміти, які саме дії є злочинними. Запропонований текст цьому стандарту не відповідає.
«Публічна зневага до питомих етнокультурних ознак»
Поняття «питомі етнокультурні ознаки» не визначене ні в законопроєкті, ні в жодному іншому акті українського законодавства. Що до них належить — мова, обряди, національний одяг, кухня, історичні наративи, релігійні традиції? Хто і за якими критеріями визначатиме «питомість»? Наукова дискусія про походження певного звичаю чи критика мовної політики формально потрапляють у зону ризику.
«Дискредитація української мови та культури з метою підриву національної ідентичності»
Три оціночні поняття поспіль. «Дискредитація» юридично не відмежована від «критики». «Підрив національної ідентичності» — категорія політичної філософії, а не права. Мета такого підриву — суб’єктивна категорія, яку надзвичайно складно довести і ще складніше спростувати.
«Заперечення правомірності боротьби за незалежність»
Це формулювання ставить під ризик навіть академічні дискусії про окремі історичні події, постаті чи тактичні рішення національно-визвольних змагань. Історик, що критично оцінює конкретний епізод, формально потрапляє в зону можливого кримінального переслідування.
«Публічне заперечення суб’єктності Української держави, української нації»
Без чіткого визначення «суб’єктності» норма дозволяє кваліфікувати як злочин будь-яке висловлювання, що ставить під сумнів окремі державні рішення, політичні інститути чи моделі державності.
Для порівняння: чинна ст.161 КК хоча й містить оціночні елементи («розпалювання ворожнечі», «приниження честі»), має усталене доктринальне тлумачення та десятиліття судової практики, у тому числі європейської. Запропоновані ж терміни не мають жодного юридичного шлейфу — і саме слідчий, прокурор та суд першими дізнаватимуться, що вони означають.
Проблема друга: конкуренція норм та «меню» для слідчого
Кримінальне право виходить із принципу: одне діяння — один склад правопорушення. Окремі винятки (зокрема ідеальна сукупність) лише підтверджують це загальне правило. Коли ж законодавець вводить нову норму, що частково дублює вже існуючу, виникає проблема конкуренції кримінально-правових норм — і на практиці її доводиться розв'язувати на розсуд слідчого та прокурора.
Розгляньмо конкретний приклад. Громадянин публікує в соціальній мережі допис, в якому заперечує існування української нації як окремої та виправдовує російське вторгнення 2022 року. За яким складом кваліфікувати:
за ст.161 КК (у новій редакції) як «прояв українофобії» — до 3 років позбавлення волі;
за ч.1 ст.1111 КК як публічне заперечення збройної агресії — позбавлення права обіймати посади на 10–15 років;
за ст.4362 КК як виправдання збройної агресії рф — до 3 років позбавлення волі (до 8 років за поширення матеріалів);
за ч.2 ст.110 КК — від 5 до 10 років позбавлення волі?
Можливість одного й того ж діяння бути кваліфікованим за статтями із санкцією від штрафу до 10 років позбавлення волі залежно від розсуду органу досудового розслідування — це класична ознака правової невизначеності. Вибір кваліфікації перетворюється на інструмент, який можна використати як на користь, так і проти підозрюваного. Принцип рівності перед законом у такій конструкції стає декларацією.
Проблема третя: соціальні мережі, репости та незручне порівняння
Особливої уваги заслуговує формулювання про публічні заклики «з використанням медіа, в літературних чи мистецьких творах тощо». В умовах, коли соціальні мережі юридично прирівняні до медіа, а судова практика однозначно визнає публікацію в соцмережі способом вчинення інформаційних злочинів, це означає одну принципову річ: норма прямо орієнтована на висловлювання звичайних користувачів. Репост старого тексту, цитата з книги, коментар, мистецький твір — усе це може бути кваліфіковано як «прояв українофобії», якщо слідчий вбачить у цьому «дискредитацію» або «зневагу».
Тут необхідно зробити порівняльне зауваження, неприємне, але професійно неминуче. В державі-агресорі за останні роки сформувалась масштабна практика кримінального переслідування за висловлювання та репости в соціальних мережах на основі норм, побудованих за майже ідентичною моделлю: широкі оціночні поняття на кшталт «дискредитації», «підриву» певних цінностей, «образи почуттів» — без чітких критеріїв і з гумовим простором тлумачення. Українське інформаційне середовище справедливо висміювало і висміює цей підхід як інструмент репресії проти інакодумства.
Тим важливіше не відтворювати цю логіку у власному законодавстві навіть із найкращих мотивів. Норма, написана для боротьби з ворогом, після зміни політичної кон’юнктури може застосовуватися зовсім інакше — і саме тому її конструкція має бути захищена від зловживань на рівні самого тексту, а не на рівні сподівань на сумлінність правозастосування.
Проблема четверта: тест на сумісність зі ст.10 конвенції
Європейський суд з прав людини послідовно дотримується позиції: обмеження свободи вираження поглядів допустиме лише за умови «чіткої передбачуваності» норми та її «суворої необхідності в демократичному суспільстві». Кожне з оціночних понять законопроєкту створює високий ризик визнання обмеження непропорційним.
Це — не теоретичне застереження. Україна, яка активно рухається до членства в Європейському Союзі, неминуче зіткнеться з оцінкою цієї норми європейськими інституціями. Будь-який резонансний обвинувальний вирок за «дискредитацію культури» або «зневагу до етнокультурних ознак» матиме високі шанси стати предметом розгляду в Страсбурзі — з прогнозованим результатом на користь заявника. Парадоксально, але закон, ухвалений нібито для зміцнення національної держави, може створити серію міжнародних рішень проти неї.
Висновок: правильна мета, неправильна юридична конструкція
Український законодавець стоїть перед реальним викликом — необхідністю посилити правовий захист від інформаційних операцій ворога. Однак законопроєкт №15186 пропонує не вирішення цієї проблеми, а її імітацію через введення нової оціночної категорії, яка значною мірою дублює існуючі норми, не має юридичної визначеності та створює широке поле для розсуду правозастосовних органів.
Якщо парламент справді прагне посилити кримінально-правовий захист національної ідентичності, шлях лежить не у введенні розмитого терміна «українофобія», а в:
уточненні диспозиції чинної ст.161 КК через додавання конкретних, юридично визначених форм діянь;
гармонізації стст.161, 109, 110, 1111 та 4362 КК для усунення конкуренції норм та чіткого розмежування підстав кваліфікації;
встановленні конкретних критеріїв розмежування публічних висловлювань від кримінально караних діянь з огляду на стандарти ЄСПЛ;
відмові від оціночних понять типу «дискредитація», «підрив ідентичності», «питомі етнокультурні ознаки» на користь юридично визначених категорій;
чіткому відмежуванні сфер науки, освіти, журналістики та мистецтва від сфери дії кримінального закону.
У нинішньому вигляді законопроєкт ризикує створити більше правових проблем, ніж розв’язати. Реальний захист українського суспільства від інформаційних загроз досягається не розширенням переліку розмитих кримінальних заборон, а точністю формулювань, послідовністю правозастосування та довірою до правової системи. Жодне з цих завдань не вирішується ухваленням закону, який буде однаково невизначеним як для прокурора, так і для людини, котра опублікувала допис у соціальній мережі.
Криміналізувати треба конкретні дії — а не нечітко окреслений світогляд. У цьому й полягає різниця між правовою державою та її імітацією.