
«Довіра до суду — дорога з двостороннім рухом»
Віра МИХАЙЛЕНКО: «Краса процесу — то добре, але в міру»
Антикорупційне правосуддя в Україні вже вийшло з фази «що це таке та як воно працює». Але чи здобуло воно довіру суспільства? Де межа між захистом і медійним супроводом та чого суддя насправді чекає від адвокатів у залі суду — в бліц-інтерв'ю президента Асоціації адвокатів України Ольги ДМИТРІЄВОЇ з екс-очільницею Вищого антикорупційного суду, к.ю.н. Вірою МИХАЙЛЕНКО.
«Суд говорить судовими рішеннями»
— Як ви оцінюєте рівень довіри до антикорупційної юстиції в Україні? З якими найбільшими викликами вам довелося зіткнутися на посаді голови суду?
—Ми останнім часом дуже багато говоримо про довіру до судових установ, судової влади, публічних інституцій. І ця тема абсолютно невичерпна — раніше про це ніхто не говорив, не звертав уваги. Немає усвідомлення того, що довіра — це, по-перше, дорога з двостороннім рухом, це взаємна відповідальність публічних інституцій перед суспільством і суспільства перед публічними інституціями. Це також рівень певної зрілості суспільства і сприйняття нашої держави на відповідному етапі. Рівень довіри не можна виміряти в принципі.
Але є речі, про які можна говорити точно: усвідомлення антикорупційної юстиції як такої вже відбулося. Сьогодні це не якісь початкові зародки — «ой, а що це таке, а як воно працює». Саму наявність антикорупційної юстиції як факт вже сприйнято, ніхто цього не заперечує. Але разом із тим є, з одного боку, певна недовіра: «ой, а давайте подивимося, як у них вийде», а з іншого — великий суспільний запит.
Викликів три. Перший — це високий рівень суспільних очікувань. Вони завжди забігають наперед судових рішень, забарвлюючи відповідну справу або її результат більше емоційною, політичною, публічною або соціально-моральною оцінкою, ніж юридичним змістом.
Другий — складність антикорупційних проваджень. Це великі масиви інформації, складні процедури — це не звичайний кримінал, який набагато легше розглядати.
І третє — симбіоз першого і другого: ми, з одного боку, намагаємося сформувати цю довіру, отримати її, бо довіра — це легітимізація нашої діяльності, а з іншого — відчуваємо величезний розрив між суспільними очікуваннями, усвідомленням складності процедур і реальними результатами. Між цим є великий розрив, і він якраз не дає довірі, яка вже має певні паростки, процвітати.
— Що, на вашу думку, найбільше впливає на довіру до суду? Якість рішень, строки розгляду, відкритість суду, особистість судді чи медійний і політичний контекст справи?
— Все перераховане. Перше — якість судових рішень. Суд говорить судовими рішеннями. Яким би очікуваним або навпаки неочікуваним був результат розгляду справи, якщо люди, яких воно стосується, або суб'єкти, які зацікавлені зрозуміти, чому вийшло так, а не інакше, — не розуміють, то якщо вимірювати довіру певною шкалою, то це точно один пункт мінус. Яким би прогнозованим це рішення не було — якщо ніхто не розуміє, чому фінальне рішення вийшло саме таким, це очевидно не сприяє довірі до суду.
Строки розгляду — теж дуже важлива річ. І тут знову треба брати до уваги розрив між суспільними очікуваннями і складністю судових процедур. Суспільство завжди хоче швидкості. Але право не терпить швидкості — воно вимагає чіткості, уваги, поваги до процедури і прав людини. Тому треба балансувати: щоб швидкість розгляду не впливала на якість, а з іншого боку — якісний розгляд не виправдовував надмірне затягування.
Строки тісно переплітаються з наступним критерієм — відкритістю суду. І відкритість — це не те, що кожен може прийти на судове засідання або мати доступ до судового рішення. Ми до цього вже всі звикли, цим нікого не здивуєш і довіру так не отримаєш. Тут більше мова йде про пояснюваність і зрозумілість того, як працює правосуддя, зрозумілість судових рішень і процедур. На сучасному етапі суди мають це пояснювати. Сьогодні взагалі питання не стоїть, чи має суд комунікувати з суспільством. Питання в тому, як саме суд має це робити, щоб правосуддя було зрозумілим і відповідно відкритим.
«Ми слухаємо адвокатів, ми навчаємося у адвокатів»
— Яким є вплив роботи адвоката на довіру до суду? Чи є він взагалі?
— Мені здається, що це абсолютно закономірний процес — якісна робота адвоката впливає на якість цього процесу і на якість фінального рішення. У судових рішеннях аргументи сторін не просто перераховуються, а поєднуються з фактичними обставинами, з дослідженими доказами і з правовими нормами. І тут дуже велике поле роботи для адвокатів. Бо ми слухаємо адвокатів, ми навчаємося у адвокатів. Не завжди: якщо адвокат по вісім-дев'ять разів повторює те саме, ти, хочеш чи не хочеш, але вже просто не можеш цього слухати. Але переважно, якщо говоримо про нормальну роботу адвоката, ми завжди його слухаємо і від якісної роботи адвоката в конкретному процесі безпосередньо залежить якість рішень.
Є й інша сторона — і можете закидати мене камінням. Сьогодні адвокат, з одного боку, став помічником судді, але з іншого — так само стає рупором антиправосуддя. Тому що в багатьох справах, якщо говоримо про антикорупційну юстицію, ні для кого не секрет: інформаційний супровід таких проваджень сьогодні є умовно одним із елементів захисту в кримінальному провадженні. Але де захист, а де інформаційний супровід?
Мені здається, це абсолютно різні опції. Адвокати, як і медіа, можуть або підкріплювати довіру суспільства до правосуддя, або навпаки — шкодити їй, замовляючи різноманітні інформаційні або дискредитаційні кампанії щодо окремих інституцій чи їхніх представників.
«Один негативний вчинок здатен перекреслити діяльність усієї інституції»
— Що, на ваш погляд, найбільше підриває довіру до суду?
— Якщо говорити про підрив — то це ті самі критерії довіри до суду, тільки навпаки. Неякісні судові рішення, коли суспільство не розуміє, чому фінальний результат саме такий, підривають довіру до конкретних інституцій або їхніх представників. Тут треба брати до уваги зв'язок між інституційною і персональною довірою: окремі персоналії мають формувати інституції, а не замінювати їх.
Закритість — згадайте, як 20 років тому ставали суддями? В законі це було прописано, але ніхто не розумів, як це працює. Якось так відбувалося. Закриті процедури отримання посад, незрозумілі механізми. Далі — мені розповідали, і я вже трохи від цього відійшла, але кажуть, що в регіонах досі представники правоохоронних органів можуть заходити до суддів і розповідати, як розглядати справи. Я, звісно, в це не вірю, бо щиро переконана, що це плітки. Але такі плітки ходять. І це точно руйнує довіру до правосуддя.
Потім — передбачуваність судової практики. Ми всі цим грішимо на сьогоднішній день: всі суди, починаючи з якогось регіонального рівня загального суду і, вибачте, колеги з Верховного, — про передбачуваність і сталість судової практики ми зараз, на жаль, не можемо говорити. А вона сприяє стабільності самої правової системи, сприйняття правосуддя як чогось стабільного і відповідно сприйняття правового порядку як чогось сталого. Коли певні рішення в одних і тих самих правовідносинах хаотичні, то про яку довіру може йти мова? Сталість і передбачуваність — це насамперед прогнозованість результату для всіх учасників, задіяних в орбіті антикорупційного правосуддя.
І є ще один дуже важливий момент. Певний негативний вчинок одного представника інституції просто перекреслює всю її діяльність. Зв’язок між персоналіями, які творять інституцію, і самою інституцією — дуже крихкий. Один такий вчинок може підірвати довіру до всієї інституції і до всієї системи.
А з іншого боку — є і друга сторона медалі: перебування певний час під куполом певної інституції залишає на людині певне тавро. Маючи абсолютно добрі наміри, чудовий досвід, хороші знання і навички, з цим тавром людина не може далі рухатися. Це теж безпосередньо впливає на довіру.
«Адвокат не захищає злочин — він захищає людину»
— Судді антикорупційного суду і адвокати, які в ньому працюють, часто опиняються під суспільним тиском — і обидва піддаються ототожненню зі своїми справами. Як правильно протистояти цьому?
— У мене є і хороша новина, і погана. Погана — що неприємно, коли адвоката ототожнюють із клієнтом. Але не тому, що клієнт поганий, а тому, що так не має бути. Адвокат не захищає злочин — він захищає людину і робить це, зазвичай, професійно. Людина, не зважаючи на те, в якому злочині вона обвинувачується, — чи це воєнний злочин, чи корупція, чи загальний кримінал, — в будь-якому разі має право на захист. Це взагалі не має сьогодні обговорюватися.
Але є й хороша новина для адвокатів антикорупційної юстиції: на відміну від адвокатів, які здійснюють захист воєнних злочинців, вони хоч гроші за це отримують.
Як захищатися від тиску? Адвокати і судді в цьому контексті грають на різних музичних інструментах. Адвокат може бути медійним гравцем — надавати коментарі так, як він того хоче, організовувати кампанії щодо формування свого персонального бренду. Багато хто це використовує, це класно — у ХХІ сторіччі інакше ніяк.
Судді навпаки — не мають бути медійними гравцями. Тому будь-які спроби тиску мають запускати певні процедури: звернення до ВРП, до Офісу Генерального прокурора. Навіть якщо тиск відчувається як потенційний — краще про це сказати, ніж потім пояснювати, чому не сказав.
Адвокати і судді — це люди з інтелектуальним розвитком точно вище середнього. Вони прекрасно розуміють: судді — куди вони йшли, коли отримували свої посади, адвокати — так само.
Захищати людину — це не хрестиком вишивати. Це великий тягар відповідальності, який лягає, зокрема, на твої плечі. Тому всі свідомі того, що вони роблять. І єдине, що я можу сказати в будь-яких ситуаціях, зрозумілих і незрозумілих: роби свою роботу чесно і не піддавайся жодній провокації. Тоді і результат буде.
Те, що десь на цьому шляху від початку до результату тебе закидають помідорами — окей, це такий шлях. Але головне діяти чесно, віддано і з усім завзяттям, яке в тебе є.
«Розказуйте про докази, а не про процедури, які могли б бути»
— Ви сказали, що слухаєте адвокатів і навчаєтеся у них — але і що слух іноді відключається. Якщо узагальнити: які типові помилки або недопрацювання ви помічаєте у адвокатів, що працюють в антикорупційних справах?
— У цій аудиторії дуже важко давати поради — дивлюся на колег-адвокатів, які самі їх можуть давати. Але нас дуже багато слухає молодих адвокатів, які теж хочуть працювати. Тому поділюся своїм персональним відчуттям — не порадами, але тим, що мені подобається і що дратує.
Перше — якісна робота з фактажем. Коли починаємо розповідати про те, як космічні кораблі борознять простори нашого Всесвіту, думаєш: «Боже, коли ж будуть аргументи?». Я не дуже тримаю себе в руках у цьому питанні — якщо не чую аргументів, прошу їх надати. Розумію, що краса процесу має значення, але все має бути в міру. Якщо оцінюємо докази, досліджуємо докази — розказуйте про докази, а не про процедури, які, в принципі, могли б бути. Що з ними не так? Чому вони такі? Чому не такі?
Друге — мені дуже імпонує, коли адвокати в процесі надають сухі вичавкі своєї позиції, але в письмовому вигляді дають усе, що хочуть сказати, в тому числі з посиланнями на норми чинного законодавства. Я переважно все це читаю, тому що під час судового засідання неможливо зафіксувати всі моменти. Час у всіх нас однаковий — 24 години на добу, й їх не вистачає. Тому: стисло в процесі, але підкріплюйте свою позицію всім, що хочете сказати.
І те, що мене дратує — скажу чесно: коли адвокати зачитують норми чинного законодавства або цитують практику ЄСПЛ, причому не завжди вдало. Ти слухаєш і розумієш, що рішення адвокат точно не читав. Таким, давайте будемо чесними, грішать не тільки судді, а й адвокати.
Суд знає: якщо ми здійснюємо правосуддя, рівень наших когнітивних і професійних здібностей достатній для того, щоб відкрити закон і почитати самостійно — і так само достатній, щоб оцінити релевантність того чи іншого рішення ЄСПЛ.