Валентин Гвоздій

Держава має реагувати на толерування порушень проти адвокатів

Тиск на адвокатів стартує не з кримінальних проваджень проти них, він починається значно раніше: з поблажливого ставлення до порушень гарантій адвокатської діяльності, з мовчазного прийняття публічного таврування та відсутності реакції. У такій атмосфері «дрібні» інциденти накопичуються й стають новою нормою. А платять за це не адвокати як професія, а кожна людина, яка завтра може потребувати захисту.

Стаття 23 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» прямо забороняє ототожнення адвоката з клієнтом, бо в таких випадках захисника намагаються виставити «співучасником» або «моральним союзником» злочину лише тому, що він виконує професійний обов’язок. З цього моменту змінюється поведінка всіх учасників процесу: хтось починає погрожувати, хтось — тиснути, хтось — «пояснювати», що певні справи краще не брати. У резонансних провадженнях це особливо відчутно: адвокат отримує сигнал, що ціна захисту може вийти далеко за межі професійних ризиків.

У правовій державі така практика небезпечна не стільки для адвокатів, скільки для правосуддя в цілому. Бо захист — це не елемент декорації процесу і не привілей підозрюваних. Це фундаментальна гарантія, яка працює лише тоді, коли адвокат може діяти незалежно й без страху, що його професійну роль перетворять на ярлик.

І хоча в Україні заборона ототожнення адвоката з клієнтом існує з 2012 року, ця норма не мала механізму відповідальності, а тому була декларацією. Втім, поки в суспільстві діяв неформальний запобіжник у вигляді поваги до ролі захисника, цього вистачало. Але в умовах війни, високої емоційності та запиту на швидкі оцінки правові принципи дедалі частіше стали підмінятися «моральними вироками». Там, де мала б діяти презумпція невинуватості й змагальність, почала домінувати логіка колективного осуду, у якій адвокат став зручним об’єктом.

Тому вирішального значення набуває саме державна реакція на факти порушень. Адже якщо втручання в роботу адвоката не отримує чіткої й принципової відповіді, формується відчуття безкарності. А безкарність у публічному просторі завжди еволюціонує: від образ і ярликів — до погроз, від погроз — до фізичного тиску, від тиску — до фактичного обмеження доступу людини до захисту.

Те, що адвокати не мають ототожнюватися з клієнтами або їхніми справами через виконання професійних обов’язків, є визнаним міжнародним стандартом. Але проблема в тому, що у багатьох юрисдикціях ці стандарти існують як рекомендації, але не як працююче право. Тому й виникає парадокс: світ визнає глобальність проблеми, але часто залишає адвоката сам-на-сам із її наслідками.

Саме тому запровадження відповідальності за ототожнення — це не «покарання за слова» і не конфлікт із свободою вираження поглядів. Критика, аналіз, розслідування, жорстка дискусія — цілком нормальні для демократії речі. Неприйнятним є інше: коли виконання професійного обов’язку подають як доказ «солідарності зі злочином», коли адвоката фактично роблять мішенню лише за те, що він надає людині правничу допомогу, яка гарантована Конституцією України.

Тож відповідальність у цій сфері потрібна як запобіжник. Вона має повернути дискусію в рамку права й зупинити практику, яка руйнує довіру до правосуддя. Саме тому Закон № 4547-ІХ «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо забезпечення дотримання гарантій адвокатської діяльності» має бути підписаний Президентом.

Бо коли суспільство погоджується з тезою «захищаєш — значить поділяєш», у нас більше немає гарантії, що завтра хтось захищатиме нас самих. І це вже не питання корпоративної честі адвокатури. Це питання того, чи зберігає держава здатність забезпечити кожному реальне, а не декоративне право на захист.

Закон і Бізнес