Питання права процесуального
Про недійсність правочину та віндикацію: новий виток старого спору
Коментар до постанови Великої палати Верховного Суду від 4.03.2026 у справі №922/5241/21.
Недавня публікація 24.03.2026 повного тексту постанови Великої палати Верховного Суду від 4.03.2026 у справі №922/5241/21 не тільки стала помітною подією вітчизняної правничої практики, а й привернула пильну увагу наукової громадськості.
На жаль, сформульовані у цій постанові правові позиції ВП ВС з низки нагальних для практики питань не тільки, нарешті, розв’язали їх, а й подекуди створили нові, не менш складні. До того ж і самі ці правові позиції навряд чи можна визнати ані повними, ані бездоганно аргументованими.
Спробуємо ж розібратися, чого і як досягла ВП ВС У контексті формування судової практики за наслідками вирішення відповідного спору, а що залишилося поза увагою. І почнемо з питань, які, власне, і стали підставою для розгляду справи саме Великою Палатою Верховного Суду — питань права процесуального.
***
У розглядуваній постанові ВП ВС зосередилась передусім на проблематиці господарського (цивільного) процесу, які були сформульовані в п.1 постанови таким чином:
(1) Що таке рішення суду про права, інтереси та (або) обов՚язки особи, не залученої до участі у справі?
(2) Якими є повноваження касаційного суду щодо скасування такого рішення?
Поряд із цими було побіжно зачеплено й інше вельми дискусійне у вітчизняній науці та практиці питання про межі представництва прокурором інтересів держави в суді.
Отже, спробуємо проаналізувати позицію ВП ВС з наведених питань.
І. Про зміст процесуальної конструкції «рішення суду про права, інтереси та (або) обов’язки особи, не залученої до участі у справі».
Зазначене питання ВП ВС детально розглянула в пунктах 10.1 – 10.41 постанови. Висновки ж зводяться до такого.
По-перше, висновки суду про права, інтереси та (або) обов’язки особи можуть міститись в мотивувальній та резолютивній частині рішення. Ці висновки мають різне значення (пункт 10.9 Постанови).
По-друге, будь-які висновки про права, інтереси та (або) обов’язки особи, що містяться в мотивувальній частині рішення, не мають для особи, яка не брала участь у розгляді справи, зобов’язуючого значення, тобто не є рішенням про права, інтереси та (або) обов’язки цієї особи (пункт 10.9 постанови).
По-третє, рішення суду є рішенням про права, інтереси та (або) обов’язки особи, не залученої до участі у справі, тільки в тому разі, якщо резолютивна частина цього рішення містить присуд про її права, інтереси та (або) обов’язки (стягує з неї кошти, зобов’язує її вчинити певні дії або утриматись від них, змінює чи припиняє правовідносини з її участю, визнає недійсним або скасовує документ, який посвідчує право особи, тощо) (пп.10.24, 10.39 постанови).
Разом з тим, зазначених висновків ВП ВС дійшла на підставі тез, які є доволі спірними в їх надмірній категоричності, адже залишають без відповіді питання про кваліфікацію мислимих спірних правових ситуацій, що істотно відхиляються від запроваджуваних ними вельми негнучких процесуальних форм.
І.1. Ключовою серед вказаних тез є розмежування, яке ВП ВС провела між процесуальними фігурами особи, на права та обов’язки якої може вплинути рішення суду, і особи, про права, інтереси та (або) обов’язки якої ухвалене рішення суду.
Першу категорію суб’єктів, як зазначається в п.10.7 постанови, «бажано» залучати до участі у справи як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача чи позивача. Другі ж є безпосередніми учасниками спірних правовідносин між сторонами (позивачем і відповідачем), а тому можуть взяти участь у справі лише за власною ініціативою як треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, або ж залучена як співвідповідач (п.10.6 постанови).
Відповідна теза додатково підкріплюється посиланням на різні процесуальні наслідки, що настають у випадку незалучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, та ухвалення рішення про права, інтереси та (або) обов’язки особи. Мовляв, у першому випадку діють положення ч.2 ст.51 ГПК — судове рішення не може бути протиставлене таким особам (пп.10.2, 10.7 постанови). Натомість для осіб, не залучених до участі у справі, про права, інтереси та (або) обов’язки яких було ухвалене судове рішення, ст.17 ГПК встановлює право на оскарження цього рішення (п.10.24 постанови); більше того, встановлення цього факту судом вищої інстанції є безумовною підставою для скасування цього рішення незалежно від мотивів скарги та посилань на цю підставу (пп.10.28, 10.29 постанови).
Разом з тим, наведене розмежування зазначених процесуальних фігур видається дещо штучним. Перш за все варто зауважити, що попри стверджуване в п.10.7 постанови саме залучення (звичайно, за наявності для цього підстав) до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору, не є «бажаним». Частина 2 ст.50 ГПК прямо вказує, що у відповідних випадках «суд залучає таких осіб до участі у справі…». Жодних «може» чи «вирішує питання про», а отже — залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог не предмет спору, є обов’язком суду, який встановив існування такої особи через виявлення можливого впливу рішення суду на її права та обов’язки. (У науково-практичній літературі також зауважується, що суд зобов’язаний залучати до участі у справі усіх осіб, чиї права та інтереси зачіпає спір. Див., напр.: Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. – К.: Істина, 2006. С. 815).
Крім того, слід підкреслити істотне неспівпадіння обсягу описових ознак у двох розмежовуваних ВП ВС категоріях «особи, на права та обов’язки якої може вплинути рішення суду» і «особи, про права, інтереси та (або) обов’язки якої ухвалене рішення суду». Навіть з простого їх співставлення неважко побачити, що в другому випадку йдеться про ефект, що його справляє рішення суду не тільки на права та обов’язки, а й на інтереси особи; інтереси ж, як відомо, не є правами за своєю сутністю, постаючи як передумова виникнення суб’єктивних цивільних прав чи стадія їх формування (див. з цього приводу, зокрема: Венедиктова І.В. Захист охоронюваних законом інтересів у цивільному праві: монографія. — К.: Юрінком Інтер, 2014, С. 36-53; Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за ред. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Х.: ЕКУС, 2020. С. 140, 141).
З наведеного за розглядуваного потрактування відповідних процесуальних фігур, зокрема, випливає, що особи, на законні інтереси яких може вплинути рішення суду, не підлягають залученню до участі у справі як треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору; однак якщо законного інтересу (навіть не права!) особи тим чи іншим чином торкнеться резолютивна частина рішення суду, то така особа матиме право на оскарження цього рішення. Ситуація, прямо скажемо, складається нетривіальна, адже таке право на оскарження, виходить, існуватиме навіть в особи, яка залученню до участі у справі не підлягала.
Іще «цікавішою» стає ситуація, якщо діаметрально переставити акценти. Адже доведення логічного кінця думки про те, що процесуальні способи захисту від впливу рішення суду для «особи, на права та обов’язки якої може вплинути це рішення суду» і «особи, про права, інтереси та (або) обов’язки якої ухвалене це рішення суду» є різними, призводить до того, що для останньої заперечення, засновані на приписах ч.2 ст.51 ГПК недоступні. Однак за такого підходу цілком можливі геть несправедливі та обтяжливі для цієї особи висновки. Уявимо собі хоча б ситуацію, коли йдеться про оскарження рішення суду в майновому спорі з виключно високою ціною позову. Навряд чи варто нагадувати, що оскарження такого рішення вимагає сплати прогресивних ставок судового збору (що є тим більш актуальним в господарському процесі, де їх верхня межа об’єктивно недоступна значній кількості приватних осіб).
Нарешті, варто звернути увагу на істотну специфічність процесуальних наслідків, визначених ч.2 ст.51 ГПК, адже відповідне положення процесуального закону варто розглядати в сукупності з приписами ч.1 цієї ж статті ГПК, логічним продовженням якої воно є. Частина перша ст.51 ГПК вимагає від сторони сповістити особу, стосовно якої сторона в результаті вирішення спору може набути право чи стати боржником, про існування процесу і заявити про залучення такої особи до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. І лише якщо (незалежно від причин) такого повідомлення здійснено не було і відповідна особа не отримала процесуального статусу у справі, їй не можна протиставити обставини, встановлені рішенням суду у цій справі (і то – така неможливість ще під великим питанням).
Як бачимо, в даному випадку ми спостерігаємо такий собі «пасивний» захист особи, яка суд зобов’язаний був залучити до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, але не зробив цього, причому не мають значення причини такого незалучення. Однак чи допустимо при цьому одночасно обмежувати саму таку особу в активному захисті своїх прав і законних інтересів, на які може вплинути (ба навіть – впливає) рішення суду, ухвалене у справі без її залучення? На нашу думку навряд чи позитивна відповідь на це питання сприятиме чіткому потрактуванню рішення суду як такого, що має силу лише inter partes (на що міститься посилання і в п.10.2 розглядуваної постанови), адже створюватиме передумови для практично безперешкодного непрямого впливу рішення суду на правову сферу особи, позбавляючи її правовий статус (в широкому сенсі – як сукупності прав, обов’язків та інтересів) ознаки визначеності й стабільності. Зазначене зумовлено, зокрема, різноманітністю способів, якими рішення суду може вплинути на права, обов’язки та інтереси особи, до чого ми зараз і переходимо.
І.2. Отже, другою з тез, що їх постулює ВП ВС в аналізованій постанові, є зведення можливого впливу рішення суду на права, обов’язки та інтереси особи лише до певного присуду в резолютивній частині (пп.10.22–10.24 постанови) або ж до встановлення преюдиційних фактів (пп.10.11–10.18 постанови).
За такого потрактування все виглядає, на перший погляд, досить струнко — особі, на права та обов’язки якої може вплинути рішення суду в справі, до участі в якій цю особу не залучили, відповідне рішення нічим не загрожує, адже не може бути протиставлене такій особі в силу ч.2 ст.51 ГПК. Особа ж, про права, інтереси та (або) обов’язки якої ухвалене рішення суду (тобто відбувся певний присуд щодо неї) гарантується право оскаржити рішення суду.
Разом з тим, рішення суду може мати досить різний зміст резолютивної частини, який не вичерпується самим лише «присудом». Як відомо, навіть в позовному провадженні залежно від способу судового захисту права рішення суду поділяються на власне рішення про присудження (підтверджуються права, інтереси, обов’язки осіб, одна сторона присуджується на користь іншої до певних дій чи бездіяльності), рішення про визнання (підтверджується наявність або відсутність права, і, відповідно, обов’язку) та конститутивні рішення (спрямовані на зміну або припинення правовідносин). (Андронов І.В. Питання класифікації рішень суду в цивільному процесі України // Університетські наукові записки. – 2006. – № 3-4 (19-20). – С. 206; Васильєв С.В. Енциклопедія цивільного судочинства: основні інститути та теоретичні засади. К.: Алерта, 2021. С. 520).
Більше того, у справах окремого провадження судом також ухвалюється рішення, яке, однак, нікого ні до чого не «присуджує», але цілком може безпосередньо вплинути на права, обов’язки і законні інтереси особи, у тому числі не залученої до участі у справі. Вже наведених міркувань більш ніж достатньо для того, щоб засумніватися в повній коректності висновку про те, що рішення є прийнятим про права, інтереси та (або) обов’язки особи лише тоді, коли висновок про них міститься в резолютивній частині такого рішення.
Зазначені сумніви істотно поглиблюються, якщо врахувати, що вплив рішення суду, яке набрало законної сили, на права, інтереси та обов’язки сторін та інших осіб не обмежується характеристикою таких рішень як преюдиційних.
У теорії цивільного процесу преюдиційність передусім розглядається як конкретний прояв законної сили та обов’язковості судового рішення, яке є «нормою права у дії». (Чечина Н.А. Норма права и судебное решение. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1961. – С. 57). Тому преюдиційність має дві сторони — позитивну і негативну. Позитивна сторона преюдиції постає як імператив (наказ), спрямований іншому суду та іншим особам керуватися у своїй діяльності встановленими обставинами. Негативна сторона преюдиції – це неприпустимість перегляду встановлених обставин та їх спростування в іншому процесі. Негативна сторона преюдиційності забезпечує неможливість змінити судове рішення шляхом винесення іншого судового рішення. (Гурвич М.А. Судебное решение. Теоретические проблемы. – М.: ВЮЗИ, 1976. — С. 161, 162.).
Преюдиційність завжди стосується фактів: преюдиційне значення мають лише встановлені судом обставини, тобто факти, а не правова їх оцінка. Преюдиційні факти істотно відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Це доволі стала позиція судової практики і про її правильність дійсно нема чого сперечатися. Однак інше питання є не таким вже й простим — а що таке факти? Адже наявність чи відсутність певного правовідношення чи права також може мати значення факту для інших правовідносин, що стосуються тих, що відображені у рішенні суду, про оцінку якого на предмет преюдиційності йдеться. (Гурвич М.А. Судебное решение. Теоретические проблемы. — М.: ВЮЗИ, 1976. — С. 161, 162.). Тому в разі встановлення судом у своєму рішенні наявності чи відсутності певного права (обов’язку) чи правовідношення цілком може йтися про встановлення факту наявності чи відсутності такого права (обов’язку) чи правовідношення, що може мати преюдиційне значення для іншого спору.
При цьому важливо враховувати і те, що факти бувають як власне фактами об’єктивної дійсності (наприклад, наявність ушкодження здоров’я особи, прямого фізичного пошкодження майна тощо), так і фактами інтерсуб’єктивними, тобто такими, що існують виключно в межах певної системи суспільних відносин (зокрема – правових). Саме до останніх і належить факт існування/ неіснування певного права (обов’язку)/ правовідношення, факт його припинення тощо.
Власне, змістовно (хоча і не за формою!) саме в цьому напрямку рухається останнім часом також і практика Верховного Суду, заходячи навіть істотно далі вказаної позиції. Зокрема, об’єднаною палатою Касаційного господарського суду хоча й відкинуто позицію про значення судження щодо існування правовідносин як «факту» в розумінні ст.75 ГПК, але тут же запроваджено іншу цілком ідентичну за наслідками процесуальну конструкцію: оскільки певне судження про природу та зміст правовідносин сторін, існування чи неіснування їх окремих прав та обов’язків, яке міститься у рішенні суду, що набрало законної сили, має наслідком усунення непевності у правовому статусі сторін, то таке судження також є обов’язковим з позицій принципу res іudicata, як елементу права на справедливий суд (див. пп.48—51 постанови ОП КГС від 19.12.2025 у справі №910/10365/15).
За таких умов твердження про категоричну неприпустимість обов’язкового значення правової оцінки, наданої тому чи іншому аспекту спірних правовідносин в рішенні суду (п.10.17 постанови), є як мінімум неповним і неточним: як скоро суд вже визначив характер та зміст правовідносин сторін, то жодна зацікавлена особа, хоча б навіть вона і мала певний законний інтерес у цих правовідносинах, не може оспорити цей висновок суду незалежно від того, чи була ця особа залучена до участі у відповідній справі. Дійсно, навряд чи ж можна допустити такий підхід, за яким юридична кваліфікація одно й того ж самого правовідношення може бути різною для спору за участю сторін цього правовідношення і для спору за участю його сторони з іншою особою. Це було б для вітчизняної правової доктрини аж занадто екстравагантним постулатом, який напряму призводив би нас до висновку про дискретність права й існування кардинально різного права у різних взаємопов’язаних правовідносинах за участю різних суб’єктів (або хоча б й одних і тих самих, але в різному місці та в різний час). (Не можна не відзначити, що зазначена концепція також сформульована в працях сучасних вітчизняних філософів права (див.: Стовба О.В. Право і час: монографія. – Х.: Тім Пабліш Груп, 2016, 366 с.). Однак наразі вона не є магістральною в доктринальному дискурсі, який спирається в цьому аспекті переважно на платонівську ідею континуальності права як буття, що дозволяє говорити про правові відносини як систему, правове поле, складові правових систем тощо).
Нарешті, рішення суду цілком може мати у спорі з особою, не залученою до участі у відповідній справі, в межах якої рішення було ухвалене, значення рядового письмового доказу, а не джерела преюдиційних фактів. І за відсутності в розпорядженні цієї особи контрдоказів неважно собі передбачити наслідки процесу для неї, хоча б відповідне рішення-доказ і було ухвалене з порушенням норм матеріального чи процесуального права, адже входити в аналіз таких порушень й ігнорувати відповідне рішення суд в іншому процесі не вправі.
За сукупністю вищевикладених міркувань стає доволі очевидним, що викладений в розглядуваній постанові ВП ВС від 4.03.2026 у справі №922/5241/21 висновок про розуміння рішення суду, яке ухвалене про права, інтереси та (або) обов’язки особи, не залученої до участі у справі, лише в разі вміщення судження про такі права, інтереси та (або) обов’язки в резолютивній частині рішення, якщо навіть і не є докорінно помилковим (адже в цьому разі відповідне явище також має місце), то все ж таки має достатньо істотних виключень для того, щоб допускати настільки категоричне формулювання.
Скоріше, на нашу думку, слід вже ж таки говорити про те, що сам факт впливу судового рішення на права та обов’язки особи, не залученої до участі у справі, є самодостатньою підставою для надання цій особі права оскаржити таке рішення суду як засобу активного захисту своїх прав і законних інтересів. Обмежувати відповідну особу лише засобами пасивного захисту за правилами ч.2 ст.51 ГПК немає жодних підстав. Тим більше з урахуванням того, що ця норма процесуального права поширюється за своїм буквальним змістом лише на «обставини справи», тобто факти, і не стосується правових оцінок, що мають характер суджень про інтерсуб’єктивні факти правової реальності, які стають в цьому разі обов’язковими в силу дії принципу res iudicata.
ІІ. Про повноваження касаційного суду щодо скасування рішення суду, ухваленого про права, інтереси та (або) обов’язки особи, не залученої до участі у справі
Зазначене питання ВП ВС детально розглянула в пп.10.25–10.34 постанови в межах абстрактнішого питання щодо процесуальної конструкції «рішення, ухваленого про права, інтереси та (або) обов’язки особи, не залученої до участі у справі».
Висновок сформульовано також досить категоричний: повноваження скасувати судове рішення з направленням справи на новий розгляд, якщо суд нижчої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі (п.8 ч.1 ст.310 ГПК), суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи звернулась з касаційною скаргою особа, про права, інтереси та (або) обов’язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення (п.10.33 постанови).
Зауважимо, що підстава для скасування судом касаційної інстанції оскаржених судових рішень, передбачена наразі п.8 ч.1 ст.310 ГПК (а також і п.8 ч.1 ст.411 ЦПК), не є чимось новим для вітчизняного процесуального права. У попередній редакції відповідних процесуальних кодексів вона також містилася (п.3 ч.2 ст.11110 ГПК, п.4 ч.1 ст.338 ЦПК — у редакціях, чинних до 15.12.2017). Хоча у ЦПК ця «безумовна підстава» була певний час відсутня (після викладення у новій редакції ст.338 ЦПК законом від 7.07.2010 №2453-VI).
Утім, і в тогочасних, і в новітніх науково-практичних працях відповідному питанню приділяється напрочуд мало уваги, а конкретний його аспект щодо можливості застосування цієї норми судом касаційної інстанції ex officio, майже зовсім не розглядається (див., напр.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар. – К.: Юстиніан, 2014. – С. 1030 і наст.; Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. Василини Н.В., Гулька Б.І., Кота О.О. – К.: ВД «Дакор», 2021. – С. 814, 815; Господарський процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. М.М. Ясинка. – К.: Алерта, 2018. – С. 417).
Висловлюється іноді, щоправда, і досить ригористична позиція, за якою у всіх випадках, визначених у ч.1 ст.411 ЦПК (ч.1 ст.310 ГПК — відповідно), в разі встановлення судом наявності відповідної підстави рішення підлягає скасуванню незалежно від наявності посилання на таку підставу в касаційній скарзі (Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. М.М. Ясинка. – К.: Алерта, 2018. – С. 490; Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. М.М. Ясинка. – К.: Алерта, 2023. – С. 714.).
Якщо аналізувати в розглядуваному контексті приписи ст.310 ГПК (ст.411 ЦПК) суто відповідно до їх буквального змісту, то дійсно, лише частина третя в обох цих статтях ставить в залежність можливість скасування рішення від наявності відповідних посилань у касаційній скарзі. Однак це саме по собі нічого не доводить, адже суд касаційної інстанції взагалі розглядає справу лише в межах доводів та вимог касаційної скарги (ч.2 ст.400 ЦПК, ч.1 ст.300 ГПК).
Крім того, зазначена у ч.1 ст.411 ЦПК (ч.1 ст.310 ГПК) «обов’язковість» скасування оскаржуваних рішень зовсім не вказує на безумовність такого скасування у всіх відповідних випадках, адже розглядувана норма не містить застережень на кшталт «безумовно», «в будь-якому випадку». До цього додається й міркування диспозитивності цивільного (господарського) процесу – суд будь-якої інстанції захищає права особи лише за її зверненням або зверненням іншої особи в її інтересах, якщо це допускається законом.
Щоправда розглядувана підстава (прийняття судом рішення про права, інтереси та (або) обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі — п.8 ч.1 ст.411 ЦПК, п.8 ч.1 ст.310 ГПК) входить до переліку порушень норм процесуального права, виявлення яких звільняє суд касаційної інстанції у відповідній частині від обмеження доводами та вимогами касаційної скарги (ч.3 ст.400 ЦПК, ч.4 ст.300 ГПК). У цьому контексті неможливо логічно пояснити, чому суд має право врахувати відповідні процесуальні порушення незалежно від доводів та вимог касаційної скарги (тобто фактично — в ситуації, коли на таке порушення ніхто не посилається), але позбавлений такого права, коли посилання на таке порушення міститься в касаційній скарзі, хоча й не тієї особи, яка не була залучена до участі у справі. Більше (ситуація відсутності посилання) завжди включає в себе менше (посилання не в інтересах фактичного скаржника).
З урахуванням викладеного, якщо не визнавати права суду касаційної інстанції застосувати ex officio правила п.8 ч.1 ст.310 ГПК (п.8 ч.1 ст.411 ЦПК), то положення ч.3 ст.400 ЦПК (ч.4 ст.300 ГПК) стають частково безпредметними, а таке тлумачення волі законодавця не варто застосовувати, не маючи для цього дійсно вагомих підстав у вигляді, наприклад, явної помилки чи системної неузгодженості при формулюванні тексту закону.
Отже, слід дійти висновку, що «обов’язковість» скасування оскаржуваних рішень у випадках, визначених ч.1 ст.411 ЦПК (ч.1 ст.310 ГПК) не рівнозначна «безумовності» такого скасування. Суд касаційної інстанції зобов’язаний ex officio, незалежно від доводів та вимог касаційної скарги та особи її заявника скасувати оскаржуване рішення лише у тих випадках, коли він не зв’язаний доводами та вимогами касаційної скарги (ч.3 ст.400 ЦПК, ч.4 ст.300 ГПК).
Як наслідок, виявлення судом касаційної інстанції факту прийняття судом рішення про права, інтереси та (або) обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є підставою для скасування такого рішення з направленням справи на новий розгляд незалежно від того, чи входить посилання на п.8 ч.1 ст.411 ЦПК (п.8 ч.1 ст.310 ГПК) до переліку доводів поданої касаційної скарги і незалежно від того, ким така касаційна скарга подана. Викладене mutatis mutandis стосується і перегляду рішень суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Таким чином, можна цілком погодитися з висновком, викладеним з цього питання в постанові ВП ВС від 4.03.2026 у справі №922/5241/21, але не з мотивами такого висновку.
ІІІ. Про межі представництва прокурором інтересів держави в суді
Нарешті, кілька слів з приводу процесуального питання, яке ВП ВС у розглядуваній постанові, мабуть, не мала прямого наміру «ворушити», але яке вона тим не менш знов витягла «на світ Божий» в порядку обґрунтування відповіді на питання матеріального права щодо належності в спірній правовій ситуації вимоги про визнання правочину недійсним як способу захисту.
Йдеться про допустимість звернення прокурора до суду з позовами (скаргами) фактично в інтересах територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування, а не в інтересах держави як такої.
Маючи на увазі саме матеріально-правовий аспект питання, ВП ВС прямо ствердила в п.10.48 постанови, що «потребує відповіді питання, чиї інтереси у цій справі захищає прокурор і від порушення з боку якого суб’єкта: він захищає інтереси територіальної громади як власника майна, яке незаконно вибуло з власності громади, чи держави в цілому як суб’єкта, який має права (законні інтереси) стосовно цього майна, яким Рада незаконно розпорядилась».
Підкреслимо акцент — «чиї інтереси у цій справі захищає прокурор»!
По суті в подальшому викладі П ВС намічає контури свого роду «революційного повороту» щодо власної практики з приводу допустимості подання прокурором позовів (рівною мірою — ресцисорних, реституційних та віндикаційних) до органів місцевого самоврядування (фактично — територіальних громад) та набувачів відчуженого ними комунального майна, постулюючи такі тези:
(1) Прокурор захищає в судовому процесі інтереси держави, коли йдеться про майно, яке належить державі, і яке було незаконно відчужено органом місцевого самоврядування (п.10.55 постанови).
(2) Якщо майно належало на праві комунальної власності територіальній громаді, то прокурор в разі подання відповідного позову неодмінно має обґрунтувати наявність інтересів держави, які виходять за межі інтересів територіальної громади як власника майна (зокрема — окремого інтересу держави у знаходженні конкретного майна саме в певного суб’єкта, тобто в територіальної громади) і які у такий спосіб потребують захисту і виправдовують втручання як у права громади як власника з розпорядження цим майном, так і в інтереси набувачів майна (п.10.56 постанови).
(3) Якщо ж прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади (п.10.57 постанови).
При цьому в п.10.61 постанови П ВС зробила доволі однозначний висновок, що прокурор у позові про визнання недійсним договору купівлі-продажу комунального майна в порядку приватизації та про витребування такого майна на користь територіальної громади (в особі відповідної ради) представляє інтереси саме територіальної громади. Але ВП ВС не вдається до розбору питання про дотримання прокурором у вказаному контексті вимог ст.23 закону «Про прокуратуру», адже у скарзі про це не йдеться.
Залишається здогадуватися, яких висновків дійшла б ВП ВС у розглядуваній постанові, якщо б у скарзі «про це йшлося»… Але натяк, як то кажуть, зрозумілий. Більше того — до певної міри навіть надихає. Адже, як відомо, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно, причому майно знову ж таки — державне («Korolev v. Russia (№2), №5447/03, п.33, ЄСПЛ, від 1.04.2010; «Menchinskaya v. Russia», №42454/02, п.35, ЄСПЛ, від 15.01.2009).
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй (чч.1 та 2 ст.8 Конституції).
Відповідно до п.2 ст.121 Конституції (в редакції, чинній до внесення змін законом №1401-VIII від 2.06.2016) прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються: представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Відповідно до по приписів п.3 ч.1 ст.1311 Конституції (в редакції, чинній після внесення змін законом №1401-VIII) прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Про представництво прокурором інтересів територіальних громад у Конституції немає (і ніколи не було) ані слова.
У рішенні Конституційного Суду від 8.04.1999 №3-рп/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) вказано, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання тощо. Поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов’язок щодо здійснення конкретної діяльності у певних відносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до стст.6, 7, 13 та 143 Конституції, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна (ст.140 Конституції).
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об`єкти державної власності. Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади (чч.3 та 4 ст.143 Конституції).
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абз.1 ч.3 ст.23 закону «Про прокуратуру»).
Як в Конституції, так і в законах чітко розмежовуються такі учасники відносин як держава та територіальні громади, відповідно, і їх інтереси. Тлумачення п.3 ч.1 ст.1311 Конституції (в чинній редакції), з урахуванням практики ЄСПЛ, свідчить, що прокурор може представляти саме інтереси держави в суді. Тобто Конституцією визначено, що прокуратура уповноважена здійснювати представництво інтересів лише держави, а не територіальних громад (органів місцевого самоврядування). Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді, в тому числі й територіальних громад, не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п.3 ч.2 ст.129 Конституції).
Тому, за загальним правилом, не допускається представництво прокуратурою інтересів органу місцевого самоврядування. Як виняток, представництво інтересів органу місцевого самоврядування може мати місце виключно в тому випадку, якщо органу місцевого самоврядування надано законом окремі повноваження органів виконавчої влади.
Отже, положення абз.1 ч.3 ст.23 закону «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган місцевого самоврядування повинні стосуватися тільки тих ситуацій, якщо органу місцевого самоврядування надано законом окремі повноваження органів виконавчої влади.
При цьому доволі очевидним є те, що здійснення та захист права комунальної власності та майнових інтересів територіальної громади належить до власних повноважень органів місцевого самоврядування (місцевих рад) і не є повноваженням органів державної влади, делегованим органу місцевого самоврядування.
З наведених причин у конкретній спірній правовій ситуації, яка мала місце у справі № 922/5241/21, прокурор взагалі був позбавлений права подавати відповідний позов, адже він не уповноважений Конституцією та законом на здійснення представництва інтересів територіальних громад.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася окремих думках суддів ВС (загалом в ЄДРСР за період між липнем 2020 року і квітнем 2026 року таких окремих думок налічується більше ста. Див., наприклад, окремі думки суддів ВС від 27.08.2020 у справі №766/11378/16-ц, від 2.06.2021 у справі №351/1785/19, від 8.06.2022 у справі №751/1543/19, від 14.08.2024 у справі №638/4670/22, від 2.07.2025 у справі №740/8102/23 тощо), і схоже — нарешті дійшла до рівня постанови ВПВС. Залишається сподіватися, що зрештою вона проторує собі шлях до відступу від помилкових позицій з приводу допустимості захисту прокурором прав та інтересів територіальної громади лише з мотивів хибно потрактованих «інтересів служби», без урахування того, в чому такі права та інтереси насправді полягають і що саме з цього приводу думають самі територіальні громади та органи місцевого самоврядування, які їх представляють.
***
Звичайно, вище нам вдалося розглянути лише частину процесуальних питань, що породжені правовими позиціями, сформульованими в постанові ВП ВС від 4.03.2026 у справі №922/5241/21. Частина з цих позицій надихає, адже свідчить про невпинний поступ вітчизняної судової практики, однак частина викликає певний смуток, вказуючи на недостатню глибину наукового та практичного опрацювання наслідків певних категоричних та ригідних процесуальних формул. Утім, будемо сподіватися, що подальша еволюція практики Верховного Суду оприявнить послідовний розвиток перших та обмеження других тенденцій.
Ми ж у другій частині нашого дослідження маємо перейти до позицій, сформульованих ВП ВС щодо питань права матеріального.